Тенденції етичних пошуків Післяпросвітницької доби

З кінця XVIII ст. в західній культурі та суспільстві розпочинається період, що часто іменується дослідниками «Післяпросвітницька доба». Ця назва вказує на тенденції кризи та критики тих ідейних і життєвих цінностей, які становили квінтесенцію духовно-світоглядних настанов Відродження й Нового часу. Багато в чому ренесансно-новочасна віра у всемогутність раціонального пізнання й ефективність заснованих на ньому морально-етичних принципів була похитнута серйозними соціальними катаклізмами (наприклад, релігійними війнами, крово­пролитними, антигуманними революційними подіями XVII-XVIII ст. у Британії, Франції, інших країнах). Масована критика Церкви в Новий час призводила багатьох освічених людей до зневіри у світоглядній значущості релігії як такої, але й наука та суворо раціональне мислення не могли розрадити в смисложиттєвих запитах. Як писав Б.Паскаль, у серця свої закони, що їх розумові знати не дано. Тож у свідомості післяпросвітницької людини нерідко утворювалась смисложиттєва порожнеча, яку не до снаги було заповнити ні раціональному світогляду, ані істотно дискредитованій традиційній релігійності. Ця криза світогляду й цінностей спонукала мислителів епохи напружено шукати оновлення смисложиттєвих орієнтирів.

В етиці Післяпросвітництва можна узагальнено виділити два потужних альтернативних напрями - неораціоналістичний, що продовжував розвивати просвітницькі ідеали, і антропологічний, - зорієнтований на розгляд людини та світу її цінностей як таких, що їх не можна цілком виміряти критеріями суто розумового пізнання чи загальних моральних принципів. Перший із цих напрямів найбільш характерно представлений етикою позитивізму і марксизму, другий - ірраціоналізмом моральних пошуків А,Шопенгауера (1788 - 1860), С.К'єрквґора (1813 - 1855), Ф.Ніцше (1844 - 1900) і «філософії життя», екзистенціалізму, психоаналізу тощо.

Етика позитивізму (засновник - О.Конт, 1798 - 1857) мотивувалася соціально-психологічними передумовами самоусвідомлення представників європейського «середнього класу» з його ідеалами практичного успіху, соціального престижу, матеріального добробуту. Тож етична думка позитивізму здебільшого ґрунтувалася на засадах так званого «розумного егоїзму». Його суть зводиться до тієї ідеї, що розсудлива й прагматична людина, люблячи себе та маючи власні життєві інтереси, здатна усвідомити себе часткою суспільного цілого, де діють і взаємодіють інші індивіди з власними інтересами, на які й вони мають природжене право. Звідси висновок: бажаєш блага собі, будь готовим докладати принаймні мінімум зусиль у служінні інтересам інших, а логіка функціонування взаємин забезпечить тобі адекватну відповідь. Культивування ж зневаги інтересами інших прирікає особу на становище суспільного ізгоя, що не на користь її власному розумному егоїзму. Позитивісти були переконані, що в міру поширення освіти й пізнання в суспільстві дедалі більше людей взаємно керуватимуться саме такими настановами, і це вдосконалюватиме звичаї та примножуватиме загальне благоденство.

Етика марксизму (засновники КМаркс, 1818 - 1883, та Ф.Енґельс, 1820 - 1895) вбачала принципове джерело зла в суспільстві в історично відтворюваній соціальній нерівності представників різних класів - класу власників засобів виробництва, «експлуататорів» і класу експлуатованих. Тож джерелом морального вдосконалення суспільства визнавалася класова боротьба. Утопічно вважалося, що при революційній перемозі пролетаріату (класу найманих робітників) над буржуазією з'являться передумови розбудови безкласового комуністичного суспільства загального благоденства, де «від кожного вимагатиметься за можливостями, а даватиметься йому за потребами». Марксизм заперечував існування абсолютних критеріїв добра і зла, вважаючи, що їхній конкретний зміст варіюється залежно від співвідношення сил та інтересів експлуататорів і експлуатованих на конкретному історичному етапі.

Загальновідомо, до чого призвело звульгаризоване втілення в життя соціальних і моральних настанов марксизму в нашій та ряді інших країн. Це: встановлення тоталітарної влади партійної верхівки; позбавлення індивідів права на приватну соціальну ініціативу; розгул репресій не лише щодо інакодумців, а й до тих, хто міг такими лише здаватись у хворобливій уяві влади та її спецслужб; тотальна атмосфера страху, ханжества, подвійної моралі (з одного боку, публічної, «правильної», вірнопідданської, а з іншого - номенклатурної чи «кухонної»); войовнича боротьба з релігією; культивування образу закордонного ворога; і зрештою, економічний занепад, загальна ціннісна апатія, подолання якої й нині на пострадянських теренах відбувається повільно та болісно.

Не можна не відзначити однієї обставини, яка є результатом опосередкованого впливу етики та ідеології марксизму на образ сучасного західного суспільства. Бачачи всю потворність втілення в життя марксистських

настанов у країнах, де воно мало місце, представники влади та капіталу інших країн зробили все можливе, щоб згладити соціальні суперечності з класом найманих працівників, переорієнтувати значну частину власних прибутків на соціальні потреби, тим самим запобігши можливим революційним катаклізмам. Тож нині реальний «соціалізм» багатьох «капіталістичних» країн Європи (наприклад, Швеції та інших) виявився життєвішим, про­дуктивнішим, результативнішим, ніж устрій тих суспільств, що шляхом кровопролиття й диктату розбудовували соціалізм на засадах марксистської ідеології та етики.

На відміну від позитивізму й марксизму антропологічний напрям післяпросвітницької етики актуалізував не стільки ідеологічно-соціальний, скільки особистісний та міжособистісний виміри її проблем. Тут на нових засадах з усією значущістю було піднято вічну проблему смислу життя, ціннісного вибору, особистішої відповідальності, унікальності індивідуального пошуку абсолюту. Особливо випукло гострота післяпросвітницьких моральних пошуків і колізій виявилась у філософії Ф.Ніцше (1844 - 1900) та екзистенціалізму. Тож стисло оглянемо їхні провідні ідеї.

Однією з вихідних настанов філософії Ф. Ніцше, що мала безпосередній вплив на його етику, є ідея «смерті Бога», тобто занепаду, вичерпаності традиційних релігійно-метафізичних засад, що визначали «нігілістичний», ханжеський характер моралі, санкціонуючи відповідні цінності. Тривале культивування таких цінностей призвело до того, що «врешті отримали свійську тварину, стадну істоту, хворого звіра на ймення людина - християнина». Хибні вартості, твердить Ніцше, ведуть до того, що те, що сприяє життю, нігілістично визнається за таке, що шкодить йому. Доброчесність з самого лише схиляння перед поняттям «чеснота», як того хотів Кант, на думку Ніцше, лише шкодить. Ніцше наголошує, що уявлення про «чесноту», «обов'язок», «добро само собою», загальне і знеособлене добро - лише ведуть до занепаду й ослаблення життя. Найглибші закони життя й розвитку вимагають якраз протилежного: щоб кожен мав свою чесноту, свій індивідуальний імператив. Слушність поведінки, до якої спонукають життєві інстинкти, доводиться втіхою, заявляє Ніцше, натомість «нігілісти з християнсько-догматичним нутром» розуміють утіху як щось ганебне. Найшвидше руйнування відбувається тоді, коли людина як «автомат обов'язку» працює, мислить і відчуває без утіхи, без будь-якої внутрішньої потреби й глибоко особистого вибору. Це - найкоротший шлях до декадансу, занепаду.

Людина, що орієнтується на традиційні моральні вартості, культивовані християнством і раціоналізмом, на переконання Ніцше, - то лише «линва», напнута між звіром і надлюдиною, - линва над прірвою. Критерієм гідності людини Ніцше визнає жадання влади, прагнення життєвого самовладання, особистої могутності. Добром, на думку Ніцше, є все те, що множить у людині чуття сили, жадання влади, і зрештою, - саму силу. Натомість зло - це все те, що походить від слабкості. Ніцше пише: «Що таке щастя? Це коли відчуваєш, як зростає сила, отже, долається опір». На думку Ніцше, потрібна не вдоволеність, а більша могутність, не спокій, а боріння, не чеснота, а чин. Повстаючи проти культивованих церковним християнством та індустріальною цивілізацією духовної посередності, безвольності, пересічності, отарної безвідповідальності, Ніцше заявляє: «Недолугі й безпорадні мусять загинути - це перший принцип нашої любові до людини. І в цьому їм треба допомогти»³.

Ніцше закликає позбутися традиційних, внутрішньо самовиснажених релігійних засад європейського світогляду, уявлень, що репресують людський дух, відчужують людину од самої себе. «Християнське розуміння бога, - бог як покровитель недужих, як павук, як дух, - одне з найогидніших уявлень про бога, які будь-коли створили на землі; воно, мабуть, є навіть найнижчою точкою висхідної лінії розвитку різних уявлень про бога. Бог виродився й замість пояснювати й незмінно потверджувати життя, почав його заперечувати! Слово «бог» оголошує війну життю, природі й потягу до життя. Бог - це основа всяких обмов «цьогобічного» життя і всіляких вигадок про «потойбічне... У богові обожнили ніщо, жадання порожнечі проголосили священним...»³². Тим-то Ніцше устами Заратустри проголошує, що тепер вірити в такі «привиди» було б для нього, «що вже одужав», стражданням, мукою, приниженням.

Звільнившись од потойбічних ілюзій, вийшовши за межі уявлень про «добро» і «зло», які мотивуються цими ілюзіями, особистість здобуває можливість стати «надлюдиною», тобто віднайти смисл життя без уваги на загальні схеми розуму й віри, виплекати екзистенційні детермінанти життєвого самовизначення. Ніцше пише: «Брате мій! Якщо в тебе є чеснота, і ця чеснота твоя, то ти вже ні з ким її не ділиш. Та поглянь: ось ти сказав про неї людям - і разом із своєю чеснотою влився до людської отари! Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку й насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом. Хай чеснота твоя буде надто висока, щоб комусь називати її, а якщо ти вже мусиш розповісти, то не соромся: «Це моє добро, його я люблю, воно мені цілком до вподоби, я прагну тільки цього добра. Я прагну цього добра, не вважаючи його Господнім законом, ні людським приписом чи потребою: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю»³³.

Відповідно до таких настанов Ніцше обґрунтовує духовний аристократизм, гостро засуджуючи ідею юрби щодо «загальної рівності»: «Та з новим світанком до мене прийшла нова істина - тоді я навчився казати: «Що мені до базарів, потолочі, галасу та ослячих вух! О вини люди! Навчіться від мене такого: на базарі ніхто не вірить у вищих людей. А якщо вам захочеться там промовляти -гаразд! Потолоч тільки кліпає очима: «Ми всі рівні! Які там вищі люди, - кліпає очима потолоч, - вищих людей не буває, ми всі рівні, людина - це людина, перед Богом - ми всі рівні!» Перед Богом. Але ж цей Бог помер. А перед потолоччю ми не хочемо бути рівними. Вищі люди, йдіть геть з торговища!»³⁴. «Вищі люди», люди шляхетної породи, згідно з Ніцше, відчувають себе мірилом цінностей, вони не потребують схвалення, вони говорять: «що шкідливо для мене, те шкідливо само собою». Такі люди, за Ніцше, усвідомлюють себе тим, що взагалі тільки й дає вартість речам, - вони створюють цінності. Шляхетна порода людей, за Ніцше, пишається саме тим, що вона створена не для співчуття: шляхетна людина допомагає нещасному, але не через співчуття, а внаслідок спонукання, що викликається надміром могутності.

Передбачаючи тенденції знеособлення, омасовлення людини нашої доби, - тенденції, виявлені відтак, зокрема, Е.Фроммом у розвідці «Втеча від свободи», Ніцше писав, що все йде до близького кінця, все довкола псується і псує, ніщо не збережеться до післязавтрашнього дня, крім одного різновиду людей - невиліковно посередніх. Вони,

пересічні, тільки й мають шанси на продовження - вони люди майбутнього, єдині, які переживуть сьогодення.

Ніцше вважав, що виявив в надрах традиційних європейських світоглядно-ціннісних настанов нігілістичну сутність. Тож він так формулював настанову свого життя: «Я увібрав у себе дух Європи - тепер я хочу завдати контрудару»³⁵.

Французький мислитель А.Камю наголошує, що всупереч тому, що думають деякі християнські його критики, Ніцше не накреслив плану «вбивства» Бога. Він його виявив мертвим у душі своєї епохи. Крім того, пише Камю, «якщо Ніцше нападає головно на християнство, то це стосується лише його моралі. Він ніколи не торкається особи Ісуса... За Ніцше, не віра, а творчість є посланням Христа. Звідси історія християнства - то лише тривалий шлях до зради цього заповіту».

Виявивши репресивний потенціал релігійно-церковних підвалин європейського історичного буття, Ніцше закликав людину позбутися хибних, ілюзорних цінностей і запропонував здійснити радикальну аксіологічну «ревізію», перегляд самого способу оцінювання, в основі чого має лежати плекання особистістю волі до влади як чинника самототожності-самовладання, свободи й творчості «по той бік добра і зла». Добро і зло в цьому контексті треба розуміти як трансцендентно задані цінності, тобто цінності, вибір яких не ґрунтується на усвідомленні людиною власної свободи й відповідальності, а спонукається мотиваціями, смисл яких можна окреслити, як втечу особи від себе в царину смисложиттєвих ілюзій чи відвертого лицемірства.

Треба зробити принципове застереження: судити про філософію й етику Ніцше не варто лише на основі окремих, здавалось би, шокуючих, фраз. Набагато пліднішим є інший підхід: прагнути збагнути смисл всієї напруги тих колізій розвитку західної культури й світогляду, які породили таке явище новоєвропейської самокритики, як ніцшеанство. Вочевидь, надбання просвітницької (а ширше - християнської) доби багато в чому не виправдали сподівань європейської людини, якщо така гостра критика цих надбань, як філософія Ніцше, вже понад століття живить смисложиттєвий пошук багатьох творців духовної культури Європи. Не даремно ж сам Ніцше означав своє ставлення до духовної історії Заходу такими словами: «Вся історія, як особисто пережита, - результат власних страждань». Ще раз наголосимо: ніцшеанство - це артефакт, «писаний кров'ю», жива тканина образів та символів, стихія стилю, певний маскарад, трагічне лицедійство («я люблю іронію, навіть всесвітньо-історичну» - наголошував філософ), а в основі - глибинне страждання західної людини, страждання геніальної особистості, що переживає колізії історії культури як власну життєву трагедію. Ніцшеанство — то відчайдушна спроба духовної боротьби проти лицемірства та облуди, що їм історія часто-густо дає притулок, зодягаючи їх у шати «високих ідеалів». Ніцше прорікав: «Моя доля хоче, щоб я усвідомлював себе в суперечності з оманою тисячоліть... Я заперечую, як ніхто ніколи не заперечував, і, попри це, я - протилежність нищівного духу». Вартими уваги видаються слова сучасного дослідника К.Свасьяна про сенс філософії й етики Ніцше: - завжди на межі понад прірвою... Дон-Кіхот? Гаразд, хай так - але вилучіть звідси зворушливу, всіляку там кумедність і право кожного середнячка на поблажливе розуміння; так, Дон-Кіхот - але з неодмінним озиранням на кожен свій крок; але розумник і нещадний самопізнавач, сам собі кат; але повсякчас перейнятий очищенням авгієвих стаєнь у собі і поза собою; але здатний будь-якої миті спантеличити свого «Сервантеса», який і гадки не має, куди ще затягне його героя; - додайте сюди й те, що «вітряки» виявляються раптом зовсім не млинами, а самим злом, яке перемелює розум та совість, і що отой «зайдиголова», нападаючи на них, цілком знав, на що він робить замах... Пам'ятаймо принаймні, що філософія Фрідріха Ніцше - то унікальний і цілим життям здійснений експеримент саморуйнування «тварі» в людині для самотворення в ній «творця», названого «надлюдиною». Він мав виплутатися з якнайважчої антиномії: мораль чи свобода, припустивши, що традиційна мораль, із-зовні приписуючи людині цілу систему заборон і декретів, могла спиратися лише на презумпцію несвободи. Вибір було зроблено на користь свободи - скажімо так: свободи від моралі, та проте і свободи задля моралі, де мораль вже не вихолощувалася б командними методами загальнозначущих імперативів, а поставала б як моральна фантазія вільної особи. Цього останнього кроку не зробив Ніцше, але все, що він зробив, і не могло вже бути чимось іншим, крім як підведенням до цього кроку. «Маємо звільнитися від моралі...» - ось що в ньому почули, і от що не почули - продовження: «... щоб дістати змогу морально жити».

Крім етики Ніцше, істотним явищем післяпросвітницького осмислення морального самовизначення стала етична думка філософів і письменників екзистенціалістів (С.К'єркеґора, 1813 - 1855, М.Гайдеґґера, 1889 - 1976, Ж.П.Сартра, 1905 - 1980, А.Камю, 1913 - 1960, К.Ясперса, 1883 - 1969, Ґ.Марселя, 1889 - 1973 та інші).

Предтечею цього ідейного напрямку вважають С.К'єркеґора - мислителя, у творчості якого лунає пафос утвердження унікальності, неповторності особистості, принципової неможливості підвести єство особистісного існування й переживання світу (екзистенції) до чогось абстрактно-загального. Особистість, за К'єркеґором, - це принциповий одинак, якому не дано опосередкувати свій смисложиттєвий пошук універсальними цінностями «Блага», «Абсолютного Розуму», «Мудрості Історії» тощо. Перебуваючи перед лицем Божества, що осягається лише ірраціональною вірою, особистість має віддати перевагу непорушності настанов такої віри, навіть якщо людський земний етичний обов'язок видається суперечним її поклику. К'єркеґор - характерний представник релігійного екзистенційного мислення. Але, крім екзистенціалізму релігійного, потужною є й лінія екзистенціалізму атеїстичного, ідейними лідерами якого стали французькі мислителі, письменники Ж.-П.Сартр та А.Камю.

Його представники вважають, що життя людини -результат випадкової закиненості у світ, принципово позбавлений якихось надлюдських, трансцендентних, божественних «інстанцій» Істини й Блага. Але факт ціннісної нейтральності зовнішнього світу не означає, що сама особистість, живучи серед людей, може бути вільною від ціннісного вибору. Будучи свідомою й вільною, здатною до дії чи бездіяння, кожним своїм вчинком людина бере на себе відповідальність за обрану нею модель поведінки. Свобода людини, наголошують атеїстичні екзистенціалісти тотожна її тотальній відповідальності. Свідома цього людина не повинна озиратися на обставини чи загальні істини, які спонукали її до певного вчинку, їй належить шукати причини всіх результатів своєї життєдіяльності лише в самій собі. «Якщо Бога немає, то все дозволено» - сказано у Ф.Достоєвського. На думку екзистенціалістів, для свідомої людини ця обставина аж ніяк не повинна означати апології сваволі. Навпаки, якщо дозволено все, то в наших руках власна моральна сутність, власний життєвий «проект». Тож коли в наших інтересах поважати самого себе, то ми наповнюватимемо власну особистісну сутність чесністю, справедливістю, гуманністю. Такі настанови, звернені до актуалізації гостроти особистісної відповідальності за обрану лінію поведінки, за власний вибір, виявлялися особливо нагальними в умовах омасовлення, знеособлення людини індустріального суспільства. Екзистенціалісти наголошували, що саме зречення повноти своєї свободи (тобто, по суті, твердості моральної позиції"), до чого вдавалося чимало знеособлених індивідів західного світу, й відкривало зелену вулицю таким потворним явищам, як фашизм, тоталітаризм та їхні прояви. Тож очевидно, що морально-етичні ідеї екзистенціалізму є актуальними, стосуючись принципових колізій морального вибору сучасної людини.

Завершуючи стислий огляд історії етичної думки, зазначимо, що нині в центрі актуальної уваги етики перебувають ті проблеми, які привнесені в життя глобальними трансформаціями, що пов'язані з бурхливим, нерідко супереч­ливим в антропологічному плані розвитком інформаційно-техногенної цивілізації; екологічними катаклізмами, зумовленими до певної міри притупленим у сучасної людини почуттям «благоговіння перед життям» (А,Швейцер, 1875-1965); питаннями порозуміння й солідарності як на міжособистісному рівні, так і в рамках істотно відмінних світоглядно-ціннісних ареалів (наприклад, західного й ісламського тощо); колізіями новітньої біомедичної діяльності... Звісно, ці проблеми далекі від остаточного розв'язання, але важливо, щоб не лише фахівці-етики, а кожна освічена людина замислювалася над ними, виявляла добру волю долучатися до вдосконалення сучасного світу, нести відповідальність за його майбуття - в межах принаймні того, що залежить від неї особисто та від тих, хто дослухається до її думки. І досвід історії етичної думки здатен надавати на цьому шляху відчутну опору.

Поиск по сайту: