Поняття спадкування

Спадкування, котре Юліан визначав як «не що інше, як наступність в усіх правах, що їх мав небіжчик» (Д. 50.17.62), займало проміжне становище між інститутами «Res» та «Actio». Це, зокрема, знайшло відображення у тому, що в Законах XII таблиць і в Інституціях норми щодо спадкування вміщено і там, де йдеться про речі, й у розділах, присвячених зобов´язанням.

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, передусім звернемося до основних понять спадкового права.

Спадкування — це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов´язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов´язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов´язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.

Спадкове право — сукупність правових норм, що регулююють порядок переходу майна небіжчика до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов´язане з правом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого ролу. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Якщо припиняє свою діяльність юридична особа, спадкування після неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно небіжчика, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина — це сукупність прав і обов´язків небіжчика, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — за тестамен-том (заповітом) або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна покійного за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права було закладено ще в Законах XII таблиць і збережено в «праві Юстиніана».

Разом з тим наступництво у правах і обов´язках покійного могло бути двояким — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов´язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов´язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця.

Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов´язками.

Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві.

Поиск по сайту: