Автономно гуманістичне обґрунтування моральності в епоху Відродження та Новий час

Суперечності соціального життя й моральної свідомості Середніх Віків спричинили на відповідному етапі їх кризу й занепад, на ґрунті чого з кінця XIII століття в європейському суспільстві накреслюються духовні процеси, що їх узагальнено називають Відродженням, Ренесансом (XIV - XVI ст.). Для них характерне не цілковите відкидання спадщини Середніх Віків, а її синтез із по-новому відкритими, переосмисленими світоглядними ідеями античності. Історія етики Ренесансу відзначається цілою низкою імен та оригінальних ідей, що істотно трансформували моральну свідомість Європи й багато в чому визначили ціннісні стандарти, які й нині формують обличчя нового європейського суспільства. Характерними представниками етики Відродження можна вважати Данте Аліґ'єрі (1265 -1321), Ф.Петрарку (1304 - 1374), Л.Валлу (1407 - 1457), Е.Роттердамського (1469 - 1536), Дж.Бруно (1548 - 1600), Н.Макіавелій (1469 - 1527), Т.Мора (1478 - 1535), М.Монтеня (1533 - 1592) та багатьох інших. Долучилися до трансформації моральної свідомості в цю добу й діячі Реформації - руху за моральне очищення й оновлення церковного життя, що сформував відтак окрему гілку християнства – протестантизм (М.Лютер, 1483 -1546, Ж.Жальвін, 1509 - 1564, та їхні численні послідовники і продовжувачі).

Ідейний рух Відродження дістав назву гуманізму, оскільки саме в цю добу набуло нового змістовного наповнення розуміння людини як «образу і подоби» Бога, «вінця творіння». За Середніх віків цей «статус» людини передбачав передусім її покликання до релігійних пошуків спасіння в потойбіччі й спонукав до земного аскетизму, коли соціальна комунікація, творча активність, індивідуальна ініціатива в суспільстві не розглядалися першорядними у вивершенні смислу життя. Відродження натомість визнало саме ці аспекти самовизначення людини провідними. Ідеал особистості обмірковується крізь призму її здатності бути творчим ентузіастом, не животіти у бездіянні, збагачувати життя плодами власної творчості. Як пише Дж.Бруно: «Досвідчені й талановиті в спогляданні істини, сповнені осяйним і свідомим духом, за внутрішньою спонукою та природним пориванням, збурюваним любов'ю до Божества, до справедливості, до істини, до слави, вогнем прагнення й наснагою цілеспрямованості загострюють в собі почуття і в муках свого мислення виявляють світло розуму, і з ним ідуть далі від звичного. І врешті, такі люди говорять і діють уже не як знаряддя, а як головні творці та діячі»¹¹.

Відповідно мислителі-моралісти Відродження цінують в людині її здатність творити себе саму, а «гідність» походження, спадкового становища, багатства визнається неістотною для реальної гідності особи. Аж ніяк не будучи атеїстами, більшість мислителів Ренесансу визнають моральне право людини на власний шлях до Бога, опосередкований не стільки схилянням перед церковним авторитетом і догматами, скільки настановами совісті й переживанням цілісності, гармонії, одухотвореності космосу. Така настанова цінна тим, що відкриває шлях до обґрунтування свободи світоглядного самовизначення, плюралізму думок, толерантності до духовної позиції іншого, що стало одним з важливих, культивованих і нині, моральних надбань європейської культури.

На ґрунті таких настанов етика епохи Відродження виплекала засади західного індивідуалізму, що у своїх зважених, поміркованих вимірах актуалізує цінність особистісної свободи, життєвої ініціативи, особистої відповідальності людини за власний духовний і соціальний добробут. Такі цінності лягли в основу розбудови лібе­ральної моделі взаємин між суспільством і особистістю в умовах новочасної та новітньої європейської соціальності.

А втім, було б невиправданим закривати очі й на те, що, попри сформульовані в епоху Відродження високі гуманістичні ідеали, їм не вдалось повною мірою бути втіленими в реальну практику морального життя епохи, більше того - часом ця практика вступала з ними в гостру суперечність. Парадокс історії в тому, що, доба якнайвищих злетів етичної думки та естетичної творчості, Ренесанс водночас відзначився масовими проявами жорстокості, віроломства, розбещеності, кровопролиття, братовбивчих релігійних воєн, що дає підстави історикам вважати це наслідками спотвореного, доведеного до крайнощів індивідуалізму (його російський філософ О.Лосєв влучно назвав «зворотним боком ренесансного титанізму). Відомі непоодинокі факти, коли впливові аристократи, можновладні особи, церковні ієрархи поєднували в собі витончену чутливість до мистецтв, наук, філософування, схильність до щедрого меценатства із якнайрозбещенішою поведінкою. Приклад кричущої неузгодженості між здобутками етичної думки і реальної практики життя в цю епоху можна розглядати як свідчення загальної трагічної дихотомії (подвійності) духовно-соціального життя людства, що проявляється в неможливості цілком подолати розрив між наявним і належним, реальністю та ціннісними ідеалами. Досить яскраво й переконливо такий стан речей змальовується у геніальних творах митців пізнього Ренесансу, зокрема В.Швкспіра, з яких стає очевидним утопізм ранньогуманістичного пафосу богорівності і всвдосконалості людини.

Ренесансні етичні настанови багато в чому зберігалися та інтерпретувалися в добу Нового часу й Просвітництва (XVII - XVIII ст.), але тут обґрунтуванню моралі було надано більш виявленого раціонального¹⁹ характеру (що відповідало загальній настанові епохи на першість розуму в усіх життєвих проявах людини). Етика епохи послідовно секуляризується, здійснюється пошук способів обґрунтування автономності моралі, тобто незалежності велінь морального обов'язку як від суто природних, матеріальних, егоїстичних потреб людини, так і від божественно-релігійного диктату. Формулюється думка, що не з настанов віровчення слід вичитувати моральні принципи, а навпаки, з автономного голосу совісті всередині доброчесної особистості можна робити припущення про існування Бога або духовного абсолюту.

Палітра морально-етичних ідей Нового часу - різноманітна, представлена багатьма концепціями та іменами: Ф.Бекон (1561 - 1626), Р.Декарт (1596 - 1650), Б.Паскаль (1623 - 1662), Дж.Локк (1632 - 1704), Т.Гоббс (1588 - 1679), Б.Спіноза (1632 - 1677), Ґ.Ляйбніц (1646 - 1716), К.Шефтсбері (1671 - 1713), Г. Сковорода (1722 - 1794) - «український Сократ», плеяда філософів-просвітників XVIII ст. та багато інших. Але своєрідним її діалектичним узагальненням, що містить як конструктивні, так і критичні елементи, можна вважати етику німецької класичної філософії, представленої п'ятьма геніальними філософами – І.Жантом (1724 - 1804), Й.Фіхте (1762 - 1814), Ґ.Геґелем (1770 - 1831), Ф.Шеллінґом (1775 - [%54),Л.Феєрбахом (1804-1872). В її рамках, на нашу думку, варте окремого розгляду тут етичне вчення Іммануїла Канта (1724 - 1804), викладене передусім у працях «Критика практичного розуму» (1788) та «Основи метафізики моральності» (1785). Усі ключові колізії морально-етичної думки доби увійшли до Кантового вчення у знятому вигляді й були піддані рефлексивно-критичному осмисленню, що дає підстави саме його етику вважати вивершенням етичних пошуків Нового часу.

Кант розмежовує поняття чистого розуму і практичного розуму як двох вимірів людської свідомості. Чистий розум дістає застосування в науці про природний світ. Практичний розум регулює ціннісне самовизначення людини у світі. Якщо чистий розум розкриває неминучі закони природи, то практичний розум накреслює ціннісні орієнтири для людської свободи. Як істота природна, людина підпорядкована природній неминучості, і є, спрощено кажучи, річчю серед речей. Але не все в людині природне, адже як особистість вона здатна здійснювати ціннісний вибір на основі притаманної їй доброї волі. Кант, отже, розмежовує феноменальний і ноуменальний виміри людського буття. Феноменальний вимір - це той вимір, де людина є лише частиною природи; істотою, підпорядкованою природній доконечності. Ноуменальний вимір - це царина людської духовності і свободи. Практичний розум, на відміну від чистого розуму, якраз і стосується ноуменального виміру людського буття.

Основою практичного розуму є моральна свідомість, що спирається на автономність доброї волі і керується законом обов'язку доброчесності. Цей закон Кант називає категоричним імперативом. Зміст його такий: належить вбачати в коленій особі передусім мету, а не засіб, і діяти так, щоб наша поведінка могла бути визнана за взірець загального закону. Наведемо кілька варіантів формулювання категоричного імперативу за працею «Основи метафізики моральності»: 1) «Чини лише згідно з такою максимою", щодо якої ти водночас можеш побажати, щоб вона стала загальним законом»; 2) «Чини так, як ніби максима твого вчинку за допомогою твоєї волі мала б стати загальним законом природи»²¹; 3) «Поводься так, щоб ти завжди використовував людство і у своїй особі, і в особі будь-кого іншого також як мету, та ніколи - лише як засіб»²²

Кант розгортає думку, що єдиною справжньою спонукою моральної поведінки може бути безкорислива вірність обов'язкові доброчесності. Метою моральності не можуть бути якісь корисливі цінності. Навіть позитивний за наслідками вчинок не може вважатися справді моральним, якщо його мотивом було певне позаморальне міркування - наприклад, прагнення здобути собі гарну репутацію чи, як нині кажуть, імідж. Справжня моральність, на думку Канта, є самоцінною. В основі справжньої моральності мусить бути глибинний внутрішній вибір доброчесності як беззастереж­ного життєвого закону. Моральна свобода - це не свобода потурати власним забаганкам, а свобода як здатність вирватися з-під їхнього диктату.

Кант досить детально та ґрунтовно характеризує систему головних моральних обов'язків людини. Він починає з окреслення обов'язків людини щодо самої себе. Тут ідеться про високу внутрішню вимогливість особистості щодо своєї життєвої позиції. Людина мусить дбати про збереження свого життя і здоров'я. Кант говорить про чесноти правдивості, чесності, щирості, сумлінності, власної гідності, яким протиставляються брехня, плазування перед могутніми «авторитетами». Філософ наполягає на тому, що брехливість, лицемірство суперечать природній доцільності спілкування і завжди є чинником самоприниження особистості, показником її самозневаги. Кант зазначає: «У людському суспільстві головне - передача внутрішніх переконань, за якої основне полягає в тому, щоб кожний був щирий у своїх думках, тому що без цього втрачається будь-який смисл спілкування... Брехун руйнує товариство. Брехуна зневажають, бо ж брехня робить людей неспроможними виносити з розмови щось позитивне».

З обов'язку щодо «людської гідності в нас» випливають і такі приписи, як не ставати холопом іншої особи, не допускати безкарного зневажання своїх законних прав, не принижуватися перед іншим та не догоджати з корисливих міркувань... Особливого значення Кант надавав функціонуванню в людини сумління як неодмінного для моральності «внутрішнього судді».

Сьогодні, в добу екологічних негараздів, коли виразно виявилися згубні наслідки зневажливого ставлення до природи, особливо актуальними видаються Кантові застереження щодо неприпустимості руйнування прекрасного в неживому й живому довкіллі. Мислитель вважав таке ставлення до природи одним з порушень людиною законних вимог до себе. Кант підкреслював: «Оскільки тваринний світ - аналог людства, то ми виконуємо обов'язки щодо людства, виконуючи їх щодо його аналога... Для того, щоб не знищити людство, людина повинна виявляти добросердечність уже щодо тварин, бо ж людина, яка жорстоко ставиться до них, буде такою самою і щодо людей. Вже на прикладі ставлення до тварин можна дізнатися про серце людини» ⁴.

Кант особливо наголошував, що обов'язком людини є самопізнання, прагнення проникати у важко вимірювані глибини (прірву) серця. Така настанова перегукується з багатьма настановами сучасного психоаналізу, який орієнтує нас на виявлення та трансформацію підсвідомих чинників нашого ставлення до себе й до світу. У цьому контексті з Кантовими ідеями особливо корелюються думки сучасного мислителя-гуманіста Е. Фромма.

До числа наших обов'язків перед собою Кант долучав вимогу розвивати свої природні сили (духовні, душевні і тілесні). Чи не означає ця вимога того, що кожна свідома особистість мусить все робити задля власного культурного розвитку, самовиховання й самоосвіти. Мабуть, саме така настанова, якщо її дотримуватиметься кожен, дасть змогу усунути чимало непорозумінь та відхилень, що виникають у процесі міжособистісних стосунків. І справді, високо­освіченій особі, зорієнтованій на плекання в собі високої культури, набагато легше уникнути вчинків, які суперечать загальнолюдським засадам свободи, краси та гідності.

Головними обов'язками людей одне щодо іншого Кант визнає любов і пошану. Любов він тлумачить як благовоління, що породжує благодіяння, не пов'язане з розрахунком на якийсь зиск для себе. Кант цілком приєднується до основної заповіді Ісуса Христа - «люби ближнього свого як самого себе». До речі, такий підхід свідчить про невиправданість звинувачень етики Канта в дещо формалістичному тлумаченні моральності, за якого

єдиним гідним мотивом моральності визнається сама лише повагу до обов'язку, заснована на раціональному усвідом­ленні людиною власної гідності. У пізніх працях Кант повертається обличчям до моральних почуттів (спонтанних, а не рефлексивних настанов доброчесності) риторично запитуючи - чи багато вартує благочинність, яка робиться з холодним серцем?

Мислитель усвідомлював, що в багатьох конкретних ситуаціях вибір напряму моральної поведінки зовсім не такий простий і однозначний, і часом критерії цього вибору виявляються хиткими та сумнівними, що підвищує нашу відповідальність та напруженість морально-етичного пошуку, залучаючи до нього не лише розумово-вольову сферу, а всі духовні потенції нашої душі. Таке розуміння позначилося на тому, що в «Метафізиці моральності» чи не щодо кожного морального обов'язку Кант ставить так звані «казуїстичні питання». Скажімо, висунуто тезу «самогубство аморальне». І тут-таки антитеза дає змогу осмислити зворотний бік проблеми: чи можна вважати аморальною ситуацією, коли обирають вірну смерть заради порятунку вітчизни? Чи можна засуджувати бійця, що вдається до самогубства, прагнучи не стати полоненим? Або хворого, який заподіює собі смерть, знаючи, що його хвороба невиліковна? Питання залишаються без відповіді, змушуючи читача самотужки шукати моральну істину. Це засвідчує, що в пізніх творах Кантова морально-етична концепція збагачується глибшим розумінням смислу та суперечливого характеру особистішої свободи. Саме цей момент неабияк вплине в історичній перспективі на формування такого потужного напряму новітньої філософії, як екзистенціалізм, де наголошується на тому, що людина певною мірою закинена у світ, тобто їй доводиться самотужки визначатися щодо моральних питань, причому ніщо у світі не може дати в цьому плані однозначних і остаточних вказівок. Це зумовлює тривожність, пов'язану з усвідомленням особистістю своєї тотальної відповідальності за те, який вибір вона зробить, чому саме дасть санкцію «бути добром».

Безпосереднім ідейним наслідком Кантової етики є специфічне філософське обґрунтування ним віри в Бога - е тикотеологія.

Хоч Кант наголошує, що додержання морального закону має справжній смисл лише в тому разі, якщо людина керується при цьому не прагматичним мотивом здобути у віддяку блаженство, а самою повагою до обов'язку чесноти, однак, з іншого боку, беззастережна вірність моральному законові дає людині підстави усвідомлювати власну гідність і передбачати можливість і належність загального блага. Людина має бути моральною не заради блаженства, але, з іншого боку, будучи моральною, вона не може не усвідомлювати того, що заслуговує на нього. Глибинний смисл ідеї доброчесності полягає саме в тому, що результатом доброчесного життя мусить бути блаженство і окремої доброчесної особи, і людства загалом.

Але в земному житті ми не завжди виявляємо таку відповідність між доброчесністю окремих осіб і їх блаженством. Ми можемо бути щиро моральними, але не діставати від земного світу належного нам блага, і досить часто саме так і буває. Природний лад речей непохитний у своїй ціннісній байдужості й не може гарантувати того, що доброчесність неодмінно приведе до блаженства. Доволі промовисто про такий стан писав ще Б.Паскаль (1623 -1662): «...Роздивляюся навсібіч й бачу самий лише морок. Природа нічого мені не пропонує, крім хіба сумнівів і бентежності...»

Оскільки моральність є тим, завдяки чому людина утверджується у своїй людській гідності, усвідомлює належність загального блага і своє право на блаженство, то, як міркує Кант, мусить бути реальним щось, що забезпечить здійснення головної мети моральності - утвердження загального блага. Мусить бути щось, що поєднає вірність особи ідеї добра з її блаженством. Такою сутністю не може бути ніщо інше, як воля вищої надприродної сили - Бога. Ця безумовна Божа воля є тією дійовою причиною, яка визначає для нашої поведінки (коли вона узгоджується з моральним законом) адекватний результат. Таким омріяним результатом є нагорода людини вічним блаженством за її чесноти. Нагорода, звісно ж, загробна, потойбічна. Кант переконаний, що «без Бога й незримого світу, на який ми покладаємо сподівання, прекрасні ідеї моральності, хоч і викликають схвалення й захват, але не служать мотивом намірів і їх здійснення, бо ж не довершують всієї мети, природної і неодмінної для будь-якої розумної істоти». «Я неодмінно віритиму в Бога й замогильне життя і певен, що цю віру ніщо не може похитнути, бо ж цим було заперечено самі мої моральні принципи, від яких я не можу одцуратися, не ставши у власних очах вартим зневаги».

Кант називає власний спосіб обґрунтування віри в Бога етикотеологією, оскільки певність в реальності Божества утверджується на основі морального досвіду. Такий спосіб обґрунтування віри в Бога істотно відрізняється від суто церковного, оскільки звільняє віру від таких негативних рис, як догматизм, фанатизм, забобонність, ритуалізм і дає змогу актуалізувати моральний стрижень релігійності, на основі якого можуть порозумітися й солідаризуватися люди доброї волі різних релігійних традицій.

Отже, етика епохи Відродження, Нового часу та Просвітництва багато в чому заклала ціннісні основи моральної свідомості сучасного суспільства, обґрунтувавши такі моральні ідеї, без яких важко уявити культуру сьогодення: непорушність особистішої гідності, свободу совісті, плюралізм думок, право на соціальну ініціативу індивіда тощо.

Поиск по сайту: