Типологія героїв у прозі Джойса

У «Дублінцях» герої оповідань представляють різні соціальні та культурні прошарки населення Дубліна (від бідної пралі у оповіданні «Земля» до успішного журналіста у «Хмаринці» і багатих молодих марнотратників життя у оповіданні «Після гонок»). Джойс сам не дає типізації як такої, він скоріш прагне окреслити характер.

Тим не менш, кожен з героїв є носієм однієї домінантної риси. Таким чином, в основу нашої типології ми поклали ті морально-етичні якості людини, які осмислює Джойс у розгалуженій палітрі від сатири до співчуття. Ми виділяємо п'ятнадцять основних типів персонажів відповідно до кількості оповідань збірки (Див. Додаток В).

Величезна увага в розповідях Джойса приділялася детальному, майже натуралістичному опису людей. Джойс бачив у зовнішності риси внутрішнього світу: «Поллі була тоненька дівчина дев'ятнадцяти років; у неї були м'яке світле волосся й маленький пухкий рот. Коли вона з ким–небудь розмовляла, її зеленувато-сірі очі дивилися на співрозмовника знизу нагору, і тоді вона ставала схожа на маленьку порочну мадонну» [19, с.74]. Зовнішність начебто і є дзеркало душі, учинків, людського буття. «Це відразу було видно по його звичках з мандрівника, по твідовому костюмі гарного покрою й розв'язному тону. Небагато на світі таких талановитих людей, а ще менше – не зіпсованих успіхом. У Галлахера золоте серце, і він заслуговував успіх» [19, с.81].

Жителі Дубліна – немов сам Дублін і не суть у собі певну ідею (рису), пов’язану з певним типом проблеми, яку змальовує Джойс у окремому оповіданні. Вони несуть у собі відбиток міста, і залишають такий же відбиток від себе на самому місті: «Лице містера Даффі, на якому віддрукувалися прожиті роки, нагадувало своїми коричневими кольорами дублінські вулиці» [19, с.117]. «Робітник не стане втоптувати у бруд славне ім'я Дубліна на догоду королю німцю» [19, с.130]. «Містер Кернан був комівояжером старої школи й вважав свою професію гідної всілякої поваги. У місті його ніколи не бачили без скільки–небудь пристойного циліндра й без гетрів. Ці два предмети, говорив він, відкривають перед людиною всі двері. У нього був свій Наполеон, великий Белчерн, якого він нерідко згадував і вважав прикладом для наслідування» [19, с.162].

Джойс зображує маленьких, дріб'язкових персонажів: клерки, торговці, вульгарні нувориші, люди у футлярах, жінки, що задихаються без кохання. Герої Джойса – звичайні люди. Вони намагаються домогтися відчутних висот у житті, але практично всі в підсумку лише тішаться своїми надіями й безглуздими мріями, продовжуючи жити нудним життям [28, с.66]. Його герої практично повністю стали рабами міста, рабами щоденності. І коли усередині з'являється бажання плисти проти плину, домагатися чогось нового, воно просто не знаходить виходу. «Вулиця була повна брудними дітьми. Вони стояли або бігали на бруківці, плазували по сходам перед розкритими дверима, сиділи на порогах, причаївшись як миші. Крихта Чендлер не зауважував їх. Він спритно прокладав собі шлях крізь це життя, що метушиться, під покровом примарних сухих палаців, де за старих часів бенкетувала дублінська знать. Але картини минулого не хвилювали його, він смакував радість зустрічі» [19, с.82]. «Знайомі, друзі, філософські системи, віра – все це було чужо йому. Він жив своїм внутрішнім життям, ні з ким не спілкуючись, відвідуючи родичів на Різдво й проводжаючи їх на цвинтар, коли вони вмирали. Він відбував ці дві повинності на догоду старим традиціям, але не уступав більше ні на йоту тим умовностям, які управляють громадським життям. Він допускав думку, що при відомих обставинах міг би навіть ограбувати банк, але тому що ці обставини не складалися, життя його текла розмірено – повість без подій» [19, с.118]. «Він розповів їй, що якийсь час ходив на збори ірландської соціалістичної партії, де почував себе чужим серед статечних робітників, у комірці, освітленою тьмяною гасовою лампою. Коли партія розкололася на три фракції, кожна зі своїм лідером і у своїй комірці, він перестав бувати на зборах. Дискусії робітників були, на його погляд, занадто примітивними, а їхній інтерес до питання про заробітну плату здавався йому надмірним. Він почував, що це грубі матеріалісти, вони не вміли чітко викладати свої думки: ця здатність була результатом дозвілля, їм недоступного. Соціальна революція, говорив він, навряд чи відбудеться в Дубліні й через двісті – триста років» [19, с.119]. «Так, так, – сказав він, продовжуючи розмову, – почім знати, як потрібно виховувати дітей. Хто б міг подумати, що він піде по цій доріжці. Я його віддав у школу Християнських братів, робив для нього що міг, а він от пиячить. Пробував я його в люди вивести» [19, с.128].

Люди теж носили маски, як і місто: «Це був вкрадливий літній джентльмен, він опирався задом на велику шовкову парасольку й розгойдувався. Його звучне ірландське прізвище було теж парасолькою, у тіні якого пишно розцвітали його фінансові махінації. Він користувався загальною повагою. Він, видно, легко переносив удари долі» [19, с.154]. Лише іноді душа людини виривалася з–під цієї маски. І тоді в людині начебто вмирало щось старе, народжувалося нове, але ц нове не мало шансу існувати довго. «Він холодно дивився в очі фотографії, і вони холодно відповідали на його погляд. Безсумнівно, вони були гарні, і саме обличчя теж була гарне. Але в ньому було щось вульгарне. Чому воно таке не одухотворене й манірне? Незворушність погляду дратувала його. Очі відштовхували його й кидали виклик: у них не були ні страсті, ні пориву» [19, с.93]. Люди жалували про дарма втрачений час, але людині не дано повернути все назад і, тому, люди приречені. «Він зупинився й став дивитися на ріку, що тече до Дубліна, вогні якого світилися тепло й гостинно в холоді ночі. Він подивився вниз і у підніжжі пагорба, у тіні огорожі парку, побачив лежачі темні фігури. Ця гріховна й потаємна любов наповнила його розпачем. Він ненавидів моральні підвалини, він почував себе вигнаним зі свята життя. Одна істота полюбила його; а він відмовив їй у житті й щасті; він присудив її до ганьби, до ганебної смерті. Він знав, що простягнені внизу в огорожі істоти спостерігають за ним і хочуть, щоб він пішов. Він нікому не потрібний: він вигнаний зі свята життя. Він перевів погляд на сіру ріку, що поблискує, що текла, ізвиваючись, до Дубліна. За рікою він побачив товарний потяг, що виповзав зі станції Кінгз–Брідж, немов черв'як з вогненною головою, що повзе крізь темряву завзято й повільно. Потяг повільно зник, але ще довго стукіт коліс повторював її ім'я» [19, с.125].

Джойсу зовсім не властива сентиментальність і солодкуватість в поведінці з його «маленькими людьми». Але саме такий суворий реалізм народжує непідроблене співчуття [12, с.54].

Герої Джойса в якийсь момент усвідомлювали свою низовину, не значимість, жалісність. «Габріель відчув себе приниженим – тому, що його іронія пропала даром, того, що Гретою був викликаний з мертвих цей образ хлопчика, що працював на газовому заводі. Коли він сам був так повний спогадами про їх таємне спільне життя, так повний ніжності, і радості, і бажання, у цей самий час вона подумки порівнювала його з іншим. Він раптом із соромом і зніяковілістю побачив себе з боку. Комічний персонаж, хлопчисько на розносі у своїх тіток, сентиментальний неврастенік, сповнений добрих намірів, що ораторствує перед паскудниками й прикрашає свої тваринні потяги, жалюгідний фат, якого він тільки що мигцем побачив у дзеркалі. Інстинктивно він повернувся спиною до світла, щоб вона не побачила фарби сорому на його обличчі. Він ще намагався зберегти тон холодного допиту, але його голос пролунав принижено й тьмяно, коли він заговорив» [19, с.228]. «Тепер він уже майже без болю думав про те, яку жалюгідну роль у її житті грав він сам, її чоловік. Він дивився на неї, сплячу, з таким почуттям, немов вони ніколи не були чоловіком і дружиною. Він довго із цікавістю розглядав її обличчя, її волосся; він думав про те, якою вона була тоді, у розквіті дівоцької краси, і дивна дружня жалість до неї проникнула в його душу. Він навіть перед самим собою не погоджувався визнати, що її обличчя вже втратила красу; але він знав, що це не те обличчя, заради якого Майкл Фюрей не побоявся смерті» [19, с.230].

Людина виявлялася відчуженою від світу, залишалася наодинці із самою собою. «Вона сиділа, оточена крижаною стіною своєї досконалості, і чекала, що знайдеться, нарешті, шанувальник, що візьме її приступом і запропонує їй блискуче життя» [19, с.145]. І в такі моменти природа ставала дзеркалом душі, ставала єдиним джерелом розуміння й другом. «Переходячи Гретенський міст, він з жалістю дивився на зниділі будинки на далеких набережних ріки. Вони здавалися йому зграєю бурлак, обтріпаних, покритим пилом і сажею, що тиснуться друг до друга на березі; заворожені панорамою заходу, вони чекають першого холодку ночі, що велить їм устати, струснутися й піти» [19, с.84]. «Легкі удари по склу змусили його глянути на вікно. Знову пішов сніг. Він сонно стежив, як пластівці снігу, срібні і темні, косо летіли у світлі від ліхтаря. Прийшов час і йому почати свій шлях до заходу. Так, газети були праві: сніг ішов по всій Ірландії. Він лягав усюди – на темній центральній рівнині, на лисих пагорбах, лягав м'яко на Аленських болотах і летів далі, до заходу, м'яко лягаючи на темні заколотні хвилі Шаннона. Сніг ішов над самотнім цвинтарем на пагорбі, де лежав Майкл Фюрей. Сніг густо намело на похилі хрести, на пам'ятники, на прути невисокої огорожі, на голі кущі терну. Його душу повільно мерхнула під шелест снігу, і сніг легко лягав по усьому світі, наближаючи останню годину, лягав легко на живих й мертвих» [19, с.231].

Люди по–різному ставилися й до міста. Одні любили: «Він ніколи не забував, що він громадянин Дубліна, бажав, щоб його відносини з містом були засновані на взаємоповазі, і обурювався всякою образою, нанесеною йому тими, кого він величав сільськими опецьками» [19, с.169] а інші ненавиділи: «Сказати вам правду, – раптом різко заперечив Габріель, – мені до смерті набридла моя рідна країна!» [19, с.199].

Особливе місце в Джойса зайняла проблема поколінь. Його цікавила доля особистості в умовах нового життя, нового порядку [30, с.17]. Старе покоління для Джойса – зразок привітності, щедрості, благоденства: «Він скаже, маючи на увазі тітку Кет і Джулію: «Леді й джентльмени, покоління, що зараз іде від нас, мало, звичайно, свої недоліки, але зате, на мій погляд, йому властиві чесноти – гостинність, гумор, людяність, який не вистачає, бути може, новому, надмірно серйозному й надмірно освіченому поколінню» [19, с.202]. Джойс бачить сучасну йому молодь і намагається представити, яким буде нове майбутнє: «Росте нове покоління, що надихає новими ідеями й проповідує новими принципами. Це серйозного, повне ентузіазму покоління, і, навіть якщо ці нові ідеї помилкові, а сили витрачаються попусту, пориви їх, на мій погляд, щирі. Але ми живемо в скептичну й, якщо дозволено мені буде так виразитися, що роз'їдає думкою епоху, і я починаю іноді боятися, що цьому освіченому й над освіченому поколінню не вистачає, бути може, доброти, гостинності, благодушності, які відрізняли людей у старі дні. Прислухаючись сьогодні до імен великих співаків минулого, я думав про те, що ми, треба зізнатися, живемо в менш щедру епоху. Ті дні можна без перебільшення назвати щедрими днями, і якщо вони тепер пішли від нас без вороття, то будемо сподіватися, принаймні, що в таких зборах, як сьогодні, ми завжди будемо згадувати про їх з гордістю й любов'ю, будемо зберігати в серцях наших пам'ять про великих померлих, чиї імена й чию славу світ не швидко забуде» [19, с.212].

У «Дублінцях» ми можемо зустріти журналістів і посилання на дублінські газети і журнали («Хмаринка», «Нещасний випадок», «У день плюща», «Мати», «Милість божа», «Мертві»). Це – ряд оповідань з найбільш чіткою сатиричною направленістю і найбільш об’єктивним голосом оповіді. Так, у оповіданні «Нещасний випадок» містер Даффі дізнається про смерть місіс Сініко з газетного репортажу, у оповіданні «Мати» людина, яка володіє «моральною парасолькою», повинна написати замітку для «Фрімен», а також з’являється репортер від «Фрімен» містер Хендрік; містер Хендрік з’являється знову у оповіданні «Милість божа» на проповіді отця Публдома, у тому ж оповідання про містера Мак–Кое говориться, що він був збирачем об’яв для «Айріш таймс» та «Фрімен» (дві газети протилежних політичних напрямків – консервативна та ліберально–помірна); репортерами являються містер Хайнс у оповіданні «У день плюща» та «великий Галлахер» – столичний журналіст у «Хмаринці». Майже всі ці персонажі перекочували у «Улісс» (навіть місіс Сініко, яка не має прямого відношення до преси, – про неї, як і про деякого громадянина О. Бендера, була розміщена замітка у газеті). Ефект присутності і впливу преси у «Дублінцях» підкреслюється тим, що по відношенню до містера Хендріка (одному з небагатьох «наскрізних» персонажів «Дублінців») постійно «приклеєне» визначення «репортер», його впізнають і завилюють перед ним.

Підсумовуючи, можна сказати, що Джойс не представляв загальну картину життя міста як без зовнішнього, так і без внутрішнього життя особистості. А життя міста для Джойса – це одна з тих складових, за допомогою яких можна повністю розкрити сутність людини.

Вибір героїв із різних соціальних прошарків Дубліна не створює ефекту соціальної панорами, але працює на образ Міста–космосу. Герої Джойса не показані як продукт соціального середовища, ми не спостерігаємо їх громадську діяльність та її результати (знову таки, зовнішньо хронотоп дуже «замкнений», локальний); навпаки, у персонажах підкреслено загальнолюдське (дитина, старий, дівчина, священик, художник).

Поиск по сайту: