Філософія доби Відродження (основні ідеї і представники)

Філосо́фіяепо́хиВідро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм. Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми. У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гуманізм» походить від назви духовної течії «studiagumanitatis» («вивчення людської природи»), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.

Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають МиколуКузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. МиколаКузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією(темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному (тваринному) способу життя.

Широкий антикатолицький та політичний рух охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.

Політичний напрям філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину(конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.

Утопічно-соціалістичний напрям репрезентували Томас Мор, Томаззо Кампанелла. Осмислюючи трагічну долю обездолених англійських селян, Т.Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота. Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

30. Загальна характеристика нового часу. Передумовами формув філософії Новчасу:утвердження буржуазного способу виробництва в Зх Європі,наукова революція., становлення експериментального природознавства.

Особливість філ. Нов.часу-орієтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, утвердження людської гідності, свободи й щастя.В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм - що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц).

31. Проблема методу пізнання нового часу:емпіризм,раціоналізм. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії ХVІІ ст. два протилежні напрямки: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм проголошує,що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Розум не привносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали все загальність, необхідність, суттєвість. Засновник емпіризму - Бекон.(«Новий органон»), Засновник раціоналізму – Декарт(«Міркування про метод»).

32. Філософія Ф.Бекона.(концепція ідолів,індуктивний метод пізнання). Перший філософ Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф. Бекон (1561 - 1626). Основним завданням філософії він вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні - із соціальною діяльністю людини.

1) "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;

2) "ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

3) "ідоли ринку" - це омани, пов 'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (наприклад, неправильно називаються речі, явища);

4) "ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману.

Ф. Бекон пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Так само треба діяти і в науці:

> не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;

> не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності; не користуватися тільки тим, що наявне.

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

33. Філос.Декарта. Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Раціоналісти, до яких належав Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р. Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки".

Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту:

1) за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне;

2) ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно;

3) шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини";

4) повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї:

1) вроджених — ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять та аксіоми логічного судження;

2) тих, що виникають з чуттєвого досвіду;

3) тих, що формує сама людина.

Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р. Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р. Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р. Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення. За Р. Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р. Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Cogito ergo sum" - "Мислю, отже, існую".

Виголосивши тезу "Cogito", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом.

34. Філос.концепція Дж.Лока. Просвітництво(полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу)було започатковано в Англії під впливом філософ.ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право.Локк був засновником емпіричної філософії.Емпіризм- філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею.Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.Філософі ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

35.Філософія Спінози. З точки зору Спінози, світ – це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

36. Загальна характеристика та основні проблеми розгляду в нім.класич.філ. Нім класична філософія стала вищим досягненням, своєрідним синтезом філософської думки в світовому масштабі та одночасно останньою формою класичної європейської філософії. Незважаючи на своєрідність філософських поглядів представників німецької класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб’єктивним, Шеллінг і Геґель — об’єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили певну ідейну спільність. їх поєднують в єдиний філософський напрям.

Нім.класика має спільні риси:розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку світової культури; раціоналізм, успадкований від філософів Нового часу та Просвітництва; розробка теорії діалектики та діалектичного методу мислення; намагання перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і категорій; розробка загальних методів підходу до проблеми історичного розвитку як єдиного процесу; відродження гуманістичного ставлення до людини, ЇЇ активності, свободи та інших цінностей;Загалом феномен нім класики створив підґрунтя для виокремлення ЇЇ як особливого етапу розвитку новоєвропейської філософії.

37.Теорія пізнання Канта.(поннятя річ в собі) Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний»» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других — зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними". У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються "апостеріорними"), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються "апріорними ").Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам,;і мають поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.

Трансценденталізм — напрям філософії який вивчає те, що лежить за межами досвіду, те що неможливо пізнати зважаючи на досвід

подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії.

38.Філос.системи Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Усе дійсне, по Гегелю, розумно, збагненно засобами логіки, тобто збагненно в поняттях (така концепція називається ще і панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно"). Філософська система Гегеля складається з трьох частин:1) Логіки2) Філософії природи і 3) Філософії духу.Логіка розуміється Гегелем абсолютно інакше, ніж вона трактуючи протягом всього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Арістотеля). Походження багато чого з єдиного може бути предметом раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення. Але це - раціональне пізнання особливого роду: в основі його лежить діалектична, а не формальна логіка, і рушійним джерелом її являється протиріччя. Гегель свідомо відкинув арістотелівський закон непротиворечия Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечивает себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних единичностей.По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з при пологи виникла людина і разом з ним людський дух. Тепер настає час "філософії духу". Філософія духу - це філософія культури. Першою стадією розвитку людського духу є, по Гегелю, суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі насвідомість по східцях: свідомість - само свідомість - розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства упродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Інакше кажучи, - це духовна діяльність, людських поколінь (до неї Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію), що змінюють один одного

39. Антропологічний матеріалізм Феєрбаха. Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма­теріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід’ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмис­лити традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта. Суб’єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська приро­да» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як уні­версальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто при­стосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релі­гії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов’язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відно­шення людей — колективістськими. Причиною виникнення релі­гії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним допов­ненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.

Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У ро­зумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діа­лектичний метод.Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи запереченням релігії. Фейєрбах називає нову філософію — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував "філософію Людини". Згідно з його гуманістичною концепцією Людина — це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. Він віддав чи приписав Людині лише ті якості, які релігія приписувала Богу.Він підносить кожну люд в усій повноті її тілесності,але робить це за рахунок приниження люд,яка прагне вийти за межі тілесності.

40. філ. думки доби Київської Русі. Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. У КР відбувався перехід від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.Всі пам’ятки діляться на 2 групи: 1)оригінальна літ(виникла на тер КР) 2)перекладна літ (надходила різними шляхами). В той час з’явились “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський). Отже, філософська думка КР мала христ характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. Філософія не є наукою. Характерною для філ. є соборність філ. знань, однорідність, відсутність значних відмінностей у поглядах мислителів,відсутність шкіл. Філ думка в КР перебувала в залежному від релігії стані, обґрунтовувала і обслуговувала її. Фiлософія-любов до Бога(с)Домекін. А філософ-особлива людина, що є носієм христ життя,здатний вирішувати проблеми людського буття і показати іншим як жити. Важливим у пізнанні ж серце. Бог промовляє не до розуму а до серця, осередка чуттів+ Гносеологічна проблематика «світ існує у істині», «Бог проголосив істину,але вона утаємничена їм».

41Формування та розвиток укр..романтизму Сковороди.. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності. Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Щастя є простим і за змістом, і за формою. Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність,вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

42.Філософ.серця Юркевича. Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

43Філос.києво-Могил.академії.. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.

44Виникн. І розвиток маркс.філос.. Вона сформувалась на багатому грунті попередніх філософських систем. Вона виникла як складова більш широкого вчення — марксизму. До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства — політична економія і теорія соціально-політичного розвитку — "науковий комунізм". Ці три складові нового світобачення внутрішньо взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зрозуміти філософське вчення марксизму можна лише в контексті їх взаємозв'язку і взаємодії. Марксизм — одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, — це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас.

45. Гуманістичні тенденції філос..К.Маркса та Енгельса.. Маркс започаткував основи марксиської філософії – продовження традицій німецької класичної ф-ї. К. Марксу імпонував гуманістичний пофосФеєрбахівського матеріалізму, який виступав повну реалізацію людиною своїх природних здібностей. Для адекватного розуміння філософії є спільні твори Маркса з Енгельсом: «Економіко-філософські рукописи(1844)», «Тези про Феєрбаха», а також «Діалеруктика природи»(Енгельса). У «Екон.-філософ.рукописах» Маркс виступає на захист гуманізму. Він створює за своїм гуманістичним пафосом вчення про суспільно-історичну предметну сутність людини. Людина-це універсально всезагальна сила природи. Універсально-розвинена людина, яка живе у єдності та гармонії зі своїм внутрішньою та зовнішньою природою-таким є гуманістичний ідеал Маркса. Досягнення цього ідеалу він пов’язує із ліквідуванням приватно-власницьких відносин. Енгельс у роботі “ Феєрбах і кінець нім.клас.філософії»приходить до висновку, що відношення мислення до буття є одним з основних питань філософії, яке має 2 сторони: 1.чи може пізнати людина світ таким, який він є?(парменін-може, а кант-ні) 2. Що є первинне, а що вторинне?

46. Маркситське вчення про практику та істину. Під практикою розуміється вся сукупна діяльність людей, спрямована на освоєння і перетворення предметно-речового світу, яка виявляється тільки в суспільстві. Тому пізнання - це розумова діяльність не ізольованого від інших людей і суспільства суб'єкта, а навпаки, включеного у відносини з іншими людьми та суспільством суб'єкта. Тобто, пізнає суб'єкт одночасно є і соціальним суб'єктом. Звідси в марксистській філософії робиться висновок, що пізнання як особливий вид діяльності людини носить завжди соціально-історичний характер. К. Маркс, наприклад, стверджував, що розвиток промислового виробництва штовхає науку вперед більше, ніж десятки університетів.

У якому сенсі практика (суспільно-історична практика) є основою і джерелом пізнання?

Практика є основою в тому сенсі, що в ній народжуються спонукальні мотиви до пізнавальної діяльності людини. До пізнання людей штовхають реальні, матеріальні, соціальні потреби і інтереси людей, а не чисте цікавість і допитливість, які, безсумнівно, грають важливу роль в пізнанні. Тобто, пізнавальний процес завжди опосередковується соціально-історичною практикою, хоча б тому, що тільки предметно-речове, практично змінюючи світ, людина і може зберегти і розвинути себе як особливе родове істота. Поза практикою (у широкому сенсі) пізнання як процес і не формується, і не здійснюється.

У якому сенсі практика є джерелом пізнання з точки зору філософії діалектичного матеріалізму? Практика є джерелом пізнання тому, що в ході її чоловік виявляє, відкриває властивості об'єктивного світу, раніше йому невідомі, сутність яких осмислюється вже у власне теоретико-пізнавальному процесі. У ньому розкриваються закономірності буття світу. З цих позицій в марксистській філософії піддавалися критиці теорія пізнання Р. Декарта (теорія вроджених ідей) і теорія пізнання І. Канта (теорія пізнання на основі апріорних понять).

У той же час в марксистській філософії теорія пізнання не зводиться до практики, саме пізнання не є редукування, повторення практики. Відстоюється ідея відносної самостійності пізнавального процесу, специфіки його законів. Але і процес пізнання підпадає під дію універсальних, загальних законів діалектики. Він також є суперечливим, що постійно розвивається процесом.

Центральною проблемою пізнання в марксистській філософії є питання про істину як цілі теоретико-пізнавальної діяльності людини. Це є головною проблемою і в будь-філософської гносеології. У рамках марксистської філософії створюється діалектико-матеріалістичне вчення про істину, акумулює в собі позитивні досягнення всієї попередньої філософії - про творчий характер пізнавальної діяльності людини (Р. Декарт, І. Кант), про пізнання як взаємодію суб'єкта та об'єкта (Гегель, Л. Фейєрбах), діалектичну теорію пізнання Гегеля.

Що ж розуміється в марксистській філософії під істиною? Під істиною розуміється знання, яке відповідає змісту об'єктивних, поза нами існуючих явищ матеріального світу, притаманних йому законів. Це відповідність як принцип істини, не вичерпується відображенням, відтворенням сутності буття світу, а є результатом творчої діяльності пізнає суб'єкта. За формою істина є ідеальною явище, а по змістом - перетворене матеріальне явище. У марксистській філософії поглиблюється уявлення про об'єктивну істину. Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст знання, яке відповідає змісту об'єктивних процесів в самому світі, що існує незалежно від свідомості пізнає суб'єкта. Це відповідність ніколи не може бути повним, вичерпним (критика догматизму), але поза відповідності знання не набуває статусу істини, залишаючись лише правильним думкою про що-небудь (критика релятивізму). Сама істина, істинне знання є результат суперечливого взаємодії суб'єкта та об'єкта. Через це істина є процес, якому властива діалектика абсолютної і відносної істини. У марксистській філософії розвивається вчення Гегеля про абсолютну і відносної істини в пізнанні, але з діалектико-матеріалістичної позиції.

Під абсолютною істиною в марксистській філософії розуміється неспотворене, достовірне, вичерпне знання про весь навколишній світ, об'єктивних законів його буття, в принципі що досягається і досяжне в нескінченної діяльності людського роду. У цьому аспекті абсолютна істина фіксує в собі визнання невичерпних можливостей і здібностей, притаманних людині, досягати достовірного знання. Без визнання абсолютної істини зникає позитивний момент в пізнавальної діяльності людини, оптимізує сторона пізнання.

Поиск по сайту: