Форми навчання. Нестандартний урок. Позаурочні форми навчання

Форма (лат. forma — зовнішній вигляд, обрис) організації навчання (організаційна форми) — це зовнішній вияв узгодженої діяльності учителя та учнів, яка здійснюється в певному порядку і режимі.

Форми організації навчання класифікуються за різними критеріями:

1) за кількістю учнів — індивідуальні форми навчання, мікрогрупові, групові, колективні, масові форми навчання;

2) за місцем навчання — шкільні форми: урок, робота в майстерні, на пришкільній дослідній ділянці, в лабораторії тощо; позашкільні форми: екскурсія, домашня самостійна робота, заняття на підприємстві;

3) за часом навчання - урочні і позаурочні: факультативні, предметні гуртки, вікторини, конкурси, олімпіади, предметні вечори та інші;

4) за дидактичною метою — форми теоретичного навчання (лекція, факультатив, гурток, конференція), комбінованого, або змішаного навчання(урок, семінар, домашня робота, консультація), практичного (практикуми) і трудового навчання (праця в майстернях, у спеціальних класах, на пришкільних ділянках тощо);

5) за тривалістю часу навчання — класичний урок (45 хв.), спарені заняття (90 хв.), спарені скорочені заняття (70 хв.), а також уроки «без дзвінків».

На небезпечну тенденцію зниження інтересу учнів до занять, яка появилась у нашій школі ще в середині 70-х років, масова практика відреагувала нестандартними уроками, головною метою яких є пробудження й утримання інтересу школярів до навчальної праці. Нестандартний урок - це імпровізоване навчальне заняття, що має нетрадиційну структуру. Назви уроків дають деяке уявлення про цілі, завдання, методику проведення таких занять. Найпоширенішими типами нетрадиційних уроків є: уроки-прес-конференції, уроки-аукціони, уроки-ділові ігри, уроки-занурення, уроки-змагання, уроки типу КВК, уроки-консультації, телеуроки, кіноуроки, комп'ютерні уроки, театралізовані уроки, уроки з груповими формами роботи, уроки взаємного навчання учнів, уроки творчості, уроки, які ведуть учні, уроки-заліки, уроки-сумніви, уроки-творчі звіти, уроки-формули, уроки-конкурси, уроки-фантазії, уроки-"суди", уроки пошуку істини, уроки-концерти, уроки-діалоги, уроки-ролеві ігри, уроки-дискусії, уроки-подорожи, уроки-екскурсії, інтегральні уроки тощо.

Нестандартні уроки більше подобаються учням, ніж буденні навчальні заняття. У них незвичайні задум, організація, методика проведення. Тому багато педагогів бачать у них прогрес педагогічної думки, правильний крок у напрямку демократизації школи. З іншого боку - перетворювати нестандартні уроки в головну форму роботи, вводити їх у систему недоцільно через відсутність серйозної пізнавальної праці, невисокої результативності, великої втрати часу.

Нестандартні уроки (нетрадиційні, творчі, проблемні й ін.) – педагогічна реальність сучасної школи, тому обійти їх мовчанням не можна. До феномена нестандартного уроку однозначного ставлення немає. Одні вбачають у ньому панацею від усіх бід навчання, другі намагаються не звертати уваги, треті розглядають як спосіб реанімації інтересу до навчання, четверті констатують наявність і перелічують можливі варіанти. Однак який би підхід не сповідав учитель, він не може заперечувати, що нестандартний урок – це педагогічне явище, що вимагає ретельного дидактичного дослідження, а отже відповідей на питання: що таке нетрадиційний урок, чи новий він у педагогічній теорії та практиці, чим обумовлений інтерес до нетрадиційного уроку на сучасному етапі розвитку школи, які він має переваги в порівнянні з традиційним, чи є класифікації нестандартних уроків тощо.

Треба відзначити, що нестандартний урок не новий у дидактиці, як намагаються це подати найбільш завзяті його прихильники. Він входить складовою частиною практично до всіх представлених вище класифікацій. Це творчий урок за Лернером, урок продуктивного засвоєння за Махмутовим, урок творчого застосування знань та умінь за Беспальком. В одному випадку його відносять до типів уроків
(І.Я. Лернер, В.П. Безпалько), в іншому – до видів (М.І. Махмутов). Ми розділяємо другу позицію, вважаючи, що в межах традиційних типів уроку розгортаються нестандартні уроки як його види. Так, урок узагальнення та систематизації (тип уроку) можна провести як вікторину, ділову гру, подорож тощо (види уроку). Вивчення практики навчальної роботи в школі показує, що вчителі завжди користувалися нестандартними уроками, не називаючи їх такими.

Незважаючи на всі перелічені достоїнства нестандартного уроку, його не можна протиставляти стандартному. Кожний із них виконує свої функції і вирішує свої задачі. Це той випадок, коли один не в змозі замінити іншого. Вони обидва повинні вписатися в логічну схему навчання, гармонійно доповнюючи один одного. Як правило, нестандартний урок проводиться на завершальному етапі навчання. Це підсумковий урок, який узагальнює та систематизує матеріал, що виходить на творче застосування вже вивченого. Для його проведення необхідна «критична маса» напрацьованих раніше знань і способів діяльності, що поступово й послідовно створюється на традиційних уроках. Нестандартні уроки здебільшого вимагають значної підготовки, тому зловживати ними не можна. Вважається, що співвідношення нестандартних і традиційних уроків не повинне перевищувати 1:20, тобто, не більше одного нестандартного уроку на 3 – 4 навчальні дні.

Проводячи нестандартні уроки, важливо не відійти від вирішення освітніх задач, захопившись формою, не втратити зміст. В основі нетрадиційного уроку повинна лежати активна пізнавальна діяльність усіх дітей, а не одиниць, що готують і проводять дійство, при глядацькій активності та пізнавальній пасивності всіх інших. Урок не повинний перетворитися на виставу, хоча елементи театралізації в ньому обов'язкові. У даному випадку вона є засобом навчання, а не його метою.

До позаурочних форм навчання належать:

Домашня навчальна робота. Вона доповнює діяльність учнів на уроках, відрізняється великою самостійністю, проводиться без керівництва учителя. Деякі педагоги відкидають необхідність домашніх завдань, але більшість підкреслює велике значення домашньої роботи для формування навички самостійної розумової праці, почуття відповідальності за доручену справу. Існують різноманітні види домашніх завдань: а) робота з текстом підручника; б) виконання різноманітних вправ і розв'язування задач; в) виконання письмових і графічних робіт. У практиці досвідчених учителів зустрічаються і такі види домашніх завдань: а) прочитати статтю в науково-популярній книзі або журналі; б) переглянути кінофільм; в) проконсультуватися у тієї чи іншої особи про якусь подію, факт; г) спостерігати природне чи побутове явище; ґ) провести нескладний дослід. Домашня робота виконується учнями успішно, якщо сформовано пізнавальний інтерес, дотримано принципів доступності, посильності, оптимальності, а також якщо своєчасно повідомлено об'єм домашнього завдання, учитель систематично його перевіряє, удома є умови для його виконання. У нормативних документах про школу вказано норми часу для виконання домашнього завдання: 1 клас — до 1 години; 2-3 класи — до 1,5; 4-5 класи — до 2; 6-7 класи — до 2,5; 8 клас — до 3; 9-11 класи — до 4.

Учнів потрібно навчити виконувати домашнє завдання: бути уважними і спостережливими; вміти запам'ятовувати; користуватися мислительними операціями; цінувати і розподіляти час; фіксувати прочитане, побачене, прослухане; писати тези, конспекти, реферати, анотації, рецензії. Готувати учнів до виконання домашніх завдань потрібно на уроці при повній їх увазі, координуючи їх з домашніми завданнями, які дали учням інші вчителі, давати повну інформацію, що і як робити.

З метою розвитку в учнів навчальних можливостей, попередження і подолання неуспішності в школі проводяться індивідуальні і групові консультації та додаткові заняття.

Семінарські заняття для учнів IX — XI класів — одна з поширених форм організації повторення і контролю за вивченим матеріалом. Вони проводяться під час вивчення фізики, хімії, історії, біології, математики та інших предметів. Учитель вибирає тему, складає план та програму семінару, підбирає літературу, рекомендує, у кого можна ироконсультуватися щодо проблеми, залучає всіх учнів, розподіляє завдання, проводить консультації. Теми повідомлень, рефератів і доповідей формулюються в проблемній формі. Починається семінар вступним словом учителя, у якому говориться про висунуті проблеми для обговорення, їх актуальність. Семінар буде ефективним лише за умови активності, хорошої підготовки учнів. Іноді на семінарах виступають опоненти. Потрібно спонукати учнів до дискусії, не обходити гострих, злободенних питань. У кінці підводяться підсумки, здійснюється зв'язок із завданнями навчання.

Практикуми — це лабораторні і практичні заняття в лабораторіях, майстернях, навчальних кабінетах, на дослідних ділянках, у навчально-виробничих комбінатах, бригадах. Під час практикумів учні проявляють більше самостійності, творчості, завдання дається всім однакове або для груп учнів. Кожен учень виконує всі роботи. Учитель добивається самостійності учнів при виконанні завдань, для цього він складає плани, інструкції, вказівки. Структура практикуму: повідомлення теми, мети і завдання; актуалізація опорних знань, навичок, умінь учнів; мотивування навчальної діяльності учнів; ознайомлення учнів з інструкцією; підбір необхідного обладнання та матеріалів для виконання роботи під керівництвом учителя; складання звіту; обговорення і теоретична інтерпретація одержаних результатів.

Факультативні заняття проводяться на добровільних засадах, за вибором учнів, це місток між навчальним предметом і наукою. Вони проводяться для учнів VII — XI класів. Існують факультативи: з поглибленого вивчення навчальних предметів; з вивчення додаткових дисциплін з одержанням спеціальності; міжпредметні факультативи. Факультативи поділяються на теоретичні, практичні і комбіновані залежно від дидактичної мети. Факультативні заняття проводяться за спеціальними програмами, у зв'язку з уроками, поєднуються лекції і практичні заняття; учні багато працюють самостійно з додатковою літературою. Відповідно до типу факультативу формуються групи учнів, підбираються форми і методи роботи, форми проведення факультативних занять — уроки, семінари, екскурсії, дискусії тощо.

Навчальні екскурсії. Слово екскурсія латинського походження, воно означає "вилазку", відвідування якогось місця чи об'єкта з метою його вивчення. Екскурсія — це така форма навчання, при якій учні сприймають і засвоюють знання шляхом виходу до місця розміщення об'єктів, які вивчаються (природи, заводів, історичних пам'яток), і безпосереднього ознайомлення з ними. Екскурсії виконують низку важливих функцій: реалізують принцип наочності, підносять науковість навчання, зв'язок із життям, сприяють політехнічному навчанню, сприяють профорієнтації учнів на робітничі та інші професії. У навчальних програмах для кожного предмета дається обов'язковий перелік екскурсій та їх зміст.

Типи екскурсій: програмні і позапрограмні; тематичні і комбіновані; вступні, поточні, заключні; ботанічні, зоологічні, хімічні, фізичні, виробничі.

Методика проведення екскурсії включає в себе підготовку екскурсії, вихід (виїзд) учнів на об'єкти, обробку (опис) матеріалів екскурсії, підбиття підсумків.

Вимоги до проведення екскурсії: наявність у школі системи екскурсійної роботи і підготовка вчителя до неї; чітке визначення освітньої і виховної мети, змісту екскурсії; правильний вибір екскурсійних об'єктів; раціональне поєднання слова і наочності; мотивація пізнавальної діяльності учнів; організаційна чіткість проведення екскурсії; дотримання правил техніки безпеки і правил поведінки під час екскурсії.

Предметні гуртки і наукові товариства організуються в школі для учнів, які прагнуть до розширення і поглиблення своїх знань, до технічної творчості, до дослідницької роботи. Гуртки створюються на добровільних засадах з учнів V-VІ, VII-VIII класів. Керівництво гуртками здійснюють учителі, батьки учнів, спеціально запрошені люди. Зміст гурткової роботи включає в себе: поглиблене вивчення питань програми; ознайомлення з життям і творчістю видатних учених, письменників, діячів культури, з найновішими досягненнями науки і техніки; підготовку вечорів, організацію технічного моделювання і дослідницької роботи; зустрічі з ученими тощо.

В останні роки набули поширення наукові товариства школярів, Малі академії. Вони об'єднують, координують роботу гуртків, організують зустрічі з діячами науки і техніки. З фізичної культури і спорту організовуються різноманітні спортивні секції. У ході роботи різних гуртків педагог повинен передбачити і виховні питання: моральне, трудове, естетичне і фізичне виховання; високу організованість і дисципліну під час занять; залучення якомога більше учнів до роботи в гуртках; активність і самостійність учнів під час занять.

Олімпіади, конкурси, виставки учнівських робіт стимулюють навчально-пізнавальну діяльність учнів, розвивають творчі здібності і бажання позмагатися у вивченні шкільних предметів, у технічному моделюванні.Консультації, заліки, екзамени — це теж позаурочні форми навчання, крім того, вони ще виконують контролюючі функції.

3. Розвиток українського шкільництва в козацьку добу. Києво-Могилянська Академія.

Українське козацтво виникло як реакція на посилення соціально-економічних та національно-релігійних утисків населення України з боку української і польської шляхти, католицької церкви. У пошуках місця для вільної праці селяни та міщани почали колонізацію малозалюднених південно-східних степів, де засновували поселення й оголошували себе вільними людьми – козаками.

Українське козацтво стало не тільки військовим, державним, політичним, культурно-історичним явищем, але і явищем педагогічним. Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку. За визначенням творчої групи Міністерства освіти України, – це частина педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала у памолоді українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі, у громадському житті мужнього козака-лицаря, громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самовідданістю.

Основні завдання козацької педагогіки – готувати фізично-загартованих, з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу; виховувати у молоді український національний характер та світогляд; формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердним.

Серед ідеалів козацької педагогіки є виховання вільної і незламної у своїх прагненнях людини, котра повинна, спираючись на вітчизняні традиції громадського і політичного життя, розвивати рідну культуру, економіку, будувати незалежну державу. В усній народній творчості відображено ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря. У часи лихоліть на передній план виступав ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, честі і звитяги.

Явищем глибоко самобутнім є козацька система виховання, що має такі ступені: дошкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання утверджувало статус батьківської та материнської народної козацької педагогіки. У сім’ях панував культ матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції продовжувалися у школах.

Відомий історик Д.Яворницький звернув увагу на типовий факт з козацького життя, який свідчив про широку розповсюдженість грамотності серед запорожців. У них звичним явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, з іншого боку – школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Ще одну особливість підмітив датський посол Юсто Юлій, який повертався через Україну від Петра I: майже всі мешканці козацької України писемні, у церкву, як правило, ходять з молитовниками.

Для козацької культури характерним було шкільництво. Д.Яворницький розподілив запорізькі школи на січові, монастирські, церковнопарафіяльні.

Першою на січі була монастирська школа, відкрита 1576 року при Самарсько-Миколаївському монастирі. Тут навчали молодь грамоти, молитов, Закону Божого та письма. Вона послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вільностей.

Церковнопарафіяльні школи існували при парафіяльних церквах.

До січових шкіл хлопчиків приводили багаті батьки з 9 років. Головним учителем був ієромонах, який крім прямих обов’язків наставника піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих, хоронив померлих і про все детально доповідав кошовому отаману та прикордонному лікареві.

Січова школа існувала на території Запорізької Січі при церкві Святої Покрови. За звичаєм там не було жінок, школа складалася з двох відділів. У першому навчалися юнаки, що готувались на паламарів та дияконів. Другий – відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини і інші діти. Тут навчали грамоти, співу і військовому ремеслу. Учні утримувались за рахунок скарбниці Січі.

Особливої уваги заслуговують школи джур, які продовжували традиції сімейного виховання. У козаків існувала система відбору молоді – молодиків. Хто хотів стати козаком, той служив спочатку у старого козака за джуру. Джура носив за козаком рушницю, робив для нього всяку роботу, вчився у нього козацької майстерності жити і перемагати в екстремальних умовах. Джури жили в куренях разом із дорослими й одночасно відвідували січову школу. Час перебування молодиків у січовій школі і біля козака не регла­ментувався, все залежало від їх здібностей до військової та духовної науки.

Почесне місце серед навчальних закладів у запорожців займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України до другої пол. XVIII ст. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали за іменем церкви, напр. Покровська, Успенська тощо. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання були обмежені. Дітей навчали рахувати, писати, читати. Виховання мало релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.

Історики звернули увагу на школи музики і співу, які існували на Січі. 1652 року Б.Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників та взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні школи в Україні. До таких шкіл приймали дітей, що мали добрий слух і голос. Їх метою було навчити молодь церковного співу, готувати читців і співаків для нових церков.

Як навчальні посібники в запорізьких школах використовували Часослов і Псалтир. Також була випущена "Козацька читанка", яка відповідала духу української національної школи того часу.

Обдарованих учнів рекомендували для подальшого навчання у школи підвищеного типу: Острозьку, Києво-Могилянську академії, братські школи Львова та Луцька.

„ Києво-Могилянська Академія — пише історик М. Чубатий — стала правдивим першим українським університетом, що виховав сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури». Будучи не тільки навчальним закладом, але і науково-ідеологічною установою, вона майже за 200 років свого існування виховала цілу плеяду державних, політичних, військових та освічених діячів, які дали великий вклад у національно-визвольну боротьбу і в розвиток культури, науки і національної самобутності. Велика заслуга в тому великого митрополита Петра Могили, який створив цілу добу в історії української культури і православної Церкви. „Можна з цілою рішучістю сказати, що доба Могили була апогеєм сили і значення православної Церкви в польській державі, епохою великої самопевності, свідомості своєї сили і далекосяглих надій православної ієрархії”. Цитуючи ці слова великого історика М. Грушевського, другий чільний і заслужений український історик наших часів О. Оглоблин стверджує: „Ці слова констатують факт величезного значення і щодо минулого стану української Церкви, від якого так різнилась Могилянська доба, і щодо майбутнього розвитку української національної ідеології. Великим щастям для України і Української Церкви було те, що в цей критичний момент української історії, на чолі Церкви став Петро Могила, цей великий чужинець, що зробив для неї стільки, що кілька наступних століть не могли, не зважаючи на всі зусилля своїх і чужих, витратити того величезного капіталу, що його утворено в часах Могили... Доба Могили — це доба великих планів і великих досягнень. Утворення Києво-Могилянської Колегії/Академії, цієї слави і гордості київських Афін, що незабаром стала „Альма Матер” для всього православного Сходу, це був той пам’ятник, що його було досить, щоб увіковічнити ім’я великого митрополита в історії української культури”.

Незвичайно високу оцінку значення і заслуг Києво-Могилянської Академії в історії розвитку українського вищого шкільництва та взагалі української духовності, подибуємо в по-мистецьки оформленій монографії київського видання, авторства Зінаїди І. Хижняк з 1981 р. Залишаючи на боці типове для українських радянських публікацій (теж і наукових) надто очевидне промосковське спрямування тієї праці, авторка, спираючись на багатющому джерельному матеріалі, в розділі п.н. „Культурні зв’язки Києво-Могилянської Академії” та в „Післяслові” до своєї публікації, дає ось яку характеристику цієї гордости української науки XVII-XVIII стт.:

.„Розвиток духової культури українського народу в XVII-XVIII стт. нерозривно повязаний з історією Києво-Могилянської Академії. Цей вищий загальноосвітній навчальний заклад протягом майже двох століть задовольняв освітні, наукові й громадські потреби України”...„Саме в Академії формувалась українська літературна мова, література й поезія, в яких відбивались тенденції демократичного світогляду народу.

В Академії був започаткований перший в нашій країні театр. Ґрунтуючись на давніх вітчизняних, освітніх традиціях, Київська Академія змістом і рівнем навчання відповідала вимогам тодішньої вищої освіти”.

..Саме з Академії вийшло багато визначних громадських, політичних державних і освітніх діячів, вчених письменників, поетів, художників, композиторів. Вони працювали в різних галузях суспільного й культурного життя. Були організаторами і викладачами численних освітніх закладів країни. Поповнювали органи управління Війська Запорізького, працювали в державних установах України й Росії, сприяли переведенню прогресивних державних реформ XVIII ст.”

„Києво-Могилянська Академія була визначним центром Просвітництва. її видатні діячі піднесли значення науки в громадському житті, поширювали серед народу освіту і наукові знання. Ідеї гуманізму й її просвітництва професори Академії пропагували в курсах лекцій, публіцистичних та літературних творах і втілювали у виховний процес”.

Але Академія була не тільки центром-джерелом, звідки український народ черпав силу і мудрість для своєї культури. Її вплив сягав далеко поза межі України. З послуг Академії її професорського складу, з наукових праць і друкарської продукції повними пригорщами користала передовсім Московщина, чи не повних двісті літ експлуатуючи українську культуру зокрема ж науку і її кращих творців у різних видах. Цій справі присвячено десятки різних праць і студій в мовах українській, російській, німецькій, англійській, тощо. Києво-Могилянській Академії дуже багато завдячувала в XVI 1-ХVIII стт. теж Білорусь, а крім цього шукали з нею творчих і активних зв’язків у різний час і в різній формі, такі країни як Угорщина, Дальматія, Молдавія, Болгарія, Сербія і інші.

Поиск по сайту: