Морально-етичні цінності героїв новел

Гр. Тютюнник працював у жанрі новели й оповідання, добираючи слова, як «зернинку до зернинки», що асоціювалося йому зі збиранням колосків у 1937 р., взяв собі «за правило працювати неквапливо, до краю вимогливо, не дозволяючи собі професійних полегкостей». До літератури він ставився надто серйозно, був переконаний, що вона не може асоціюватися із грою «в шахи, де можна перехитрувати заковиристим ходом супротивника», не визнавав «модних тем», вважав, що головне у творі – людина, літературну працю сприймав «за роботу, яку треба робити без поспіху, на совість».

Гр. Тютюнник поступово дійшов висновку, що «талант – крапля здібностей і море праці». За зразок він мав українську класичну новелістику, сподівався «написати таке, щоб хоч віддалено наближалося виразністю й майстерністю до «Синьої книжечки» В. Стефаника чи до Тесленкових оповідань, захоплювався прозою Г. Косинки, Ю. Яновського, А. Головка, з повагою ставився до сучасників, зокрема до О. Гончара («це наше джерело»), не приховував потреби наслідування, але як «великої любові до чогось», не вдавався до самореклами, посилаючись на класику.

Борсак С. акцентує увагу й на вагомості новелістики Тютюнника у школі [6, с. 25-28]. Зокрема, на вагомості вивчення творчості письменника у 11 класі [9; 10].

З перших публікацій був уже «лідер молодих новелістів», завжди лишався «Собою, Особою, себто особливим».

Звертав увагу на деталь, в якій «скорочена відстань між предметом зображення і словесним вираженням», виконує визначальну сюжетотвірну функцію. Наприклад, героєм новели-епістоли «Чудасія» сталав колишній червоноармієць, колгоспний сторож Мусій Приходько, який спробував було виклопотати собі триколісну машину, але натрапив на бездушну відповідь районного бюрократа – «причинуватого Хекала», мовляв, прохання неможливо задовольнити, бо кульша на два сантиметра довша, ніж передбачено інструкцією. Тому інвалід звертався до свого командарма, аби той покарав чиновника, не без іронії зазначаючи: «Так що ж, мені оті два сантиметри надрубати, чи як?» Звичайна фейлетонна пригода набуває під пером Гр. Тютюнника гротескної інтерпретації, попри те, що він ніколи не шукав ні ефектних фабул, ні особливих персонажів, намагався бути «традиційним» (в лапках), адже ніколи не задовольнявся канонами класичного реалізму, тому в його творах часто можна побачити нетипові характери у типових обставинах, а новелістична композиція зазнавала постійних змін. Суворий колорит оповіді пом’якшувався невимушеним ліризмом, але без романтичних нюансів, до яких прозаїк ставився скептично, що було помітно навіть у найсвітлішій новелі «Зав’язь». Дарма що в ній збережено інформаційно-об’єктивний наратив, Гр. Тютюнник делікатно висвітлив нюанси переживань першої закоханості своїх героїв – від жартівливого тону до внутрішньо зосередженого, навіть тривожного.

Аналогічна ситуація наявна і в тематично близькій новелі «Проти місяця», в якій ідеться про музичне захоплення сільського баяніста Ладимира, який прагнув відловити потаємні звуки, про що зізнався молодій учительці, щойно познайомившись із нею. Відверта сердечна розмова між двома персонажами засвідчувала уміння прозаїка робити діалоги гнучкими, невимушено природними, бездоганно достовірними, що було характерним для його індивідуального стилю.

Внутрішній портрет героїв доповнений пластичними лаконічними, небезсторонніми до людського світу пейзажами, в яких відображено внутрішній стан героїв: «Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках – німі і холодні. Враз хата меншає, нижчає стеля».

Дисонансний вечір, виповнений тривожними передчуттями, посилював переживання хлопчика («Мені огидно і сумно»), травмованого родинною зрадою матері із чужим чоловіком («...в його голосі нема ласки до мене»). Зрозумілий для дитини домашній космос наразі втратив структурні властивості, заповнився деструктивною семантикою, зумовлюючи підміну понять, тому героєві здається, що «пісня морозом пішла у мене по спині, бо співала її не мати, а якась красива чужа жінка, котру я чомусь називаю матір’ю».

Письменник часто лишає розвиток сюжетної лінії, даючи можливість читачеві самому з’ясувати, яка могла би бути розв’язка. Так, у новелі «Смерть кавалера» стрімка розповідь обривається на найвищій кульмінаційній точці, коли приголомшений Ігорко Човновий переживає глибокий стрес від усвідомлення, що довколишній світ виявився наскрізь фальшивим. Захоплення підлітка новим замполітом Валерієм Максимовичем – героєм Радянського Союзу обернулося обвальним розчаруванням, коли орденоносець не захистив учнів ремісничого училища, обурених неякісним харчуванням. «Кавалер» разом із директором школи, який втілював еталон радянської влади («завжди наскакує зненацька», «крикнув так, що Ігорка аж струсонуло», «скошені очі налилися кров’ю і зробилися тупими, як у незрячого»), прикриваючись поширеною демагогічною фразеологією про народ, що «взуває вас і вдягає», про батьків, що «полягли смертю хробрих» тощо, вчинив жорстокий «суд» над непокірними. Їх навіть було обізвано «політичними диверсантами». І коли обурений Ігорко побачив, що «перед лінійкою стояло їх два – два Валерії Максимовичі», то йшлося не лише про оптичний ефет зору, крізь сльози, а й про заявлені у підтексті подвійні стандарти комуністичного режиму, що зумовлювали появу амбівалентних індивідів. Система, перетворюючи дітей на майбутнє слухняне знаряддя своїх утилітарних інтересів, замаскованих гаслами про «щасливе дитинство», вже змалку привчала їх до тоталітарного дискурсу, до армійських порядків, що панували у ремісничих училищах з обов’зковим ходінням у колонах, лінійками, спеціальною формою одягу тощо, травмувала чисті душі, що Гр.Тютюнник пізнав на собі, навчаючись у Зіньківському ремісничому училищі №7, а пізніше відбув чотиримісячне покарання у колонії на Полтавщині за те, що самовільно (насправді захворів) покинув роботу на харківському заводі ім. Малишева. Інтуїтивно розкривши собі сутність абсурдної дійсності, ще гаразд не усвідомлюючи її сенсу, Ігорко поки що пережив болючу ініціацію. Водночас його прозріння викликало страх серед оточення. Тому майстер Полуляк намагався незграбно заспокоїти підлітка: «Цить, дурнику, цить!.. Ах ти ж біда... Захворів хлопець... Ну що б ти робив? Захворів хлопець...»

Прозаїк на задовольнявся лінійними структурами сюжетотворення, тому застосовував прийоми тексту у тексті, що властиве новелі «Червоний морок». Принаймні, таке враження викликає почута персонажем оповідь колишнього фронтовика, яка викликає асоціації із монтажним прийомом, практикованим у кінематографі, як і пейзажні вставки, вживлені у наративний простір. Потрапивши у два паралельні хронотопи, головний герой розмірковує над співвідносністю їхніх вимірів, над тими випробуваннями, які випадають людям, що опинилися в різних просторово-часових, екстремальних ситуаціях, однак суть їхньої поведінки лишається типовою: «Дивна все-таки штука – людина. Є в ній якась рахубина. Живе вона в тобі до нагоди непомітно, безболісно, як дихання. А потім, дивись, так тебе струсоне, що аж ноги підламуються». Мудра у своїй невишуканій простоті сентенція героя, який не любить «слухати про сумне», виявляє його характер, здатний на спротив зовнішньому руйнівному тиску, засвідчує вольове уміння відстояти своє єство, вдатися до екзистенційного вибору.

Контрастування персонажів спостерігається не у всіх новелах Григора Тютюнника, який спростовував практику розмежування їх на позитивних та негативних. Таким, зокрема, був нічим не примітний, «зовсім не годящий до будь-якої роботи» Онисько з новели «Гвинт», яку письменник написав під впливом однієї репліки із роману «Вир» Г. Тютюнника: «Гвинт наче невелика штука, а без нього олії не зіб’єш».

Взявши за основу таку деталь із братового твору, Гр. Тютюнник розгорнув її у несподіваний новелістичний сюжет з неоковирним персонажем, якому ніколи не таланило: випадково знайшовши гвинт, він несподівано для себе став співвласником олійні, але доля посміхалася йому не довго. У фатальному глухому кутку життєвих невигод опинилася і «чепурненька, метка, хоч і трохи підтоптана дівчина» Палажечка, якій ні з ким одружитися, «позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що демобілізувалис а, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли».

Прозаїк у своїх творах не просто реабілітував звичайну людину, яку влада перетворила на колгоспника, зробила із нього безправного раба, якого не знала жодна деспотична імперія, витиснула його у смугу виживання, що висвітлено у виповненій своєрідними акцентами у новелі «Медаль», коли нагорода «За трудову доблесть» втрачає свій сенс на тлі спорожнілого, напівголодного села. Так, в оповіданні «Кізонька», в основу якого покладена одна подія, мовиться про трагічні наслідки розселянювання, що виштовхнули людину природи у нестримні потоки деморалізації та виродження. Розкрито внутрішню порожнечу маргінала на прикладі Дзякуна, поглинутого речами («Син приїхав»).

Втрата чуття землі аналогічна втраті життєвого космосу, на чому наголошує прозаїк у новелі «Бовкун». Цей стан надто болісно переживає Микита («М’який»). Потрапивши на шахти, він не може адаптуватися до знедуховленого до індустріального середовища («чорно у шахті»), в якому втрачено зв’язок із природою, усвідомлює, що поруйновані гармонійні стосунки з нею невідновні: «Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то буде муляти». У шахті він працював з кіньми (якби хоч до живого, теплого»), у вільний час вирізав з дерева ложки та іграшки, які збував за безцінь, виявляв артистичну натуру, чужу для виповненої утилітарними інтересами цивілізації. Особливо потворних форм вона набувала у варіанті радянської дійсності з подвійними стандартами ставлення до людей: з одного боку ідеологія галасувала про турботу влади про трудящих, а з другого – панувала абсолютна байдужість до долі конкретної людини, що мусила самотужки виборсуватися з життєвих негараздів, спричинених цією ж владою, яка змінювала масову появу маргіналів, роблячи їх нещасними навіть в ілюзорному благополуччі.

Гр. Тютюнник звертався до читача «словом здебільшого стриманим, буденним, у епізодах його новел є щось од того чорного кутого металу, з яким авторові доводилося мати справу в житті не раз».

Надзвичайно важливою у оповіданнях та повістях була семантика моральних імперативів, що ввібрали в себе досвід народної етики, яка часто на прикладах незіпсутої цивілізацією дитячої душі утверджувала свої гуманістичні цінності, на що звернув увагу О.Гончар: «Ось воно те, що потрібно людям і літературі. Щоб не забувала, якою вона повинна бути». Гр. Тютюнника зазвичай вважали «побутописцем за його виняткову точність і правдивість», проте не понижували і «ліричний дар», що проявлявся у його новелістиці, найповніше розкритий у циклі «Крайнебо», в якому помітна присутність автора: «Коли ж мій зір вигостриться, звикне до припізнілих випарів над видолинками, тоді я знову побачу крайнебо між кручами і знову піду». Так самозізнається він у циклі «Прослідок», де ніби йдеться про філософічне спілкування із фіктивним героєм, якого умовно названо схожим на Кирила Коряка з оповідання «Деревій» дядьком Ігорем, бо «всі Ігорі, які тільки є, видаються людьми розумними й лагідними». Наразі актуалізована особлива семантика, від якої залежить розуміння долі персонажа, який мусить торувати свій життєвий шлях, сприраючись на людський досвід, збережений у глибинах національних архетипів: «Стежки нема, а прослідок, як придивишся, знайдеш». Цикл складається х чотирьох новел «Прослідок», «Груші з копанки», «Людям на добро», «Колиска». Їхні персонажі – такі ж альтруїсти, як і дядько Ігор: баба Марфа замислюється над тим, що його зробити корисного для людей, дід Терешко різьбить ложки та іграшки, задарма роздаючи їх перехожим, чоловік дістає для дитячої гойдалки дошку з річки, бо йому шкода рубати живе дерево. Коли вони здаються навіть дещо ідеалізованими, що не характерно для прози Гр. Тютюнника, то подібний до них щойно демобілізований робітник Іван Срібний з однойменного оповідання вписаний у цілком реальні обставини, дарма що він виявляє нетипову великодушність, зголошується вивантажувати дошки із вагону, аби тільки Тур, якого робітники іронічно прозвали Начальником, не зняв «душ чотири з весілля». Для парубка це звичайний вчинок, в якому він не вбачає нічого особливого.

Ґендерні мотиви розкриті і в оповіданнях «Устим та Оляна», «Кізонька», за яке Гр. Тютюнник отримав медаль «Золоте перо» (1979) журналу «Сельская молодежь», де воно було опубліковане. Нескладна фабула твору присвячена нерозділеному коханню, коли Степан змушений був розлучитися із невірною Даркою, дарма що не міг без неї жити, дарував їй навіть «зальоти дівоцькі».

Сповідаючись не байдужій до нього сусідці Стесі, він не припускав думки, що міг би зловживати її доброзичливим ставленням до нього.

Особливе місце творчій біографії Гр. Тютюнника посіла новела «Три зозулі з поклоном», вперше опублікована в журналі «Ранок». Тут «що не слово, то камінчик до суворої й прекрасної фрески про трагізм не здійсненого, та вічно живого кохання». Недарма вона мала присвяту «любові всевишній». Твір був навіяний піснею бандуриста (кобзаря), яку почув письменник в Ірпінському Будинку творчості, викликала в автора важкі спогади про рано втраченого батька. Прозаїк мав намір одну із своїх книжок назвати «Тато». Розкриваються толерантні стосунки між Марфою Ярковою та засланим до Сибіру Михайлом і його дружиною Софією, образи яких репрезентовані концептами анімуса та аніми. Обидві жінки добре знали сердечні переживання одна одної, обидві були закохані в одного чоловіка, але Софія дозволяла Марфі перечитувати «письомце», була мудрою жінкою, що засвідчувало і її ім’я, з розумінням пояснювала синові Марфині почуття.

Три сакральні зозулі втілюють у собі звістку про духовне оновлення і надію на майбутнє.

Гр. Тютюнник одним із перших своєю прозою засвідчив зміни у воєнній тематиці, коли замість зображення батальних сцен першорядне значення відводилося художньому осмисленню важких випробувань українців на території, окупованій німецькими фашистами, відбувся «поступовий зсув «фокусу»«, переацентовуючи наратив «у бік жіночих і дитячих доль на війні», що спостерігалося в аналогічних творах А. Дімарова («Діти»), Р. Харчука («Теплий попіл», «Крижі», «Облава», «Двоє» тощо), В. Близнеця («Мовчун», «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сіміург»), М. Вінграновського («Сіроманець», «Первінка»), Є. Гуцала («Мертва зона», «З вогню воскресли»), які спромоглися подолати інерцію, коли «дидактичне начало нерідко підпорядковало собі художнє». Вони писали твори «не так «для дітей», як «про дітей», здійснювали обережний прорив тематичного обмеження, нав’язаного письменству радянською ідеологією, яка завжди з підозрою ставилася до людей, що виживали під владою третього райху, заперечувалася помпезна серія «Юні герої» чи варіації на кшталт «Таємниці соколиного бору» Ю. Збанацького.

Вал. Шевчука, з Тютюнника хотіли «зробити дитячого письменника», тобто вважали письменником для дітей, що викликало у нього немалий подив. Він пережив таке сум’яття, тому що спровокував його власною творчою практикою, будучи автором кількох книжок, справді адресованих зовсім юному читачеві («Ласочка», 1970; «Лісова сторожка», 1971; «Степова казка», 1973). Персонажами деяких творів часто були птахи і звірі – гайворон («Однокрил»), вепр («Нічний злодій») та ін., які репрезентували одушевнену природу.

Деякі новели Гр. Тютюнника зазнали цензурного втручання, навіть друкувалися зі зміненою пильними редакторами назвою. Так, «Іван Срібляний» у двотомному виданні вибраних творів (1984-1985) мав заголовок «Коли сходив місяць», новела «Три плачі над Степаном» позбавлена домінантного образу «Сліпий дощ на спілі яблука», без якого годі збагнути її сенс. Деякі твори так і не були опубліковані за життя автора, а саме новели «Медаль», Сміхота», оповідання «Кізонька», повість «День мій суботній». Деякі тексти були зіпсовані втручанням цензорів та редакторів. Так, у новелі «Три зозулі з поклоном», що з’явилася на сторінках журналу «Ранок» (1977. – Ч.5) після того, як Гр. Тютюнник забрав її з журналу «Дніпро», вираз «Сибір несходиму» було підмінена на «цей світ несходимий». Аналогічні препарації було вчинено і з іншими творами письменника: «Обмарило», «Нюра», «Іван Срібний» тощо.

Наприклад, під час публікації в журналі «Вітчизна» (1973. – Ч.3) з оповідання «Нюра» була викреслена важлива фраза головного героя «Людину тепер ніхто не бачить!» Підкорочена новела «Устим та Оляна», як іронічно висловився Гр. Тютюнник нагадувала сумнозвісну «Охрімову свитку». Письменник завжди протестував проти «щупаків, котрі обгризають мої новели», тобто проти некоректних правок, тому, якщо такі траплялися, просив не друкувати її з копюрами, що з’явилася у цілісному вигляді в «Литературной газете». Часто прозаїк, не витримуючи редакторських зусиль, внаслідок чого оповідання «розпадалися», забирав їх із періодичних видань. Але траплялися випадки, коли йому вдавалося відстояти деякі твори. як-от повість «Облога», яку в російському перекладі вимагали переробити, зняти деякі картини та персонажі (батька, солдата, який п’є горілку, міркування Калюжного про міщанство), зокрема батька.

Будучи послідовно принциповим, Гр. Тютюнник переконував перекладачку Ніну Дангулову, що «не можна людину двічі викинути з життя – спершу живого і вільного, потім знищеного Бог відає за що», запевняв: «викидати те, що було і є правдою, хоч крихітною (якщо вона, звичайно, не мізерна), не можу. Це блюзнірство, цинізм».

Гр. Тютюнник міг імпровізувати (Г. Булах), вражав «талантом вільної, невимушеної розповіді», перевтілення у того характерного суб’єкта, про якого розповідав (Є. Гуцало), «грав своїх героїв, перевтілювався в них, перевіряв на людях все, що лягало на папір чи мало лягти». Письменник зізнавався, що дозволяв собі брати перо, «доки в голові «повністю не складеться річ», яку я хотів написати, тому своїх героїв бачив «чітко, ясно, до фізичного відчуття». Небезпідставно у сучасників складалося враження, ніби він «працював над словом усно», з чим не погоджується М. Григорів як очевидець творчої лабораторії прозаїка, який не зберігав чернеток, натомість довго і наполегливо працював над словом («ох і намучився, доки зазвучало»).

Самовимогливий Гр. Тютюнник виходив з переконання, що «написати добре – значить, не написати нічого зайвого». Він досить тонко розрізняв можливості і специфіку прозових жанрів, тому обґрунтовував свою схильність до малих епічних форм, адже, на його переконання, «не можна писати новели мовою роману».

Отже, до талановитих українських письменників належить Григір Тютюнник, улюбленим жанром якого була новела. Письменник вважав, що саме новела найближча до поезії, і, мабуть, тому більшість його творів – невеликі оповідання. Основні збірки його новел і оповідань – «Зав'язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Край неба» (1975), «Коріння»п(1976).
«Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітнішихрїїрвиявах»,р–рписаврГ.Тютюнник. Людей з такою душею письменник змалював у багатьох своїх творах – новелах, оповіданнях,рповістях, які аналізували дослідники Шевченко А. [55; 57], Іваничук Р. [21], Ткачук С. [45], Дончик В. [13], Астаф’єв О. [3], Мороз Л. [35], Мовчан Т. [33]. Не оминули творчість митця і Гусев В. [12], Косяченко В. [23], Шкловський Е. [60], Кирій І. [22], Орел Л. [39], Куніцин Г. [25].

Кожен твір митця ставав визначною подією у літературному житті країни, бо Григір Тютюнник умів як ніхто гостро критикувати ганебні явища в житті суспільства. Через що на нього критикували. А деякі твори письменникаазовсімпнердрукували.
Отже, хоч і рано пішов письменник із життя, залишивши по собі невелику кількість своїх чудових творів, але без них не можна уявити сьогодні художню прозу, бо вона справді є вагомою і значною, завдяки й духовному світу героїв та їх морально-етичним цінностям.

Поиск по сайту: