АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

БАГАТОЗНАЧНІСТЬ

Читайте также:
  1. Багатозначність слова і проблема порушення норм слововживання
  2. Пряме та переносне значення, однозначність – багатозначність слів

Багатозначність слова — свідчення необмежених мож­ливостей мови —дає простір творчому використанню лек­сичних запасів в усіх стилях (вона може кваліфікуватися як розвиток словника якісний; цим доповнюється і розши­рюється його обсяг).

Явище багатозначності слова неоднаково проявляє себе в різних стилях.

Так, у науковому стилі контекст звичайно дуже обме­жує значення слова. Тематика наукового тексту, його ко­мунікативні завдання, коло людей, на яких він розрахова­ний, створюють передумови значно вищої передбачуваності лексичних одиниць, ніж у інших стилях. А чим вищий ефект передбачуваності, тим менше умов для появи несподіваних, яскравих слововживань, а отже і стилістичного ефекту. Тому тут вибираються загальновживані нейтральні слова, в яких спеціально організований контекст начебто «відсі­кає» усі наявні у цього слова багатоманітні й багатоплано­ві зв'язки.

Контекст у науковому стилі — це те середовище, яке надає однозначності загальновживаному (часто багато­значному) слову, уніфікує його сполучуваність, закріплює за словом у цьому тексті (і в текстах того ж смислового пла­ну) потрібне його значення.

У писемному варіанті наукового стилю використання багатозначного слова у його переносному, фігуральному значенні чітко і виразно відділяє його від решти тексту: «Будь-яка нова річ проявляє зовні й нові властивості. Вна­слідок цього безконечність властивостей «.ширша», «багат­ша» від безконечності властивостей суми його частин» (журн.).

Перенесення значень багатозначного слова використо­вується як засіб створення термінів (серед інших типів тво­рення їх): шийка, вилка, шапочка, шляпка; плече важеля, гусениця трактора, атомні гратки та ін.

У діловому стилі, крім термінів, які є з походження пе­реосмисленими за подібністю найменуваннями, вживаються ще слова, що мають назву загальномовних, стертих мета­фор. Ці метафори давно втратили образність; у тому контек­сті, в якому вони вживаються, їх давня образність, як пра­вило, не відчувається. Наприклад: «У зв'язку з виділенням інститутові додаткової площі, яка вимагає ремонту, про­симо дозволити використання коштів по статті № 4 річного кошторису».

В усній формі ділового стилю переносні значення бага­тозначних слів вживаються ширше (це саме можна сказа­ти і про усний варіант наукового стилю), вони служать за­собом виявлення емоцій при веденні полеміки, виступах в обговоренні проблем та ін.



Найширшого застосування набуває явище полісемії у художніх та публіцистичних текстах.

Усяке багатозначне слово може відігравати стилістичну роль і незалежно від інших слів, а лише в залежності від авторської настанови і контексту. Амплітуда коливання семантики окремого слова від загального, абстрагованого до конкретного, окремого створює можливість для стиліс­тичних видозмін. Наприклад: «Радянські зодчі прикраша­ють країну» і «Письменник — зодчий слова, який знає, що чим міцніший, різноманітніший і своєрідніший матеріал, тим віковічніша будова — оповідання, поема, роман» (Є. Осетров). Тут відбувається розширення значення під­кресленого слова, крок до його переносного вживання, а отже, і до полісемантизації.

Одним з найпоширеніших прийомів використання бага­тозначності є зведення в одному контексті двох значень то­го самого слова або двох відтінків його значення: прямого і переносного, образного, тропеїчного. Наприклад: «— Слід від польоту м'яча по зеленому полю — невже це той слід, що його має залишити після себе людина?» (О. Гончар); «Троянда білі пелюстки Ронить на білий папір. Хто білі­шого вірша напише?» (І. Драч). В останньому прикладі слово «біліший» викликає згадку одразу про два значення слова (колір квітки і форма вірша).

Розширення або звуження значення слова теж нале­жить до давніх і випробуваних стилістичних прийомів. Пе­рехід від вужчого до ширшого плану оповіді дає дуже гост­ро відчутний рух думки, наприклад:

З-під порога її дороги пливуть, Ще й на всі на чотири сторони.


Він пішов отак через сито траву. Повертався ж — через історію.

(Б. Олійник)

«Зуміти життя прожити так, щоб народ прийняв з тво­їх рук вирощене тобою зерно, а потім відчути смак ного в духовному хлібі народу — яке щастя може бути вищим?» (І. Драч).

Багатозначне слово, за рахунок якого відбувається рух думки, може в тексті не називатись, проте експресія від цього не зменшується, а навпаки, зростає. Такі авторські інтерпретації семантики слова у художньому тексті — яви­ще досить поширене. Потрапляючи у новий, незвичний кон­текст, слово наповнюється не лише новим відтінком (тут скоріше можна говорити про відтінок у слововживанні, а не в значенні), а й виразними емоційно-експресивними бар­вами: «Був то середнього зросту худорлявий хлопець. Ви­соке чоло, гладко зачесане назад чорняве волосся, в міру довгобразий, смаглявий, од чого й посмішка його була яко­юсь смаглявою» (Б. Олійник).

Багатозначність слова дає можливість створювати у художньому тексті такі ситуації, коли пряме і переносне значення то сходяться у чомусь, то далеко розходяться, тримаючись лише на асоціативному зв'язку. Наприклад:

Не купуйте теми в магазинах, — Істини не висмоктати з пальця! — В картузах, у вицаілих хустинах Ходять теми на работу вранці.

(Б. Олійник)

Тут використано близькість, суміжність (ситуативну) понять «тема твору», «персонажі твору», «його герої».

Значний стилістичний ефект дає зведення в одному тек­сті вільного і фразеологічно зв'язаного значень слова: «Звідусіль до Рубана доходили чутки, що хазяї гуртують­ся, щоночі збирають «тайні вечері» у хатах вавілонських багатинь, запрошуючи на ті начебто безневинні вечері й «сміття» вавілонське» (В. Земляк). Цей прийом особливо часто зустрічається у каламбурах (як перевірений засіб створення гумору).

ТРОПИ

Образність — здатність передавати загальне через оди­ничне — досягається цілим рядом мовних прийомів. Образ 1 ставить перед нашим зором замість абстрактної суті її кон­кретну реальність і тому здатний збагачувати нашу свідо­мість і почуття, пробуджувати своєрідну ланцюгову реак­цію асоціацій, роздумів, емоційних переживань.

Словесний образ — це таке поєднання і вживан­ня слів, при якому вони виражають більше, ніж безпосе­редньо означають. При цьому слова, які набувають образ­ного значення, у художньому тексті певною мірою втрача­ють свою номінативну функцію.

Образність досягається не лише перенесенням значень слів, а й цілим рядом інших засобів (ритміка, мелодика, алітерація). Граматичні засоби далеко не байдужі до об­разності: навіть суфікси і відмінкові закінчення здатні створювати стилістичні відмінності.

Слова і словосполучення, вжиті в переносному значенні з метою створення образу, звуться тропами. Тропи вживаються майже в усіх стилях нашої мови, проте питома вага їх неоднакова. До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, іронія, алегорія, персоніфікація, перифраз.

У художньому стилі тропи виконують естетичну функ­цію, вони тут особливо різноманітні, яскраві й численні.

Образність газет;но-публіцистичного тексту має свою специфіку.

Ідеал публіцистичного мовлення—'Гармонійне поєднан­ня логічного, психологічного і мовного; при цьому повинен враховуватись той факт, що надто яскрава образність пуб­ліцистичного мовлення гасить логічний бік викладу, бо об­раз може посилити звучання аргументу, але не може його замінити. € специфіка і в доборі образів: це певна їх вто­ринність (надто сильні, несподівані чи незвичні образи важко вмонтовуються у текст). У газеті образність має завданням сприяти увиразненню подачі фактів інформації. Тому структура образу повинна бути семантично прозо­рою, ясною і не відволікати уваги читачів від повідомлю­ваних фактів своєю підкресленою оригінальністю.

Елементи образності використовуються і в науковому стилі, хоча дуже обмежено, насамперед у словотворчому плані (при творенні термінів), а як стилістичний засіб — у випадках ведення полеміки (прийом іронічного загострен­ня вислову).

У діловому стилі тропи, як правило, відсутні, проте в окремих жанрах (дипломатичні документи, комюніке, свят­кові накази) вони можуть використовуватися час від часу.

Багата тропами розмовна мова, що стає особливо по­мітним при відтворенні її в художніх текстах. Проте тро­пеїчне вживання слова — лише один з можливих шляхів створення образності; слово ж містить у собі невичерпні


можливості, які реалізуються в атмосфері загальної образ­ності художнього цілого і без перенесення значень. Напри­клад:

— Це ваш? — Це наш, — говорить дід.

— Цс наш, — хлопчак за дідом вслід.

— Цс наш, — дівча ступа охоче І щиро дивиться ув очі.

Щоб не хитнувся, не поблід... Це ваш? Ви брешете. Не паші Чому ж у нього патронташ І п'ять гранат знайшли в соломі? Він ночував в чужому домі, Він двічі ранений.

— Він — наш!

(А. Малишко)

У наведеному уривку з поеми «Прометей» займенники наш, ваш, вжиті в прямому значенні, завдяки контексту набувають яскравої, хвилюючої експресивно-емоційної ви­разності, наповнюються від одного вживання до іншого но­вими «доважками» змісту, створюючи образність тексту без перенесення значень.

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні певного предмета з іншим для художнього опису цього предмета. Вибір зіставлюваних предметів залежить від ін­дивідуальних якостей людини, що порівнює. Якість порів­няння (тобто такий ступінь злиття його компонентів, за яким настає «прирощення змісту» одного слова за рахунок іншого) залежить як від світогляду і світосприймання мов­ця, так і від мовних традицій.

Як свідчать дослідники, слов'янські порівняння характе­ризуються особливо широким діапазоном зіставлюваних понять, з одного боку, і оцінністю — з другого. З допомогою порівнянь відбувається зближення таких віддалених по­нять, як живе й неживе, як фізичне й психічне; порівняння може торкатися якості і кількості, емоцій і експресії, інши­ми словами, у порівнянні особливо виразно проявляє себе єдність процесів пізнання людиною світу.

У різних стилях порівняння виконують неоднакові функ­ції. Образні порівняння переважно побутують і проду­куються у художній і розмовній мові, а також у деяких публіцистичних жанрах.

В усній народній творчості, крім інших, особливо поши­рені заперечні порівняння:

У святую неділеньку

рано-пораненьку То не сиза зозуля кувала. Не дрібна птиця щебетала. Не у борі сосна шуміла, —

То бідна удова

У своєму домі зі своїми дітьми гомоніла.

(«Дума про бідну вдову і трьох синів»)

Для деяких жанрів усної народної творчості (казок, байок, анекдотів) типовим є вид порівнянь, які звуться н е- визначеними: в них дається найвища оцінка опису­ваного, проте ця оцінка не набуває конкретного образного втілення (ні в казці сказати, ні пером описати; несказан­на— невимовленна краса та ін.). Ось перенесення цього прийому в поетичний твір:

А там... Та що тут моє слово: ні змалювать, ні розказать... Це як на голку ту соснову усю сльоту перенизать.

(П. Мовчан)

Друга частина тут лише підкреслює невизначеність по­рівняння.

У художніх творах об'єкти для зіставлення можуть бра­тися з найрізноманітніших сфер. Це можуть бути пісенні, фольклорні порівняння: «А чи для них він творить? Для отих дрібних душею, пиховитих, мстивих, темних, як вода- нетеч, у своїх думаннях» (П. Загребельний); «Тисячі надій налетіло на неї і падали на плечі, на руки, як голуби» (О. Гончар). Це можуть бути порівняння, матеріалом для яких служать найрізноманітніші літературні або ширше — загальнокультурні ремінісценції (прізвища героїв художніх творів, письменників, художників, музикантів, діячів культури і науки та ін.). Наприклад: «Немов той Дант у пеклі, стою серед бандитів і злочинців...» (П. Тичина); «Жовтий місяць Гіоріковим черепом Над моєю думою за­вис» (Б. Олійник).

Підставою для створення образного порівняння можуть бути явища, взяті зі світу науки, техніки та ін. Наприклад: «— Слухай, який у тебе стаж? По-моєму, ти редактор із сповитка. Виник, мабуть, раніше, ніж студія? — Відколи народилась вона, відтоді виник і я. І вовіки перебудемо так, нерозлучні. Ти і я. Як позитивний і негативний заряд, що існують тільки в єдності, ноокремо їх природа не знає» (О. Гончар).

Додаткову експресивну барву вносить у цей троп зістав­лення далеких понять, зведених в один образ явищ живо­го й неживого, матеріального і духовного, персоніфікація неживої природи і, навпаки, порівняння живого з неживим: «Він мугиче пісеньку охрипло, Голосом, простреленим в боях, І нога його тихенько рипа, Як старий, пошарпаний баян» (Б. Олійник); «... б'є безугавно зав'яленим ціпом,


всередині якого неначе стогне якась замучена, запрацьова­на жива істота» (В. Земляк).

Поширеним прийомом у художніх текстах є створення розгорнутих порівнянь, які вказують не на одну, а на цілий ряд спільних ознак у двох порівнюваних явищах. Напри­клад: «...собор заграв такими дивними барвами, що рестав­ратори отетеріли від цього слов'янського дива; барви гу- чали, мов могутні дзвони, це не поступалося й дев'ятій сим­фонії, навіть отим здвоєним вагнерівським сурмам не по­ступалося...» (П. Загребельний).

В образному мовленні спостерігаємо вживання кількох порівнянь, що розкривають різні сторони того самого пред­мета. Естетичне чуття автора диктує вибір предметів для порівняння: «Коли він нахилився до рояля, ми вже не ба­чили ного обличчя. Ми дивились на його руки. Затріпотів­ши й знявшись, п'ясть завмерла, наче хижа птиця, над бі­лими й чорними, покірними принишклими звірятками... Во­ни (пальці) то слалися, мигочучи, немов низові вогні лісо­вої пожежі, то хапались, як за держално зброї, за загроз­ливі, як алебарди, акорди, то згиналися й розгиналися, не­мов насоси, щоб викачати з надр рояля цупкі струмені зву­ків...» (М. Бажан).

Серед композиційно-архітектонічннх прийомів введення порівнянь у текст заслуговує на увагу прийом посилення образності за рахунок своєрідного розгортання одного з членів порівняння в окремий образ. Наприклад: «...гойдлн- вий ритм віршів нагадував похитування корабля на морсь­ких хвилях, корабель той ніс Улліса далі й далі до нових і нових пригод, пригоди і подвиги низалися в безконечні су­в'язі» (П. Загребельний).

Метафора традиційно визначається як троп, побудо­ваний на вживанні слів і словосполучень у непрямому зна­ченні на основі подібності, аналогії (за кольором, формою, обсягом, призначенням та ін.)[1]. Метафора виникає як ре­зультат переносу прямого значення слова на об'єкт, котро­му «перенесена» дія або якість не властиві за узвичаєними нормами мовлення. Саме в цьому полягає новизна фігу­рального слововживання, його стилістична ефективність.


Загальномовні метафори, як правило, не­здатні створювати виразний стилістичний ефект через свою стерту образність (порівняйте назви типу лопатка, ключи- ця, чашечка та ін.). Потрібен спеціально організований контекст, щоб оживити стерту, «згаслу» метафору. Так, на­приклад, метафоричні загальномовні словосполучення (хо­дять чутки, плітки, розмови, пересуди), давно втратили об­разність у повсякденному вживанні; ось як поет «роздму­хує» цю погаслу образність:

В янтаревому тоні вечірніх полів, по стерні, В малиновому присмерку, в тихій зеленій долині, Ходить рідна мелодія, з юності знана мені...

(А. Малишко)

Значно більший стилістичний ефект створюють інди­відуально-авторські метафори: під пером майст­ра метафоризуються слова, які в цій ролі скоріше сприйма­ються як семантичні неологізми, бо вживання їх, як прави­ло, одноразове, неповторюване. Несподівані асоціативні зв'язки між віддаленими поняттями і є найчастіше поетич­ною знахідкою автора. Наприклад: «Лапками птахів ви­шито тишу, вишито хрестиком стежку» (П. Мовчан).

Розгорнута метафора створюється ланцюгом метафо­ричних вживань слів, які взаємно доповнюють одне одного:

Та знаю: мене колисала калина В краю калиновім тонкими руками, І кров калинова, як пісня єдина, Горить в моїм серці гіркими зірками.

(І. Драч)

Блискучі зразки метафоричного слововживання дає на­родна поезія, де поряд з усталеними, постійними перенесен­нями значень трапляються несподівані, гостро виразні ме­тафори, наприклад:

Любив дівчину півтора року, Поки не дознали вороги збоку, А як дознали — розщебетали, Бодай же вони щастя не мали.

Тут у понятті «розщебетали» виділяється цілком несподі­вана і незвична сторона: надто голосні, надто веселі роз­мови (грубе втручання чужих людей у внутрішній світ ге­роїв) .

Оскільки метафора належить до виразно індивідуалі­зованих, суб'єктивно позначених тропів, введення її у текст потребує вміння, такту і високого естетичного чуття. Так, наприклад, викликає непередбачені автором асоціації така метафора: «Як мені поглянуть в твої очі, Щоб у них чер­воний мак зацвів?» (В. Мельник).

Метафора у публіцистичному стилі позначена рядом специфічних рис. Оскільки у газетному тексті на першому


місці стоїть документальність, життєва правдивість, опера­тивність зображення, то усі образні значення тут мають ха­рактер підпорядкований, другорядний. Тому аж надто бар­висті, вишукані, несподівані метафори у газетних текстах є непотрібними і небажаними. Основна частина тропів тут не стільки справді експресивна, скільки умовно експресивна (прописка, турнір, тріо, дуель та ін.). Різниця стилістич­них потенціалів беземоційної й емоційної лексики тут не­значна, беруться такі тропи найчастіше з різних професій­них сфер, що теж не може асоціативно пов'язуватись з яс­кравою, свіжою образністю. Тому газетні метафори дуже швидко зношуються, поповнюють собою списки газетних штампів.

Штампи — це колись живі і навіть влучні образні вислови, які з часом, від багаторазового повторення у від­повідних і невідповідних мовних ситуаціях перетворились у мертві «заготовки» , зміст і образність яких стерлися, зблідли, вивітрились (це і одержати прописку, і фронт по­льових робіт, і спортивний дует і ін.).

Метонімія — це троп, в якому перенесення назви з одного предмета на інший відбувається на підставі суміж­ності: замість назви одного предмета дається назва іншо­го, який перебуває з ним у стосунках досить широко визна­чуваної суміжності.

Найсуттєвіша відмінність метонімії від метафори поля­гає в тому, що метонімія не передбачає схожості зіставлю­ваних предметів (це водночас і збіднює її виразові можли­вості, бо прямі значення слів до певної міри зберігаються). Наприклад:

Одного дня притихне вічний Рип, Коли в його праісторичну браму Увійде з небагатими саквами Припалий пилом днвннй пілігрим.

(Б. Олійник)

Синекдоха — троп, який полягає у заміні множини одниною, у вживанні цілого замість частини або частини замість цілого, у заміні загального частковим (синекдоху ще визначають, як вид метонімії, в якій наявна кількісна заміна понять). Наприклад: «Коли він (дід) проходив повз нашу хату, над вулицею довго висів його тютюновий слід. Цей тютюновий слід висітиме ще колись в моїх картинах про рідну землю, де складе мій предок востаннє всі свої мозолі поверх білої сорочки» (О. Довженко).

Персоніфікація — наділення неживих предметів рисами, ознаками, властивостями люднни. Таке уособлен­ня може бути частковим: певні явища природи, неживі предмети, стихійні сили, які оточують людину, в описах на­діляються здатністю почувати, мислити, діяти. Наприклад: «Виходжу на двір, а ліс шумить, словами говорить: — Вер­нись, Антоне, до хати, вернися, мой!» (В. Стефаник).

При повній персоніфікації предмети наділяються не ок­ремими ознаками людини, а набувають цілого комплексу ознак, мисляться як реальне уособлення. Наприклад:

Навшпиньках

Підійшов вечір,

Засвітив зорі,

Послав на травах тумани

І, на уста поклавши палець,

Ліг.

(П. Тичина)

Епітет — троп, сутність якого полягає в тому, що предмет набуває образної характеристики, тобто він визна­чається за допомогою метафоричного або метонімічного оз­начення, а не через звичайне логічне означення. Напри­клад:

На сірих стернях втомлених полів, В медовій тиші зрілого поліття Гарбою за покорою волів Рипіло вісімнадцяте століття.

(Б. Олійник)

Епітети, як і інші тропи, дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, знайти в ньому нові ри­си: «...і все їй тут любе: блиск річки, зелень луків-пасо- виськ і хвиляста, плавна, як мелодія, лінія пагорбів дале­ких, за якими часом ходять по обріях дощі чорноброві...» (О. Гончар). Ця свіжість досягається не лише відповідним добором лексики, а й способом введення цих лексем у текст — таким несподіваним, незвичним:

Мазниці густо сплять і кругло сплять колеса, І кулям сняться голови й серця.

(М. Вінграновськнй)

Епітети дають також змогу начебто розщепити одну ознаку на кілька, увиразнивши описуване явище:

Темніє харалужний меч киян Від крові димних, чорнокраїх ран.

(М. Бажан)

Означення криваві (рани) розщеплюється на два образ­них, експресивних (димні, чорнокраї).

Та сама ознака, вжита для характеристики ряду понять, служить засобом нагнітання враження, як і кожен повтор:


«Піти б навмання до такого багаття, може б, повернулося те, що не вертається, і розтопилися у тілі холодний біль, холодний щем, нудьга холодна, що у снах не покидали його» (М. Стельмах). У наведеному тексті посилює вплив епіте­тів градаційне розміщення означуваних слів (спадаюча градація: біль, щем, нудьга). В окремих випадках значно увиразнюються обидва компоненти — означення і означува­не — при зміні місць їх у межах одного вузького контекс­ту: «Хіба ідея поеми Івана Франка «Смерть Каїна» не по­лягає в тому, щоб довести марну трагічність, або, вірніше, трагічну марноту особи бодай найактивнішої, якщо вона ізольована від маси, від народу?» (М. Бажан).

Епітети досить широко вживаються у газеті. Крім тих прийомів введення епітетів у текст, які є спільними для ху­дожнього і публіцистичного стилів, у газеті є й специфічні епітети (їх ще називають етичними). Це оцінні епітети досить усталеного типу, з постійним — позитивним чи нега­тивним — емоційно-експресивним зарядом. Наприклад: «Не маючи ніяких переконливих аргументів для розхвалювання буржуазних «свобод», адвокати і пропагандисти капіталіс­тичного світу вдаються до найзухваліиюго ханжества і ли­цемірства, зображуючи себе гарячими вболівальниками свобод і людських прав, які начебто порушуються в соціа­лістичному суспільстві» (газ.).

Епітети-оксйморони розглядаються у розділі «Антоніми».

Гіпербола і літота — образні вислови, у яких перебільшується (гіпербола) або применшується (літота) розмір, значення, сила, краса описуваного. При всій конт­растності цих засобів образності у них є спільна основа — відхід від об'єктивної якісної оцінки предметів (тому обид­ва ці тропи можуть вживатись в одній семантичній площи­ні). Наприклад:

...коли б зібрати усі слова (тобто ядра слів)

зі стін камер смертників

в одну книгу —

це була б невелика книжечка,

вага котрої

пронизала б Землю, як горіх, до ядра...

(Б. Олійник)

«І виблискує в промінні сонця обеліск, наче крапля про­литої героями крові — одна крапля з моря безсмертя» (журн.).

Гіпербола, зокрема, має ту властивість, що накладаєть­ся на інші тропи, утворюючи гіперболізовані, відзначені рисами грандіозності метафори, епітети та ін. Наприклад:

Лягав мені до ніг покірним барсом ліс. Ховаючи в собі проваль жахні глибини. Так лагідно гойдавсь далекий небокрай, Так царствено котило сонце в колісниці.

(Б. Олійник)

ОМОНІМИ. ПАРОНІМИ

У ділових і наукових текстах омонімія з стилістичною метою не використовується. Наявні в загальномовному лек­сичному складі омоніми 1 можуть тільки утруднювати спіл­кування в цих стилях, якщо звуковий комплекс якогось тер­мінологічного слова тотожний зі словом загальнонародної мов'и, а контекст недостатньо чіткий. Проте ці збіги трап­ляються зрідка.

Частіше вади такого типу зустрічаються у публіцистич­них текстах, зокрема в газетних та журнальних статтях. Помилки пояснюються існуванням такого явища, як між­мовна омонімія, яке особливо дається взнаки при пере­кладах і в усіх тих випадках, коли людині доводиться мати справу з обома мовами — російською і українською — од­ночасно (зокрема, і в розмовній мові).

Приклади такого типу помилок: «Ці алмази утворили­ся в метеориті з графіту, що перебував спочатку під вели­ким натиском, а потім під час мандрівок у міжпланетному просторі зазнав охолодження при температурі, близькій до абсолютного нуля» (журн.). Українське слово натиск від­повідає російському давление не в усіх його значеннях (тут слід було-вжити фізичний термін тиск).

Використання омонімів зі стилістичними настановами грунтується на такій загальній рисі усіх мовців, як нама­гання шукати і знаходити спільне між словами. Є також і інша, прямо протилежна властивість нашого сприймання чиєїсь мови, а саме — ми, знаючи тему розмови, зарані го­туємось до сприймання певного кола понять і фіксуємо ли­ше такі лексичні елементи, які належать до цієї понятійної сфери. 1 от постійна внутрішня потреба зіставляти слова, шукати в них спільність, з одного боку, і орієнтація на передбачені слова, з другого, і створюють грунт для калам­бурів, побудованих на омонімії. Наприклад:

«Чорний (глянув на стіл). А це що за галантерея? (Повів поглядом на Вічного).

Вічний. Рядовий Вічний!

Чорний. Рядові всі вічні.

1 Омоніми — слова, однакові звучанням і різні значенням.


В і ч н и й. Так точно, товаришу старший лейтенант,— рядові вічні. Вічні, бо їх без ліку» (О. Коломієць).

У художніх творах омонімія може послужити засобом характеристики персонажа — від найпростішої (дитина не розуміє значення слів): « — Мамо, чому не їздить мій трак­тор? — питає Сергійко.

— Батарейки сіли. Підемо до магазину, купимо нові.

Сергійко зітхнув.

— Не треба. Це буде дуже довго. Хай краше повстають оті, що сидять» (журн.).

Це можуть бути і значно складніші асоціативні зв'яз­ки між словами, які характеризують людину, що так сприй­має світ:

«Яків. І ще мені не подобається, коли землю на «га» міряють. Слово некрасиве — «га».

Бондар (сміється). Це ж міра землі, Яшо.

Яків. Знаю, але треба, щоб міра землі якось ніжно звалася, це ж земля» (М. Зарудний).

Наявність в омонімічних словах антонімічної суті (в одному звуковому комплексі одночасно два різних значен­ня) робить їх стилістично виразними. Саме тому усі види омонімії (омоніми, омоформи, омофони і омографи) вико­ристовуються як засіб словесної гри для створення різно­манітних стилістичних ефектів, найчастіше у художньому стилі.

Ось зіставляються два значення омонімічного слова смертний: «Є критнкн-емпірикн, Що штамп вживають ши­роко: Кому ярлик сатирика, Кому — поета-лірика, Всім смертним — смертні вироки, А метрам — панегірики» (Д. Білоус).

Ось зіставляються вільне і фразеологічно зв'язане зна­чення омонімічного слова: «На захисті ступінь хвилювання дисертанта здебільшого вищий за пошукуваний ступінь» (Ю. Шанін). Тут зіставляється вільне значення слова «ступінь» і термінологічне «вчений ступінь».

Використання омографа: «Він на епосі бажає Прислу­житися епосі» (В. Лагода); омоформи:

Так пахнуть тільки у дитинстві Гречаний вистояний мед, І теплі руки материнські, І неба зоряний намет, І паленіючі морелі, І місячний холодний пил, І хліб на писаній тарелі, І тирса з-під гарячих пил.

(Р. Лубківський)

Омонімічні слова не обов'язково повторюються в текс­ті; слово вживається один раз, проте контекст викликає і друге слово в уяві слухача або читача.

Наприклад:

«— Чому ви не виходите заміж? Невже ніхто не пропо­нував вам руки і серця?

— Ні, пропонували. Тільки все дуже грубі або некра­сиві» (О. Довженко). Тут слово руки названо лише у фра­зеологічному контексті з загальним значенням «пропону­вати одруження»; пряме значення легко встановлюється з контексту.

Особливо яскраво виділяються омоніми в кінці поетич­ного рядка, у випадках, коли воші римуються як однозвуч­ні і протиставляються за значенням. Такі рими особливо виразні у дитячих поезіях, у гумористичних віршах, у бай­ках. Наприклад:

Так іноді і ми, як дітвора, Дурієм, ніде правди діти: Ведмедикам даєм добра, А самі плачемо, як діти.

(JI. Глібов)

Вкраплення таких рим у поетичні строфи наповнює ви­ділені слова особливою виразністю і силою:

Кінь сказав: «Ти—мужчина, і годі плачу.

Я інакше не міг... прости.

Я сьогодні по-братськи собою плачу,

Ти ж за нас за обох сплати».

(Б. Олійник)

Міжмовні омоніми також використовуються в художніх текстах як засіб створення образності. На тлі українського тексту іншомовні вкраплення створюють потрібний коло­рит розповіді: «Вони переправилися через річку Хебар, пішли над морем, що його болгари прозвали Білим, тобто гарним, ласкавим, бо так у ннх звалося все наитепліше і найніжніше, вони поступово заглиблювалися в горн, білий (не ласкавий, ні!) пил стояв над шляхом удень і вночі, сон­це немилосердно палило все живе й мертве...» (П. Загре­бельний).

У поезіях такі пояснення неможливі, тому контекст і зводить міжмовні омоніми, і розкриває їх значення:

Прислухайся: вітром па ниві в колосся Прадавнього слова коріння вплелося. Як визріє колос і зерно розсіє — Росою воно озоветься в Росії, В расе спалахне, наче іскорка в русі, У пущах і на болотах Білорусі,


1 русою дівчиною при долині Над Россю співатиме на Україні.

(JI. Первомайський)

Омоніми — як стилістичний засіб — вживаються і в пуб­ліцистиці, зокрема в газетних заголовках, у гострих, полемічних, сатиричних, яскраво експресивних текстах. Зіткнення в тексті омонімів створює напруження, необхід­не для газетного викладу. Наприклад: «У дорогу покликав лист. Отой сталевий лист, що його з порушенням графіка, тобто набагато раніше, ніж це було передбачено планом,— почали у Жданові відправляти своїм адресатам монтажни­ки стану «3600» (газ.).

Пароніми — це слова, схожі за звучанням (вони мо­жуть мати спільну морфему, а можуть бути просто спів­звучні). Зіткнення паронімів у тексті служить для створен­ня каламбурних ситуацій. Підміна близькозвучних слів як наслідок нерозрізнення значень їх також використовується як стилістичний прийом. Наприклад:

«С і р о ш а п к а. Перекладач? Перекладаєш, наше доб­ро на чужі вози?

О с кіл ко (пояснює). Ні, я перекладаю слова, пере­вожу, значить.

С і р о ш а п к а. Читав колись про того, що перевозить через мертву річку грішні душі, а от щоб кудись перевози­ти слова —не читав. Вони теж у вас грішні?» (М. Стель­мах).

Підміна одного слова іншим, близькозвучним, у відпо­відному контексті є перевіреним засобом гумору (створю­ється враження випадкової помилки): «Клуб губителів природи»; «водій був прогресивним працівником автотранс­порту (щомісяця одержував прогресивку)» (журн.).

Така стилістична фігура, яка полягає у зближенні да­леких за походженням і значенням, але схожих за звучан­ням слів, зветься парономазією.

Це зближення може мати індивідуальний авторський характер: «Ревно працює сам, не дає лінуватись і своєму підручному, в ролі якого сьогодні виступає Карнаух, цей невдалий Навуходоносор...-» (О. Гончар). Тут звукове збли­ження власного імені і словосполучення «на вухо доносити» дає авторові потрібний ефект. Зведення автором близько- звучних, але дуже далеких змістом слів вражає читача: «Десь Макар там телята пас На мерзлоті якійсь мерзо­ті...» (І. Драч).

У поезіях пароніми в позиціях, що римуються, вжива­ються частіше, ніж омоніми, оскільки в них ширші можли­вості асоціативних зв'язків, ніж у омонімів:


Ах, провінційний Заратустра, Твою науку нетривку Ще не одне хлоп'ятко кволе Засвоїть з легкістю шпачат, Допоки пальчика не вколе Об жовту квітку і шпичак...

(Б. Нечерда)

Проте більшого ефекту досягають автори тоді, коли па- ронімічні слова вміщуються не у римованих позиціях, а всередині рядка з метою створення насамперед смислового, а вже потім звукового враження:

Мати сіяла сон під моїм під вікном, А вродив соняшник.

І тепер: хоч буран, хоч бур'ян, хоч туман, А мені сонячно.

(Б. Олійник)

У публіцистиці пароніми використовуються для створен­ня іронічного, сатиричного, гумористичного колориту фра­зи, у заголовках, а також у мікрожанрах гумористичного плану. Наприклад: «Не скажу, що аутогенники (не плутати з автогенниками!) зробили мене таким же ентузіастом, як і вони самі»; «Новий роман маститого письменника з точки зору критиків: епохвальне явище» (жури.); «Дема­гог — той же Демосфен, тільки камені у нього за пазухою» (журн.). І зовсім короткі, одно-, двослівні паронімічні ут­вори: гавторитет; шавка-невидимка\ плащ-халатка-, першо- клякеник; плагіавтор та ін.

Омоніми, пароніми, багатозначність слова служать ма­теріалом для створення каламбурів.

Каламбур — стилістична фігура, яка виділяється специфічністю своєї мовної форми: слово вживається в та­кому лексичному оточенні, яке примушує сприймати його в двох планах, з двома значеннями, що надає думці несподі­ваного комічного напрямку. Каламбурне вживання слова надає особливої яскравості, емоційності усьому висловлен­ню, привертає увагу до таких зв'язків між явищами, які до цього залишались непоміченими. Наприклад:

Коли знайомлюсь з твором я, Дивлюсь спочатку ііа ім'я: Чи молодий це, чи маститий, Щоб знатн — бити чи лиістити?

(В. Дубовик)

Таке зіткнення двох паронімічних слів, звичайно вживаних У дуже віддалених контекстах, створює несподіванку, ви­кликає сміх.


Як не раз відзначалось дослідниками, для каламбура особливо важливо, щоб він, базуючись на очікуваному по­вороті думки, відображав одну з суттєвих сторін явища. То­ді гра словом може бути визнана особливо вдалою.

Каламбури не завжди мають завданням створювати гу­мор. Вони доречні і тоді, коли якийсь мовний парадокс осо­бливо загострює авторську думку. Так, людиноненавис­ницька психологія виражена в такому каламбурі: «Ті, хто справді являє собою цінність, якщо вони сіль землі, повин­ні змішатися з землею» (П. Загребельний);

Жорстокість: Таке їх множество! І коси, Безсмертні коси у руках Косим на мене оком косять, Ще мить — закосять по кістках.

(М. Вінграновськнй)

У великому прозовому творі каламбур може виконува­ти найрізноманітніші конкретні завдання: ситуатнвно-сю- жетні, описові, характеризуючі. Наприклад: «Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд на запчас­тини або шифер — мішок тарані бери і в відрядження, по­вернешся з перемогою...

— Не тараня, виходить, а таран?—розроджується до­тепом Сеньйор Помідор...» (О. Гончар). Тут каламбур ха­рактеризує дійову особу, а водночас і ситуацію.

«— О клята земле! Тут прив'язують камені й обв'язують псів» (ГІ. Загребельний). Так у стислій формі афоризму розкривається і тип мислення дійової особи, і її світоспри­ймання (для жителя південних країв примерзлий камінь — «прив'язаний»).

Створюючи каламбури, автор не лише емоційно впливає на читача, а й звертає його увагу на звукову форму слова, на семантику його, на такі зв'язки між явищами, які до того залишались непоміченими, наприклад: «Алло! Алло! Правду казавши... мова мовиться не про телефонний апа­рат, а про той апарат, який відає телефонними апаратами, хоча ніде правди діти, що саме телефонний апарат спричи­нився до виявлення не зовсім точних дій того апарату, який відає телефонними апаратами» (Остап Вишня).

У тих випадках, коли каламбур будується на багато­значності слова, зв'язки між його значеннями вже існують, їх треба лише наголосити, виявити; коли ж каламбур буду­ється на словах-омонімах, тоді письменник повинен цей зв'язок між словами створити штучно, ось як, наприклад, у цьому каламбурі: «Гуківська меблева фабрика випустила дослідну партію електричних гарнітурів. У комплект вхо­дять: стіл для підігрівання страв, ліжко з підігрівом прос­тирадл і електричні стільці для сидіння» (газ.). Поза цим контекстом поняття «електричний стілець» належить до ря­ду «гільйотина», «шибениця», тобто до ряду способів пока­рання на горло; у цьому ж контексті воно вводиться у по­нятійний ряд «меблі» (столи, ліжка, стільці), такий семан­тичний зсув і створює каламбурну ситуацію.

Часом близькі звучанням слова використовуються в по­етичній мові для нагнітання враження: автора цікавить не стільки зміст кожного з них зокрема, скільки однотипність будови і близькість звучання їх:

Гора — по-словацькому— ліс, що палає, Горить — тут і горе свій відгомін має; І гарний юнак — це сміливий, гарячий. Палкої, іскристої, світлої вдачі... Ви чуєте, скільки вогню в нашій мові, В горкому, гарячому, гарному слові?

(JI. Первомайськнй)

СИНОНІМИ

Ідеографічні синоніми у межах загальновжи­ваних слів розрізняються тонкими смисловими відтінками і становлять один з найважливіших семантико-стилістичних засобів мови.

Для уточнення предмета думки існує два шляхи вико­ристання синонімів: перерахування ряду близькозначних слів, які своєю семантикою начебто повністю покривають значеннєве поле, проте не виділяють його центру (це про­стіший шлях), або відшукування з ряду найвідповіднішого слова, яке вже не потребуватиме уточнення.

Синонімічний ряд слів, що різняться відтінками значень, дає можливість (і передбачає вміння) вибрати кожного ра­зу найточніше і найдоречніше слово — одне слово з ряду, щоб не застосовувати одразу увесь ряд. Це вміння особ­ливо важливе у тих випадках, коли у науковому, діловому чи публіцистичному стилі виникає потреба якнайточнішо­го вияву відтінку думки. Так, наприклад, словосполучен­ня «слід обов'язково здійснити» є далеким від ідеалу, бо слід означає рекомендацію, а рішучу вимогу виражають звичайно словами треба, необхідно, належить.

Проте не всі слова можуть мати ідеографічні синоніми. Так, не синонімізуються назви багатьох конкретних пред­метів (нога, живіт, стілець), ознак (сліпий, глухий), явищ (весна, літо), багато слів з вузьким прямим значенням; не мають синонімів і терміни.


Наявні у термінології паралельні назви того самого по­няття є дублетами. Дублетність — це явище, глибоко відмінне від загальномовної синонімії. Оскільки термін має свою дефініцію (визначення) і саме через неї співвідносить­ся з поняттям, він у своїй словесній формі містить певну на­перед задану кількість суттєвих ознак цього поняття. Поки визначення поняття не зміниться, будь-яка нова словесна форма буде дублетом до попередньої, тобто одиницею з ті­єю самою дефініцією. Тому вважається, що в межах термі­нології існують лише термінн-дублети і не існує термінів- синонімів.

У суспільно-політичних текстах є своя специфіка найме­нування понять, яка враховує їх чітку ідеологічну проти- ставленість. Так, запозичення апологет і власномовне слово захисник семантично тотожні. У суспільно-політичних тек­стах вони чітко розмежовуються: апологет характеризує негативні явища, захисник — позитивні. Так само розрізня­ються пари вояж — подорож, афера — справа, альянс — спілка, шоу — вистава, хунта — спілка, рандеву — зустріч, в яких запозичення має негативний, осудливий відтінок зна­чення, власномовні — нейтральні і можуть набувати певних відтінків лише за рахунок контексту.

Крім цього, термінн-дублети можуть служити — поза вузько науковим текстом — засобом нагнітання враження, засобом створення ефекту множинності та ін. Наприклад: «За останнє десятиріччя у зарубіжній пресі знову набуло популярності те, що стоїть за назвами: крайня наука, гра­нична наука, псевдонаука, паранормальні явища, окуль­тизм, містицизм, культ абсурдності, новий ірраціоналізм або нове безглуздя» (газ.). Тут ми зустрічаємося з фактом емоційно-експресивного перекодування назви (ірраціона­лізм— безглуздя, окультизм — псевдонаука та ін.).

Термінн-дублети вважаються «необхідним злом» науко­вої мови. Проте у загальнонародній мові ці терміни часом виконують і позитивну роль — коли необхідно уникнути по­вторення однакових слів на короткому відрізку тексту (на­приклад: кіно — фільм — картина — стрічка в межах одні­єї статті).

Дублети у термінологічній лексиці наукової мови утво­рюються не тільки від різних основ, а й через додавання власномовних і запозичених формальних елементів до од­ного кореня, наприклад: одноваріантна система, моноварі• антна система, уніваріантна система; векторне і векторіаль­не поле; секторна і секторіальна швидкість та ін.


Проте в мові науки ідеалом є однойменність поняття, що термінологізується, відсутність у нього дублетних назв. Тут можливе тільки функціонально-стильове розмежування най­менувань: у науковому стилі — терміни абсолютно точні, повні (у підручниках, енциклопедіях, словниках), у вироб­ничій практиці і внробничо-професійній літературі — їх ско­рочені, спрощені варіанти (типу боковина замість бокови­на рами паровоза).

У діловому, науковому і частково публіцистичному сти­лях в основному використовується усталене коло слів і сло­восполучень, нейтральних емоційно і по можливості безекс- пресивних, які й створюють типовий для цих стилів холод­ний, сухий колорит (у синонімічних рядах вживані тут лексеми виступають переважно у ролі опорного слова ряду).

Стильові синоніми, на відміну від ідеографіч­них, характеризуються закріпленістю за певним стилем мо­ви, а стилістичні— наявністю виразного стилістичного за­барвлення.

Емоційно-експресивні синоніми, відзначаючись яскрави­ми супровідними відтінками значень, вживаються обмеже­но— не в усіх стилях і формах мови; вони найпоширеніші у художній мові.

Розвиток синоніміки являє собою яскраво виражений процес вдосконалення засобів загальнонародної мови. Зба­гачення синоніміки йде в основному через зближення, схо­дження значень слів, за рахунок запозичення слів з інших мов, добору їх з діалектів, професійних говірок та ін.

Збагачуються синонімічні ряди і за рахунок фразеоло­гічних одиниць, які виконують у художніх текстах роль ви­разного мовного еквівалента до слова. До складу синонімів у художній і публіцистичній мові входять також архаїзми.

Ряд стилістичних синонімів — це, звичайно, значно віль­ніший ланцюжок слів, бо він включає, крім власне синоні­мів, ще й контекстуальні синоніми, авторські семантичні неологізми, тропеїчні вживання та ін. Так само, як і сино­німи ідеографічні, стилістичні синоніми можуть вводитись у текст у формі ряду і як поодинокий, довільно вибраний член такого ряду.

Завдання ряду таких синонімів у тексті — показати ба­гатство явища, інтенсивність прояву дії, різноманітність оз­нак. Ось синонімічний ряд до слова «зоря»:

У час світань погожих — світанкова І вечорова — вечором. В жннва — Вона зоветься зірниця, житАнка, У темну ніч — стожарниця вона, Над росами — то рбсянка, ясйня. Провісниця, віщунка —у біді, В людськім коханні — вірниця...

(А. Малишко)


Добре виконує такий ряд і функцію нагнітання: «Знову дзвеніли, бриніли, сурмили комарі, допікали, дошкулюва­ли, діймали, жерли, гризли...-» (Ю. Яновський).

Як правило, у поетичних текстах емоційно-експресивний вплив синонімічного ряду посилюється використанням син­таксичного паралелізму, який увиразнює одиниці ряду, а також за рахунок звукопису, тропів та ін. Наприклад:

Багрові, як в кузні, жахтять вечори, Пурпурні, як вугіль, ряхтять реп'яхи, Стрімливими іскрами ринуть згори Стожари — сузір'я різкі і сухі.

(М. Бажан)

У поетичному контексті синонімічними стають слова, які поза цим контекстом належать до дуже віддалених семан­тичних сфер:

А в поганії дні, болотянії дні, Як надія пройде і погасне чуттє, Як з великих доріг любви, бою за всіх На вузькі та круті ти зійдеш манівці...

(І. Франко)

Таким засобом зв'язку може послужити повторюване при кожному члені ряду означення:

І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро. Мої літа, моє добро, Мою нудьгу, мої печалі, ТіТ незримії скрижалі, Незримим писані пером.

(Т. Шевченко)

Не менш поширений і протилежний за спрямуванням прийом: «розщеплення» на синонімічний ряд одного понят­тя, якщо у нього є різні назви, наприклад:

Йшла вперше Україна по дорозі У глибину епох і вічних зльотів — Йшла за труною сина і пророка. За нею по безсмертному шляху Ішли хохли, русини, малороси, Щоб зватись українцями віднині.

(І. Драч)

Індивідуальна інтерпретація синонімів — один з вираз­них прийомів як художнього, так і публіцистичного стилів, і Наприклад: «Старе те, що давно було новим. А старовинне те, що, будучи в свій час новим, визначало якусь головну ча­стину синтезу своєї доби... В старовинному нема архаїчно­сті. Архаїка є в старому. І є велика різниця між старовин­ним і архаїзмом» (О. Довженко).

Користуючись традиційними засобами, письменники з синонімічного ряду вибирають не однослівні синоніми, а ці­лі словосполучення (дієслівного типу); це уповільнює роз­повідь, робить її урочистою, неспішною: «От уже й сонечко сходить», «А тут уже день нахоплюється», «Почина на світ займатись», «Аби на світ благословилось, уже вона й про­кинулась, як рання пташка...» (Марко Вовчок).

Цікавою у цьому плані є думка Л. А. Булаховського про роль синонімів у художньому тексті: «Вміння розповідати так, щоб мова містила різноманітність схожих елементів думки, потрібних для спеціального посилення враження, і таких, які необхідно виникають як опорні моменти думки, що розгортається, передбачає високу мовну культуру...»[2]

Серед таких бездоганних оповідачів виділяється висо­кою гармонійністю мови-оповіді Марко Вовчок: «Занедужа­ла перше мати: таки вже старенька була: похиріла неділь зо дві, та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвіку- вав» (зверніть увагу на добір синонімічних пар занедужа- ла-похиріла, помер-переставилась, мати-ненька на тлі спе­ціально дібраної розмовної лексики — подружжя, вік ізві- кувати).

З фольклору у мову художніх творів переноситься тра­диція парного вживания близькозначних синонімів. Порів­няйте: «Ой ти, дівчино, Горда та пишна, Чом ти до мене звечора не вийшла?» (народна пісня); «Котра не прийде — дорікає та ганить, і словами, і оком»; «...батька й матір шанував і поважав» (Марко Вовчок).

Для створення моменту експресії у художньому тексті служать ампліфікації! ні ряди, в яких кожна оди­ниця ряду має самостійне значення, а всі разом вони функ­ціонують у взаємодії, емоційно посилюючи висловлену думку: «Та я не дуже й журився, бо не раз чув, що такого добра (розуму) бракувало не тільки мені, але й дорослим. І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втуплявся аж у п'я­ти і на в'язах стирчала макітра...» (М. Стельмах).

Створенню емоційно-експресивного ефекту сприяє гра­дація семантично односпрямованих одиниць, які різняться ступенем вияву ознаки: «Сидить Ягнич-вузлов'яз, «зачищає


кінці», в'яже вузлом пам'яті далеке і близьке, єднає мину­ле з теперішнім» (О. Гончар).

Для уникнення повторів слова на короткому відрізку тексту використовується у художній прозі значна кількість найрізноманітніших лексичних одиниць (можливості тако­го слововжитку у публіцистиці значно обмеженіші).

Так, у художньому тексті синонімізуються навіть термі­нологічні назви (за рахунок родо-видових замін): «Голов­не для Джури — не дати застукати себе зненацька, вчасно сісти на тракторець і вивести його на бойовий простір. То­му, як тільки сходяться гості, Джура запускає свою машину з допомогою корби, прогріває її, засвідчує її бойову готов­ність і каже... З усього товариства лише цап не може зви­кнути до тих увертюр і, коли Джура запускає «фордзо­на»,— тремтить... а потім весь вечір розглядає трактор...» (В. Земляк).

Синоніми до загальновживаних слів у розмовній мові відрізняються один від одного різним ступенем метафорич­ної виразності. Так, загальновживане «житло» у розмовній мові конкретизується такими експресивними синонімами, як берлога, курінь, хижка, хлів та ін. (у переносному, мета­форичному значенні). А ось розмовні синоніми до «мгм» (ступінь метафоризації тут також різний): «Чіпка позаду [товариства] нога за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом» (Панас Мирний); «Хіба стара тітка прибі­жить. Вже стара така, зморщена, як сухе яблучко, а все тупає та гомонить,— то хіба вона приплететься та по­плаче з Олесею...»; «Обідньої вже доби сама пані викотила, як на колесах»; «Якась селючка нагодилась»; «а самі впе­ред повіялись» (Марко Вовчок).

Особливої своєрідності фольклорна синоніміка набирає в думах та історичних піснях, бо там вона склалась без по­мітного літературного впливу.


У синоніміці дум на першому місці стоять дієслівні ря­ди; менш поширені синоніми іменникові та прикметникові і найменше — прислівникові1. М. Т. Рильський, досліджую­чи синоніміку дум, визначає в ній явище, яке має назву Фавтології синонімічної і коренеслівної (тобто лексичної і морфологічної). Такі тавто­логічні одиниці в думах — це найчастіше пари слів: рене- промовляє, лаяла-проклинала, грає-виграває та ін. Напри­клад: «Козак, бідний нетяга... Слухає-прислухається, Чи не радиться хто на славне Запорожжя гуляти»; «То ж не вов- ки-сіроманці квилять та проквиляють»; «Куди вітер віє, ту­ди і) повіває»; «Гості-панове пили-гуляли»; «Вдова... свого сина лаяла-проклинала»\ «Найстарший брат рече-промов- ляє»; «Бідні невольники прохали та благали»; «Став сере­дульший брат... плакати і ридати».

Наведені приклади свідчать, що дієслівні пари в думах оформляються кількома способами (і сполучниково, і без­сполучниково), та й самі поєднувані дієслова-синоніми до­бираються теж неоднаково (це безсуфіксні і суфіксально- префіксальні форми того самого слова; два або три близь­козначних слова різних коренів тощо). Слова книжної мови тут зустрічаються рідко (рече-промовляє), переважна біль­шість — це лексика розмовної мови.

Менш поширена, але все ж наявна в думах іменникова синоніміка (козак-нетяга, козак-сірома, козаки-пани-мо- лодці, турки-яничари, стрілки-яничари, татари-бусурмани, ляхи-турки; шлях-дорога, стежки-доріжки; горе-біда, сла- ва-пам'ять та ін.).

У ролі синонімів до слів загальнонародної мови висту­пають також евфемізми і перифрастичні словосполучення.

Евфемізми — це досить різноманітна за своїм скла­дом група слів і словосполучень, які вживаються у мові для пом'якшення враження від сказаного.

Існування евфемізмів пояснюється тим, що кожне слово чи словосполучення діє на нас з якоюсь силою і викликає певну, іноді небажану чи неприємну, реакцію. В таких ви­падках, коли враження від слова небажане, неприємне або неприйнятне, слово намагаються не вживати, а замінюють іншим. З часом слово-евфемізм стає загальноприйнятим,

У сучасній українській мові особливо поширені евфе­мізми, які виникли з почуття сорому. Найчастіше почуття сорому викликають назви частин організму, деяких фізіо­логічних актів, захворювань, окремих видів одягу, назви понять, близько пов'язаних з попередніми, а також лайливі висловлювання. Наприклад: «Коні візників, як і завжди, залишали на бруківці нормальну кількість спецхарчування для горобців» (В. Чечвянський).

Частина евфемізмів виникає з почуття страху, незадо­волення. Часто люди, не бажаючи прямо говорити про різ­ні неприємності — хворобу, смерть, злочин, покарання,— пом'якшують враження від сказаного евфемізмами: замість вмерти вживають упокоїтися, спочити, скінчити життя; замість тяжко хворіти — дихати на ладан; замість бреха­ти — видумувати, фантазувати та ін.

Іноді евфемізми є результатом співчуття, жалощів, іро­нічної поблажливості. Особливо багато таких евфемізмів на позначення недалеких людей: у нього не всі дома, йому


бракує однієї клепки в голові, він пороху не видумає, він не знайде філософського каменя, він зірок з неба не знімає та. ін.

Є евфемізми, породжені ввічливістю: «До трибуни під­ходить... літненька вже, невисока, чорнява жінка» (Остап Вишня) (порівняйте: підстаркувата, старувата, старша, стара). «Евфемізми ввічливості» часто бувають описовими, перифрастичними, порівняйте: хворіє — погано себе почу­ває, старий — людина похилого віку, нерозумний — людина скромних здібностей та ін.

Як відомо, загальномовні евфемізми визначаються від­ношеннями двох понять і нормою, яка регулює ці відношен­ня. Наприклад: «Пішла відповідальна особа в магазин, ку­пила спінінг, усяке там високоінтелектуальне причандалля, що рибі життя вкорочує» (П. Добрянський). Нормою є вживания евфемізму <гвкоротити життя комусь (собі)» лише стосовно до людини і переважно у високому, небуден­ному тоні; проте норма дозволяє і псреносне, іронічне вжи­вання (стосовно до явищ живої і неживої природи).

Серед загальномовних евфемізмів є значна частина таких, у яких зміна відбулась через неприйнятність назви. У цих понять, як правило, існує не одна, а ряд назв (нова назва дуже швидко пов'язується з предметом, який вва­жається непристойним; тоді пошуки назви продовжуються). Цікаво, шо ця тенденція до заміни поширюється не лише на загальновживані слова, а навіть на терміни. Так, при впо­рядкуванні термінологічних систем певних галузей були пропозиції замінити окремі терміни як непристойні (киш­ка Дауценберга, баба копра, паразитна шестерня, тріпач та ін.). Останнім часом керівники різних підприємств не­рідко звертаються з проханням замінити «непривабливі» (або навіть образливі і принизливі) назви професій, серед яких зустрічаємо, наприклад, і такі, як пастух, свинар, кормач.

Переважне місце вживання евфемізмів — розмовна і художня мова.

У ділових, офіційних текстах евфемізуючі синоніми доречні лише тоді, коли загальновживане слово аж надто експресивне або викликає небажані побутові асоціації. Наприклад: «Делікатні слова про «гстосунки, які залиша­ють бажати багато кращого» у перекладі мовою фактів оз­начають: суперники давно тримають один одного за горло!» (газ.).

У публіцистичних текстах евфемізми вживаються для відтворення тих повсякденних побутових ситуацій, які по­требують евфемізуючих замін; для зображення етикету певного середовища; проте найчастіше це начебто пошуки пом'якшуючих обставин при описі певної ситуації.

Досить поширені в газетних текстах політичні евфеміз­ми (наша преса використовує назви понять, прийняті в буржуазній пресі, розшифровуючи тут же суть політичних евфемізмів типу вільний світ, вільна Європа та ін.). Напри­клад: «Він виконував ті важливі для держави, але не зро­зумілі мало розвиненим людям функції, які в простонарод­ді називаються шпіонажем і провокацією» (В. Воровськнй).

Авторські евфемізми відрізняються від загальномовних тим, що поява їх зумовлюється художніми, естетичними завданнями, з одного боку, і значно більшими семантични­ми, емоційними і асоціативними можливостями,— з дру­гого.

П е р и ф р а з (а) — описове позначення уже визначено­го — також виступає як засіб синонімічної заміни. При цьому, за словами Л. В. Щерби, у понятті виділяється якась одна ного ознака, а всі інші певною мірою затушовуються. Наприклад: «Місто каштанів. Місто радісних зустрічей і прощань. Місто радянського футболу... Київ, я знову при­їхав до тебе, до твоїх Дніпрових берегів і гомінких бульва­рів» (газ.).

Перифрази дають змогу в емоційно-експресивній формі виявити ставлення автора до зображуваного. Це ставлення може бути найрізноманітнішим — від високого пафосу до легкого гумору, наприклад (про «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі): «В скарбниці світової культури по праву лежить світла перлина стародавньої грузинської літерату­ри — пронизана сонцем, насичена благородними ідеями дружби і любові, напоєна безсмертними соками народної мудрості поема великого співця і мудреця з Руставі» (М. Бажан); «Дорогі земляки, комуністи районного обрію! Не було вам коли рахувати недоспаних діб» (Б. Олійник).

Місце переважного вживання перифраз — поетичні і публіцистичні тексти. Так, зокрема у газеті перифраза •— це засіб синонімічної заміни, який дозволяє в емоційно- експресивній формі висловити ставлення до зображуваного. Для перифрастичної заміни виділяється не найсуттєвіша загалом, а часто найпотрібніша в конкретній ситуації риса предмета. Наприклад: «Невеличкий Київ», «веселеньке міс­течко», «царство вишень» — часто таке доводиться чути про Нікополь від гостей» (газ.).

Особливо часто в газеті вживаються метафоричні та метонімічні перифрази — як звичні, постійні назви пред­метів (сталеві нитки — рейки, м'яке золото — хутро, місто над Бугом — Брест та ін.). Наприклад: «Мета подорожі —


Тюменський континент. Нафтовий континент, нафтовий океан — саме так нерідко називають тепер цей суворий край тундри і непрохідних боліт, лютих морозів і виснаж­ливої спеки, в надрах якого величезні запаси нафти і газу» (газ.).

Такі перифрастичні словосполучення при неточному і надто частому вживанні швидко заштамповуються.

Крім перифраз узвичаєного типу, в публіцистиці вжи­вається особливий їх тип: це, як правило, термін, до якого додається оцінне означення (адвокат буржуазії, ренегат соціалізму).

АНТОНІМИ

Антоніми — слова з протилежним значенням — дуже виразний стилістичний засіб мови. Вони потрібні в ній для відтворення контрастів, для побудови антитезальтерна­тивних запитань[3], епітетів-оксиморонів[4] у художньому і публіцистичному стилях мови. Тут антонімічні пари слів часто використовуються у ролі заголовків, бо гранично чіт­ко формулюють думку. Так, наприклад, у В. І. Леніна: «Буржуазія сита і буржуазія жадаюча», «Від оборони до нападу», «В хвості у монархічної буржуазії чи на чолі рево­люційного пролетаріату і селянства?», «Вагання згори, рі­шимість знизу», «З хворої голови на здорову», «Крок впе­ред, два кроки назад», «М'яко стелють, та твердо спати».

Серед наявних у мові антонімічних пар є й такі, що ви­ражають соціальні й суспільно-політичні протилежності (експлуататор — експлуатований, патрицій — плебей, ка­піталіст — пролетарій, поміщик — кріпак, вільний — раб та ін.). Вони широко застосовуються у публіцистичному стилі мови для створення чітких соціальних характеристик. Наприклад: «Лише після цього — після створення дуже виразного пейзажного і психологічного образу — поет пере­ходить до побудови своєї соціально-філософської антитези: молодість нового радянського світу — і одряхління старо­го, капіталістичного; сила і дійовість гуманізму революцій­ного — і зубожіння гуманізму пасивного, споглядального» (Л. Новиченко). Ці антитези побудовані на базі суспільно- політичної лексики у її прямому, номінативному значенні. У публіцистичних творах можна зустрітись і з авторськими неологізмами у ролі антонімічної пари. Наприклад: «Чому саме містера Тейлора наділив нинішній пастир пастирів такою вельми відповідальною місією? Та тому, що... Тейлор являється не тільки управителем одного з найбільших стале­вих трестів і директором першого національного банку в Нью-Йорку, його, до того ж, вважають своєю людиною в могутній групі господаря господарів Моргана» (Я. Галан). Тут протиставляються «пастир пастирів» (загальномовний фразеологізм) і «господар господарів» (авторський ново­твір за попереднім зразком).

Антитеза дає невичерпні можливості для створення са­тиричних картин, в яких використовуються прямі й пере­носні значення слова, різкі й несподівані зіткнення різно­рідних понять та ін.

Ось блискуча сатирична картина, створена І. Франком на підставі зіткнення традиційних значень постійних порів­нянь і значень, не менш типових для порівнюваних понять,- але не використовуваних майже ніколи: «Він подібний до сонця, бо ось тут сходить, а зовсім у протилежний бік за­ходить. Він подібний до місяця, бо дванадцять раз до року міняє свою фізіономію. Він подібний до зір, бо світить, а не гріє.

Він подібний до вітру, бо шуму багато, а конкретного в руки не зловиш нічого.

Він подібний до моря, бо повно в нім води, а нема що­раз напитися.

Він подібний до вогню, бо нема такого твору і такої книжки, з котрої б не міг зробити купки попелу.

Він подібний до Дністра, бо щохвилини робить несподі­вані закрути, а удає, що пливе наперед.

Він подібний до орла, бо високо літає, а низько сідає.

Він подібний до солов'я, бо, спіймавши хробачка, спі­ває тріумфальну оду. Він подібний до сірничка, бо конче мусить об когось потертися, щоб заблищати» (І. Франко).

У публіцистиці антитеза посилюється і увиразнюється різного типу повторами, градацією, набирає форм чіткого паралелізму — усе це робиться з метою створення потріб­ної авторові напруженості тексту. Це визначальна риса публіцистичних текстів: «Він був сином кріпака і став во­лодарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав но­ві, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим» (І. Франко).


Ця ж риса характеризує публіцистичні вкраплення у художні тексти: «Громико сказав на нараді делегацій: «Навіть найдорожча мирна конференція набагато ліпша, ніж найдешевша війна» (П. Загребельний).

Епітет-оксиморон у публіцистичному стилі найчастіше вживається як сильний, емоційно загострений і лаконічний засіб контрастного зіткнення понять. Наприклад: «Ідей­них конфліктів, боротьби чи суперечок межи праведниками не має бути, їм одно суджено — щастя застою, як і в пра­давній легенді, тільки шлях до нього складніший, трудні­ший — непевніший» (Леся Українка). Порівняйте: «показав усю гидоту і жах застою»-, «Двадцята повість, якою Золя закінчив свою монументальну будову, «Доктор Паскаль», се сонячний, грандіозний епілог до сеї епопеї політичного іивіндлю, соціальної нерівності і психофізіологічних хво­роб» (І. Франко). Порівняйте: «героїчна епопея».

Ось цікавий зразок використання — як єдиного ціло­го —- епітета-оксиморона і антитези, побудованих з тих самих антонімічних понять: «Так говорить Аркадій Куле­шов своєю «Новою книгою», знову й знову підтверджуючи молодість своєї поезії. Немолоду молодість. Немолоду, бо вона багато, занадто багато пізнала, пережила, передума­ла. Та все ж молоду, бо вона й зараз простує, а не повзе, прагне, а не скніє, співає, а не рипить. Вона не знесиліла від важких доріг минулого й не боїться майбутніх» (М. Ба­жай). Тут основна антонімічна пара посилюється цілим ланцюгом антонімічних пар іншого лексичного складу, але того самого спрямування.

У нашій свідомості абстрактні поняття закладені па­рами і кожне зі слів цієї пари викликає уявлення про друге (холод — тепло, темнота — світло, дорогий — дешевий, життя — смерть, багатство — бідність та ін.). Ця природна особливість людського розуму є водночас і єдиним наявним у нашому розпорядженні способом закріплення і аналізу наших відчуттів. Тому антонімія і синтаксичні конструкції, в яких вона найчіткіше проявляється, набули значного по­ширення в усіх стилях української мови, зокрема в науко­вому стилі.

Антитеза як стилістичний прийом у наукових текстах вживається дуже рідко, проте логічне протиставлення по­нять — явище тут поширене, узвичаєне. Пояснюється це тим, що антитеза передбачає протиставлення, виражене не лише загальномовними антонімами, а й таке протиставлен­ня, яке будується на додаткових (контекстуальних) зна­ченнях слів, а це суперечить одній з основних вимог до наукового стилю — однозначності, несуперечливості систе­ми доказів. Антитези у науковому тексті є свідченням того, що в ньому наявні елементи емоційності.

Проте найбільшого поширення антоніми набули у ху­дожніх текстах. Антонімічні пари тут становлять певну по­нятійну єдність і часто вживаються разом, у межах одного речення. Так створюється контраст, на якому й будується антитеза як стилістична фігура. Єдиної синтаксичної форми висловлення, в основі якої лежить протиставлення, не існує. Це може бути речення односкладне і двоскладне, просте і складне. Синтаксична форма не збільшує контрас­ту, а лише підкреслює його. Синтаксичний паралелізм, зо­крема в поезіях, робить особливо виразним контраст, про­тиставлення понять. Наприклад:




Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.142 сек.)