Виникнення і розвиток вищих навчальних закладів у світі. Поява університетів

У Стародавній Греції був створений один з перших прообразів вищого навчального закладу. В IV столітті до н. е. Платон організував в гаю поблизу Афін, присвяченій Академу, філософську школу, яка отримала назву Академії.

Академія існувала понад тисячу років і була закрита в 529 р Аристотель створив при храмі Аполлона Ликейского в Афінах інший навчальний заклад - Лікей. В Ликее особлива увага приділялася вивченню філософії, фізики, математики та інших наук про природу. В історичній перспективі - це попередник сучасного ліцею.

В еллінську епоху (308-246 до н. Е.). Птолемеем був заснований Мусеум (від лат. Museum - місце, присвячене музам). У формі лекційних занять там навчали основним наукам - математиці, астрономії, філології, природознавства, медицини, історії. В Мусеуме викладали Архімед, Евклід, Ератосфен. Саме Мусеум був найзначнішим сховищем книг та інших культурних цінностей. В наші дні сучасний музей скоріше виконує другу історичну функцію, незважаючи на те, що останніми роками посилюється його освітньо-виховне значення.

Іншими варіантами вищих навчальних інститутів в Стародавній Греції були філософські школи і ефебії (навчально-виховні заклади військово-спортивного профілю).

В 425 році в Константинополі була заснована вища школа - Аудіторіум (від лат. Audire - слухати), яка в IX столітті іменувалася «Магнавра» (Золота палата). Школа знаходилася в повному підпорядкуванні імператору і виключала будь-які можливості самоврядування. Як основні підструктур виступали кафедри різних наук. На початку навчання проходило латинською і грецькою мовами, а з VII-VIII століть - виключно на грецькій мові.

В XV столітті в програму навчання була повернута латинь і включені нові, так звані іноземні мови. У знаменитій школі, де був зібраний цвіт викладацької еліти, вивчали античну спадщину, метафізику, філософію, богослов'я, медицину, музику, історію, етику, політику, юриспруденцію. Заняття проводились у вигляді публічних диспутів. Більшість випускників вищої школи були енциклопедично освічені і ставали громадськими та церковними діячами. Наприклад, Кирило і Мефодій, творці слов'янської писемності, свого часу вчилися в цій школі. Крім Магнаврі, в Константинополі діяли інші вищі школи: юридична, медична, філософська, Патріарший.

Майже одночасно в будинках заможних і іменитих громадян Візантії стали складатися кружки-салони - своєрідні домашні академії, які об'єднували людей навколо інтелектуалів-меценатів та авторитетних філософів. Їх називали «школою усіляких чеснот і ерудиції».

Церква зіграла особливу роль у розвитку вищої освіти. Наприклад: монастирські вищі школи сходили до ранньохристиянської традиції.

В ісламському світі поява Будинків мудрості в Багдаді (в 800 році) стало визначною подією в процесі розвитку освіти. В Будинках мудрості збиралися видатні вчені і їхні учні. Вони дискутували, читали і обслуждалі літературні твори, філософські та наукові твори і трактати, готували рукописи, читали лекції. В XI-XIII столітті в Багдаді з'явилися нові вищі навчальні заклади - медресе. Медресе поширилися по всьому ісламському світу, але найзнаменитішим було медресе Нізамейі в Багдаді, відкрите в 1067 році. В них отримували як релігійне, так і світську освіту. На початку XVI століття на Близькому Сході склалася ієрархія медресе:

• столичні, які відкривали випускникам шлях до адміністративної кар'єрі;

• провінційні, випускники яких, як правило, ставали чиновниками.

Великим культурним та освітнім центром ісламського світу була мусульманська Іспанія (912-976 роки). Вищі школи Кордови, Саламанки, Толедо, Севільї пропонували програми по всіх галузях знання - богослов'ю, права, математики, астрономії, історії та географії, граматиці і риториці, медицині і філософії. Що з'явилися на Сході школи університетського типу (з лекційними залами, багатою бібліотекою, науковою школою, системою самоврядування) стали попередниками середньовічних університетів Європи. Освітня практика ісламського світу, особливо арабська, значно вплинула на розвиток вищої освіти в Європі.

Кожне нове вищий навчальний заклад обов'язково створювало свій статут і набувало статус серед інших навчальних закладів.

В Індії мусульмани отримували вищу освіту в медресе і монастирських навчальних закладах (даргаб).

В Китаї в період «золотого століття» (III-X століття) з'явилися навчальні заклади університетського типу. В них випускники отримували вчений ступінь спеціаліста з п'яти класичним трактатам Конфуція: «Книга змін», «Книга етикету», «Весна і осінь», «Книга поезії», «Книга історії».

В Європі протягом XII-XV століть починають з'являтися університети. Проте в кожній країні цей процес проходив по-різному. Як правило, система церковних шкіл виступала в якості витоку зародження більшості університетів.

В кінці XI - початку XII століття ряд кафедральних і монастирських шкіл Європи перетворюються у великі навчальні центри, які потім стали називатися університетами. Наприклад, саме так виник Паризький університет (1200 рік), який виріс з об'єднання богословської школи Сорбонни з медичної та юридичної школами. Подібним чином виникли університети в Неаполі (1224), Оксфорді (1206), Кембриджі (1231), Лісабоні (1290).

Підстава і права університету підтверджувалися привілеями. Привілеї були особливими документами, які закріплювали університетську автономію (власний суд, управління, право на присудження вчених ступенів, на звільнення студентів від військової служби). Мережа університетів в Європі розширювалася досить швидко. Якщо в XIII столітті налічувалося 19 університетів, то до XIV століття їх число зросло до 44.

З самого початку церква прагнула утримати університетську освіту під своїм впливом. І в наш час Ватикан є офіційним покровителем ряду університетів. Незважаючи на дані обставини, за своєю організацією, програмою і методам навчання університети раннього середньовіччя вже були альтернативою світської освіти церковному. Університети протиставили схоластиці діяльну інтелектуальну і духовну життя. Саме завдяки їм духовний світ Європи став набагато багатше.

Історія перших університетів тісно пов'язана з творчістю мислителів, які дали новий поштовх до розвитку культури, науки і освіти, - Р. Бекона, Я. Гуса, А. Данте, Дж. Уїнкль, Н. Коперника, Ф. Петрарки.

Перші університети були дуже мобільні, оскільки їх істотною рисою був, певною мірою, наднаціональний і демократичний характер. У разі загрози епідемії або війни університет міг перебратися в інше місто чи навіть країну. А міжнародні студенти та викладачі об'єднувалися в національні земляцтва (нації, колегії). Наприклад, в Паризькому університеті налічувалося 4 земляцтва: французьке, Пікардійська, англійське і німецьке, а в Болонському університеті - 17.

У другій половині XIII століття в університетах з'явилися факультети, або коледжі. Факультети присуджували вчені ступені - спочатку бакалавра (після 3-7 років успішного навчання під керівництвом професора), а потім - магістра, доктора або ліценціата. Земляцтва та факультети визначали життя перших університетів і спільно вибирали офіційного главу університету-pектора. Ректор володів тимчасовими повноваженнями, як правило, тривали один рік. Фактична влада в університеті належала факультетам і земляцтвам. Проте такий стан речей змінився до кінця XV століття. Факультети і земляцтва втратили колишній вплив, і головні посадові особи університету стали призначатися владою.

Найперші університети мали всього кілька факультетів, проте їх спеціалізація постійно поглиблювалася. Наприклад, Паризький університет славився викладанням теології та філософії, Оксфордський - канонічного права, Орлеанський - цивільного права, університети Італії - римського права, університети Іспанії - математики і природничих наук.

Протягом століть, аж до кінця XX століття, мережа вищих навчальних закладів швидко розширюється, представляючи сьогодні широкий і різноманітний спектр спеціалізацій.

Ідея університету розкривається в самій назві Universitas, що в перекладі з латинської означає сукупність.

Уже в період зародження університетів в «сукупність» вкладали різний зміст. В першу чергу акцентувався організаційний аспект; по суті, університетом стали називати результат об'єднання різних типів вищих навчальних закладів. Наприклад, Паризький університет виріс з об'єднання богосословской школи Сорбонни з медичної та юридичної школами. Однак основна місія університету полягала в залученні молодого людини до сукупності всіх видів знань. З давнини університет (Alma Mater) був джерелом наукових знань, мудрості і освіти. Його завдання полягало не лише в збереженні і передачі існуючих знань, духовних і культурних цінностей, вищих зразків людської діяльності, але і в розвитку інтелекту заради оновлення культури. В процесі історії саме в університетах народжувалося нове знання, створювалися наукові теорії та формувалися універсальні світоглядні позиції для розуміння життя, миру, космосу, людини. Університет прагнув дати універсальну освіту учням, які згодом входили в еліту суспільства (вчені, державні та громадські діячі).

Головними принципами університетської освіти (С. І. Гессен) вважають:

• повноту представленого в університеті наукового знання;

• дух свободи і творчості в процесі викладання і навчання;

• здатність університету до самовосполненію шляхом підготовки викладачів і вчених.

Ці принципи властиві будь-якому університетові незалежно від історичної епохи і характеру його розвитку. При цьому слід відзначити те, що розуміння науки, університетського самоврядування і свободи змінювалося історично.

У XII ст. з’являються перші університети - добровільні об’єднання учнів і вчителів - у Болоньї (1158 p.), Оксфорді (1168 p.), Кембриджі (1209 p.), Парижі (1253 p.), Празі (1348 p.). Університети мали певну автономію по відношенню до церкви, феодалів та міських магістратів. Зокрема, викладачі і студенти самі вибирали розпорядок функціонування університету, посадових осіб (ректора та ін.), ретельно захищали свої права.

Середньовічні університети мали, як правило, 4 факультети: підготовчий (або артистичний, або мистецтв), богословський, юридичний, медичний.

Підготовчий відігравав роль середньої школи; навчання тривало 6-7 p., викладались “сім вільних мистецтв”, після закінчення його учні отримували ступінь “магістра мистецтв”. У подальшому надавалась можливість продовження навчання на одному з трьох вищеназваних факультетів і, провчившись 5-6 років, отримати звання доктора наук.

Основним видом занять в університетах були лекції: професор читав по книзі текст і його коментував. Організовувались також диспути на основі тез доповідей, які повідомлялися раніше, а потім обговорювалися слухачами.

З моменту виникнення університетів церква активно підпорядковувала їх своєму впливові, опікуючи, наводнюючи їх своїми вірнопідданими викладачами.

Згодом провідну роль в університетах став відігравати богословський факультет. Вчені-богослови намагалися примирити науку і релігію, підпорядкувати світські знання вірі. На цій основі розвивалась середньовічна схоластика, що передбачала теоретичне обґрунтування релігійного світогляду шляхом підведення логічних висновків під авторитет священного писання.

І все ж систематичні диспути на релігійні теми з питань християнської філософії, часто обрамлені в наївну і навіть безглузду форму, відігравали і позитивну роль: вони привчали схоластиків до уважного вивчення канонічних текстів, розвивали уміння розглядати факти в логічній послідовності, абстрактно мислити. Все це готувало ґрунт для розвитку науки в епоху Відродження.

Поиск по сайту: