Герой Тютюнника у світі кохання та специфіка його художнього зображення

Слушно зазначає Лариса Мороз: "Гуманізм Григора Тю­тюнника народжений глибинним знанням людей у складній взаємодії найрізноманітніших начал" [34, с.187].

Привертає увагу раннє оповідання письменника "Зав'язь", що є зворуш­ливою ліричною сповіддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли у гіллі "зав'язуються" "дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки" – зав'язь.

Зав'язь цю потрібно зберегти, захистити обкуренням од весняних холодів. Зав'яззю є перша любов юних Миколки і Соні, сором'язливих і чистих, прекрасних у своїй наївності і щирості. Символічно, що юнак, ніби боячись розтратити найдорогоцінний скарб любові, обкурює свій і Сонин садок, рятуючи при цьому і зав'язь їхнього почуття. Звертаємо увагу передусім на мовне багатство, на відчуття автором рідного слова, найтонших порухів людської душі. Розповідь в оповіданні ведеться від першої особи, що допомагає краще розкрити внутрішній світ героїв.

Зародження кохання Миколки й Соні відбувається на тлі "світлого воскресіння" природи – приходу вес­ни. Пригадаймо, що в народно-поетичній творчості весні надасться особливе значення. Адже це пробудження всього живого після зимового згасання, що приносить, нарешті, людині довгождану радість, красу оновлення навколишнього світу й людської душі. Тож не випадково народження кохання припадає саме на цю пору. Вира­ження цього глибокого, чистого почуття асоціюється із зав'яззю, що тільки проклюнулася. Наскрізна деталь "зав'язь" у творі виступає і як одинична (конкретна), щоб зрештою перерости в головну ідею твору.

Конкретна деталь – "листя в садках ще тільки про­клюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь" –вжита письмен­ником після того, коли стає зрозумілим сам факт кохання Миколки і Соні. Пейзаж (тут він настільки точний, спря­мований на розкриття задуму автора, що це дає нам право вважати його деталлю-образом з глибоко символічним змістом, який розкриється трохи пізніше) створює відпо­відний настрій, готує до дальшого сприйняття на вищо­му рівні. Ця деталь повториться ще раз, уже в самому кінці, коли Миколка прийде додому і почує дідові слова: "Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо про- паде к лихій годині уся зав'язь" [47, с.28].

Чи не в цьому ота Тютюнникова діалектика: зав'язь відбулась, але ще треба боротись, аби вона не пропала. Нічого бо даром не дається.

І якщо прихід весни запрограмований самою приро­дою, то чи пронесуть своє кохання, як першу зав'язь, чи­стим і великим через усе життя Соня і Миколка, чи не зміліють їхні душі і серця в життєвому вирі? Віримо, що пронесуть, бо стверджує це і Григір Тютюнник, і Микол­ка: "Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.

– Та не там, ближче до сажа розкладай! – сердито гукають дід.

– Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас..." [46, с. 27].

Один пейзажний мазок художника – і перед нами з вражаючою точністю і правдивістю показано повоєнне життя села: "У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно...". А далі, використовуючи прийоми кон­трасту ("...під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься"), Григір Тютюнник кілька разів по­вторить цю "гру" кольорів (чорне і біле): "Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками", "...в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт", "...бачу маленьку білу постать на обніжку. То – Соня – щоб підвести читача до розуміння бага­томанітності форм вираження й сприймання світу.

Так, на перший погляд викликає подив: з якою метою письменник аж тричі вводить пейзаж, де домінуючим є те, як "трактористи стару солому палять". А роз­в'язка несподівана й водночас закономірна – побачити у проваллі Сонині очі. Письменник не піддався на споку­су порівняти очі дівчини в темряві з якимсь неземним спалахом чи блиском, що освітлює не тільки все довкола, а й примушує тремтіти душу свого обранця; він пішов шляхом найоптимальнішого (з погляду життєвої правди) вираження й досяг найсильнішого художнього ефекту: "У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало на­стільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються" [47, с. 27].

Отже, письменник через конкретні пейзажні малюн­ки, на основі яких створювався підтекст, підвів нас до розуміння діалектики життя. Оті всі розрізнені одиничні деталі (біле на чорному, відблиск пожежі в темряві, за­в'язь) письменник подасть разом: "У степу ще дужче роз­жеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно ви­блискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь" і стане зрозумілим, на­скільки реалістично, глибоко символічно зображено "тру­ди і дні" селянина, високість його внутрішнього світу. Все настільки переплетене, що існувати окремо не може. Тільки глибоко народний, талановитий письменник міг сказати так (в оповіданні про кохання) правдиво, худож­ньо переконливо не тільки про це одвічне почуття, а й про життя людини взагал [26, с.8].

Слід зупинитись і на оповіданні "Холодна м'ята"– творі про розчару­вання у близькій людині, про музику двох сердець, що так пізно й невчасно знайшли одне одного, про дволикість і бездуховність, про повернену мрію.

Списаний офіцер Андрій відчуває себе чужим у тещиній хаті. Подвійна мораль у Степаниди Трохимівни – відмінника народної освіти. Доньку Клаву, що недалеко пішла від матері, "обзиває роззявою, щоб знала, за, кого виходити заміж". Проте своїм вихованкам говорить, щоб "ішли в тваринниці, бо й туди скоро без освіти не прийматимуть...". Зятя ж Андрія зненавиділа з того дня, "як він назавжди відстебнув од шитого офіцерсь­кого пояса кортик і пішов на трактор...". У змалюванні "антигероїв" – тещі і дружини Андрія – письменник надає значимості кожному виваже­ному слову, кожній деталі. Тут і недоброзичливий тон ("...не наносьте в хату грязюки. Ми тільки що поприбирали..") і відверта відчуженість ("А як ми не такі, то знайди собі кращих..."), і презирлива виклична поза ("демонстративно йшла повз нього у двір, несучи на лацкані начищений значок відмінника народної освіти, схожий на скіфський глек з двома дужками"). Цей значок ніби підкреслює напускну порядність дволикої міщанки. Холодна м'ята, котру знаходять у лісі біля річки зворушені нежданою зустріччю Андрій і прекрасна у своїй щирості й відвертості юна Леся, виступає тут символом нерозтрачених душевних скарбів, а може, й знайденої любові рідних по духу і совісті людей.

Тонке відчуття людини праці, рідної природи, їх неповторної гармонії, закоханість у кожну часточку світу краси спостерігаємо в ідилічних кар­тинах оповідання "Деревій". Не один рік сторожує на розсаднику немо­лодий уже літами Данило Коряк, палко закоханий у життя, прагнучий усе знати, люблячий усе, що єднає його з рідною землею: і запах мореного дуба, і деревію, і квітів, і трав, і навіть, молодого жабуриння. А ще любить Данило дітей – і своїх, котрі проживають у далекому Харкові, і чужих, яких завжди вітає при зустрічі теплим словом і жартом. Данило Коряк, його дружина Палажка, старий пасічник Прокіпко – це люди, що зберегли в собі кращі риси народного характеру: душевну щедрість, поетичну вдачу, доброту, єдність з прабатьківським коренем. Таких героїв зустрічаємо в ряді інших творів письменника: "На згарищі", "У Кравчини обідають", "Іван Срібний", "Три плачі над Степаном" та ін. [26, с.156].

Про людей простих і разом з тим незвичайних, здатних на великі, невмирущі почуття, котрих не вб'ють ні вічна розлука, ні сибірські табори, розповідається в оповіданні "Три зозулі з поклоном", присвяченому "любові всевишній". [24, с.157].

У новелі відчувається особлива, прихована си­ла – у творі в цілому й у кожній його деталі. Дже­рело тієї сили – талант і творча праця автора. У Гр.Тютюниика праця завжди тривала довго, відбувалася напружено. Як згадує М.Григорів, над таїною народження свого художнього слова заду­мувався й сам автор, намагаючись пояснити "звідки воно береться" [11; с.188], оте диво, яким є ко­жен талановитий твір. "Мені здасться, – передає думки письменника побратим по перу, – спочатку йде робота душі. Часом напружена, інколи прихо­вана. Але постійна робота душі. І коли настає мить, що вигострилася думка до краю, біль серця такий, що воно обкипає кров'ю, а напруга така, ніби кожен нерв – натягнута струна на скрипці, ледь-ледь торкни – і він застогне словом. Коли все це разом вистиг­ло, потрібна ще якась іскра... Таким поштовхом буває зовсім несподіване..." [11; с.188]. Серед тих несподіваних поштовхів Григір називає запах печеної картоплі - до написання оповідання "Печена картопля"; розмову дядьків у романі брата Григорія "Вир" про Гвинт - до оповідання "Ґвинт"; пісню сліпого бандуриста в Бу­динку творчості, а в тій пісні слова "три зозулі з покло­ном" – до новели під такою ж назвою. "Навіть не до­слухав до кінця виступу, – наголошує Григір на силі вражеиня-поштовху. – Пішов у кімнату і став писати перші рядки новели" [11; с.188].

У Гр.Тютюнника було особливе ставлення до розглядуваної новели. ГІ.Засенко згадує: "Як Тютюнник читав свою новелу "Три зозулі з поклоном"! Як він чи­тав! Він, здається, й написав її на одному подиху, як то буває в поета. Та новела, як і чимало інших, жила в ньо­му давно, ще змалечку, а прийшов час їй народитися – вона й з'явилася на світ. Автор сам любив її якоюсь три­вожною любов'ю" [11; с.283].

Тож слід придивитися до новели "Три зозулі з покло­ном" пильніше, адже цей твір присвячений високому почуттю [14, с.70-71]. У ній не знайдемо жодних ознак тра­диційного реалістичного оповідання. Це типово мо­дерністський твір. Його текст багатошаровий. З одно­го боку, подано кілька різночасових епізодів: приїзд сина-студента до матері й коротка зустріч із тіткою Марфою (ці сцени виконують роль початкового обра­млення); спогади матері про взаємини двох родин і по­таємне кохання сусідки Марфи до Михайла, студентового батька, в далекі тридцяті роки; оповідь матері про очікування двома жінками листів від Михайла, засла­ного до сибірських таборів, і глибоке переживання Марфою контактів із тими листами, адресованими дружині Софії; останній лист від тата й кінцеве обрам­лення - роздуми сина над загадкою романтичного ко­хання Марфи й батька. З другого боку, маємо три рівні залягання авторської концепції у творі: подієво-побутовий, психологічний і філософський. Автор вдався до різних форм викладу тексту (нарації): внутрішнього мовлення сина, яке місцями має інформативний ха­рактер, а місцями стає роздумом; оповіді-спогаду ма­тері, діалогів сина й матері, внутрішнього мовлення у формі листа ("Останній лист від тата"). Творячи фраг­ментарний сюжет і асоціативно-ретроспективну фабу­лу, автор відвів провідну концептуальну роль компо­зиції: саме із взаємодії всіх її складників – від заголов­ка й присвяти до останнього речення - випливає основна ідея новели. Інакше кажучи, кожен із видів форми й шарів залягання ідеї містить свій частковий код, а на перехресті всіх концептуально-стильових складників, аспектів і тенденцій відшукуємо головний код новели. Завершальний акорд – визначення особливостей жанру новели тайого змістового наповнення, що веде до адекватного її розкодування.

Обмін скупими новинами, зустріч із сусідкою Марфою окреслює внутрішній стан жінок і подає зав'язку інтриги, яка колись захопила до силового по­ля дві сусідські родини. Маленькі штрихи до порт­ретів жінок (Марфипі коси, що колись "сяяли проти сонця золотом, а тепер уже не сяють", материні "сині губи" [26; 281; далі, посилаючись на цю позицію, зазна­чатиму в дужках лише сторінку]) свідчать про їхню буттєву вичерпаність. Репресії тридцятих років (Ми­хайла арештували й вислали до сибірських таборів) принесли обом жінкам горе, зрівноважили їхній стан і становище в можливому конфлікті, який так і не спа­лахнув, про що мати говорить з проникливою добро­тою й мудрістю: "У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе". Отже, можливу сімейну драму при­гасили зовнішні причини – суспільні трагедії.

У фабульній частині твору на передній план ніби виходить образ Марфи: про неї оповідає мати, про неї говорить у листі Михайло. Та аналіз засвідчує, що ху­дожня ситуація складніша. Справді, автор обрав не­звичайний спосіб розкриття теми: Софія, в чоловіка якої закохана сусідка Марфа, розказує про свою су­перницю. Але в її, материних, характеристиках Марфи не прозвучало жодного докору на її адресу; навпаки, знайдено чимало поетичних деталей, які звеличують образ сусідки. Вислухавши материну оповідь про очікування жінками листа від Михайла, син робить висновок: "Очі мамині сухі, голос ні здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять – во­ни закам'яніли". Однак висновок сина обмеже­ний, тому не наближає нас до правди: йому забракло досвіду й спостережливості, щоб осягнути непростий внутрішній стан матері. А ще перейнявся її доброю, благородною оповіддю про Марфу й через те не спо­стеріг, з якою експресією характеризує Софія свого чоловіка – і це після стількох життєвих кривд та дов­гих літ розлуки й самотності: "Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і у двадцять, і в тридцять годочків... Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чоршощі. Гляне, було, – просто гляне і все, а в грудях так і потерпне". Поведінка сусідки явно дово­дить материне твердження "Вона любила твого тата". Правда доведена, але вона вже не загрожує сімейному спокою Софії, бо того спокою давно немає

У другому епізоді мати розказує про молоді роки двох родин, коли батькові було тридцять три роки, а Марфі – дев'ятнадцять. Тоді й зароджується кохання сусідки до Михайла Родини дружили, часто контакту­вали. Спостережлива Софія все добре пам'ятає: і порт­рет свого чоловіка (про нього йшлося вище), і Марфиного чоловіка Карпа, зображеного в непривабливому світлі, і Марфу, її голосок, що, "як і вона, ось наче переломиться, ну й ловкий", і сльози в її очах, "наче дві свічечки голубі" [46, с.357].

Для повноти правди про історію взаємин двох ро­дин Гр.Тютюнник майстерно вмонтував у текст нове­ли розділ під назвою "Останній лист від тата". Чоловік пише про життя в сибірському таборі, тепло звер­тається до дружини з синочком: "моя єдина в світі Со­ню", "синок, мій колосок", подає самохарактери­стику: "ніколи нікому не казав неправди і зараз не ска­жу...". Далі починається містика й ще одна, закодована правда автора. Михайло, хай і опосередковано, зізна­ється, що небайдужий до сусідки Марфи: "...чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна..." – і від цього відчуття його не рятує ні любов до дружини, ні колиска з сином.

Найістотніший висновок поля­гає в тому, що завдяки талантові письменника побуто­ва подія, традиційний трикутник, що міг стати сімей­ною драмою, яких у нашій літературі зображено безліч, переведено в романтичний, містичний регістр – і стала та історія легендою про вічне кохання. Онов­лення жанру новели – то результат взаємодії всіх її складників. Потрапивши в нову естетичну систему, кожен із них по-новому виявляє свій зміст, формуючи основний код новели.

Загадкові "три зозулі з поклоном" стають знаком неусвідомленої Михайлової туги за неможливістю суспіль­ного освячення його дивовижного ставлення до двох жінок; це знак його становища у своєрідному любовному трикутнику, емоційне переживання якого він не може назвати своїми іменами, а тому вдається до символів.

ІІрисвята-епіграф "Любові всевиншій присвя­чується", де сконцентровано захоплення пись­менника великим дивом любові, створює інерцію прийняти видиме за єдино можливе, наявне. Видиме - ідеалізація письменником шляхетного, високого, са­мовідданого почуття жінки, яка не сподівається на взаємність, на практичну реалізацію свого почуття, бо воно перебуває у сфері духу. Носієм і знаком того по­чуття в новелі є Марфа. Очевидно, автор напружено шукав адекватної фор­ми втілення своєї глибинної ідеї - і знайшов її. І стала його, авторова, правда вищою за правду кожного з пер­сонажів. До неї ведуть кілька містких концептів. У кінцевому обрамленні син, роздумуючи про незвичай­ну історію кохання сусідки Марфи й батька, не прихо­вує своєї зачарованості їхньою чутливістю: "Як вони чу­ли одне одного?..". Так розкодовуегься новела на емоційному, психологічному рівні. Проте й на ньому автор не спиняється. Крізь призму синової свідомості, не позбавленої впливу щасливих розв'язок у казках, ав­тор приміряє до історії Марфи й Михайла новий подієвий варіант розв'язки: "Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?". Автор не міг завершити твір і на цьому варіанті, бо суспільні драми й трагедії роз'єднати героїв назавжди. Так розгодовується новела на сюжетно-подієвому рівні. Далі включається немовби відсторонений од свідомості сина голос сосни, що доноситься з міфологічних глибин: "шумить велика "татова сосна". Дим голосом освячується єднання чоловічого й жіночого начал – основи продовження ро­ду – і найцінніший результат того єднання – нова люди­на: "Тоді не було б тебе...". Образ сосен, перероста­ючи в символ, розширює свою семантику. Великі ("бать­кові") сосни – то символ батьківського начала, батьків­ської волі, символ деміурга. Молоді сосни асоціюються з образом Марфи (вони ростуть біля хати Яркових), ви­ступають уособленням її пам'яті, символічним засобом прилучення її до світу Михайла. Гадаю, тепер оче­виднішою стає активізація взаємодії між концептуаль­ними полюсами новели: "Любові всевишній присвя­чується" і "Тоді не було б тебе". Звівши позиції персо­нажів, дві правди, висловлені в присвяті й прикінцевому висновку, до одного центра, автор підносить свою ідею до найвищого, філософського рівня, коли вона стає істи­ною й вивищується над індивідуальним досвідом кож­ного з персонажів. Ця істина полягає в рівноцінності двох видів любові: Марфиної, платонічної, "всевишньої", і материної, також високої, поетичної й водночас земної, яка дітками засіває світ. Так розкодовуегься новела-легенда "Три зозулі з поклоном" на філософському рівні, засвідчуючи гуманістичний характер художньої кон­цепції людини Григора Тютюнника.

Впадає в око висока концентрація художньої правди у слові Гр.Тютюнника, що досягається його поетич­ною насиченістю, посиленням символічного змісту багатьох деталей, точністю взаємо- і самохарактери­стик персонажів, одвертістю й правдивістю їхнього мовлення. Другий. У цій новелі як творі типово мо­дерністському, на чому я вже наголошував, автор зо­середжується на індивідуальних долях персонажів. Проте, як талановитий митець, окресливши характер думання, систему цінностей персонажів, тонко й точ­но вписує їх у час, коли тоталітаризм калічив людські долі. Посилаючи "три зозулі з поклоном" до Марфи, Михайло сумнівається, "чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу". Цей епізод докладно аналізує Л.Мороз у монографії Тригір Тю­тюнник" [53; 120, 121]. Час нелюдської колгоспної дисципліни-примусу також передано лише одним штрихом – агнозією з Шевченковим віршем "Сон" ("На панщині пшеницю жала..."). Гр.Тютюнник пи­ше, як Марфа після побачення з листом від Михайла, хоч і не їй адресованим, проте від того не менш доро­гим, біжить на роботу, щоб "дов'язати до вечора своїх шість кіп". У Шевченка читаємо: "...щоб дожать до ланового, / Ще копу дожинать пішла" [52; 454]. Зіставлення наведених рядків про життя української колгоспниці й української кріпачки засвідчує, що обидві героїні позбавлені радощів, які дають людині вільне життя й вільна праця.

Попри різночасові епізоди, фрагментарний сюжет, наявність різних наративних практик, аналізована но­вела Гр.Тютюнника твір цілісний. Це досягається художньою присутністю автора, хоч його прямого сло­ва в тексті й немає. Зате є словесно-образна єдність, глибокозмістовна композиція, ідейна позиція, які в су­купності з іншими параметрами твору дають підстави віднести його до видатних здобутків української малої прози другої половини XX століття.

Отже, значну роль у творчості письменника відіграє світ великої любові, який він чуттєво та майстерно зобразив у своїх творах.

Герої окрім почуття любові, наділені ще й почуттям доброти, совісті, благородності. Оповідання “Зав’язь” розкриває раннє почуття любові між молодими людьми, яке автор доступно та вичерпно описав, дібравши всі необхідні слова, засоби письма. Оповідання “Холодна м’ята” змушує задуматись читача над життям, що є неабиякою заслугою автора, як тонкого психолога. “Три зозулі з поклоном” – показ на лише жіночої любові до чоловіка, а й гуманного ставлення до люди загалом. Тютюнник вважається талановитим письменником, адже не кожному під силу впливати на емоції читача за допомогою слова.

2.3. Сатиричне викриття негативних морально – соціальних явищ у творах митця

Окрім розкриття позитивних людських якостей у своїх творах, чистоти душі, Тютюнник приділяв значну увагу і сатиричному викриттю негативної сторони людини зокрема, результату впливу зовнішніх та внутрішніх чинників на неї. В результаті виокремлювались так звані "антигерої ".

Своєрідним продуктом тоталітаризму є один із "антигероїв" Тютюнникових творів – бездумний виконавець чужої волі Маркіян з оповідання "Поминали Маркіяна". Образ цього персонажа постає із спогадів односель­чан під час його похоронів. Оповідь носить почасти сатиричний характер. Маркіян подібно до чеховського унтера Пришибеєва завжди любив наказувати, наводити порядок: "Порядок треба знать!" У роки громадянської' війни з ним трапилась навіть смішна історія: потрапивши на махновський грабіж, він і там почав порядкувати, за що був добряче вибитий. "Хіба ж я знав, що в них такі порядки, щоб за порядок бить?" – резюмує Маркіян після всього.

Той "порядок" Маркіян згадує і перед смертю. "Я тоді у Полтаву на зльот їздив. От коли б ти побачив та почув, що там робилося! Духова музика... Оплески... Все обласне керівництво виступало... І мені тоді слово дали.. А ночували в готелі. Патефони, їжа – яка хочеш... Поря­док, порядок..." Так цінили бездумні запопадливі виконавці систему, яка уміла творити видимість всенародного блага, ілюзорного порядку в той час, коли мільйони вмирали від голоду.

Ревнитель порядку Маркіян в той же час і сам є жертвою системи. Як ставляться до нього односельці? Земляки більше іронізують над Маркіяном, навіть співчувають йому, адже той "не тільки іншим не дасть украсти й пшеничини, а й сам не візьме". Вірно слугуючи системі, проживши у злиднях сам, Маркіян не здобув і по смерті шани від односельців. Навіть найближчий приятель, зупинившись біля щойно висипаної могили небіжчика, п'яно варнякає: "А що, порядок треба знать? Хе! От тобі й порядок!" Багатьма рисами Маркіян нагадує Гната Реву з роману старшого Тютюн­ника "Вир". Подібного антигероя Якова Бруса, на прізвисько Ява, зустрі­чаємо в оповіданні "Грамотний". Цей суб'єкт усе життя пробув на дрібних керівних посадах. І брав не розумом чи старанністю, "а чавунною вдачею своєю".

Григір Тютюнник, як ніхто інший, відчув велику народну біду, що йшла від гіпертрофованої урбанізації, втрати духовних традицій, дена­ціоналізації міст, поступового спустошення села, розквіту споживацьких тенденцій, засилля міщанства. Сільські трудівники завжди були близькими й рідними людьми для письменника. Він захоплювався їхньою любов'ю до землі й до праці, тонким розумінням краси, благородством і щирістю почуттів. Так історично склалося, що саме село стало оберегом українських звичаїв і традицій, української мови і ментальності. Але розвиток техніки, нові економічні умови привели до безробіття в селі. Тому багато молоді стало виїжджати в міста на роботу, там і осідати. Офіційно підтримувана думка про переваги «пролетаріату»-«гегемона» над селянами утверджувалася ірврсвідомостірнедалекихргромадян.
Григора Тютюнника хвилювали ці процеси соціальної і моральної деформації на селі. Він з болем спостерігав, як духовне в житті відступає на задній план, як калічиться мова, як на зміну високоморальним поняттям честі, гідності, порядності приходять пристосовництво, кар'єризм, зверхність у ставленні до селянства, родинних стосунків, мовне яничарство.

Ці явища найкраще художньо відтворює автор в оповіданнях "Одда­вали Катрю" і "Син приїхав".

У першому з них розповідається про, здавалось би, найщасливішу подію з життя сільської красуні Катрі: проста дівчина, котра подалась шукати таланту до великого мі ста, виходить заміж за інженера – міського хлопця, вищого за нею освітою і становищем.

Катря – наймолодша в сім'ї (дві старших сестри теж покинули рідний дім: одна живе з чоловіком у Сибірі, друга – на цілині), і тому батьки покладали надію, що хоч одна донечка утішить їхню старість, житиме біля них. Однак і найменша подалася в Донбас шукати долі, як і багато її ровес­ниць, І ось тепер вона виходить заміж за того, кого любить (і любить тому, що у себе вдома їй просто нікого було полюбиш), але читач у цьому чомусь сумному весіллі не бачить Катрю щасливою. Вірніше, щастя її удаване, ілюзорне. І не тільки тому, що зарозумілий її суджений зверхньо ставиться до односельчан Катрі, зневажає старовинні народні звичаї, обряди ("На­віщо ця комедія?", "Язичники"). Дівчина у своїй покірній жіночій долі чомусь викликає жаль і співчуття. Може, тому що потрапить в невістки до зарозумілого міщанства, до номенклатурної сім'ї (сват "отсутствує через державні діла", "сваха, Клавдія Купріянівна, так пихато склала яскраво- червоні уста, що дехто з хуторян нахилив голову, ховаючи посмішку..."). А може, й тому що розлучається не тільки з батьківським домом, а й з "чимось незбагненне рідним – тим, чого так не сприймають н наречений і майбутня свекруха, в цьому весіллів бачимо велику соціальну драму про яку говорив сам автор: "Якби мені було за кого віддати Катрю, цей хлопець нізащо б її не дістав! От Катря для мене – все, молодий – відтінок Катриного безталання: на батьківщині їй нікого було полюбити..."'. Не дивно, що Катрин жених та майбутня свекруха не мають навіть імені.

Якщо Катря з її прив’язністю до рідного коріння є жертвою суспільних деформацій, то Павло Дзякун з оповідання “Син приїхав” є типовим породженням пристосовницької міщанської психології, взірцем моральних устоїв де гуманізованого і денаціоналізованого прошарку кар’єристів та обивателів, котрі вийшли з сільського середовища.

У відпускну кампанію на початку серпня в село Ковбиші з’їжджаються до батьків усі колишні ковбишивці. Тоді по дворах тільки й чути: “Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?” або “Мамо, як у вас нащот спірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду”.

Суржикова міська мова, поблажлива зверхність до батьків і односельчан визначають сутність таких “гостей”. Двох з них – Павла та його дружину Риту – автор доповнює портретною характеристикою: “…приїхали гості й до Никифора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, витрішкуватий, уже з пузцем і в капроновому капелюсі у дрібних дірочках, невістка Рита, товстенька, як куховарка, балакуча й догідлива…”. Їхній приїзд до старих Павлових батьків, недовге гостювання, відносини з сельчанами і лежить в основі колізії твору".

Увага автора зосереджується на новісінькому “Москвичі” “тютюнового кольору”, на якому “все блищало”, на розмові зарозумілого Павла з односельцями про заробітки, про його службову “вищість” над іншими робітниками (“У мене так: робиш – роби… А недослухав раз, у друге – подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться"). Багато розповідає Рита про життя-буття ("все є: гарнітур житомирський, холодильник "Донбас", телевізор "Огонек", спіральна машина "Ністра", пилосос..."), погоджується з свекрухою охрестити сина Борку ("Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна..."); збираються скликати Дзякуни людей заради приїзду, при чому гостей підбиратиме сам Павло (''Якщо вже кликати когось із чужих, то нужних людей, полєзних"). Всі значимі деталі, діалоги, поведінка, манера триматися окреслюють єство самовдоволеного міщанства з його бездуховністю, нікчемними запитами, сенсом всього життя. Майже всі персонажі оповідання "Син приїхав" – не раби речей, раби свого часу, коли ціниться уміння жити (тобто, присто­совуватись, лицемірити, добувати гроші, робити кар'єру і т.д.). Кожен навіть не є самим собою, а грає визначену суспільними умовами роль. Таким в оповіданні виступає і молодий священик, котрий на своє справді гуманне призначення дивиться просто як на дохідливе ремесло. Змагається з іншими в "умінні жити" і ровесник – односельчанин Павла Митро Лобода: "У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе? Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі – хромові чоботи висять! І на кожній вільсі!".

Підкреслюємо, що психологія героїв оповідання "Син приїхав" (хоч і багато в чому схожі їх принципи "стажання в ім'я стяжання" з мораллю персонажів п'єс І. Карпенка-Карого) – це психологія міщанства нового типу, радянського, що зручно і комфортно почувало себе у "соціаліс­тичному способі життя". І найбільша біда у тому, що суспільство не бажало усвідомлювати трагедії того становища, у якому знаходилось.

Підсумовуючи сказане про Григора Тютюнника, зазначаємо, що твори його – це велика панорама народного життя протягом кількох трагічних і драматичних десятиліть, це сповідь душі великого гуманіста, котрий, за власним висловом, мучився правдою і жив для неї. Якою б гіркою не була ця правда, письменник мусив говорити про неї. Часто невелике опові­дання Григора Тютюнника може повідати і розкрити нам більше, ніж будь-який роман. І в цьому загадка його незвичайного таланту.

Поиск по сайту: