Колористика і звукопис в прозі Джойса

Одна з головних особливостей збірки: в організації вживаних слів – в їх підборі, звучанні, порядку. Для Джойса це так важливо, як важливий у музичному творі підбір, звучання та порядок звуків, як для картини важливий підбір відтінків тону, перспектива. Важливий кожен звук, тон, відтінок, мотив, колористична гама, мелодія.

Ще у ранній поезії Джойса велику роль грає колір. Майже кожне місце, герой, слово, пофарбовано не лише через пряму назву кольору, але і за допомогою звуків [4, с.221].

Відомо, що у багатьох людей явища мови визивають кольорові враження. Коли вухо сприймає відомі звуки, вони отримують кольорові відчуття. Можна назвати велику кількість імен поетів і письменників з тонким і різнорідним відчуттям кольору: В. Хлєбніков, Ф. Лорка, В. Брюсов. Нажаль, немає даних про те, у яких кольорах Джойс сприймав Джойс мову, але яскраве забарвлення його творів, існування схеми «Улісса», в якій відведено місце і кольору, дозволяє припустити, що певні кольорові асоціації певні звуки мові, також певні явища навколишнього світу і морального стану визивали у такого неординарного митця. Це підтверджується і тим фактом, що «Помінки по Фіннегану» Джойс створював, записуючи фрази тексту різнокольоровою крейдою на шкільній дошці, добиваючись гармонії та відомих лише йому одному звуко–кольорових асоціацій [41, с.72].

Щодо символістичного навантаження кожного кольору, Джойс чітко спланував кожну деталь, добиваючись певної асоціативної схеми у уяві читачів, методом повторення окремих колористичних моделей у схожих ситуаціях. «Дублінці» у цьому відношенні – не випадок, а скоріш яскравий приклад. Жоден колір, тон, відтінок не використаний випадково, навмання. Найбільш часто зустрічаються у Джойса золотий і синій із множинними їхніми відтінками. У кожному оповіданні колір має певний сенс, несе певне доповнення до загальної картини що відбувається. Золотими кольорами Джойс грає як кольором-відблиском, мінливим, непостійним. У оповіданні «Сестри» – звичайний золотий бачиться Джойсом у світлі лампи, у сяйві останніх променів багряно-золотого сонячного диска. Тут золотий – це пролог, початок і кінець усього. Він додає лейтмотивній темі розповіді ще більшу виразність, чіткість. Наступним оповіданням, у якому ми зустрічаємо золотаві відтінки у світлі вуличних ліхтарів, є «Аравія». У ньому світло ліхтарів – це шлях з дитинства в юність, золотий відтінок – як сполучний між будь-якими іншими квітами. У оповіданнях «Хмарина», «Личини», «Мати», «Мертві» золоті кольори використається традиційним образом: символ статку, шику, багатства, бажання показати себе, самовпевненості, сили. У оповіданні «Нещасний випадок» не присутній чистий золотий, а використаний рудувато-коричневий мерехтливий відтінок як уточнююче симовлічне доповнення до загальної картини трагедії в творі. У оповіданні «У день плюща» часто згадуються кольори, палаючі мов полум'я, як відображення руху, динаміки, яку постійно потрібно підтримувати.

Поряд із золотим для Джойса важливий синій, як колір, що відрізняється дивною глибиною, незмірністю, бездонністю. Недарма в розповіді «Хмарина» очі людини, що володіють поглинаючою силою, що притягує, саме аспідно–синього кольору. Блискучий синій, як і золотий, у Джойса визначає розкіш, багатство, пишноту (оповідання «Після гонок»). Більш блідий відтінок – блакитний – колір благородства, легкості; зустрічається він у оповіданнях «Хмарина», «У день плюща», «Мертві». У оповіданні «Нещасний випадок» темно-синє забарвлення допомагає згустити сутінок не тільки на небі, але й у душі героя. А в розповіді «Земля» сіро–синій відтінок використаний як змішання шляхетності й простоти.

Поряд із двома лейтмотивними кольорами, Джойс використає ряд інших відтінків палітри. Розповідь «Зустріч» вся відбита у всіляких відтінках зеленого: ясно-зелений, чисто-зелений, зеленувато-чорний, трав'янисто-зелений, темно-зелений. Але зелений тут – це не колір народження, непорочності. Це колір, що є певною ширмою для дітей. Крізь завісу цього прекрасного зеленого світу вторгається бруд і несправедливість світу дорослих. Саме тому в оповіданні про юність «Пансіон» зелений уже не чистий і блискучий, а сіро-зелений, оскільки життя молодої дівчини обтяжене турботами й тяготами дорослого життя. Зелені відтінки є й у оповіданні «Хмарина» як контраст прекрасному умиротвореному синьому. У оповіданні «Два лицарі» на дівчині сукня саме синіх кольорів, тому що синій тут – це прояв простоти, довірливості.

Білий і сріблистий використані в тексті для того, щоб відтінити показну шляхетність, багатство, напущену чистоту й недоторканність (оповідання «Аравія», «Після гонок», «Два лицарі», «Мати»).

Червоний теж не один раз зустрічається на тканині тексту збірки. У оповіданні «Евелін» він є символом зміни, переходу до чогось іншого. Також і в оповіданнях «Милість божа», «Сестри» і «Мертві». Крім цього червоний для Джойса й колір аморальності (розповіді «Два лицарі», «Хмарина»).

Чисто чорний зустрічається всього у двох розповідях – «Евелін» і «Два лицарі» як символ суєтного, важкого життя. Замість чистих кольорів зустрічається просто незрозумілий темний відтінок: бурий, темний, похмурий. Або просто позначається стан тьми, мороку, густого туману (оповідання «Аравія» і «Личини»),

Коричневий за Джойсом – всепоглинаючий колір. Він вбирає в себе світлі відтінки й від цього стає насиченим і як би своєю присутністю відтіняє атмосферу трагізму, напруженості, натягнутості. Він використаний у оповіданнях «Земля», «Нещасний випадок» і «Мати» де домінує трагічне, важкий стан душі й самої атмосфери всього, що відбувається. І взагалі, вулиці, обличчя людей у Джойса коричневого кольору.

Яскравими, помітними, і занадто строкатими кольорами Джойс відзначає вульгарність і аморальність. Саме тому в оповіданні «Хмарина» у героя, що є втіленням нахабності й нескромності, яскрава жовтогаряча краватка. А в оповіданні «Милість божа» у людини, що фривольно й нагло судить про устрій церкви, яскраво-жовтий плащ.

Сірим кольором Джойс користувався переважно для опису людей. Це сірі обличчя, сірі посмішки, сірі куртки, сірі плащі та циліндри, що присутні майже у кожній розповіді.

Таким чином, ми бачимо, що для Джойса кольори – це не просто показник фізичного відображення, а це певний символ, що володіє змістом, відтінком позитива або негатива й можливістю змінюватися й трансформуватися. Джойс фарбує речі у певні кольори невипадково, а для того, щоб відтінити суть цієї речи через символіку кольорів. (Див. Додаток В)

Палітра звукопису не настільки багатогранна у Джойса, але являє собою не менш виразну систему у поетиці письменника. Звуки для Джойса не менш важливі, ніж кольори. Вони також несуть певне навантаження на створення загальної атмосфери. Звуки є невід'ємною частиною життя людини. Тому в кожній розповіді звук, про який згадує Джойс, дуже важливий. Однак нарівні із самим звуком Джойс також користується зображенням тиші для загострення деяких картин людського життя.

У оповіданні «Сестри» основними звуками є звук голосів, що вимовляють молитви, і звук церковної пісні. Похоронна меса, звучить у творі так, начебто вона призначена не тільки батькові Флінну, але й всьому місту.

Звук кроків у оповіданні «Зустріч» начебто символізує процес вторгнення вульгарного й злого в світ дітей. А суєта й шум у порту давали дітям зрозуміти тяжкість дорослого життя.

Цей же шум і стає постійним у оповіданні «Аравія», коли хлопчик уже розуміє, що життя таке, і він змушений виживати серед цього всього. Також у цьому оповіданні приведена Джойсом деталь того, що хлопчик слухав, як пересипаються золоті монети. Цим Джойс показує омертвілість людських душ, корупцію у місті, бо для людського вуха звук пересипання золотих монет став наймилішим. Деталь працює одночасно і через кольорові, і через звукові асоціації.

У оповіданні «Евелін» увага концентрується перш за все на прекрасній мелодії шарманки. Ця пісня нагадує молодій дівчині про її матір, про минуле; звук шарманки стає як би символом прекрасного минулого, символом спогадів. Це те втрачене життя, яке уже не повернути і в яке вторгаються зміни тривожним звуком корабельної сирени. І знову, нібито неминуче, чується суєтний шум, від якого Евелін тепер біжить, вбачаючи у ньому не надію, а острах.

І той же самий шум юрби в оповіданні «Після гонок» показує нам, що люди загрузли повністю в суєті й проблемах і не можуть знайти відтіля виходу. Шум мотора, що звучить на тлі шуму юрби, немов виділяє героїв розповіді з юрби, вони звучать по-іншому. Але зміст у тім, що це неприродно й напущено.

Такими же бездушними й корисливими виглядають Ленехен і Корлі, зображені в оповідання «Два лицарі». Тут, за допомогою звукового уточнення – беззвучного й свистячого сміху, Джойс малює Ленехена «блюдолизом», «хитрюгою». Здається, що саме місто утомилося від подібних жителів. Цього не видно просто так, але звук арфи, що звучить стомлено й байдуже, допомагає нам зрозуміти, що це так.

Звук недільних дзвонів у оповіданні «Пансіон» послужив міс Муні остаточним поштовхом до відповідальної розмови начистоту. Цей звук тут символізує скоріше не боже благословення, а владу людини над власною долею.

Звуковим фоном оповіданні «Хмарина» є постійним шум голосів. Він начебто всюди супроводжує Крихітку Чендлера, як невід'ємна частина його безглуздого й безцільного життя. А дитячий плач наприкінці розповіді став похоронною піснею для всіх його порожніх надій і бажань встигнути щось ще змінити.

Дитячий плач і лемент присутні й у оповіданні «Личини» як символ страждання й безвихідності. Феррінгтон приходить у лють від усвідомлення вбогості свого життя. Лемент його дитини показує читачеві вбогість не тільки його життя, але і його свідомості й думок.

У оповіданні «Земля» Джойс вирішив використати для уточнення не який-небудь звук, а тишу. Тиша, що виникла непередбачено, якесь приголомшення показують читачеві те, що часто ми можемо помітити: навколо нас життя кипить звуками, тільки коли наступає тиша. А звук пісні наприкінці розповіді – це не символ розуміння, а скоріше знову таки символ безвихідності.

Нависаюча похмура тиша перекочувала й у оповідання «Нещасний випадок», зберігши той же зміст. Тільки тут цей символ ще більше трагічний і безутішний. А дзвенячий гул потяга, що розриває тишу, – це не надія. Це скоріше інше життя, що проходить повз героя розповіді.

У оповіданні «У день плюща» ми знову чуємо шум голосів, що начебто дійсно став постійним супутником людини по всіх усюдах. Отут ще додається й звук відкривання пляшок, що ще більше загострює картину суєтного життя людини.

У оповіданні «Мати» до цього гулу голосів домішується звук гри на фортепіано, але не як мелодія величі, а як причина для суперечки. Джойс цим показує дріб'язковість людської душі, і жахливу здатність деяких людей робити вульгарним навіть прекрасне мистецтво.

А в оповіданні «Милість божа» знову нависаюча гнітюча тиша. Знову Джойс показує низькість і брутальність людини. Він прагне до кінця збірника як можна чіткіше виразити це.

Розповідь «Мертві» фінал усієї збірки. Тільки тут музика в Джойса нарешті звучить у її щирому значенні. Прекрасна невідома лірична мелодія звучить насмішливо, але саме вона є вирішальною в житті Грети й Габріеля.

Можна помітити, що Джойс у своїх творах не протиставляє гомін юрби і тишу, а ставить їх на один щабель. І у шумі юрби,і у тиші Джойс знаходить ознаки духовного омертвіння, паралічу, бездуховності та стану відчужденності. Для Джойса обидва ці стани – джерело вульгарності та духовного бруду.

Підсумовуючи, ми можемо зазначити, що звукові і колористичні образи у тканині текстів Джойса апелюють не до персонажів оповідань, а орієнтовані на читача, поглиблюючи і уточнюючи основні думки та ідеї, які намагався втілити автор.

ВИСНОВКИ

У ході даного дослідження згідно з метою та поставленими завданнями ми дійшли до таких висновків:

1. На початку ХХ ст. відбувається прорив за межі звичайного мистецтва, що склалося в ХІХ ст. Різноманіття стилів і методів у культурі ХХ ст., що відійшли від класичних прийомів художньої творчості, одержало назву модернізм. Нарівні з модернізмом, паралельно з ним, існував і продовжував розвиватися реалізм. «Вододіл» між модернізмом і реалізмом проходить не по лінії форми, художньо-стильових прийомів, а з точки зору вихідної філософської позиції, тобто концепції людини. Можна сказати, що слабкому, безпомічному, іноді приреченому герою модернізму протистоїть активний, спроможний боротися герой реалістичної літератури.

2. «Дублінці» – перший зрілий твір Джойса і перший реалістичний твір ірландської літератури ХХ ст. та новий етап у розвитку європейської новелістики, не менш важливий, ніж чеховська проза.

3. Говорячи про реалістичні тенденції збірки «Дублінці», можна відмітити наступні риси джойсівської манери:

· Зображення подій сучасної епохи; у зображенні місця дії присутня строга конкретність. Відсутня абстрактність місця дії. У оповіданнях збірки «Дублінці» чітко названі вулиці й парки, магазинів і ресторанів Дубліна: Піджен-хауз, («Зустріч»), Хаут Хілл («Евелін»), Дейм-Стріт («Після гонок»).

· Джойс звертає увагу на взаємозв'язок героя із середовищем, що його оточує, із суспільством, у якому він перебуває, тому що саме середовищем і суспільством визначається поведінка індивідуума.

· У ранніх творах Джойса є присутнім аналітичний підхід до дійсності. Джойс замислюється не тільки про факт дії, але й про його причини й наслідки.

· Джойс зображує маленьких, дріб'язкових персонажів: клерки, торговці, вульгарні нувориші, люди у футлярах, жінки, що задихаються без кохання. Це і Шарль Сегуен, і Корлі, і О'Коннор, і Чендлер, і Емілі Сініко. Джойс звертає увагу на дрібниці побуту, що визначають характер героя та його відносин з іншими. Саме у зображенні таких дрібниць виявляється джойсівська деталь.

· До реалістичних тенденцій також належить відсутність автора у тексті або передача авторського голосу іншим героєм твору. Тут Джойс наслідував об'єктивний метод Флобера.

6. Вже у ранній творчості письменника формуються и проявляються новаторські риси поетики, які стануть основою майбутнього «інакотворення» Джойса–модерніста:

· Джойс міфологічний і тому музичний. Проза Джойса пишеться з багатьох позицій, багатьма голосами, але в ній зовсім не виконується звичне правило прози традиційної – щоб кожен голос належав визначеному, зримому обличчю.

· Джойсу належить відкриття можливості передати потоком слів внутрішнє життя свідомості: дуже щільний текст, безліч підтекстів, перспективізм, пріоритет звукового початку, художній максималізм, абсолютна довіра мові, занурення в нього, як у природну стихію, звукові образи слова.

· Експерименти Джойса з категорією часу, можливо, і є ключ до розуміння його мистецтва. Джойс ввів в оборот поняття "now and here", що з'єднує в собі тріаду "час – простір – людина", що стане властиве культурі модернізму в цілому.

· Джойс відчуває "тепер" як "плідний момент", що включає в себе усі часи, як нерозривна єдність минулого, сьогодення і майбутнього з людським простором і свідомістю, як злиття воєдино світу і століття людей.

· Джойс почав спробу створити нову мову, що глибше повсякденної мови, як підсвідомість глибше свідомості, – мова alter ego, мова для вираження глибинного "я". Він повернув мові її споконвічну поетичну і міфологічну природу.

· Техніка листа, монтаж були "пунктиками" Джойса, але він прагнув до змістовності форми, до адекватності змісту і стилю. Манера Джойса побудована на оголенні суті самої розповіді, на свідомому підкреслюванні того, як відбувається процес розповідання.

· Епіфанія – запатентоване нововведення Джойса. У його тлумаченні «епіфанії» – це моменти пізнання, найвища ступінь сприйняття, прозріння, необхідна умова для розуміння прекрасного, заключний етап у розумінні краси.

7. Головною темою збірки «Дублінці» є зображення атмосфери дублінського життя, яка визначається як духовний параліч жителів, міста, доби в цілому. Джойс замислюється про те, що привело Ірландію до такого стану. Параліч для Джойса – це символ ненависних йому пороків сучасного ірландського життя: низькопоклонства, корупції, культурної відсталості, бездуховності.

8. Композиція «Дублінців» тісно пов’язана з жанровими особливостями збірки. Структура кожної новели і структура збірки дублюють одна одну. Естетика Джойса може бути виражена декількома тріадами: повнота, гармонія, епіфанія. Тут гармонія – музична погодженість, стилістична і семантична єдність частин, тем, мотивів, строго продумана, послідовність творів встановлена самим письменником; епіфанія – осяяння, інтуїтивність виявлення істини і сутності життя. Осяяння є в кожній розповіді (це кінцівка, що виділяється із усього оповідання особливою ритмічною організацією прози), і у всій збірці (розповідь «Мертві», у якому тема фізичної й духовної смерті й духовного відродження звучить особливо пронизливо).

9. У «Дублінцях» зустрічаються два типи метафори: метафора-символ, що реалізується на рівні підтексту (і в цьому сенсі всю збірку можна назвати розгорнутою метафорою), і метафора-гротеск, або метафора–евфемізм, яка маркує пародійну направленість оповіді. Останні не зашифровані, а виставлені на огляд. Приклади таких метафор можна знайти у більшій частині оповідань збірки, особливо багато їх у сатиричних новелах про «зрілість» та «соціальне життя».

10. Проза «Дублінців» – проза урбаністична. Джойс змалював Дублін як окремий світ, сповнений вульгарності, нечестивості, бруду. Метою Джойса було показати трагедію щоденності: місто застигло у своїх проблемах і дріб'язках, воно немов залишився поза часом, тим самим типізуючи себе й своїх жителів. Тут ми бачимо прагнення автора відобразити «життєву правду» у незначних дрібницях, деякий курйозний «гіпернатуралізм» (термін Біргіт Боймерс).

11. У «Дублінцях» герої оповідань представляють різні соціальні та культурні прошарки Дубліна. Джойса прагне окреслити характер, у персонажах підкреслено загальнолюдське (дитина, старий, дівчина, священик, художник). В основу нашої типології ми поклали ті морально-етичні якості людини, які осмислює Джойс у розгалуженій палітрі від сатири до співчуття. Ми виділяємо п'ятнадцять основних типів персонажів відповідно до кількості оповідань збірки.

12. Щодо символістичного навантаження колористики, Джойс чітко спланував кожну деталь, добиваючись певної асоціативної схеми у уяві читачів, методом повторення окремих колористичних моделей у схожих ситуаціях. Жоден колір, тон, відтінок не використаний випадково, навмання. Найбільш часто зустрічаються у Джойса золотий і синій із множинними їхніми відтінками. Поряд із двома лейтмотивними кольорами, Джойс використає ряд інших відтінків палітри. Яскравими, помітними, і занадто строкатими кольорами Джойс відзначає вульгарність і аморальність: жовтогарячий, яскраво-жовтий,. Сірим кольором Джойс користувався переважно для опису людей. Замість чистого чорного найчастіше зустрічається просто незрозумілий темний відтінок: бурий, темний, похмурий. У Джойса присутні два лейтмотивні основні звуки: це шум юрби на вулицях міста та нависаюча тиша. Можна помітити, що Джойс у своїх творах він не протиставляє, а ставить на один щабель. І у шумі юрби, і у тиші Джойс знаходить ознаки духовного омертвіння, паралічу, бездуховності та стану відчужденності.

13. Отже, основними принципами і прийомами художньої поетики збірки «Дублінці» є: епіфанія, джойсівська деталь (апелює до підтексту), техніка лейтмотиву (тема паралічу, вибудувана за вагнерівською музичною моделлю), повторення (градація), метафора–гротеск, метафора-іронія, принцип контрасту (життя і смерть, свято і будні), внутрішня мова alter ego(зачатки потоку свідомості), газетний стиль (корпус газетно-редакторського мовлення), техніка монтажу, «гіпернатуралізм» (фотографічна точність у зображенні побітових деталей).

Поиск по сайту: