Дублін – художній топос у поетиці Джойса

Проза «Дублінців» – проза урбаністична. Дублін – дійсний герой розповідей. Його самостійне життя лише підкреслює відчуття занедбаності персонажів Джойса. Вони кружляють по його вулицях, а місто мовчки, без жалю дивиться на них. І тільки в «Мертвих» дію – якщо можна визначити те, що відбувається з Конроєм цим словом – переноситься на природу: сперта, застояна атмосфера розряджається потоком морозного повітря. Прекрасна, лірична у своїй тональності картина падаючого снігу, що примиряє всі прикрості й дозволяє всі протиріччя, виконує кінцеве завдання Джойса – з’єднати «зараз і тут» з вічністю [11, c.294]. Джойс дуже точно змальовує картину міста. У його творах переважають урбаністичні пейзажі, він зображує порти, гавані, хімічні заводи, шумні сірі вулиці, глухі кути, напівтемні квадрати вікон, холодні, пусті кімнати.

У цій холодній атмосфері Джойс бачить бездушних людей, яки погрузли у своїй неосвіченості, міщанстві. «Ось і цьому розенкрейцеру я завжди кажу: роби гімнастику, рухайся, але що там – коли я був таким шибеником, як він, зимою і літом у першу чергу, як встанеш, холодною водою... Тепер от я і тримаюсь. Освіта – це все дуже гарно і корисно, але...»[19, с.27] Джойс вустами інших героїв дає оцінку жителям міста. Вони нудні, старі, дурні, безмозкі. Вони ведуть пусті розмови без теми. «–Ах, я не казала нічого подібного! – Ах, ви казали! – Ах, я не казала! – Правда, вона казала? – Так. Я сам чув. – Ах ви... брехунець!»[19, с.48]. Або розмовляють про щось несуттєве. «Темою розмов переважно був він сам: що він комусь сказав, що хтось йому сказав, і що він сказав, щоб одразу поставити крапку. Коли він переказував ці діалоги, він вимовляв своє прізвище, особливо натискаючи на першу літеру» [ 19, с.64].

Тут ми бачимо наполегливе прагнення автора відобразити «життєву правду» у незначних дрібницях, деякий курйозний «гіпернатуралізм» (термін Біргіт Боймерс): Джойс наполегливо перевіряв, щоб всі міські реалії у його книзі (назви вулиць, трактирів, дистанції, розклади, маршрути транспорту...) точно відповідали дійсності. Все це – елементи майбутньої поетики «Уліса», і в «гіпернатуралізмі» оповідань правильніше бачити не курйоз, а перші зерна майбутньої установки «інакотворення»: Джойс серйозно бажає, щоб Дублін, створений ним, був не менш реальним, ніж справжній [28, c.94].

Джойс змалював Дублін як окремий світ, сповнений вульгарності, нечестивості, бруду. Він казав вустами своїх героїв, що помираючи, людина переходить у кращий світ, тим самим наголошуючи на жахливості цієї реальності. Дублін такий самий, як і тисячі інших міст. Маленькі домівки, брудні вулиці, сірі вивіски та вицвівші рекламні щити, зачинені віконниці, задушливі лавки, запліснявілі пряники у вікнах лавок – усе це було якимось однотонним, простим, неважливим. Життя дуже повільно протікає у місті і інколи здається, що люди знаходяться увесь час у стані напівсну, у стані відчуження. «Від цього у нього розум помутився, – сказала вона. – Після цього він і почав задумуватися, і не розмовляв ні з ким, все сам блукав. Якось увечері прийшли за ним на требу кликати, але ніде не змогли його знайти. Уже де вони тільки його не шукали, і туди і сюди ходили – пропав, і сліду нема. От тоді причетник і порадив подивитися у церкві. Взяли вони ключі, відімкнули церкву, і причетник, і отець О'Рурк, і ще інший священик з ними був, усі з вогнем пішли, пошукати – чи не там. Ну і що ви думаєте – сидить там один у темряві у себе у сповідальні, дивиться у одну точку и ніби сміється сам з собою» [19, с.33].

Загалом, Дублін, зображений Джойсом, – це місто напівтемряви, мороку, сутінку. І лише світанок знімає його фальшиві маски.

У очах наших сучасників Дублін постає як прекрасне казкове місто, країна вічної зелені,країна безлічі зелених парків та клумб, країна прекрасних балад, лісових казкових гномів і ельфів. Але Джойса цікавив Дублін не як місто–казка, а як реальне місто зі своєю своєрідною історією та реальною картиною побуту. У власних творах Джойс цікавиться розкриттям символіки ірландського прапора. (Див. Додаток A) На ірландському гербі зображено три сірі вежі на синьому фоні. Три – споконвічно носило ауру магічного числа, пов’язаного як з святими, так и з демонічними силами, а синій – колір умиротворення, стану примирення, блага. Навколо веж два ангели у червоній одежі, один тримає меч (як символ захисту), а другий тримає ваги (як символ правосуддя). Також у руках янголів зелені вітки, а під ногами у них різнокольорові квіти. Цими символами відображена прекрасна незабутня флора Дубліна, яка так цінують люди сьогодні. Усі ці символи герба у Джойса інтерпретовані іронічно і інколи навіть цинічно, бо він прагнув відкрити читачу реальне обличчя міста у його час.

Дублін цікавив Джойса не тільки як місто, життя й вдачі якого йому були знайомі до дріб'язків, але і як одна з найдавніших столиць світу, тобто як втілення міста, а, отже, і різноманіття соціального й духовного життя людини [14, c.20].

Не тільки сам Дублін, але й вся Ірландія дуже багато значать для Джойса. Його цікавить історія рідної країни її традиції: «Ридай над ним, рідний Ерін! (Стародавня назва Ірландії)» [19, с.143]. Джойс вважає, що сучасна цивілізація відкидає древні традиції й звичаї. Але тільки не рідна Ірландія: «Із всіх країн Європи – а мені довелося побувати в багатьох – одна лише наша батьківщина підтримує цю традицію. Мені заперечать, мабуть, що в нас це скоріше слабкість, ніж достоїнство, яким можна було б вихвалятися. Але навіть якщо так, це, на мій погляд, шляхетна слабкість, і я сподіваюся, що вона ще довго удержиться в нашій країні» [19, с.212].

Проте, Джойс бачив Дублін лише іноді святковим, йому здавалося, що місто потонуло у суєті й буденності лише іноді згадує про свою велич, і те лиш прикидаючись таким прекрасним: «У ту ніч Дублін надяг маску столичного міста» [19, с.59]. Святковість Джойсом у Дубліні вбачалась у світлі ліхтарів, святково одягнених людях, вчувалась у недільних дзвонах, у галасі натовпу, що вилився на вулиці з нагоди свята. Якщо місто здобувало урочисто–святкове офарблення, те це було дуже видовищно, прекрасно й легко: «Теплий сутінок серпневого вечора спустився на місто, і м'який теплий вітер, прощальний привіт літа, кружляв по вулицях. Вулиці із закритими по–недільному ставнями кишіли святково вирядженою юрбою. Ліхтарі, немов світні перлини, мерехтіли з вершин високих стовпів над рухливою тканиною внизу, що, безупинно змінюючи свою форму й окрас, оголошувала теплий вечірній сутінок незмінним, безперервним гулом» [19, с.62].

Принцип контрасту, який ми вже неодноразово згадували, працює у Джойса і на просторі зображення міста. Незважаючи на всю пишноту, місто було буденним, простим, звичайним. Юрби людей, що вічно кудись поспішають, гул голосів, туман. Усе було сірим, постійним, незмінним: «Щовечора я проходив мимо будинку (це було під час канікул) і розглядав освітлений квадрат вікна; і щовечора знаходив його освітленим як і раніше, рівно й тьмяно» [19, с.25].

У постійній товкотнечі, серед пилу й бруду людині складно знайти себе й уберегтися від прозаїчності: «Ми йшли яскраво освітленими вулицями, у штовханині торговок і п'яниць, серед лайки селян, пронизливих вигуків хлопчиськ, що охороняла бочки з тельбухом біля крамниць, гугнявих завивань вуличних співаків, що тягли пісню про О'донована Росу або баладу про прикрості рідної нашої країни. Всі ці шуми зливалися для мене в єдиному відчутті життя; я уявляв, що дбайливо несу свою чашу крізь збіговисько ворогів». «Він повз серед напівзруйнованих будинків, над мерехтливою рікою» [10, с.45].

Джойс прагнув показати читачеві, що місто не завжди таким було. Він просто змінився, випорожнився, зажив іншим життям: «Вона чула, як його черевики простукали по цементному тротуару, потім захрумтіли по жужільній доріжці уздовж червоних будинків. Колись там був пустир, на якому вони грали по вечорах з іншими дітьми. Потім якась людина з Белфаста купила цей пустир і настроїла там будинків – не таких, як їх маленькі темні домівки, а цегельних, червоних, із блискучими дахами» [19, с.50]. «Всі інші пригороди Дубліна здавалися йому вульгарними, претензійними й занадто сучасними. Він жив у похмурому старому будинку, і з вікон йому видні були занедбаний винокурний завод і береги мілководної річки, на якій стоїть Дублін» [19, с.116].

Головною проблемою в цьому порожньому суєтному місті стало те, що воно стало саме занадто типовим, занадто простим, життя тут для героїв Джойса не обіцяло яких–небудь гарних прогресивних перспектив: «Не підлягає сумніву: щоб домогтися успіху, потрібно виїхати звідси. У Дубліні нічого не можна зробити. З кожним кроком він наближався до Лондона, віддалявся від нудного, прозаїчного життя. Перед ним зайнялося світло. Так, – сказав Ігнатій Галлахер, – тут, у нашому старому, закутковому Дубліні, про такі речі й не чували» [19, с.83].

Метою Джойса було показати трагедію щоденності: місто застигло у своїх проблемах і дріб'язках, воно немов залишився поза часом, тим самим типізуючи себе й своїх жителів. «Переходячи Греттенський міст, він з жалістю дивився на зниділі будинки на далеких набережних ріки. Вони здавалися йому зграєю бурлак, обтріпаних, покритим пилом і сажею, що тиснуться друг до друга на березі; заворожені панорамою заходу, вони чекають першого холодку ночі, що велить їм встати, струснутися й піти» [19, с.84].

Поиск по сайту: