Необхідне спадкування

Римське право розрізняло два види необхідного спад­кування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або при­значити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснювати­ся поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкрит тя спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідстав­но обминав приєдунавались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необх­ідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необ­хідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, про­сто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомості виникла думка про необхідне матеріаль­не спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування.

Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і роз­ширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особа­ми, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Зокрема, у Новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Треба зазначити, що обидва види необхідного спадкування - формальний та матеріальний - і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстині­ан у Новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він установив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоча б мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спад­кодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних 14

(різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних 8 (перважно ті ж самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить че­рез усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепи­лося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту - ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.

Поиск по сайту: