Становлення етичної думки у Стародавньому світі

Тема 3. З МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ПОШУК У ВИМІРІ ІСТОРІЇ

1. Становлення етичної думки у Стародавньому світі

2. Релігійна спрямованість етики Середніх Віків

3. Автономно гуманістичне обґрунтування моральності в епоху Відродження та Новий час

4. Тенденції етичних пошуків Післяпросвітницької доби.

Становлення етичної думки у Стародавньому світі

Історія осмислення людиною морально-етичних проблем і цінностей така ж давня, як й історія самоусвідомлення її у світі. Для сучасної людини і культури важливо вміти використовувати конструктивний потенціал етичної спадщини попередніх періодів історії, адже найцінніше в етичній думці ніколи не перетворюється на «пам'ятку минулого», а завжди залишається живим ідейним досвідом, що може служити ціннісним і методо­логічним дороговказом у пошуку шляхів оновлення гуманізму, надання йому дієвіших та соціальне значущих форм.

Найбільш ранні зразки морально-етичних міркувань наявні у змісті давніх міфологічних і релігійних учень, де етичні ідеї були синкретично поєднанні з естетичними, утилітарними, політичними, правовими, сакральними уявленнями. Спершу моральні цінності обмірковувались не систематично, а в рамках окремих лучок, сентенцій, афоризмів, діалогів, міфологічних сюжетів, наявних передусім у текстах сакрального характеру, що належали представникам різних цивілізаційних ареалів.

Важливою є морально-етична спадщина Стародавнього сходу, яка й ніші привертає до себе увагу, живить смисложиттєві прагнення багатьох людей сьогодення, зокрема належних і до західного світу. Особливо важливим є моральний доробок буддизму (виник в Індії, засновник Сідхартха Гаутама - Будда. 623 - 544 до н.е і й конфуціанства (виникло в Китаї, засновник- Кун-Фу-ти, бл.551 - 479 до н.е.) - недаремне ж ці релігії багато хто з дослідників вважає передусім морально-етичними, а не богословськими доктринами. Незалежно від конкретних форм її релігійного обґрунтування цінною для сьогодення є культивована етикою цих релігій іде» «серединного шляху», «золотої середини», що передбачає розважливість, уникнення крайнощів, поміркованість в думках. прагненнях, оцінках, готовність до самоаналізу, самодисципліни повагу до гідності іншої людини, здатність до непафосноївзаємо­допомоги на основі принципу «стався до інших так. як хотів би, щоб ставилися до тебе.»- Як уже зазначалося, цей принцип (т.зв. «золоте правило моральності») вважається одним з найдавніших формулювань морального обов'язку, він активно культивувався, зокрема, й у конфуціанстві. Актуальними є ідеї конфуціанства щодо поваги до предків, історії свого народу, здатності нації плекати морально відповідальних лідерів (ідеал «шляхетного мужа»), які б жили передусім інтересами громади, а не лише власними егоїстичними. У східній етиці, можливо, більш послідовно, ніж у європейській, лунає ідея ціннісної єдності людини з природою, незавдання шкоди нічому живому (принцип «ахімса»).

Буддійські принципи так званого «восьмиетапного шляху» спасіння й нині зберігають свій морально-виховний потенціал. їхній зміст зводиться до такого: 1) адекватне розуміння істини, що передбачає інтелектуально-вольову настанову шукати справжні цінності гармонійного життя у світі, вести ненастанну роботу розуму й душі у пошуку свого справжнього «я»; 2) належна рішучість — воля перетворювати своє життя згідно із засвоєними істинами; 3) правдиве мовлення (чи спілкування), тобто утримання від брехні, наклепів, грубощів, пліток; 4) праведне діяння - незавдання зла живому (ахімса), утримання від нечесних вчинків, крадіжок; 5) праведний спосіб життя, що ґрунтується на практичному додержанні попередніх настанов не лише в окремих ситуаціях, а послідовно; всім плином життя; 6) праведне зусилля — боротьба зі спокусами й облудними думками, допомога іншим у пошуку істини; 7) належне спрямування уваги й думок - відречення від усього, що прив'язує до облудних, позірних цінностей; 8) праведне зосередження - глибока медитація, духовне самоспоглядання, моральна саморефлексія.

Ці та інші важливі настанови етики Стародавнього Сходу визначають їхню співзвучність багатьом злободенним моральним запитам сьогодення.

Етична думка Стародавньої Греції та Риму (Античності) надала осмисленню моральних проблем більш систематичного характеру. Саме в Стародавній Греції етика оформилась як самостійна наука. Морально-етичні вчення становили значущий елемент у доктринах усіх провідних античних філософських шкіл та окремих мислителів. Спершу етична думка була представлена фрагментарними судженнями, міркуваннями ранніх грецьких мудреців та філософів. Багато в чому смисл морально-етичних настанов тут зводився до заклику віднайти гармонію з природним космосом, зайняти в ньому свою нішу, культивуючи ціннісну взаємність з іншими людьми *на засадах «золотого правила». Характерними представниками раннього періоду античної етичної думки були так звані «сіп мудреців», відтак філософи Фалес (640 - бл.562 чи 550 до н.е.), Анаксимен (VI ст. до н.е.), Анаксимандр (бл.610 - після 547 до н.е.), Геракліт (кін. VI - поч. V ст. до н.е.), Шфагор (бл.570 - бл.500 до н.е.), Демокріт (бл. 460 - 370 до н.е.) та інші.

З початком діяльності руху софістів («професійних учителів мудрості» - вправних риторів, правників. мовознавців, логіків V - IV ст. до н.е.), що припала на добу встановлення демократичного ладу в грецьких полісах, моральні проблеми - проблеми людини — стають центральними у філософських пошуках. Ретельно обмірковуються та зіставляються різноманітні звичаї, традиції, норми співжиття людей з метою з'ясування, які з них кращі, ефективніші. Софісти, досліджуючи моральні цінності, культивували релятивізм, тобто заперечували наявність якихось абсолютних, беззастережних їх критеріїв, наголошуючи, що мірил ціннісної істини - множина (все залежить від індивідуальних чи групових інтересів, вигоди, традицій). На їхню думку, розумово розвинута й освічена людина має цілковите моральне право використати свою перевагу в інтелектуальній майстерності для здобуття власної вигоди, хай навіть для цього доведеться ввести інших в о змалювати речі у спотвореному світлі: якщо їй це вдалося. -«істина», «справедливість» на її боці, й можна насолоджуватися перемогою та зиском, адже саме людина як індивід - «міра всіх речей». З певною часткою умовності сенс діяльності софістів можна порівняти з настановами сучасних «піар»-технологій, завданням яких нерідко є створення вигідного образу справи, насправді дуже далекого від її реального стану (нав'язування таких образів уможливлюється вдалим використанням необізнаності, психологічних слабкостей, стереотипних уявлень тих, на кого спрямовується піар-маніпуляція). Застережемося, однак, що роль софістів в історії етики не можна вважати лише негативною, хоча б тому, що їхня професійна увага до тонкощів звичаїв і норм та їх застосування не лише давала важелі до спотворення справжніх ціннісних значень, а й відкривала можливість побачити у звичних стандартах життя й те, що в моральному плані є наносним, догматичним, забобонним. Таку можливість і використав та блискуче розвинув геніальний афінський мислитель Сократ (бл.470 - 399 до н.е.).

Полемізуючи з релятивізмом софістів, Сократ прагнув обґрунтувати існування морально-ціннісного абсолюту й здатність людини його віднайти та жити узгоджено з ним. Для Сократа умовою моральності є глибинне самопізнання особистості, на ґрунті якого, духовно трансформуючись, «преображаючись», пробуджуючи в собі «демона (дух) добра», вона переконується в безальтернативності для власного блага додержання засад чесноти і справедливості. В результаті такої настанови зміст морального обов'язку сприймається людиною вже не як обтяжлива зовнішня вимога, (виконання якої бажано б безкарно уникнути), а перетворюється на предмет власного бажання, на щось таке, що людина готова чинити залюбки. (З цією Сократовою думкою перегукується, до речі, набагато пізніше сформульована християнська теза «пізнайте істину, і вона вас вивільнить!») Ключова ідея Сократа - «пізнання рятує від зла» означає передусім не спрямованість знання на зовнішній світ заради здобуття важелів панування над ним, а настанову на розкриття особистістю в глибинах власної душі тих імпульсів, які спонукають до щирого єднання з іншими людьми, відповідальності за таке своє ставлення до них, яке б сприяло примноженню порозуміння, взаємодопомоги, любові. Цінною є й ідея Сократа про те, що моральність не може бути нав'язана примусом чи засвоєна суто звичаєво, а формується лише через активну волю до самовиховання, вдосконалення і взаємозбагачувального діалогу з іншими, на ґрунті чого людина поступово переконується в «божественному», космічному, а отже, абсолютному смислі цінностей справжньої доброчесності.

Продовживши лінію свого вчителя Сократа в пошуку абсолютних основ моральних цінностей, перший послідов­ний філософський ідеаліст Платон (428 чи 427 - 348 чи 347 до н.е.) спробував співвіднести структуру людської душі зі своїм розумінням структури буття космосу: надприродній сфері ідей, космічно-божественних смислів відповідає розум людини, світовій душі - її воля, матеріальному світу - пристрасті. Кожній особистості притаманне природжене домінування якоїсь однієї з цих здатностей, а тому моральне завдання особи - збагнути свою сутність й розвивати саме ті якості й чесноти, які з неї випливають. За умови адекватного морального розвитку особа з домінуванням розумової частини душі здатна виплекати в собі чесноту мудрості (Платон визнає її прерогативою інтелектуально-політичної еліти - «філософів-правителів»). Переважання польових якостей може сформувати мужність (найважливішу чесноту «воїнів» - охоронців внутрішнього ладу і зовнішнього миру). Людина пристрасної душі морально зобов'язана злагоджено організовувати свою смоційно-афективну сферу, культивуючи стриманість і поміркованість (як головні якості «нижчої верстви» соціуму «селян і ремісників»). Збалансованість у суспільстві функцій носіїв кожної з цих чеснот здатна, на думку Платона, забезпечити їх стосункам справедливість (це четверта, Інтегративна чеснота в його переліку).

Впевненість у природженості, напередвизначеності конкретних моральних задатків людини призвела Платона до обґрунтування ідеальної моделі суспільства з суворою ієрархією та апріорною нерівністю, де кожен громадянин цілком прив'язаний до своєї соціальної ніші, упокорений тотальному контролю влади, часто позбавлений права на соціальну динаміку та ініціативу. В такому суспільстві індивідуально-особистісне цілком приноситься в жертву загальнодержавному, що збігається з волею владних верств. І (є своєрідна модель тоталітаризму, втілення якого в Практиці розбудови більшовицьких та фашистських режимів V XX столітті (через понад 2000 років після Платона - Парадокс історії!) засвідчило всю негуманність, згубність Якого ідеалу суспільного облаштування. Тому, попри цінні Ідеї Платона в галузі теоретичної етики, морально-етичний смисл його концепції суспільства несе негативне забарвлення, яке може бути лише антиприкладом і застереженням.

Учень Платона -Аристотель (384 -- 322 до н.е.), що, и к відомо, вважається геніальним енциклопедистом античної доби, засновником і систематизатором цілої Низки окремих наук, перетворив етичну думку на струнку впорядковану дисципліну, обґрунтував специфіку предмета етики як науки про шляхи формування чеснот - практичної філософії, покликаної не лише продукувати знання, а й обґрунтовувати переконання й цінності.

Моральні чесноти Аристотель розглядав в руслі стародавнього принципу «золотої середини», вважаючи їх запорукою уникнення крайнощів. Доброчесна поведінка є результатом підкорення наших пристрастей розумові на взірець того як, за образним порівнянням Аристотеля, слухняна дитина кориться слушним настановам люблячих батьків. Метою моральності Аристотель визнає щастя (принцип евдемонізму), але не зводить його до суто утилітарного добробуту. Це щастя, по суті, тотожне внутрішній задоволеності від усвідомлення того, що не зраджено моральний обов'язок, не ображено гідність іншого, хай навіть при цьому не здобуто тих матеріальних чи суспільних благ, які можна було б дістати через «компроміс із совістю». Ще одна особливість етики Аристотеля - визнання наявності в особи активної громадсько-політичної позиції, волі брати участь в суспільному житті держави за неодмінну умову моральності. На відміну від Платона, Аристотель - ліберальний соціальний мислитель: для нього оптимальним устроєм є або освічена гуманна монархія, де володар не перетворюється на тирана, або поміркована демократія, де за особистістю визнається невід'ємне право на суспільну ініціативу, реальний вплив на управління соціумом.

Значущим є й етичний доробок грецьких і римських мислителів та шкіл, що діяли після Аристотеля, в так звану добу еллінізму (пізній, посткласичний період античності) - епікурійців, стоїків, неоплатоніків. У їхніх вченнях велику увагу приділено розгляду внутрішнього світу особистості, питанням вибору оптимальних мотивів поведінки на основі мудрого балансу матеріальних і духовних інтересів, ролі самоаналізу й інтелектуально-ціннісного самовиховання як способів подолання залежності

ВІД життєвої суєти та безглуздості знеособленого існування. Епікур (341 - 270 до н. є.) та його послідовники розробляли концепцію поміркованого гедонізму — «етики задоволення», яке визнається метою і критерієм осмисленості життя. Але таке задоволення аж ніяк не тотожне зануренню у нестримний вир догоджання будь-яким при­страстям. Це радше душевно-інтелектуальна розрадженість від вміння безтурботно обходитись без матеріальних над­лишків, насолода від спілкування, творчості, споглядання природи. Епікур пише: «Отже, коли ми кажемо, що задоволення - кінцева мета, то маємо на увазі не задоволення розпусників й не задоволення, що полягають у чуттєвих пристрастях, а свободу від тілесних страждань та від душевних тривог. Ні, не пиятики й гулянки ненастанні, не насолоди хлопчиками й жінками, не насолоди всіма розкішними стравами породжують приємне життя, а тверезе міркування, яке досліджує причини будь-якого вибору й уникання та виганяє хибні думки, що спричиняють у душі величезний неспокій»¹². На відміну від Аристотеля, Епікур вважав участь особи в політиці згубною, оскільки, захопленість боротьбою за владу, на його думку, псує людину, підкорює її служінню «неприродним і зайвим потребам» - шанолюбству, писі, жаданню матеріальної могутності, які вбивають в людині нормальні комунікативні імпульси, прирікають її на втрату справжніх друзів і внутрішню самотність.

Грецькі та римські стоїки (Зенон, 336 — 264 до н.е., Сенека, бл.4 до н.е - 65 н.е., Епіктет, бл.50 - 140, Марк Аврелій, 121- 180 та ін.) актуалізували питання внутрішньої самодостатності духовно розвинутої особистості («мудреця»), здатної, зберігаючи душевну незворушність («атараксію») на основі мудрого розуміння космічного ладу речей - логосу, плекати імунітет проти згубного впливу життєвих та суспільних катаклізмів, несправедливості влади, думок і настроїв безликої юрби.

Неоплатоніки (Плотін, 204/205 - 270, Ямвліх, бл.280 - бл.ЗЗО, Порфирій, 232/233 - після 301, та ін.) порушили проблему розкриття містично-релігійних шляхів самоактуалізації особистості через пошук внутрішньої єдності з космічно-божественним єством світу. Така настанова свідчила про загальне підвищення ролі релігійних світоглядних настанов за умов становлення християнства як світової релігії та його ідейної полеміки з космологічно-антропологічними античними ціннісними принципами, що переживали кризу.

Як бачимо, морально-етичний доробок Стародавнього світу є не просто спадщиною історії людської думки, а містить чимало актуальних загальнолюдських проблем, ідей, принципів, значущих і в умовах сьогодення. Недаремно ж у жодну наступну епоху історії не обходилося без звернення європейських мислителів-етиків до інтелектуальної скарбниці античності як своєрідної колиски більшості ідейних здобутків західної цивілізації.

Поиск по сайту: