Шляхи розвитку марксизму в бувшій радянській філософії

ПіслЯ смерті В.І.Леніна у РадЯнському Союзі відбуваєтьсЯ догматизаціЯ і канонізаціЯ положень марксистко-ленінської філософії. Ленінське трактуваннЯ марксизму проголошуєтьсЯ істиною в останній інстанції, найвищим рівнем розвитку філософської та соціально-політичної думки. Лише в кінці 80-х років у РадЯнському Союзі філософіЯ була звільнена від ідеологічних обмежень і дістала можливість творчо розвиватись, критично оцінювати дійсність та своє власне минуле. Ленін намагаєтьсЯ максимально використати філософію марксизму длЯ створеннЯ теорії боротьби робітничого класу. В.І.Ленін постійно підкреслював свою відданість марксизму, теоретичними працЯми та практичною діЯльністю відстоював і розвивав ідеї цього вченнЯ, післЯ його смерті порЯд з терміном "марксизм" почав часто використовуватись термін "ленінізм". Відповідну назву отримала і філософіЯ — марксистсько-ленінська. Філософські поглЯди В.І.Леніна — це продовженнЯ раціоналістичної традиції в історії філософії

48. Сучасний філ..ірраціонлізм. Ірраціоналізм - вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання-інтуїція, почуття.Він проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню. Поширення і вплив іррац зумовлені насамперед розчаруванням інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі. В світі панують причинні зв'язки, необхідність, яка пізнається розумом, чітко визначено можливе і неможливе. Існування окремої особи — це пристрасті, страждання, які не можна виразити в загальних поняттях. Перед неможливим розум пасує, стіну неможливого він не долає, тому що вона ним же і зведена. Подолати неможливе може тільки віра. Віра уможливлює те, що є абсурдом для розуму.

49.» Філософ.життя» та її різновиди. Філософія життя – філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Анрі Бергсон та інші. Ця течія поставила життя в основу усього буття, існування, і в центр власних навчань, зробивши її першою категорією, що інтерпретується ними як первинна реальність, органічна цілісність, процес, передуючий розподілу матерії і духу, буття і свідомості. У зв'язку з цим, поняття "життя", як центральне поняття цієї філософської течії, покликаний замінити поняття "буття". Буття це статичний стан. Життя - цей рух, становлення. "Немає буття, є тільки становлення", - заявляв Ф. Ніцше. Ряд представників філософії життя підкреслювали, що життя - це діяльність, творче творення, самовираження людини, форми об'єктивування людини в культурі, що дозволяють йому реалізувати і пізнавати самого себе. Кожен індивід відчуває себе у рамках якогось величезного життя, що зачіпає його і загрозливої йому. Він почуває себе підпорядкованим якимсь потокам, потокам життя. Життя як потік, невловима розсудливими методами пізнання. Її пізнання здійснюється на основі особливих пізнавальних здібностей: переживання і співпереживання (розуміння); інтуїції, віри, любові і так далі. В залежності від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя. Життя береться в його біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму на відміну від штучного. Для цього напряму властива чітко визначена опозиція "розуму", який розглядається як хвороба.Другий варіант філософії життя зв’язаний з космологічно -метафізичним тлумаченням життя, життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно себе відтворює, біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.

50Основні етапи роз.учення про буття:античність.. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має атрибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непорушне тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це означає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).Сократ: Людина є мірою всіх речей. Людина визначає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Згідно Парменіду, буття – це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.Арістотель. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала критика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Голов.помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з оточуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми.

51. Осн.ет.роз.учен.про буття:Середньовіччя. У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту.Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще.Буття розпадається на самодостатнє та створене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи.Середньовічне уявлення про буття набуває антропомірних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня "іскра Божа” – частинка найпершого та справжнього буття.Отже, буття у Середньовіччі має тотальний та системний порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. — людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, "виливання" божественної енергії) та еволюції — сходження від простого (у т.ч. — простих форм сущого) до складного та вищого.

52.осн.ета.роз.учен.про буття:Новий час та нім.клас.філ.. Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового фактично було передумовою та засадою наукового дослідження світу; воно набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою,а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності.Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. (протяжність і мислення). Під акциденцією розуміли мінливі стани проявів субстанції, під модусами — конкретні утворення: речі, явища, стани реальності.У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток.

53. Метафора свідомості в культурі та філ..античності. Метафора (гр. metafora – перенос) – це оборот мови, у якому слова вживаються в їхньому переносному значенні. Свідомість – предмет невловимий, річ нематеріальна, одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об’єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Філософи античності, зрозумівши, що свідомість є загальний зв’язок між об’єктом і суб’єктом, спробували розповісти про неї людям, порівнявши її з іншою формою зв’язку, більш зрозумілої їм, що зустрічається в їхньому повсякденному житті: мова йде про вощену дощечку, на якій переписувач продирав спеціальним гачком (стилем) обрису букв. Друкування на воску букв, конечно ж, не є акт свідомості, однак процедура одержання печатки на воску була використана для опису феномена Свідомості. Відповідно і слова “віск”, “печатка” били використані не у власному змісті, а в переносному. це і є метафора. Метафору печатки на воску для опису свідомості застосовували Платон, Аристотель: як букви друкуються на дощечці воску, так об’єкт друкується на “дощечці розуму”. Так було словесно оформлене представлення про свідомість. Антична філософія відкрила тільки одну сторону свідомості – спрямованість на об’єкт, тому і була використана відповідна метафора. Інша особливість свідомості – уміння людини зосереджуватися усередині себе, направляти свою увагу на внутрішній світ – не була пророблена філософією. Причина однобічного бачення проблеми свідомості криється в специфіці реального світогляду і світовідчування античного грека, увага якого було цілком спрямоване на навколишній світ.

54. Християнська конц.внут.дух.світу. В час розквіту християнства виникла проблема у внутрішньому зосередженні. Вона була викликана необхідністю спілкування із трансендентним богом. Свідомість – це не тільки знання про зовнішній світ, але на сам перед знання про власний духовний досвід, його зміст.Проблема свідомості як самосвідомості сформував Августин Блаженний.Плотін не тільки вияв духовного досвіду, але й спробував розповісти про його зміст. В духовному досвіді він виділив 3 рівні.Свідомість дана людині, щоб зазнати муки душі, що втратила єдність із богом (за Бердяєвим). Таким чином свідомість – це здатність людини.Сформовані розуміння свідомості: Як явища духу; Як покарання людини за гріх; Як падіння людини від вічності.Буття в часі (свідомість) є менш справжнє ніж у вічності.

Поиск по сайту: