Визначення поняття «філософія».Предмет філософії, методи та її значення

Філософія (в дослівному перекладі з грецької «любов до мудрості») — особлива форма пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

Предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини в світі.

Метод філософії - своєрідний шлях до якоїсь науки у здобутті знань. До них можна віднести міркувальний, спекулятивний методи.

2. Основні підрозділи філ..знання.Значен.філос.для людини. До основних підрозділів відносяться: онтологія, теорія пізнання, етика або практична філософія, філ. антропологія, соціальна філософія, філос. логіка, естетика, ф. та методологія науки. Додаткові структурні розділи: аксіологія, філософія конкретних наук (ф. математики, фізики, історії, біології), філософія свідомості, філософія мови, філософія техніки, філософія культури та ін. Фундаментальну роль філософія відіграє у розвитку людства.

У теоретичному плані культуро охоронна та культуро творча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх людських цінностей. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися в світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії. В індивідуальному аспекті цінність філософії – у пробуджені творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому. Якщо у людини немає поривів до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її неможна.

3. Поняття світогляду.Структура світогляду. Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів - знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки

4. Історичні типи світогляду.. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія.Міфологія (від грецького «міф» — переказ, оповідь і «логос» — вчення) — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на: 1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; 2) на ідентичність цієї тематики у різних народів.Релігія (від. лат.. це— набожність, святиня) — така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва). Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств.

5. Міфологфя,як тип світогляду. Міфологія — історично перший тип світогляду чи спосіб оформлення світоглядних уявлень, у якому через художні образи відображається залежність людського існування від природних явищ, стихій, а також колективного буття у межах родоплемінних відносин.
Цей світогляд властивий первісному ладу і ранньокласовому суспільству. Міф обєднав в собі початок знань, релігійних вірувань, ріниз видів мистецтва.
Основні риси міфологічн.світогляду:
-міфологія оперує образами, а не поняттями, адже вона за своєю природою є художньою;
- у різних формах міфології відбувається персоніфікація, тобто грецькі божества містяться в образах;
- уявлення про родинні зв’язки прир.сил і явищ.
Міфологія-це результат практично-духовної діяльності людини. У міф.свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе вiд суспiльства в цілому. В міф.свiтоглядi не існує чіткої межі мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та реальністю, предметом та думкою про предмет.
Міфологічний світогляд ґрунтувався на вірі — вірі релігійного характеру, отже, на некритичному ставленні до дійсності і змісту міфологічних уявлень.
Перехід від міфологічного світогляду до релігійного історично досить тривалий. Крім цього, релігійні погляди містять у зміненій формі багато міфологічних уявлень та образів.

6.Релігія,як тип світогляду. Релігія- більш пізня та зріла форма світогляду. Це специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. У релігії буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. У релігії, поряд із світовідчуття добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея. Ще однією особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва.Основна функція релігії: підняти людину до чогось вищого, вічного. Саме слово "релігія" у перекладі з латини означає "бла­гочестя", "побожність". А поняттям "релігія", як правило, позначається такий історичний тип світоглядної куль­тури, який за своєю сутністю є фантастичним відобра­женням людиною дійсності на основі абсолютизації ролі та значення надприродних сил стосовно явищ світового порядку.Основною визначальною ознакою релігійного світогляду є його зв'язок із вірою в надприродне — щось таке, що стоїть над закономірностями світового порядку. Така віра має свою структуру: по-перше — це віра в реальне буття надприрод­них істот (Бога, духів); по-друге — це віра в існування над­природних зв'язків між природними явищами (магія — дії, обряди і ритуали, за допомогою яких віруюча людина нама­гається змусити уявні надприродні сили певним чином втру­титися в її життя, вплинути на навколишню дійсність; то­темізм — віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною родовою групою людей і певним видом тварин, рослин чи певним явищем природи); по-третє, це віра в над­природні властивості матеріальних предметів {фетишизм). Відповідно до релігійного світогляду існує уявлення про те, нібито є якийсь таємничий світ, який перебуває поза вла­дою об'єктивних закономірностей розвитку природи і суспільства. У світі надприродного відбувається те, що є немож­ливим для природного світу — так вважає віруюча людина.

7. Філософія, як світогляд. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом.У визнач.поняття «світогляд» немає чіткості. Воно не є загальновизнаним.Світогляд – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини.Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність.Філософія теж є специфічним світоглядом.Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання.

Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони:є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу;мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”;дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим,філософ і світогляд – це не тотожні поняття:поняття “світогляд” більш широке за обсягом, ніж поняття філософія;для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”,“світовідчуття”,“світосприйняття”,“віто уявлення”,“світорозуміння”.Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.Філософія і світогляд різні за своєю структурою.Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.д.В структуру останнього включаються досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо.

8. Філософія і наука. Філософія не наука, а світоглядне знання.Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема.Одні філософи визнають за філософією статус науки,інші це категорично заперечують.Філ.має своє “поле” дослідження,свою міру точності і свою міру доведення.Для філософії основним предметом розгляду є найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення.Філософія підтверджує свої знання не експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності.На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Відмінності між наукою та філософією:

1.Наукове мислення предметне, вбудоване в чіткі рамки предмету даної науки. Філософське мислення здійснюється на основі співставлення, порівняння, переходів від однієї до іншої предметної області.

2.Наукове мислення здійснюється в рамках норм конкретної науки. Воно запрограмоване правилами наукового дослідження (користування символікою, картами, кресленнями). Філософське мислення підпорядковане правилам логіки і здорового глузду, тобто запрограмоване не так строго як наукове.

3.Наукове мислення здійснюється на базі наукових понять. Філософське – на базі філософських категорій, які не є такими чіткими.

4.Філософське мислення пов’язане з формуванням цінностей. Філософія відповідає на запитання для чого? З якою метою? Наукове реалізує поставлену задачу і мету; відповідає на запитання чому?

9.Ведичний період давньоіндійської філософії. Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.

Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).

Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього.

Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті.

Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Для ведичного періоду характерна хронологічна невизначеність, тобто відсутність точного датування більшості філософських джерел.Веди- це збірник гімнів на честь богів. Основу ведійської міфології складають космологічні міфи-про походження Всесвіту з початкового хаосу, що трактується як Єдине. З’являються касти: брахмани-жерці і філософи,шудри.У Древн Індії вперше було поставл? про аг устрій світу. Такою першоосновою вважався безособовий світовий дух, із якого все виникає –Брахман (ідеалістична філософія).Світ складався з світів: Земля (Агні), повітря(Індра),небо (Суря). Упанішади- це твори релігійно- філософського характеру,які є символічним трактування і коментарем Вед. Для Упанішад характерним є виділення поруч з поняттям брахмана- абсолютного світового начала,вищої реальності- таке поняття атмана-світового суб’єктивного начала,самосвідомості.Крім Упанішад коментарями Вед є також «брахмани» й «араньяки».

10.Вчення Конфуція по суспільство,державу,його етика. У давньому Китаї У VІст. до н.е. формується конфуціанство.назва цього релігійного напряму пов’язана з іменем його засновника Кун-Цзи, його робота вміщув велику кількість філософ і релігій настанов, які мали знати всі освічені жителі.Центральною ідеєю конфуц-ої ідеології став пошук адекватних відносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі.Вважалося,що Небо було невичерпним джерелом благодаті-магічної сили,завдяки чому правитель Ван міг упорядкувати та керувати суспільством, гарантувати жителям «Піднебесся»захист від хаосу та щасливе життя. Кофуцій визнавав першопричин світу Небо, що прямує шляхом Дао.Конф трактував Дао як закон діяльності окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки й думки. Еталоном цієї людини, Конфуцій вважав «благородного мужа». Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий-підлеглим тощо. Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, і людина лише продовжує розпочате раніше. У суспільних відносинах люди повинні відновлювати в собі почуття синівської вдячності батькові.Конфуціан посіло домінуюче місце в Дав Китаї.

11Філос.даосизму.. Даосизм належав до так званої «тріади вчень», що стала основою розвитку всієї духовної культури Китаю. Засновник-давньокит мислителя Лао-Цзи.Свою релігійну філософію Лао-Цзи ґрунтує на 3 основних поняттях:»Дао»,«Де»,«У-вей»

«Дао»- це шлях усіх речей, предметів навколишнього світу.Дао неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я,бо воно саме є першопричин, що дає ім’я всім предметам довколишнсвіту.воно є головним законом буття,визначає його розвиток і видозміну.«Де»- можливість формувати предмети матеріального світу. Мудра людина повинна була коритися закону Дао. Підкорення означало звільнення її від власного егоїзму через покору природі та єднання з Дао. «У-вей»(принцип бездіяльності). Він означав відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі. У-вей – це активність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму з соціальним і довколишнім світом.Філософ і релігія даосизму надають знач ідеям безсмертя. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народж отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає за життя – від народження до смерті, але її можна додатково компенс тією, яка є в природі,повітрі,їжі.

12. Досократівської філософії – це пошук першопричин світу(субстанції):-протиставляють мислення буттю;-виробляються діалектичні погляди на світ(все тече, все змінюється);- затвердження ідеї руху.Філософські школи Мілета і Ефеса вели гострі дискусії з різними напрямками в філософії, зокрема з піфагорійською і елейською школами. Ця боротьба точилася з широкого кола філософських проблем.Представники так званої елейської філософської школи – Ксенофонт, Парменід і Зенон.Ценральним поняттям їхньої філософії-вічне буття.Буття не може виникнути з небуття,адже йому не має звідки виникнути. Елеати заперечують ідею руху, які запровадив Герокліт.Піфігор-засновник піфагорійської школи,найвищу мудрість передбачав у числі, в основі бачення космосу поклав число. Він 1-й дав назву «філософ», людина, яка мислить.Атомістичну теорії започаткували Демокріт і Левкіт.Все складається із атомів-буття і порожнечі-небуття. Атом розрізняються за порядком і положенням.Софісти. Їх заслуга в тому, що вони привернули увагу філософів до проблем людини та суспільства,знання. «Людина-міра всіх речей. Існуючих,що вони існують, неіснуючих, що вони не існують. Віра вища за розум».

13.Антична філософія класичного періоду. Період (V-ІV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей. До класичної античної філософії відносять Сократа, Платона, Аристотеля. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає гостра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Людей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Головним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабкого сильним і непереможним,що, сприяло розвитку ідей філософ релятивізму(принципу відносності людських знань).Людина є мірою всіх речей. Людина визначає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне,а суб’єктивне й плинне як у просторі,так і в часі. Головним предметом філософ мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення. Філософія Сократа - етичний антропологізм. Платон — засновник ідеалістичного напряму філософії.

14. Перші грецькі мудреці.Мілетська школа. Становлення філософії Стародав Греції відбувалося в VI—V ст. до н.е.Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Стародавній Греції була Мілетська школа, засновником якої був Фалес Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. Всі знання є мудрий пошук і добрий вибір. Учнем Фалеса був Анаксімандр. Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю "Про природу". Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "алейроном". Алейрон, за Анаксімандром, — ле щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Учень Анаксімандра Анаксімен бачив першоосновою всього сущого повітря, Анаксімен називає повітря безмежним. Апейрон — властивість повітря. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості. Гераклітом Ефеським вперше вводить у філо-софську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості. Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає. Логос - закон Всесвіту. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії.

15.Наївна діалектика давньогрецьких мислителів, Геракліт з Ефесу. Геракліта з Ефеса називають засновником першої форми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення.Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як величезний потік протилежних якостей. Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.

16. Антропологічний поворот в античній філософії.Сократ. Вершина розвитку античної філософії припадає приблизно на час з другої половини V до кінця ІV ст. до н. е. На цей час припадає і діяльність софістів які стали першими професійними, платними вчителями філософії, красномовства та інших знань, необхідних для політичної діяльності. Сократ іронізував над софістами за те, що вони називають себе мудрими й різко критикував їх за те, що вони продавали за гроші “священні” людські якості. Сократ казав: “Так, красу, якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником... Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами”. Сам Сократ ніколи не називав себе мудрим, а лише філософом - тим, хто полюбляє мудрість. Головна відміна між софістами і Сократом в тому. що перші не цікавилися істиною і взагалі вважали її відносною, а Сократ шукав істинного знання. Сократ примушував своїх співрозмовників замислюватися здавалось би над самими самозрозумілими речами, непокоїв їх. За це його називали “оводом”. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувались в суперечностях і питали про думку самого філософа, той казав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент відображено у відомому вислові Сократа: “Я знаю лише те, що нічого не знаю”, У якому підкреслюється безмежність процесу пізнання, неприпустимість самозадоволено зупинятися на досягнутому, заклик пізнати самого себе.Антропологічний поворот полягає в тому, що софісти також і мілетська школа починають розглядати у центрі філософії – людину.

18.Ідеалістична філософія Платона. Сутність філософського вчення Платона: існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній. Світ речей – недійсний,залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним. Світ, в якому ми живемо - нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний; кожна річ має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно.

Вчення про ідеї. Вчення про ідеї – центральний елемент філософії Платона. Він трактував ідеї як певні божественні сутності. Вони – вічні, незмінні, вони не залежать від умов простору й часу. У них узагальнене всекосмічне життя: вони керують Всесвітом. Це архетипи, вічні зразки, за якими з безформної й текучої матерії організується вся множина реальних речей. Ідеї мають своє власне існування в особливому світі, і речі існують лише остільки, оскільки вони відображують ту чи іншу ідею, поскільки та чи інша ідея в них присутня. По відношенню до чуттєвих речей, ідеї є одночасно й їхніми причинами, й метою, якої прагнуть істоти чуттєвого світу. При цьому між ідеями існують відношення координації й підпорядкування. Вища ідея – це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії.

Теорія пізнання. Теорія пізнання Платона будується як теорія пригадування, керівним початком при цьому виступає розум або розумна частина душі. За Платоном, душа безсмертна, причому до народження людини вона знаходиться в позамежному світі, де вона спостерігає блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування про бачене раніше.

“И раз все в природе друг другу родственно, а душа все познала, ничто не мешает тому, кто вспомнил что-нибудь одно – люди называют это познанием – самому найти и все остальное, если только он будет мужествен и неутомим в поисках: ведь искать и познавать – это как раз и значит припоминать” (Менон).

Людина отримує істинні знання, коли душа пригадує те, що вона вже знає. Знання як пригадування того, що було до народження людини, є в Платона одним із доказів безсмертя душі.

Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки.

17. Античний атомізм. Атомізм - натурфілософська і фізична теорія, згідно якої матеріальні речі складаються з хімічно неподільних частинок - атомів.Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ складається з атомів; вони є найдрібнішими частинками,вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атомами існує простір, заповнений порожнечою. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Демокріт стверджує,що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх. Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими,надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів.

Епікур спирався на головні положення філософії Демокріта. Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».

19. Філос.Арісотеля.Загал.харак.філософ.сист. За Арістотелем,філософія поділяється на такі частини: теоретичну,що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери,походження всього сущого,причини різноманітних явищ («первинна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно відокр частину філософії — логіку.Він не погоджувався з думкую Платона стосовно відриву світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з оточуючою дійсністю. Він вважав,що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми. Арістотель вважав, що буття — це сутність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.Сутністю предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Вона є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу. Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.

20. Вчення про матерію і форму матерії в Арічстотеля. Аристотель-є творцем логіки,науки про закони і форми правильного мислення. Аристотель виділив 4 причини,завдяки яких існували речі:-матаріальна (те з чого виникає річ);-форма-рухаюча (це звідки йде початок руху,що формує матерію);-цільова. Із 4-х причин Аристотель найбільшого значення придавав формі. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасивною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал предмета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності самого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу. Сутністю предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього —• це Світовий Розум.Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

21. Основні етапи розвитку та напрямки середньовічної євразійської філософії. Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Коротко, риси притаманні філософії Середньовіччя можна звести до наступних: Засилля в усіх сферах життя релігії;Схоластика як спосіб філософствування; Теоцентризм(таке розуміння світу, у якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і його початок є дія.); Геоцентризм(принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується абсолютним началом і центром Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл існування всього живого.); Переважання ідеалістичних напрямків у філософії; Слабкі паростки матеріалізму.

22. Поняття патристики.Філософія Августина Аврелія. Патристика— загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. У своїй творчості він орієнтується на Платона. Гріх у А.Аврелія набуває великого значення. Прагнення до щастя-основний зміст людського життя. Щастя - це пізнання людиною Бога і любов до нього. Єднання з Богом здійснюється за допомогою волі. Створивши світ, Бог створив міру його зміни-час. Реально існує лише сьогодення, а минуле і майбутне існує лише в пам’яті і надії. Аврелій висуває лінійну концепцію історії. Аврелій вважав доцільним використ людський розум для підтрим. блаженствен мудрості,а мудрість орієнтує на пізнання Бога і його діяльність.

Патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом. Головними ідеями є монотеїзм, визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

23. Поняття схоластики.Філософія Фоми Аквінського. Період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Схоластика — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Схоластика була спрямована на раціоналізацію обґрунтувань основ християнського віровчення, насамперед доведення буття Бога. Відомим систематизатором схоластики був Фома Аквінський. Найвідоміший твір «Сума теології». Фома чітко визначає сферу науки та віри. Предметом науки –в «істини розуму», а предметом теології-«істини одкровення». Він вважав,що можна довести буття Бога і запропонував доведення: 1. Оскільки все на світі рух, то повинен бути першопоштовх руху– Бог. 2. Всі явища і предмети мають причину свого існування. Причиною усього – Бог. 3. Все в світі існує не випадково, а із необхідністю. Ця необхідність – Бог. 4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повина існувати абсолютна мірка досконалості і нею є Бог. 5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить повинна існувати головна ціль – Бог.

24.Суперечка про універсали в серед.філ.:номін. та реал. Однією із центр проблем схоластич філософії-дискусія про універсали. В цей час виникло два напрямки середн.філософ.:номіналізмом,реалізмом. Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Реалізм - це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять,або універсалій продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Реалісти захищали традиційну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

26. Пантеїзм Кузанського. Пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах.У своїй філософії він використовував традиції схоластики,але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, матем,античн філософ мудрістю.Він сповідував пантеїстичне і містичне бачення Всесвіту й людини. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей.Кузан вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною.Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Отже, єдність протилежн є найважливметодол принципом філософії Кузанського,що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики. Микола Кузанський є головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження.У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, ма­тематикою, античною філософською мудрістю. Він сповідував пантеїстичне і містичне бачення Всесвіту й людини. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей. Наприклад, „Бог є коло, центр якого-всюди, а периферія-ніде”. Найвищо. Якістю людини є здатність до творчості, адже завдяки творчості людина стає певною мірою Богом. В роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінченних становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу да­рована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ при­роди людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати немож­ливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреально-го, тому про надреальнии світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання».

27. Космологія Дж.Бруно. Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Всесвіту та самої себе.

28. Філос.погляди Коперника,Галілео. Да Вінчі. Філософія XIV — поч. XVII ст.. назив. філософія Відродження не є повторенням, копіюванням античної філософії, а відрізняється від неї. Епоха Відродження на перше місце ставить Платона. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Аристотеля. На формування філософії Відродження мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії. Арабська філософія сприяли також і великі відкриття В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі його уваги була людина,. Саме людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння суспільству, а не Богу. Характер. рис епохи Відродження є також гуманізм. Піко делла Мірандола - людина сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. натурфілософ Парацельс - розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти. Микола Коперник та Джордано Бруно - геліоцентрична теорія. концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, Діалектичні тенденції - Микола Кузанськомий, Бернардіно Телезіо Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання. З'являються перші ідеї утопічного соціалізму(Томаса Мора, Томазо Кампанелли)

Поиск по сайту: