РЕМЕСЛА Й ПРОМИСЛИ

Розвиток ремесел та промислів. Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли — смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше — поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Насьогодні Г., як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Обробка шкіри. Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців.

Технологія О. ш., а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших Ті сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й сирицю.

Вичинка овчини мала ряд суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем — скафою на спеціальному верстаті — п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї — розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя — ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була, однак, технологія одержання смушок для шапок і комірів. На Буковині, наприклад, вона полягала в тому, що ягнят, які щойно з'явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Тільки у гуцулів це зрідка робили й жінки.

Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах — кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок. У XIX ст. у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, у тому числі більш елегантних видів, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом — засобами тиснення, вирізування тощо.

У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці — шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство ще в кінці XIX — на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло уже у XVIII—XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з'явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів — хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

Ткацтво. На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє Т. українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього Т. й досьогодні не занедбані.

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні — геометричний.

Фарбування тканин. Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в українців був білий. Та все ж селянство аж до початку XX ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично вони майже не застосовувалися. Їх витіснили анілінові барвники промислового виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися особливою стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834 р. була представлена пряжа 130 кольорів.

Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами — оцтом або овочевими розсолами (з капусти, буряків, огірків), сироваткою, а також сіллю.

Лісохімічні промисли — суха перегонка дерева для одержання поташу, смоли, дьогтю, деревного вугілля тощо.

Поташ (лугова речовина, вуглекислий калій) застосовувався при виготовленні скла, мила, фарбників, ліків, у кондитерській справі. Його виготовляли на спеціальних заводах — будах. Дерев'яні колоди складали у конусоподібні будки і спалювали; Розбавляючи попіл водою та фільтруючи його через солому, а потім відстоюючи, одержували луг. Останній повільно лили на вогонь, який горів у спеціальному цегельному ящику. Полум'я випарювало з луга воду, і затверділий поташ випадав на дно ящика. Потім його кришили ломами і зсипали у бочки для транспортування. Одержання поташу було досить трудомісткокою справою, що тривала два — три місяці й вимагала значної кількості робочої сили. Його виробляли як для місцевих потреб, так і на експорт. У другій половині XVIII ст. був розроблений досконаліший спосіб одержання поташу: його варили у чавунних, залізних або мідних казанах, а висушували у спеціальних печах. Із другої половини XIX ст., коли почалося виробництво соди, поташний промисел поступово занепадав і на початок XX ст. припинив своє існування.

Близьким за технологією було добування дьогтю з берези — її деревини або кори (берести). Цей промисел мав сезонний характер, ним займалися навесні, коли дерева оживали й пускали соки. Березову сировину також укладали у конусоподібні ями, викладені ялинковою корою. Зверху бересту засипали шаром піску з камінням і розводили вогнище. Розігріта сировина випускала дьоготь, який стікав на дно ями. Потім його вичерпували і зливали у бочки. Гнали дьоготь і вдома: подрібнену березову кору укладали в горщики, що закривалися зверху й замазувалися. Довкола них розкладали вогнище. Сік берести у вигляді чорної рідини стікав через отвори у підставлену посудину.

Значне місце серед Л. п. займало добування деревного вугілля, на яке до появи кам'яного вугілля був дуже великий попит. Одержували його або під час перегонки смоли, або спеціально спалюючи деревину, обкладаючи вогнище дерном та обсипаючи піском чи землею. Через один-два тижні вогнище гасили, давали два-три дні охолонути, а потім знімали шар дерну і вигрібали вугілля. Воно використовувалося у ливарництві, ковальстві тощо. З розвитком видобутку кам'яного вугілля у Донбасі кустарний промисел по одержанню деревного вугілля поступово занепадав, хоча ще у першій половині XX ст. ковалі на Поліссі подеколи зверталися до нього.

2. Як правило, жіночий костюм складався з сорочки (кошулі, вишиванки), спідниці-поневи (дерги, запаски, плахти або андарки), корсетки або жилетки, національного взуття. На шию одягалося намисто, ґердани або коралі, а на голову вінок із квітів ручної роботи, очіпок або чільце. Верхнім одягом була юпка (куртка), яка повторювала форму жилетки. Чоловічий костюм складався з сорочки-чумачки, штанів або шароварів із поясом, свитки і шапки. У різних регіонах України традиційний одяг міг відрізнятися в деталях і кольоровій гамі. Наприклад, у гірських районах одягали кептар — хутряну безрукавку, а лейбик — безрукавку із сукна — носили мешканці Західної і Північної України.

За візерунком сорочки, найдавнішого й основного елемента українського національного костюма, успадкованого ще від стародавніх слов'ян, можна було розрізняти мешканців того чи іншого регіону України. Жіноча сорочка відрізнялася від чоловічої широким рукавом, який сходився на зап'ясті в густо вишиту манжету. Сорочки були різної довжини і використовувалися як верхній так і спідній одяг. Вони складалися з двох частин — нижня частина (пiдтічка) шилася з більш грубої матерії. Також були сорочки з цілісної тканини, які одягалися в свята і називалися додiльнi. За типом крою українські сорочки можна розділити на три типи: тунікоподібні, поликові (зі вставками), на кокетці. Також сорочки шилися з комірами і без. Правобережна Україна носила сорочки без коміра, а мешканці Лівобережної частини України — з коміром, частіше відкладним.

Поділ сорочки або облямівку (підподільницю) прикрашали вишивкою, тому його було видно з-під одягу. Наші предки вірили, що орнамент, який прикрашав поділ сорочки, носив містичний характер і міг захистити від поганих впливів. Повитухи приймали народжену дитину у поділ сорочки, а молодята після ритуального вмивання витиралися верхньою вишитою частиною сорочки нареченої. Обов'язковим атрибутом весіль був рушник, вишитий нареченою вручну. Він служив захистом для нової сім'ї протягом усіх років спільного життяЗа звичаєм східнослов'янські дівчата до п'ятнадцяти років і навіть до самого весілля могли носити тільки підперезану сорочку. Поясний одяг (поневу) носили заміжні жінки.

Понева — це один із представників українського національного костюма, характерний для всіх слов'янських жінок. Він прикривав тіло жінки ззаду і закріплювався на талії. Розрізняли три види поневи: дерга і запаска, як вид повсякденного одягу, а також плахта, як святковий одяг.

Дерга являла собою накидку з саморобної тканини і мала безліч варіацій. Три зшитих довгими сторонами полотнища утворювали смужку тканини в 3 метри завширшки і завдовшки 60—70 см, яка охоплювала корпус жінки ззаду і пов'язувала поясом. Дергу шили з чорної або незабарвленої тканини, нічим не прикрашаючи. Українські жінки також носили запаску, зроблену з тонкої вовни та однотонної тканини синього, зеленого або червоного кольору. Вона відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів пришивали тасьму, яка зав'язувалася на талії. Носили, як правило, дві запаски, які могли бути різного кольору. Позадниця або задниця одягалася на тулуб позаду, попередницею вже першою покривали тулуб спереду. Попередницю часто замінювали фартухом.

Плахта ж одягалася у свята. Вона шилася з тканини з картатим орнаментом і вишивалася вручну вовняними або шовковими нитками. Відомо, що в найбільш ранній період плахти шили із золотої чи срібної парчі, а також із шовку.

Андарки носили жінки Полісся, вони шилися з вовняної тканини, частіше мали смугастий орнамент.

Характерною особливістю українського національного костюма є яскраві кольори. Багатство, складність і різноманітність вишивки, а також якість використовуваних тканин говорять про високий рівень виробництва, технологій і майстерності українських ремісників. Безсумнівно, традиційний одяг відображає самобутню культуру нашого народу, який розвивався й удосконалювався протягом довгих історичних років. І в наш час популярність українського традиційного костюма як і раніше висока. Багато туристів прагнуть придбати його як сувенір.

Поиск по сайту: