Аналіз сучасного села як фактора соціального розвитку

Соціальне середовище – це складне структурне утворення, яке характеризується взаємопов’язаними зв’язками та відносинами між його складовими. За визначенням Р.Павелкова, соціальне середовище становить єдність таких складових: макросередовища (суспільства як певної соціально-політичної, соціально-економічної та ідеологічної системи), мезосередовища

(національно-культурних, соціальних особливостей регіону), мікросередовища (безпосереднього середовища життєдіяльності дитини: сім’ї, сусідів, групи однолітків, культурних, навчально-виховних закладів) [4, с. 620].

Суттєвим є врахування безпосереднього середовища – впливу сім’ї, родичів, друзів на виховання і розвиток особистості; середовища дальнього (суспільний лад, система виробничих відносин, матеріальні умови життя мешканців села, характер, динаміка виробничих і соціальних процесів); середовища соціального (суспільні матеріальні й духовні умови існування та діяльності людини); середовища фізичного (сукупність фізичних умов існування й діяльності людини).

Сільське середовище відрізняється невисоким рівнем життя населення; слабо розвиненою соціальною та побутовою інфраструктурою (дефіцит сервісного обслуговування, низький рівень комфортності тощо); несприятливими соціальними умовами життя, праці, побуту, дозвілля; великою трудомісткістю сільськогосподарської праці, переважно в домашньому та присадибному господарстві; залежністю праці від природних циклів, що визначає структуру вільного часу мешканців села. Ритм життя у сільському соціумі, порівняно з міським, є менш напруженим, не таким швидкоплинним, більш розміреним, що певним чином зменшує силу навантажень на психічну сферу сільських дітей [6, с. 158].

Водночас у сільському середовищі все ще продовжують відігравати суттєву роль господарські, культурні, трудові, національні традиції народу, традиції общинності, виховання "усім миром", взаємодопомоги, почуття обов’язку, тісних родинних і сусідських зв’язків, поваги до старших, спостерігається перевага неформальних стосунків та взаємин, що робить спілкування дітей і дорослих емоційно глибоким і відкритим.

Разом з цим невід’ємною частиною є те, що особливістю сільського середовища є суперечливий характер його впливу. Суперечливість ця полягає в тому, що, з одного боку, сільський соціум є сукупним освітнім потенціалом усіх його суб’єктів: сім’ї, окремої особистості, сільської громади, культурних і соціальних закладів, релігійних структур, засобів масової інформації, народних, культурних, історичних традицій, які можна задіяти у соціально-педагогічній діяльності. Проте, з другого боку, негативною стороною зазначеного протиріччя є те, що реальна ситуація сільського середовища надає чимало прикладів духовної і фізичної деградації [6, с. 158].

Соціально й культурно обмежені умови сільського соціуму дозволяють говорити про недостатність культурної бази для розвитку особистості дитини, про формування соціальної компетентності сільських дітей. Серед завдань соціального виховання сьогодні одним із найважливіших є перетворення сільського середовища у виховний чинник. У вузькому розумінні педагогічне оздоровлення сільського середовища, перетворення його в соціально-педагогічне середовище визначається педагогічною діяльністю школи, закладів культури.

У зв’язку з цим найважливішим завданням стає забезпечення всіх необхідних умов для розвитку особистості сільської дитини, її самореалізації, набуття соціальної компетентності. І це завдання має вирішувати сільська школа, адже школа на селі стає не тільки освітнім, а й культурним та соціальним центром. Вона не може діяти відособлено, а має стати тією організацією, яка професійно встановлює і розвиває партнерські стосунки з батьками, владою і громадою.

Сільська школа як особливе соціокультурне явище суспільного життя країни містить у собі великий потенціал для реформування українського суспільства. В умовах недосконалої системи місцевого самоврядування, розбалансованого сільського господарства, обмеженої інфраструктури соціальних та культурних послуг, школа залишається єдиним соціально стабілізуючим і культурно-просвітницьким осередком життя на селі, гарантом права дитини на якісну освіту та її соціальний захист. У ній зосереджені кваліфіковані педагогічні сили, вона є відповідальним провідником державної політики в галузі навчання й виховання.

Взаємодія шкільного та сільського середовища є запорукою підвищення рівня соціальної компетентності особистості, бо педагогіка середовища – це насамперед професійна педагогічна діяльність соціального педагога в умовах сільського соціуму.

Можливості взаємодій сільської школи у взаємодії з соціальним середовищем набагато ширші, ніж міської. На відміну від міської школи, яка взаємодіє на рівнях, а інколи й пристосовується до вимог середовища, сільська школа пристосовує найближче оточення до себе, перетворюючи його у виховне середовище, яке може формувати соціальну компетентність сільської дитини. Чим ширше та різноманітніше змістовний і регіональний діапазон зв’язків, тим більше можливостей для підвищення ефективності

педагогічного процесу у сільській школі.

Для створення системи соціально-педагогічної роботи у селі на базі сільської школи соціальний педагог має спиратися на такі форми взаємодії з середовищем на користь процесу соціалізації школярів:

– посилене та спрямоване формування в соціальних групах позитивних установок стосовно сільського способу життя, ціннісних установок, адекватних мінливим умовам життя;

– використання матеріальної, виробничої та культурної бази села (підприємств, господарств, різних закладів, клубів, спортивних майданчиків тощо);

– спрямованість дитячих інтересів на історію рідного села, історичних коренів своєї родини, історичні та трудові традиції односельчан і родичів;

– емоційний досвід позитивного ставлення дітей до трудового життя села, родини, школи; особистий внесок дітей в облаштованість та прикрашання житла, вулиці, села; використання "людських ресурсів" середовища (залучення до організації виховного процесу жителів села, спеціалістів);

– формування специфічних трудових навичок, що відповідають потребам сільського способу життя; демонстрація трудових досягнень дітей на присадибних ділянках, у трудових об’єднаннях;

– емоційне сприйняття сільської специфіки через особистісне проживання сценічних образів, художню самодіяльність, особисту участь у тематичних виставках образотворчого мистецтва;

– сприяння участі сільських дітей у різноманітних, регіональних, всеукраїнських, міжнародних програмах, конкурсах, фестивалях, акціях тощо;

– розвивати свої професійні та особистісні риси та вміння [1, с. 203].

Усі ці напрямки соціально-педагогічної діяльності на селі реалізуються через особистісно-середовищний підхід, оскільки всіх учасників соціально-педагогічної діяльності – дітей і молоді, учителів і батьків – об’єднує не місце роботи, навчання, а місце проживання – село, де складаються особливо тісні взаємини людей, приятельські форми спілкування людей різного віку, професій, поколінь, де усіх об’єднують спільні проблеми, турботи, інтереси.

Таким чином, сутність соціально-педагогічної діяльності сільської школи полягає у функціонуванні її як освітньо-культурного центру села, у створенні ідеального в соціально-педагогічному розумінні сільського середовища, де шанують історичні цінності народу, його звичаї й традиції.

Поиск по сайту: