АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Логія - Городяненко:2.1. Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку 13 страница

Читайте также:
  1. II. Анатомія та фізіологія носа і приносових пазух
  2. III. Клінічна анатомія та фізіологія глотки, гортані,трахеї та стравоходу
  3. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  10. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  11. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  12. V етап розвитку міграції робочої сили розпочався з 1980 років і триває понині. Збільшення масштабів еміграції з країн з перехідною економікою характерно для такого етапу.

:3.11. Соціологія екології

Людина постійно перебуває у взаємодії з іншими соціальними суб'єктами та з навколишнім середовищем (природою). Ці дві системи органічно пов'язані між собою, причому рівень розвитку суспільства визначає ставлення людини до природи.
Стан довкілля є важливим чинником існування людської цивілізації. Тому одним з найважливіших завдань людства є свідоме і системне регулювання діяльності щодо використання природних ресурсів. Екологічні проблеми особливо гостро постають в індустріально розвинутих центрах, хоча стосуються вони усіх регіонів. Становище ускладнюється в країнах, де намагаються вирішувати економічні проблеми за рахунок виснажливого природокористування, незворот-ного порушення природних екологічних систем. Особливо актуальними вони є в Україні після Чорнобильської катастрофи.
Проблеми довкілля не є суто фізичними або екологічними. Вони відображають політичні, інституціаль-ні, культурно-екологічні засади, тому перебувають у полі зору соціальних наук.
Предмет і об'єкт соціології екології
Соціологія екології — галузь соціології, яка досліджує специфічні зв'язки між людьми та навколишнім середовищем, особливості розвитку і функціонування соціальних спільнот, соціальних структур та інститутів в умовах впливу на їх життєдіяльність антропогенних екологічних чинників.
Вона вивчає також закономірності соціальних дій і масової поведінки в умовах соціально-економічної напруженості, механізми розв'язання конфліктів на фоні екологічної кризи. Головні її завдання полягають у вивченні закономірностей взаємодії суспільства і природи, досягненні збалансованості цієї взаємодії, отриманні достовірної соціально-екологічної інформації, з'ясуванні громадської думки щодо екологічних проблем та чинників, що їх породжують. У сфері її наукового інтересу — вплив довкілля на суспільство, формування екологічної свідомості, забезпечення участі громадян у реалізації державної екологічної політики тощо. До предметної сфери соціології екології належать і проблеми взаємодії суспільства зі штучним середовищем проживання людини.
Термін «екологія» ввійшов у науковий обіг завдяки старанням видатного німецького біолога Е. Гекке-лея у 1866 р. на позначення науки про відношення організмів і навколишнього середовища. Його запозичено з давньогрецької мови (oikos — дім, житло). Важливий етап у розвитку екології настав з обґрунтуванням американським екологом А. Тенслі у 1935 р. поняття «екосистема» на позначення стабільної системи, що складається з живих і неживих елементів, між якими постійно відбувається кругообіг речовин, існують постійні процеси.
З посиленням антропогенного (спричиненого діяльністю людини, використанням нею складної і могутньої техніки) впливу на довкілля виникла і з часом конкретизувалася ідея «соціалізації природи». В середині 30-х років XX ст. вона втілилася в дослідженнях лідерів знаменитої чиказької школи соціології Р. Парка, Ю. Берджесса і Р. Маккензі, які висунули концепцію «міста-організму» і суспільства як «глибоко біологічного феномену». Відповідно до цієї концепції, у суспільстві відбувається перебіг взаємоіснуючих біологічних і соціальних процесів, результатом яких повинна бути «соціальна рівновага». Цей комплекс проблем лідери чиказької соціологічної школи запропонували назвати «соціальною екологією».
Однак у той період екологічна соціологія як відносно самостійна галузь соціологічного знання ще не сформувалася: не вистачало ні фактології, ні теоретичних концепцій. її становлення почалося тільки в середині 70-х років XX ст., коли стало очевидно, що надмірне зниження організованості біосфери, ефективності її самонастроювальних і самовідтворювальних механізмів, спричинене активною діяльністю людини, може мати катастрофічні наслідки, призвести до втрати динамічної рівноваги суспільства з природою. Відтоді локальні та розрізнені соціологічні дослідження екосистем, їх взаємодії з суспільством почали формуватися у відносно самостійну, інтегровану галузь наукового знання — соціологію екології. Основним своїм завданням вона вважала теоретичний синтез природничонаукових і суспільствознавчих знань, концепцій, методів дослідження, вироблення на їх основі концептуальної моделі взаємодії людського світотова-риства і природи. Це дало б змогу оптимізувати, а згодом і гармонізувати процеси цієї взаємодії.
Геологічна і біологічна сфери навколишнього середовища створені внаслідок дії процесів у природі, технологічна і соціальна — соціальних процесів, які реалізуються в суспільних відносинах і діях людей, об'єднаних у соціальні спільноти. Це дає підставу для висновку, що об'єктом соціології екології є складна система соціоприродних відносин і взаємодій, яка формується і функціонує в результаті свідомої, цілеспрямованої діяльності людей, об'єднаних у різні соціальні спільноти. Зрозуміло, вона не може вивчити всі особливості, тенденції та закономірності розвитку кожного з компонентів цієї складноорганізованої системи. Це справа багатьох наук — фізики, хімії, геології, біології та ін. Вона з цього багатоаспектного об'єкта, яким є система взаємозв'язків «суспільство — людина — техніка — природа» виокремлює для вивчення специфічний, тільки їй властивий предмет дослідження. Оскільки ця наука перебуває на стадії становлення, існує різнобій у поглядах на її предмет. Та більшість визнає кілька взаємозалежних дослідницьких проблем, що сукупно становлять проблемне поле екологічної соціології як науки, а отже, і її предмет. Серед них — взаємини між різномасштабними соціальними системами (окремий індивід, родина, людство як загальнопланетарна система) і навколишнім природним середовищем. При цьому аналізуються не просто соціальні чинники взаємодії суспільства з природою, а насамперед активна природоперетворююча (нерідко природоруйнуюча) діяльність людини, яка є елементом соціальної спільноти. Між нею і природою функціонує специфічний третій елемент — техніка, технологія та інші штучно створені предмети «другої» природи. Адже саме від людей, об'єднаних у територіальні, професійні, етнічні та інші співтовариства, від ступеня руйнівного впливу створеної ними техносфери на природне середовище існування, від обраної та здійснюваної ними стратегії природокористування залежатимуть майбутні відносини між суспільством і природою. Тому соціологія екології покликана не просто вивчати природоперетворювальну діяльність соціальних спільнот, а виробляти оптимальні моделі, які відповідали б не тільки інтересам і потребам людини, а й сприяли б збереженню і відтворенню біосфери, забезпечували б гармонію суспільства з природою. Одночасно з теоретичними розробками, орієнтованими на оптимізацію взаємодії людських спільнот з навколишньою природою, соціологія екології є активним чинником цілеспрямованого формування цих взаємодій. Цю функцію вона реалізує за допомогою розробки і здійснення управлінських рішень.
Отже, предмет соціології екології — це дослідження специфічних взаємодій між людиною (суспільством) і довкіллям, впливу його як сукупності природних і суспільних факторів на людину, а також впливу людини на довкілля. її однаково цікавлять глобальні, регіональні антропогенні зміни, соціокультурна інтерпретація їх збереження і відтворення навколишнього середовища для нормального життя людини як соціо-біологічної істоти.
З'ясування предмета соціології екології дає змогу чітко побачити її об'єкт. Будучи інтеграцією двох різних підходів до вивчення екологічних і соціальних об'єктів — екології та соціології, ця інтегративна наука не обмежується механічним поєднанням концепцій, теорій, наукових даних, отриманих кожною з цих наук окремо. Виділення її об'єкта відбувається завдяки побудові узагальненої, синтетичної, якісно нової наукової концепції, що містить у собі компоненти екології та соціології. Якщо екологічна настанова на об'єкт дослідження виходить з основних принципів взаємодії живих організмів з довкіллям, а соціологічна — із взаємодії індивідів і груп із соціальним середовищем, то соціоекологічна орієнтованість на об'єкт дослідження визначається взаємодією «природне — штучне». її погляд спрямований не стільки на природні процеси взаємодії живих організмів з природним середовищем існування, скільки на процеси взаємодії складних еко- і соціосистем, на структуру, особливості і тенденції функціонування особливих об'єктів — так званої «другої» природи, тобто штучно створеного людиною предметного середовища, що взаємодіє з навколишнім природним середовищем. Наприклад, у межах природного середовища функціонує місто, залізниця, атомна електростанція, вся інфраструктура виробничої діяльності. Ці об'єкти належать до «другої», штучно створеної природи, у якій живе і діє людина. Саме існування «другої» природи здебільшого породжує екологічні проблеми, що виникають на межі екологічних і соціальних систем. Усі соціоекологічні проблеми і є об'єктом соціоекологічного дослідження. Усе це наводить на такі висновки:
1. Людина і соціальні спільноти розвиваються і функціонують під подвійним і перехресним впливом природного і штучного середовища.
2. Усі компоненти «другої» природи, їхні функціональні особливості виникають завдяки появі між людиною і природою третього елемента — знарядь праці (предмета, взятого з природи і технічно перетвореного задля досягнення результату). Це означає, що наважливішим компонентом взаємодії людських співтовариств із природним середовищем є штучно створене (рукотворне) середовище, яке є продуктом не тільки антропогенної, а й техногенної діяльності людини.
3. Взаємодія людини з природою опосередкована не тільки технічними, а й соціальними чинниками — правовими, економічними, моральними, соціокультурними.
З урахуванням цих міркувань остаточно викристалізовується об'єкт екологічної соціології — складна і багатоаспектна система відносин і взаємозалежностей, що об'єднує в собі такі різнорідні, але взаємозалежні елементи, як «суспільство — людина — техніка — природне середовище», де взаємодія людини з біосферою опосередкована соціальними і технологічними чинниками. Ця система містить у собі, крім людини, що складає її концептуальне ядро, кілька різнопоряд-кових середовищ — геосферу, біосферу, техносферу і соціосферу, що утворюють у своїй взаємозалежності середовище її життєдіяльності.
У своїх дослідженнях соціологія екології застосовує комплекс наукових методів.
Системний метод. Передбачає розгляд навколишнього природного середовища як цілісного системного утворення, диференційованої системи, компоненти якої динамічно врівноважені. Відповідно до цього екологічним середовищем людства є біосфера Землі, яка поєднує довкілля і діяльність людини в єдину систему: природа — суспільство. Обидва компоненти цієї системи є паритетними. Соціологія екології вивчає вплив людини на рівновагу природних екосистем, обґрунтовує необхідність управління та раціоналізації взаємовідносин суспільства і природи. Людство розглядає як складову екологічної системи.
Діалектичний підхід. Зумовлює вивчення взаємозв'язків і взаємодії компонентів системи.
Синергетична методологія. Відмовляючись від традиційного розгляду природи як незалежного від людини об'єкта, підпорядкованого одвічним і незмінним законам, соціологія екології предметом своїх досліджень вважає цілісну динамічну систему «людина — природне середовище», компоненти якої є відносно автономними та активними суб'єктами. Особливості взаємодії компонентів цієї системи полягають у забезпеченні існування людства за рахунок речовин та енергії, взятих з природи. Усе це передбачає їх добування, переробку, транспортування і засвоєння, а також виділення непотрібних і шкідливих залишків переробки та засвоєння.
Розвиток соціально-екологічних поглядів. Формування соціології екології як галузі знання
Проблеми вивчення взаємовідносин людини і природи мають глибокі історичні джерела. Давньогрецький софіст Протагор вважав її даром Єпіметея (брата Прометея), який піклувався про те, щоб жоден вид не вимер. Доцільність існування живого наводить на думку про загальну доцільність, що трактувалася як божественний промисел. Відчуття єдності взаємозв'язку, взаємозалежності всього сущого зберігалось до початку XIX ст. Для соціології принциповою була ідея К. Маркса про те, що природа — це тіло людини, яка повинна розумно його використовувати. І лише в сучасних умовах — на межі екологічної катастрофи, постала так звана глибока соціальна екологія, покликана відновити колишню єдність людини з її біологічним оточенням.
Як самостійна галузь знань, екологія сформувалася у біологічній науці. Основою її були ідеї англійського природодослідника Чарльза Дарвіна (1809— 1882) щодо еволюції живих систем, зокрема, його твердження, що у світі живого триває невпинна боротьба за існування. Предмет екології поширювався на живі істоти, середовище та їх взаємовідносини. Екологія трактується як наука, що вивчає ставлення живих істот до середовища, взаємовідносини у середовищі, а також вплив середовища на живі істоти, визначає специфічні закони функціонування екологічної сфери.
Однією з галузей екології є екологія людини — міжпредметна галузь знань, що об'єднує інформацію про взаємовідносини людини та навколишнього середовища, досліджує природні умови життя людей, їх традиції, соціальну організацію і технології, шляхи розвитку і виживання, зв'язок між суспільством і навколишнім середовищем, відносини між суспільствами, які ґрунтуються на глибокій повазі свободи і гідності, відповідальному ставленні до природи, часткою якої є людина. Діє Міжнародний центр з екології людини, який займається підготовкою спеціалістів з проблем взаємовідносин людини і природи. У 1984 р. затверджено концепцію екології людини. Спеціалісти цієї галузі знань досліджують біологічні системи, а також культурні, психологічні, соціологічні, екологічні і політичні аспекти екологічної проблематики, взаємодії людини і природи. Завдяки цьому перетин предметної сфери двох наукових дисциплін — соціології та екології — відбувається в наймолодшій підгалузі екології — екології людини, яка вивчає взаємозв'язки людини і природного середовища. Соціологія акцентує увагу на таких поняттях, як «населення», «середовище», «технологія і організація виробництва». Екологія людини вивчає місце людини в екосистемі, взаємодію людини та екосистеми, а також наслідки цього процесу.
Екологічні проблеми відображають особливості суспільно-економічного розвитку, зумовлені предметною діяльністю людини. У зв'язку з цим постає необхідність у науковій дисципліні, зосередженій на вивченні особливостей взаємодії між суспільством і природою. Таку систему знань репрезентує соціальна екологія — відносно молода галузь наукових знань. її методологічні та гносеологічні труднощі пов'язані з процесом становлення і розвитку — уточнення предметної сфери, вдосконаленням методичного та методологічного аппарату, відбором теоретичних доктрин та концепцій.
Важливим теоретичним джерелом соціальної екології стали ідеї про біосферу як цілісну сферу поширення життя на планеті та ноосфери, що виникає на вищому ступені його розвитку, зумовленому соціальними й антропогенно-технологічними факторами, і яка виявляє новий рівень творчої сили людського розуму.
Становлення соціальної екології як системи наукового знання розпочалося у 20-ті роки XX ст. під впливом ідей екології та соціологічних досліджень процесів урбанізації. її розвиток активізувався у 60-ті роки, коли суспільство опинилося перед загрозою екологічної кризи, що проявилося в забрудненні довкілля, дефіциті природних ресурсів, негативних наслідках урбанізації та інших споріднених проблемах антропогенного тиску на природне середовище. У 70-ті роки соціологічні дослідження були зорієнтовані на класифікацію, аналіз динаміки і форм задоволення екологічних потреб, екологічних аспектів міського способу життя, поведінки людей в екстремальних екологічних ситуаціях, соціально-культурних форм реакції населення на забруднення середовища. На Всесвітньому конгресі соціологів у Варні (1996) було створено дослідницький комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соціальної екології. Сучасна парадигма соціальної екології формувалася під впливом деградації середовища існування людини, посилення стурбованості населення станом довкілля, зростання кількості екологічних аварій, аналітичних розробок глобального виміру екологічного забруднення (наприклад, доповіді Римського клубу).
У західній соціології вживається термін «інвайро-ментальна (англ. environment — оточення, середовище) соціологія», який позначає екологію як соціальну філософію і засіб життя. Вона є однією з наукових дисциплін, що застосовують соціально-екологічний підхід, та, на відміну від них, обмежується локальним суспільством і відповідним середовищем. Виникнувши на початку XX ст. у США, ця концепція набувала нового осмислення під час екологічної кризи у 70-ті роки, її джерелами стали соціал-реформістські орієнтації: консерваціонізм, біоцентризм та екологізм. Основними принципами консерваціонізму є забезпечення економічного зростання, запобігання нераціональних витрат у природокористуванні та егалітарний (зрівняльний) розподіл природних ресурсів. На противагу йому біоцентризм виступає за збереження дикої природи, яка має непересічну цінність незалежно від її використання. Наукова модель взаємодії суспільства з природним середовищем екологізму ґрунтується на об'єктивних природних і наукових закономірностях. Людство, відповідно, зобов'язане забезпечувати опти-мальність функціонування системи, запобігання порушенню екологічних процесів.
У соціології інвайроменталізм був сприйнятий та відтворений у класичній соціально-екологічній концепції чиказької школи 20-х років, формування якої передбачало тісний зв'язок дослідницьких завдань з конкретними проблемами міста, що зумовило теоретичну орієнтацію на еволюціонізм та натуралізм у дослідженні соціальних змін. Суспільство він розглядав з точки зору існування двох аспектів його діяльності: симбіотичної, атрибутом якої є конкуренція, і культурної з комунікацією і консенсусом.
Конкуренція (боротьба за існування) у тваринному та рослинному світі є необмеженою. У суспільстві вона обмежується згодою, взаєморозумінням і правом, притаманним «культурному суспільству». Конфлікт та консенсус постають у цій концепції як взаємопов'язані та взаємодоповнюючі елементи єдиного еволюційного процесу. Саме конкуренція уподібнює суспільство до організму, формуючи його структуру, регулюючи послідовність дій, відновлюючи рівновагу. З відмовою сучасних соціологів від ідей соціал-дарвінізму, аналогій між біологічною та соціальною еволюцією, класичну концепцію замінила концепція поліваріант-ної еволюції. Згідно з нею не існує чітких стадій, які повинно подолати суспільство, удосконалюючи свою здатність до адаптації. Увага неокласиків (Л. Вірт, Т. Парсонс, А. Хоулі) зосереджується на процесі функціонування соціальної організації, функціональній системі, яка розвивається у процесі взаємодії із середовищем, що загрожує рівновазі соціальної організації. На цій підставі завдання соціології полягає у вивченні спонтанної взаємодії соціальної організації із середовищем, сукупності функцій, які забезпечують пристосування популяції до середовища, механізму функціонування екосистеми, що охоплює людські спільноти та їх середовище.
Тривалий час інвайроментальні ідеї приваблювали обмежене коло науковців, і лише у 70-ті роки вони почали розвиватися і поширюватися. Свідченням цього стала Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, що відбулася у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. її учасники — керівники 179 держав світу — присвятили багато уваги розробці світової програми екологічної безпеки та охорони довкілля. Інвайроментальна соціологія обстоює входження людини як одного з біологічних видів до глобальної екосистеми; зумовленість людської діяльності не тільки соціокультурними чинниками, а й складними природними зв'язками; залежність людини від біофізичного середовища, що накладає потенційні фізичні та біологічні обмеження на людську діяльність; нездатність людини спростувати екологічні закони.
Автори цих положень — американські вчені В. Кеттон і Р. Данлеп — висунули їх на противагу існуючій понад 400 років «парадигмі людської винятковості», в основі якої — чотири сентенції:
1. Людські істоти є унікальними соціоприродними утвореннями, тому що вони мають культуру.
2. Культура змінюється значно швидше, ніж біологічні особливості людини, тому саме їй належить основна роль у соціальному розвитку індивідів та спільнот.
3. Поведінка людини зумовлена передусім соціальними, а не природними чинниками.
4. Суспільний прогрес безмежний, що уможливлює вирішення в майбутньому всіх соціальних проблем.
Усі ці постулати, на думку представників інвайро-менталістської соціології, засвідчили протягом XX ст., особливо другої його половини, не тільки свою обмеженість, а й теоретичну неспроможність, оскільки їх прихильники продовжують ігнорувати залежність суспільства від природного середовища, не усвідомлюють проблеми обмеженості природних ресурсів, що загострилася в останні десятиліття.
Опоненти «парадигми людської винятковості» опиралися на сформульовану Дж. Форрестером концепцію світової динаміки. Вона ґрунтується на теоретичній моделі, в якій взаємопов'язані населення, капіталовкладення (фонди), географічний простір, природні ресурси і виробництво продуктів харчування, взаємодія яких зумовлює динаміку змін у світовій системі. Наприклад, У. Кеттон і Р. Данлеп стверджують, що в основі нової соціологічної парадигми повинен бути принципово інший підхід до проблеми людини та її соціально-природних взаємодій. Сутність його має ґрунтуватися на усвідомленні того, що:
— людські істоти — один з безлічі живих видів біосфери, що формує соціальне життя;
— дія природи на суспільство призводить до непередбачуваних наслідків, незалежних від свідомої людської діяльності;
— природні ресурси планети обмежені, а це накладає певні обмеження на суспільний прогрес;
— попри те що діяльність людей змінює середовище, екологічні закономірності є обов'язковими для людських співтовариств.
За такого підходу всі екологічні пошуки повинні неминуче мати соціологічний вимір. Та оскільки екологічні катастрофи і нещастя торкаються, як правило, не окремих індивідів, а широких соціальних спільнот, «екологія є справді соціологічною, оскільки акцентує на сукупностях, а не на індивідуальному» (С. Лондон).
Ця теоретична концепція, розвинута Р. Данлепом, В. Кеттоном, Д. Мердоком, Дж. Мітчелом, Н. Мойсеевим та ін., покладена в основу соціології екології. Головні її принципи зводяться до таких положень:
1. Людство є одним з багатьох видів живих істот, що залежать від природного навколишнього середовища, й у цьому сенсі не є винятковим. Через обмеженість зворотного зв'язку з природою людські дії часто спричинюють непередбачувані наслідки.
2. Вищою цінністю є гармонійний розвиток людини і природи. Природа споконвічно самоцінна, може існувати поза людиною і без неї, незалежно від того, корисна вона чи шкідлива для людини.
3. Наявність у людини розуму не передбачає для неї жодних привілеїв. Навпаки, це накладає на неї додаткові обов'язки щодо природи. Світ людей і світ природи — елементи єдиної системи.
4. Вплив на природу змінюється взаємодією, цільякої полягає у максимальному задоволенні потреб людини і потреб природи.
5. Природний світ має певні межі, тому існують обмеження щодо економічного росту. Економічна експансія вимагає вилучення все більшої кількості ресурсів з навколишнього середовища, що призводить до екологічних проблем, які обмежують економічне зростання.
— здатність до ідентифікації джерел екологічної загрози і соціальних суб'єктів, що породжують її;
— визнання здорового і безпечного середовища існування суспільною цінністю;
— позитивна мобілізація (формування готовності до дій на основі осмислення інформації про ризики і небезпеки);
— індивідуальна мобілізація (усвідомлення необхідності особистої участі в протестах та інших колективних діях).
Донедавна екологічна свідомість, ґрунтуючись на переконанні про невичерпність багатств Землі, лише фіксувала процеси взаємодії суспільства і природи, бо негативні аспекти її були незначними. Лише у 80-ті роки XX ст. почали усвідомлювати обмеженість і не-відновність природних ресурсів, а відповідно — і необхідність збереження довкілля. У боротьбі за це екологічна свідомість навчилась відстоювати свої позиції і мобілізовувати громадську думку.
Екологічна свідомість є суперечливим явищем, в якому занепокоєність станом довкілля межує з байдужістю, самозаспокоєнням, нерозумінням реальної загрози можливої екологічної катастрофи.
Водночас вона є і складним за своєю структурою феноменом. Елементи цієї структури фігурують у широкому діапазоні, починаючи з усвідомлення несприятливого стану навколишнього середовища, закінчуючи прагненням до особистої участі в реалізації заходів щодо його нормалізації. За глибиною усвідомлення міри економічного ризику виділяють чотири ступені екологічної свідомості:
1. Задоволеність. Виявляється внаслідок усвідомлення відповідності природного навколишнього середовища соціальних суб'єктів.
2. Ущемлення. Характеризується пригніченістю, породженою усвідомленням того, що екологічна ситуація загрожує потребам та інтересам соціального суб'єкта.
3. Соціальна напруженість. Постає внаслідок усвідомлення загрозливого для соціального суб'єкта розвитку екологічної ситуації, виявляється в готовності протистояти небезпечним змінам довкілля.
4. Конфліктність. Є результатом усвідомлення суб'єктом глибокого протиріччя екологічної ситуації інтересам і настановам, виявляється в готовності усунути їх шляхом зіткнення з іншими соціальними суб'єктами, що спричинили погіршення стану довкілля, посилення небезпеки для людей.
Усвідомлення особистістю природного середовища як соціалізації природи відбувається не тільки на рівні мислення, а й екологічної поведінки — особливого різновиду соціальної поведінки особистості.
З формуванням екологічної свідомості пов'язаний екологічний вимір суспільної думки, яка є одним з об'єктів соціологічних досліджень. Проведені в моні-торинговому режимі, тобто повторювані через певні проміжки часу, соціологічні дослідження в Україні, інших пострадянських країнах, свідчать про наростаючу стурбованість суспільної думки станом довкілля. Особливості сприйняття суспільною думкою загрози довкіллю виявляють в загостренні чутливості до проблем місцевого середовища, у своєрідній регіональній «екологічній солідарності».
Екологічна свідомість зазнала складної еволюції, під час якої сформувалися різноманітні уявлення людей про соціоприродну взаємодію, а відповідно — різні типи сприйняття реальності (екологічних субкультур).
Сільська екологічна субкультура. Архаїчний її тип сприймає простір як неоднорідний, а час — як циклічний, повторюваний феномен, тобто навколишнє середовище усвідомлюється нею як вороже, загрозливе. Сучасна «сільська» культура, визнаючи гетерогенність (неоднорідність) простору, вважає час лінійним, а не повторюваним.
Міська екологічна субкультура. Сприймає довкілля гетерогенним, вбачаючи іноді загрозу йому з боку соціального середовища. Тоді «дика природа» символізує для людини певний захист, час сприймається нею як лінійний — зворотний.
Наукова екологічна субкультура. Характеризується усвідомленням простору як гомогенного (однорідного), а часу — як лінійного, зворотного, що передбачає можливість вольового повторення ситуації для коригування, оптимізації соціоприродних відносин.
Нова екологічна субкультура. Сприймає простір як гомогенний, час — як лінійний, незворотний. Тому, відповідно до цих критеріїв, помилки у соціоприродних взаємодіях неможливо виправити, що вимагає високої відповідальності людей за збереження біосфери.
Ці уявлення визначають рівень та особливості екологічної свідомості, формування якої є процесом вироблення та засвоєння особистістю певних правил та норм поведінки щодо природи. Воно засноване на сприйнятті особистістю соціально-екологічного ідеалу, є суб'єктивним чинником оптимізації соціоприродної взаємодії. Істотну роль у цьому процесі відіграє екологічна освіта.
Екологічна освіта — свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє природне середовище.
Основна її мета полягає у формуванні уявлень про природне середовище, специфіку його внутрішніх відносин, особливості впливу людини на середовище, принципи гармонійного розвитку людини і довкілля. Вона включає певні знання про природне середовище, особливості антропогенного впливу на нього і формування поведінки людини, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природи.
Критерієм ефективності екологічної свідомості є не тільки знання і навички щодо охорони довкілля, а й активна екологічна поведінка, спрямована на збереження і примноження природних багатств.
Екологічна поведінка — система взаємопов'язаних дій, в яких реалізуються освіченість людини щодо закономірностей функціонування довкілля, бережливе ставлення до нього.
Вона визначається сукупною дією багатьох прямих і спонукальних чинників. До прямих чинників екологічної поведінки належать: природне середовище, безпосередньо створене людиною технологічне й урбанізо-ване середовище, технологічні фактори та ін. Спонукальні чинники охоплюють соціальну структуру суспільства, рівень розвитку демократії, сутність і структуру влади та управління, культурні традиції, моральні норми тощо. Чітке уявлення про фактори, що детермінують екологічну поведінку індивідів і груп, втілену в екологічній культурі, за твердженням канадського соціоеколога А. Дренгсона, сприяє формуванню принципово нової світоглядно-культурно-діяльнісної системи («екософії» — екологічної мудрості), заснованої на визнанні абсолютної цінності всього живого. Таке визнання передбачає глибоку екологічну трансформацію мислення і дії, глибоку гармонію людини, що мислить планетарно, з усіма твореннями природи, реалізацію цієї гармонії в повсякденній життєдіяльності. Така екологічна культура є найважливішою умовою соціально орієнтованої екологічної політики.
Екологічна політика — соціальна діяльність, спрямована на забезпечення економічних, соціальних і культурних умов, необхідних для гармонійного буття, збереження і відтворення навколишнього середовища.
Соціальний зміст економічної політики полягає у забезпеченні стійкого розвитку, тобто у поєднанні процесів технологічного та економічного зростання зі збереженням і відтворенням середовища існування.
На сучасному етапі актуалізується проблема екологічного етногенезу. Еколого-етнічна цілісність націй і народів розкриває перспективи коеволюційного (єдиного) розвитку суспільства і природи. Соціокуль-турна модель ставлення людини первісного суспільства до природи мала адаптивний характер і спрямовувалася на гармонізацію стосунків природи і людини. З настанням індустріальної фази розвитку етноси виявилися відчуженими від природного середовища. Штучне середовище стає бар'єром між людиною та оточуючою дійсністю і діє за власними законами існування.
Прогрес етносів посилив експлуатацію природних ресурсів, що призвело до їх деградації, яка проявляється у війнах етносів за нові джерела природних багатств. Численні міграції, урбанізація спричиняють змішування етносів, втрати ними зв'язків з природою. Це простежується і в Україні, на території якої проживає понад 100 націй і народностей. А сучасна демографічна криза викликана й екологічними причинами. Отже, всебічне вивчення еколого-етнічної цілісності націй і народів дає змогу зрозуміти причини екологічної кризи та її наслідки, зобов'язує формувати екологічно безпечне соціальне середовище, дбати про охорону природи і природних ресурсів.
У процесі трансформації українського суспільства на соціальну арену вийшло нове соціальне формування — екологічні громадянські ініціативи і неурядові екологічні організації. Так, якщо на початку 70-х років XX ст. діяло 2500 об'єднань та екологічних рухів, у 80-х — 15 тис, то на початку 90-х — майже 20 тис. Такі організації як «Грінпіс», «Екофорум за мир» та інші відзначаються принциповим підходом до розгортання екологічної діяльності та поширення екологічних знань.
Фахівці констатують, що екологічна криза вразила всі сфери екосистеми в Україні. За оцінками вчених, щорічні втрати України внаслідок неефективного і нераціонального природокористування становлять від 15 до 20% національного доходу (один з найвищих показників у світовому співтоваристві). У документі «Навколишнє середовище і розвиток», поданому в ООН, засвідчується, що економічна політика в Україні спричинила формування екологічно нераціональної економіки, перенасиченої хімічними, металургійними, гірничими виробництвами та застарілими технологіями. Наслідком такого ставлення до навколишнього середовища стала аварія на Чорнобильській АЕС — глобальна екологічна катастрофа, яка завдала значного удару довкіллю не лише України, Білорусі, Росії, а й Швеції, Німеччини, Італії, Австрії, Бельгії та ін. У навколишнє середовище викинуто радіонуклідів загальною активністю 50 млн. кюрі різних типів. Економіка багатьох країн зазнала великих втрат. За оцінками спеціалістів, витрати на ліквідацію наслідків катастрофи до 2000 р. становили 180—200 млрд. доларів. Внаслідок переселення людей (переміщено 200 тис. осіб з 2 тис. населених пунктів) під загрозою опинилась унікальна культура цих районів. У зараженій місцевості мешкає 2,4 млн. населення (з них 1 500 тис. дітей віком до 14 років), що руйнує генофонд нації.
В Україні для подолання екологічної проблеми створено Міністерство охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки, прийнято Закон про охорону природного середовища, засновано Національний екологічний центр, розроблено заходи щодо розгортання екологічних досліджень, екологічної освіти тощо. Екологічні проблеми стали предметом глибоких і всебічних досліджень природничих та гуманітарних наук. Так, спеціалісти, вивчаючи вплив конкретних технологій на природу, сформулювали екологічні обмеження у різних галузях народного господарства, обґрунтували нові стратегії екологічно чистих напрямів виробництва. Зростає популярність галузей знань, які спеціалізуються на вивченні екологічних проблем, сформувалася і відносно самостійна наука — соціологія екології.


:3.12. Соціологія міста і села


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.)