Проблема свідомості у філософії нового часу

У філософії Нового Часу проблема свідомості одержує принципово нове ставлення і вирішення.На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм. Мірою секулярізації культури розпочинається відмова людини від ідеї Бога. Людина перестала співвідносити із Богом, Вічністю усі свої думки, почуття, діяння. Вже філософи Відродження порівнюють людину із богом, називають її “смертним” богом. Людина сама забажала стати богом на землі, володарем природи, що було вже виражено у гаслі Ф. Бекона “знання –це сила”. Раціоналізм Нового часу остаточно утвердив переконання в тому, що завдяки своєму розуму людина підноситься над усіма живими істотами і може стати володарем природи, опанувати і приборкати соціальні сили, свою власну природу. Врешті решт людина абсолютизувала свою індивідуальність і міць власного розуму. Саме ці зміни в культурі були виражені у діагнозі Ніцше “Бог помер”. Таким чином попередній механізм формування свідомості, її розуміння і пояснення вже не спрацьовував. Якщо немає Бога, то немає і того рівня духовного досвіду, співвіднесення з яким і визначало зміст свідомості в християнській культурі. Виникла потреба у новому поясненні свідомості, у її перевідкритті.Ключові положення новоєвропейської понятійної моделі свідомості були закладені Р. Декартом.Пригадаємо, що Декарт вихідною для людини самоочевідністю, яка не викликає сумніву, визнав факт мислення: Я мислю – отже я існую. Таким чином, єдиним справжнім існуванням речей було визнано їх існування в мисленні. Звідси з необхідністю поставало питання: наскільки образи предметів, які є в свідомості співпадають із самими предметами, які існують поза свідомості. Саме така настанова декартовської моделі свідомості значною мірою призвела до виникнення і поширення суб‘єктивно ідеалістичних ідей, коли тільки мислення стало вважатися єдиною реальністю. Було утверджено уявлення, що свідомість відкрита лише самій свідомості і точку відрахунку для пізнання свідомості слід шукати в самій свідомості. Таким чином був зроблений висновок, що Свідомості немає без самосвідомості. В акті самосвідомості свідомість сама себе знає, прояснює свій зміст і структуру.

56.Уявлення про природу людини в античній та середньовічній філософії. На відміну від античного розуміння людини, згідно з яким людина була органічною частиною космосу і посідала найвище місце серед природних істот, середньовіччя вивело її поза межі космічного природного життя, звеличивши її, з одного боку, невидимим зв’язком із трансцендентним Богом, а з другого — принизивши повною залежністю, спричиненою її гріхопадінням від Божественної ласки. Середньовіччю належить відкриття "внутрішньої людини", якій у космосі нічого не відповідає і пізнати глибини якої можна лише з допомогою надприродного світла благодаті.Самопізнання, як і пізнання Бога, середньовічна філософська думка підпорядкувала релігійному завданню спасіння душі і центр ваги етики перенесла зі сфери знання у сферу віри, надавши пріоритету волі, а не розуму Це спричинилось до утвердження людини як активного суб’єкта дії на противагу об’єктивно-споглядальній настанові античності Така активність суб’єкта, незважаючи на її суто релігійну спрямованість, згодом відіграла важливу роль у становленні самосвідомості ренесансного індивіда.

57.Сучасна філософська антропологія. Сучасна філософська антропологія виникла у 20-ті роки XX століття. її основоположником традиційно вважають М. Шелера, однак цей філософський напрямок є визначальним для всієї філософії, яка завжди тяжіла до проблеми людини. Сьогодні можна говорити, що філософсько-антропологічний рух став масовим у зв'язку з певними глибинними процесами в розвитку сучасної західної і вітчизняної свідомості, у зв'язку зі змінами в характері активності індивіда.Розвиток антропологічного способу мислення невід'ємний від діяльності філософів, які належать до різних шкіл, напрямів і сфер культури — екзистенціалізму, персоналізму, структуралізму тощо. При такому розгляді філософська антропологія виявляється елементом більш широкого ідейного комплексу — філософії і світоспоглядання антропологізму, який сформувався на основі різних теоретичних і художніх концепцій. Звертаючись до безпосередності людської реальності, філософська антропологія висуває завдання створення загального уявлення про людину, котре могло б мати інтегруюче і спрямовуюче значення в життєдіяльності суспільства. Засвоєння створеного образу сприяло б розвиткові більш високих форм людської життєдіяльності, які могли б більшою мірою бути проникнутими духовним началом.

58.Сучасні концепції антропосоціогенезу. Питання про виникнення людини хвилює людство здавна. У XIX ст. склалося два погляди на дану проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад, життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і людина є неземного походження; та еволюційний, який, виходячи із сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком і ускладненням форм матерії. Перший погляд не вимагає доказів, а приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду. В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що людина — це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції. Всесвіт виник приблизно 20 млрд років тому в результаті Великого вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства залежить від організації космосу, від процесів, які протікають у ньому. Близько 3—4 млрд років тому в результаті космічної еволюції створились сприятливі умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався еволюцією біологічною: 3,5—4 млрд років тому починається процес антропосоціогенезу. Матеріально-енергетичний вплив ближнього космосу як частини Всесвіту і протікання на Землі процесу антропосоціогенезу здійснювалися по двох каналах: через зміну неорганічної природи (клімату, ландшафтів тощо) і через зміну органічної природи (мутації, природний добір). Залежність зміни клімату, ландшафту і біологічних процесів, що відбуваються на Землі, від характеру й ступеня сонячної активності доведені багатьма вченими. Зокрема, радянський вчений А.Л. Чижевський ще в 30-ті роки переконливо довів, що періодичні й епізодичні коливання магнітного поля Сонця безпосередньо впливають на нервову систему, особливо на центр блукаючого нерва, що регулює серцеву діяльність. Наука нагромадила великий матеріал про вплив космічних факторів на еволюцію живих істот, людини. Наприклад, періодична зміна магнітних полюсів Землі приводить до послаблення електромагнітного поля, що захищає біосферу від космічної радіації. У результаті різко зростала іонізуюча радіація космічного походження, що принаймні вдвоє збільшувало частоту мутацій в зародкових клітинах гомінід. Геолог Г.Н. Матюшин робить спробу довести збіг часу магнітних інверсій з часом змін фізичної будови людини. Найбільш відчувають космічну радіацію в процесі цих коливань екваторіальні області Африки. Багато дослідників вважають південно-східну Африку прабатьківщиною людства. Вітчизняні вчені підтримують гіпотезу, згідно з якою австралопітек як новий біологічний вид — попередник людини — виник в результаті мутацій людиноподібних мавп (горил, шимпанзе, орангутангів) під впливом зміни радіаційної обстановки. Справа в тому, що 4—3 млн років тому у південно-східній Африці починається активний рух земної кори, землетруси, вихід на поверхню землі магми, уранових руд, що також сприяло підвищенню радіаційного фону та зміні генофонду людиноподібних мавп (вищі мавпи — 48 хромосом, австралопітек — 46 хромосом). Італійським генетиком Бруно Кіареллі висловлена гіпотеза про злиття у далекого предка людини двох пар хромосом, в результаті чого, що дало їй можливість перетворювати оточуючий світ відповідно до своїх потреб.

Поиск по сайту: