Конвенція забороняє

Практична робота № 11

Тема: Міжнародна нормативно-правова база щодо захисту прав дітей у сфері кримінального судочинства

1. Декларація прав дитини від 20.11.59 +

2. Конвенція про права дитини від 20.11.89+

3. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 04.11.50+

4. Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила) від 29.12.85+

5. Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх (Ер-Ріядські керівні принципи) від 14.12.90+

6. Правила ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених свободи від 14.12.90+

7. Зведення принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-якій формі від 1988 +

8. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження і покарання від 1984+

9. Мінімальні стандартні правила поводження із в’язями від 1955+

10. Основні принципи поводження з в’язнями від 1990+

11. Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) від 1990

12. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню від 1987

13. Європейські пенітенціарні правила – нова редакція від 2006

14. Європейська конвенція про нагляд за умовно осудженими особами або умовно звільненими особами від 1964.

2. КОНВЕНЦІЯ про права дитини(20 листопада 1989 року) (редакція зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року){Конвенцію ратифіковано Постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 }{Додатково див. Факультативний протокол від 01.01.2000}{Додатково див. Статус Конвенції}

Офіційний переклад

Преамбула

Держави-учасниці цієї Конвенції,вважаючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті Організації Об'єднаних Націй, визнання властивої гідності, рівних і невід'ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення свободи, справедливості і миру на землі,беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі,визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та в Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було різниці за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини,нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу,впевнені в тому, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства,визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння,вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності,беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті дитини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей,беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, "дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження",посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх всиновленні, на національному і міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил Організації Об'єднаних Націй, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінські правила") та Декларації про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,визнаючи, що в усіх країнах світу є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги,враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини,визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшення умов життя дітей в кожній країні, зокрема в країнах, що розвиваються,погодились про нижченаведене. В своєму складі має 3 частини 54 статті.

3. Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д (скорочено — Європе́йська Конве́нція з прав люди́ни (ЄКПЛ)) прийнята відповідно до Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини.

Дата ухвалення: 04.11.1950 року, м. Рим.

Дата ратифікації Україною: 17.07.1997 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями).

Дата набуття чинності для України: 11.09.1997 року.

Дата затвердження МЗС України офіційного перекладу: 27.01.2006 року.

Історія ухвалення Конвенції. На тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи — міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Конвенція була вчинена урядами держав — членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції обумовлено, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Структура Конвеції. Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з таких протоколів:Перший протокол від 20.03.52,Протокол N 2 від 06.05.63,Протокол N 4 від 16.09.63,Протокол N 6 від 28.04.83,Протокол N 7 від 22.11.84,Протокол N 9 від 06.11.90,Протокол N 10 від 25.03.92,Протокол N 11 від 11.05.94,Протокол N 12 від 04.11.2000,Протокол N 13 від 03.05.2002,Протокол N 14 від 13.05.2004,Протокол N 14-bis від 27.05.2009.

Права, які захищаються Конвенцією. Право на життя (ст. 2)Право на свободу і особисту недоторканість (ст. 5)Право на справедливий суд (ст. 6)Право на повагу до приватного та сімейного життя (ст. 8)Право на шлюб (ст. 12)Право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13)Право на свободу думки, совісті релігії (ст. 9)

Конвенція забороняє.

Катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;Смертну кару.Рабство і примусову працю.Дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції.Вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.Покарання без закону.

Ратифікація Конвенції Україною. Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями) і для нашої держави вона набула чинності 11 вересня того ж року. Тим самим Україна взяла зобов'язання привести своє законодавство до міжнародних стандартів, закріплених в Конвенції. Зокрема, цим має займатися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У 1999 році Парламентська асамблея Ради Європи порушила питання про можливе припинення членства України в РЄ через те, що країна не поспішала змінювати своє законодавство у сфері прав людини відповідно до прийнятих нею міжнародних пактів. У жовтні того ж року для вивчення ситуації в Україну приїхали представники РЄ, за результатами їхніх висновків застосування санкцій було відкладено.

Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів РЄ, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Станом на грудень 2011 р. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. З групи дванадцяти конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи п'яти конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню — до 2; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії — до жодної з п'яти (підписані — дві); з групи конвенцій з соціальних питань — до жодної з 15-ти; з групи конвенцій щодо охорони здоров'я — до жодної з 18-ти; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту — до однієї з 14-ти (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального права - до 9 з 22-х (підписана 1), з групи конвенцій з загального права та захисту інформації — до двох з 8; з групи конвенцій з біоетики — до жодної з двох.

4. МІНІМАЛЬНІ СТАНДАРТНІ ПРАВИЛА ООН, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ ВІДПРАВЛЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ («ПЕКІН

- правила, вироблені Міжнар. підготовчою нарадою в м. Пекіні (Китай) та затв. 29.ХІ 1985 ГА ООН. Рішення ГА з цього приводу має рекомендац. характер, а Правила відіграють роль моделі для держав — членів ООН.

Документ складається з 6 частин («Загальні принципи», «Розслідування і судовий розгляд», «Винесення судового рішення та вибір заходу впливу», «Поводження з правопорушниками поза виправними установами», «Поводження з правопорушниками у виправних установах», «Дослідження, планування, розробка та оцінка політики»), в яких сформульовано 30 правил з коментарями до них. Викладено осн. цілі Правил: д-ви мають прагнути сприяти благополуччю неповнолітніх (1.1); створювати умови для забезпечення змістовного життя підлітка в сусп-ві (1.2); здійснювати заходи щодо мобілізації всіх можливих ресурсів з метою сприяння благополуччю підлітка, щоб зменшити необхідність втручання з боку закону, і ефективного, справедливого та гуманного поводження з підлітком, який перебуває у конфлікті з законом (1.3); правосуддя стосовно неповнолітніх повинно бути складовою процесу нац. розвою кожної країни в межах всебічного забезпечення соціальної справедливості для всіх неповнолітніх, одночасно сприяючи таким чином захисту молоді та підтриманню мир. порядку в сусп-ві (1.4); розвивати служби правосуддя стосовно неповнолітніх для підвищення кваліфікації персоналу (1.6). Правила здійснюватимуться у контексті екон., соціальних і культурних умов, що існують у кожній державі — члені ООН (1.5).

Осн. цілі спрямовані на надання макс. сприяння забезпеченню благополуччя неповнолітніх, що звело б до мінімуму необхідність втручання з боку системи правосуддя і зменшило б шкоду, яка може бути заподіяна таким втручанням. Заходи турботи про молодь, які здійснюються до вчинення правопорушення, вважаються гол. змістом політики, спрямованої на усунення необхідності застосування Правил.

Йдеться про важливу роль конструктивної соціальної політики запобігання злочинам і правопорушенням неповнолітніх, правосуддя як складову частину системи забезпечення соціальної справедливості, необхідність пост, вдосконалення системи правосуддя стосовно неповнолітніх, врахування умов у різних д-вах, від яких можуть залежати форми застосування конкр. правил. Правила містять визначення вживаних у них термінів. Вказується на розширення сфери їх застосування — не тільки до неповнолітніх правопорушників, а и до деяких ін. категорій неповнолітніх. Особливий наголос зроблено на двох найважливіших завданнях відправлення правосуддя: сприянні благополуччю неповнолітнього та співмірності уживаних заходів впливу як з особливостями особи правопорушника, так і з обставинами вчинення правопорушення (5.1). В аспекті ефективного, справедливого і гуманного здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх Правила говорять про потребу відповідного обсягу дискрец. повноважень на всіх етапах суд. розгляду та на різних рівнях відправлення правосуддя, у т. ч. при розслідуванні, розгляді справ у суді, винесенні суд. рішення та здійсненні контролю за його виконанням (6.1). При розгляді справ неповноліт. правопорушників потрібно по можливості не вдаватись до офіц. розгляду справи компет. органом (11.1). Поліція, прокуратура або ін. органи повинні бути уповноважені приймати рішення без проведення офіц. слухання справи, відповідно до критеріїв, встановлених для цього у відповідній правовій системі, а також згідно з принципами, що містяться у Правилах (11.2). З метою сприяння забезпеченню дискрец. характеру розгляду справ неповнолітніх необхідно передбачити в рамках громади такі програми, як здійснення тимчас. нагляду і керівництва, реституція і компенсація потерпілим (11.4). Тримання неповнолітніх під вартою до суду застосовується як крайній захід і по можливості замінюється ін. альтернативними заходами — пост, наглядом, активною виховною роботою, поміщенням у сім'ю чи виховний заклад або дім (13.2). Якщо справа неповноліт. правопорушника не була закрита, нею займається компетент. орган влади (суд, трибунал, рада, комісія тощо) відповідно до принципів справедливого і неупередженого суду (14.1). Суд. розгляд повинен відповідати інтересам неповнолітнього і здійснюватись в атмосфері розуміння, що дозволить неповнолітньому брати участь у ньому та вільно викладати свою точку зору (14.2).

Кер. принципами винесення суд. рішення і вибору заходу впливу є: а) заходи впливу повинні бути співрозмірними не тільки з обставинами і тяжкістю правопорушення, а також з потребами сусп-ва; б) рішення про обмеження особистої свободи неповнолітнього повинні прийматися тільки після ретельного розгляду питання, обмеження повинно бути по можливості зведено до мінімуму; в) неповноліт. правопорушника не слід позбавляти особистої свободи, якщо тільки він не визнаний винним у вчиненні серйозного діяння із застосуванням насильства до ін. особи або в неоднораз. вчиненні ін. серйозних правопорушень, а також за відсутності ін. відповідного заходу впливу; г) при розгляді справи неповнолітнього його благополуччя повинно слугувати визначальним фактором (17.1). За невирішеності суперечностей між перевихованням і відплатою по заслугах, допомогою і присіканням та покаранням, мірою відплати з урахуванням виключних обставин конкр. справи і заходом впливу в інтересах захисту сусп-ва в цілому, заг. попередженням та індивід, покаранням Правила виходять з того, що при розгляді справ неповнолітніх завжди (можливо, за винятком серйозних правопорушень) повинні превалювати інтереси благополуччя і майбутнього молодих людей, орієнтуючи на використання всього діапазону існуючих альтернативних ув'язненню заходів — системи пробації шляхом винесення умовних вироків, відстрочки їх виконання, постанов рад та ін. видів судових рішень.

Ні за який злочин, вчинений неповнолітнім, смертний вирок не виноситься (17.2). Неповнолітні не піддаються тілесним покаранням (17.3). З метою забезпечення більшої гнучкості і для уникнення по можливості ув'язнення у випр. установі компет. орган влади повинен володіти при вирішенні справи широким комплексом заходів впливу, якими є: а) постанова про опіку, керівництво і нагляд; б) пробація; в) постанова про роботу на благо громади; г) фін. покарання, компенсація і реституція; д) постанови про вжиття проміжних та ін. заходів; е) постанови про участь у груповій психотерапії та ін. под. заходах; є) постанови, що стосуються передачі на виховання, місця проживання та ін. виховних заходів; ж) ін. відповідні постанови (18.1). Це лише деякі важливі заходи впливу і санкції, які успішно застосовуються у різних правових системах. Спільним для них є опора на громаду як інструмент ефективного здійснення альтернативних рішень. Метою виховної роботи з неповнолітніми, яких тримають у випр. установах, є забезпечення опіки, захисту, освіти та профес. підготовки для надання їм допомоги по виконанню суспільно корисної роботи в сусп-ві (26.1). їм має забезпечуватись догляд, захист та необхідна допомога — соціальна, психологічна, медична, фізична, а також допомога в галузі освіти і профес. підготовки, — які їм можуть знадобитись з урахуванням їх віку, статі та особистості, а також інтересів повноцін. розвитку (26.2). Неповнолітні у випр. установах мають утримуватись окремо від дорослих (26.3). Умовне звільнення з виправної установи застосовується в якомога ширших масштабах і в можливо більш ранні строки (28.1). Потрібно докладати зусиль для використання проміж, форм роботи, таких як випр. установи з послабленим режимом, вихідні доми, центри денної підготовки та ін. аналогічні їм форми, які можуть сприяти належній реінтеграції неповнолітніх у життя сусп-ва (29.1). Необхідно докладати зусиль для створення механізму регулярних досліджень у межах системи відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх для аналізу відповідних даних та інформації з метою належної оцінки та наст, вдосконалення і реформи цієї системи (30.3). Пост, оцінка потреб неповнолітніх, а також тенденцій і проблем правопорушень серед них є передумовою поліпшення методів розробки відповідної політики і заходів втручання як на офіційному, так і неофіційному рівнях.

5. Руководящие принципы Организации Объединенных Наций для предупреждения преступности среди несовершеннолетних (Эр-Риядские руководящие принципы) Приняты и провозглашены резолюцией 45/112 Генеральной Ассамблеи от 14 декабря 1990 года.

Складається:

1. Основополагающие принципы(1-6);

II. Сфера применения Руководящих принципов(7-8).

III. Общие направления предупреждения(9).

IV. Процессы подготовки к жизни в обществе(10).

A. Семья(11-19).

B. Образование(20-31).

C. Община(32-39).

D. Средства массовой информации(40-44)

V. Социальная політика(45-51).

VI. Законодательство и отправление правосудия в отношении несовершеннолетних(52-59).

VII. Исследования, разработка политики и координація(60-66).

"Права человека" Сборник международных договоров Том I, Универсальные договоры Организация Объединенных Наций Нью-Йорк и Женева, 1994 год.

6. Правила ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених волі прийняті Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція 45/113 від 14.12.1990 р.), визначають вимоги щодо утримання неповнолітніх, позбавлених волі, — зокрема неповнолітні мають право на умови, які відповідають вимогам поваги до людської гідності, санітарії та гігієни.

7. Зведення принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню в будь-якій формі 1988 р. тощо. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов’язковими, проте багато держав втілили їх положення у своєму національному законодавстві.

Сатут Міжнародного кримінального суду, що був прийнятий дипломатичною конференцією повноважних представників держав під егідою ООН у липні 1998 року, до міжнародних злочинів відніс геноцид, злочини проти людства, воєнні злочини і агресію. До злочинів проти людства і воєнних злочинів включено, зокрема, такі злочини проти цивільних осіб як вбивство, винищування, поневолення, депортація, позбавлення волі, катування, різні форми сексуального насильства переслідування будь-якої групи суспільства за політичними, національними, етнічними, культурними, релігійними, статевими та іншими мотивами насильницькі зникнення людей апартеїд інші нелюдські діяння подібного характеру.

Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув'язненню в якій би то не було формі (затверджених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.)

8. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984р.

Держави - сторони цієї Конвенції,беручи до уваги, що згідно з принципами, проголошеними у Статуті Організації Об'єднаних Націй, визнання рівних і невід'ємних прав усіх членів людської спільноти є основою свободи, справедливості й загального миру,визнаючи, що ці права випливають із гідності, властивої людській особі,беручи до уваги зобов'язання держав згідно зі Статутом, зокрема статтею 55, сприяти загальній повазі та додержанню прав людини й основних свобод,враховуючи статтю 5 Загальної декларації прав людини та статтю 7 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, які передбачають, що нікого не може бути піддано катуванню та жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню,враховуючи також Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийняту Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1975 року,бажаючи підвищити ефективність боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

9. Ідея розробки універсальних норм, які стосуються поводження з в'язнями, вперше була висунута Міжнародною кримінальною і пенітенціарною комісією, що підготувала збірник правил, які були схвалені Лігою Націй у 1934 році. В 1951 році Комісію було розпущено, після того як провідну роль у міжнародній діяльності, що проводилась до того часу Комісією, стала відігравати Організація Об'єднаних Націй. Однак, перш ніж передати свої функції Організації Об'єднаних Націй, Комісія переглянула текст правил, які мали бути представлені першому Конгресові Організації Об'єднаних Націй з профілактики злочинності і поводження з в'язнями, що відбувся в Женеві 1955 року. 30 серпня Конгрес одностайно затвердив нові правила і рекомендував Економічній і Соціальній Раді схвалити їх.

10. Oсновні принципи поводження з ув’язненимиРезолюція 45-ї cecії Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 рокуГенеральна Асамблея,беручи до уваги давні намагання Організації Об'єднаних Націй гуманізації кримінального правосуддя i захисту прав людини;беручи також до уваги, що правильна політика попередження злочинності i боротьби з нею має важливе значення для успішного планування економічного i соціального розвитку;визнаючи, що мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, прийняті першим Конгресом Організації 0б'єднаних Націй з попередження злочинності i поводженню з правопорушниками, мають велике значення i вплив на розвиток кримінальної політики i практики;враховуючи висловлену на попередніх конгресах стурбованість з приводу різного роду перепон, які заважають повному здійсненню цих правил;визнаючи, що повному здійсненню цих правил буде сприяти застосування основних принципів, що їx визначають;посилаючись на резолюцію 10 про статус ув'язнених i резолюцію 17 про права ув'язнених, прийняті сьомим Конгресом Організації 0б'єднаних Націй з попередження злочинності i спілкуванню з правопорушниками;посилаючись також на заяву, зачитану на десятій ceciї Комітету попередження злочинності i боротьби з нею Міжнародною асоціацією допомоги в'язням, Міжнародною Конфедерацією католицьких благодійних організацій, Koмiciєю церков з міжнародних питань Всесвітньої Ради церков, Міжнародною асоціацією працівників освіти за мир у всьому світі, Міжнародною федерацією прав людини, Міжнародною радою з навчання дорослих, Міжнародною спілкою студентів, Bcecвiтнiм альянсом молодих християн i Всесвітньою радою корінних народностей, які є неурядовими організаціями, що мають консультативний статус категорії II при Економічній i Соціальній Раді;посилаючись також на відповідні рекомендації, покладені в зміст доповіді Міжрегіональної підготовчої наради для восьмого Конгресу з політики в галузі кримінального правосуддя в зв'язку з проблемами тюремного ув'язнення, здіснення інших правових санкцій i альтернативних заходів;визнаючи, що проведення восьмого Конгресу Організацій 0б'єднаних Націй з попередження злочинності i поводженню з правопорушниками співпадає з Міжнародним роком просвіти, проголошеним Генеральною Асамблеєю в її резолюції 42/104 від 7 грудня 1987 року;бажаючи відобразити перспективу, відзначену сьо­мим Конгресом, а саме те, що функція системи кримінального правосуддя полягає в сприянні захисту ос­новних цінностей i норм суспільства;визнаючи розумність розробки декларації з прав ув'язнених;підтверджуючи основні принципи поводження з ув'язненими, які є в Додатку до цієї резолюції, i про­сить Генерального секретаря Організації 0б'єднаних Націй довести їx до відома держав-учасниць.

.

Поиск по сайту: