Професійні цінності соціальної роботи

оказником професіоналізму соціального працівника є не тільки високий рівень знань, умінь і навичок, але і дотримання влас­ного етичного кодексу. Професійні цінності соціального працівника формуються на основі матеріальних, соціально-політичних і духовних цінностей.

Допомога, підтримка, опіка, захист особистості неможливі без гуманного, добродійного, співчуваючого, емпатійного ставлення до людини, до її особистісних потреб і проблем, світосприймання. Гу­манність, добродійність традиційно сформувались у свідомості сло­в'янських народів і знайшли своє яскраве відображення у численних творах українських філософів, істориків, педагогів, соціологів, прак­тичній допомозі з боку держави, суспільства, духовенства людям, які знаходяться у складній життєвій ситуації.

В основі соціальної роботи — гуманне, добродійне ставлення до особистості. В енциклопедичній і довідковій літературі гуманний ви­значається як людяний, людський, властивий людині, по-справжньо­му освічений, людинолюбивий, милостивий, милосердний (Толковьій словарь В. Даля); людський, людяний, що визначає цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і виявлення власних здібностей, утвердження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин (Советский знциклопедический словарь, М., 1983); прогре­сивна течія епохи Відродження, що проголосила принцип вільного розвитку особистості людини; ставлення до людей, яке просякнуте любов'ю до людини, турботою про неї, про її благо, повагою до людської гідності (Словарь русского язьїка в 4 т.).

Сучасне визначення гуманізму, гуманності вживається у більш вузь­кому смислі слова — як ставлення до особистості, турбота про неї, про її благополуччя, повага до її гідності. Так гуманізм епохи Відрод­ження був своєрідною програмою даного історичного періоду, особ­ливою і цілеспрямованою орієнтацією світоглядниїх інтересів. Гумані­сти епохи Відродження — не людинолюбці, а люди, які зайняті пев­ною культурною справою, розробляють таку сферу знань, яка має безпосереднє відношення до життя особистості.

Гуманісти, особливо італійці першої половини 15 ст., такі, як Ко-^лУччо Салутамі, Леонардо Бруні, Маттео Пальм'єрі сказали немало ^пРекрасних слів про обов'язки людини перед спів громадянами і рес­публікою, про високу цінність цих обов'язків. Громадянське служіння ^визначено вище основної гуманістичної цінності — вченості. На дум­ку Маттео Пальмьєрі, "серед усіх людських діянь найбільш доскона-

-79-

лим, найбільш важливим і гідним є те, яке здійснюється заради зміцнен­ня і блага батьківщини".

Серед сучасних дослідників важко знайти одностайну думку, якаї б поєднувала всіх без винятку гуманістів від Петрарки до Еразма Роттердамського. "Гуманісти багато писали, — зазначав Моньє. —. Ця праця не виявляла інтересу. Це не що інше, як хлопчаче, тяжке, нецікаве і невміле наслідування давнині. їхній реальний внесок обме­жується тим, що вони встановили початок орфографії, правила гра­матики, закони риторики і усної мови. Вони більше не турбуються ні про істину, яку вони висловлюють, ні про те, що вона означає, Й навіть чи істинна вона". Погляд гуманістів спрямований у давнину. 1

Улюбленою гуманістичною темою є гідність і вищість людини, яка стала предметом соціальних творів Бартоломео Фаціо, Джонаццо Манетті, Джованні Піко делла Мірандола.

Думки та ідеї гуманістів епохи Відродження, погляд на людину як унікальну особистість, самодостатню, наділену великими можливос­тями продовжені і розвинені у працях представників гуманістичної психології (А. Маслоу). Видатний американський психолог розробив теорію розвитку особистості, яка здатна реалізувати свої можли­вості у багатьох сферах життя завдяки власному досвіду, розвитку здібностей і емоційно-вольової сфери.

Оригінальною і самобутною у багатьох явищах є педагогічна сисн тема М. Ганді, яка орієнтується на загальнолюдські цінності. М. Ганді вважав, що гуманність не означає спасіння певної кількості людей. Це передовсім властивість душі. Тому у присутності чутливої душі живі істоти швидко і безпосередньо відчувають її співпереживання. У гуманності немає місця арифметиці. (Антология гуманной педагогики. Махатма Ганди.: М., 1998).

Визначаючи прогресивний характер гуманістичної психології, не^ можливо не брати до уваги суспільну, соціальну спрямованість життя людини, вплив на неї сукупності не тільки суб'єктивних, але й об'єк­тивних чинників, що не залежать від її волі, темпераменту, світо­сприйняття. Особливо це стосується людей, які опинилися у складній життєвій ситуації і потребують підтримки, допомоги, захисту, головне — поваги, що є серцевиною гуманного, чуйного ставлення до люди­ни, її родини, батьків, дітей, її поглядів, думок, цінностей.

Найважливішим проявом гуманізму є емпатія, співчутливе став­лення до людини. Витоки вивчення емпатії прослідковуються з часів давньогрецької держави. Практикували її як духовну єдність усіх речей, завдяки якій люди співчувають один одному. Емпатія нероз­ривно пов'язувалася з ідеєю гуманізації суспільства. З часом вона стає об'єктом дослідження філософських дисциплін, етики, естетики.

-80-

Веіику увагу приділяли їй А. Сміт, А. Шопенгауер, Т. Рибо, М. Шелер, г. Рейн та ін.

З виділенням психології як науки, що досліджує структуру особи­стості та її взаємовідносини в спільноті людей, емпатія переходить з абстрактної філософської категорії, духовної спільності у конкретну властивість особистості (Е. Фромм, Салліван, К. Хорні, 3. Фрейд, Е Блейлер та ін.)- Поведінка особистості у суспільстві, вміння взає­модіяти з оточенням, відчувати його емоційний стан, адекватно реа-,-увати на зміни навколишнього емоційного фону — все це пов'язува­лося з наявністю у структурі особистості емпатії. Термін "емпатія", який вперше введений Е. Титтченером, отримав велику кількість лек­сичних і психологічних відтінків значення.

В останній час увага посилюється не тільки до соціального, але і до професійного аспекту дослідників проблем емпатії (К. Бютнер). Емпатія розглядається як важливий педагогічний засіб, раціональне використання якого може дати великі позитивні результати у роботі з дітьми.

Емпатія — сукупність рис особистості, що дозволяє людині вико­ристовувати свої почуття у педагогічній ситуації як індикатор стану дітей у груповій атмосфері в цілому, як засіб, що забезпечує успіх у взаємовідносинах з учнями.

Традиційно проблеми, які були пов'язані з розумінням емпатії, були суб'єктом вивчення філософських дисциплін, етики і естетики. Спочатку її ототожнювали із симпатією (А. Сміт, Г. Спенсер, А. Шо­пенгауер) чи поняттям "учування, вчуття", що виникло у німецькій філософії і трактувалося у стоїків як духовна об'єктивна спільність усіх речей, завдяки якій люди відчувають один одного. В етичних системах симпатія розумілася як властивість душі людини і розгляда­лася у якості регулятора взаємовідносин між людьми у суспільстві, основа совісті, альтруїзму, справедливості.

В етиці А. Сміта (1759) симпатія виступає як здатність співчувати іншому, як природна властивість людини відчувати потребу у благо­получчі інших. Контроль над емоціями, увага до переживань тих, хто оточує, необхідні для підтримки суспільного благополуччя. Симпатія знаходиться в основі суджень про вчинки інших людей, тому що надає можливість подивитися на себе очима сторонніх спостерігачів. ■ Спенсер (1870) визначив симпатію як здатність співчувати людям, проявляти зацікавленість у їхній долі. Він виділяє два типи симпатії: 'нстинктивну (емоційне "зараження") та інтелектуальну ("співчуваючу").

Оригінальну трактовку психологічної природи симпатії запропону-^вав видатний французький психолог Теодаль Рибо. Емпатія — пере­дусім психофізіологічна властивість, що має безмежну пластичність

-81 -

виявлень. Він виступає проти ототожнення симпатії з так званими "емоціями ніжного типу" (доброзичливість, чуттєвість, співпережи­вання), оскільки симпатія має більш складну структуру і складає єдність інших елементів відчуття.

А. Бен у своєму визначенні емпатії на відміну від своїх поперед.] ників розглядає її перш за все як етичний чи як естетичний феномен, виходить сугубо із психологічних передумов емпатичної взаємодії. Як вважає вчений, емпатія зумовлює: 1) відновлення емоцій задово­лення чи співпереживання, що пережиті людиною, яка виявляє співчут­тя; 2) взаємообумовленість емоцій та їх зовнішніх проявів. Особли-І вого значення він надає пережитому емоційному досвіду і змісту емоційної пам'яті того, хто симпатизує.

Теорія емпатії найбільш повно і послідовно розроблена Максомі Шеллером (1923). Виходячи із феноменологічних установок, М. Шел-І лер на противагу раціоналізму етичних систем, намагався виявити специфіку емпатії як справжньої форми відносин між людьми. На його думку, емпатія — це не просто співучасть, розуміння почуттів інших як найвищої цінності. У процесі емпатії реалізуються потенційні можливості людини від нижчого (вегетативного) рівня до найвищого (духовного).

Великий вклад у розробку теорії пізнання себе через інших вніа американський психолог Чарльз Картон Кулі. Він сформулював тео­рію дзеркального "Я", відповідно до якої уявлення людини про саму себе, ідеальне "Я" формується під впливом думок оточення і вклю­чає три компоненти: уявлення про те, як особистість уявляється іншо­му; уявлення про те, як цей інший оцінює її; самооцінка.

Американський соціальний психолог Т. Шибутані відмічає, що Кулі| приділяв винятково велику увагу трактуванню емпатії, тому що вва­жав, що емпатія — це ключ до розуміння поведінки особистості у ЇЇ взаємовідносинах з іншими людьми. Жодна людина, що живе у пси­хологічній самотності, не може зберегти ті якості, які роблять ЇЇ] людиною.

Аналогічні дослідження було проведено американським психоло­гом Джорджем Гербертом Мідом. Д. Мід вважав, що самосвідомість — це процес практичної взаємодії індивіда з іншими людьми. "Індивід пізнає себе як такого не прямо, а тільки опосередковано, з особис-тісних точок зору інших членів даної соціальної групи чи узагальне­ної точки зору всієї групи, до якої він належить, чи він входить У власний досвід як "Я" чи як індивід, не прямо чи опосередковано, а тільки стаючи для себе таким самим об'єктом, яким є для нього інші індивіди. Об'єктом для себе він може стати тільки прийнявши відно­сини до себе інших індивідів у рамках тієї спільної суспільної діяль-

ності до якої вони залучені". Новим у визначенні Д. Міда є трактування емпатії як необхідного механізму взаємовідносин між людьми.

у психоаналітичній літературі емпатія вперше обговорюється засно-

вником школи 3. Фрейдом у відомій праці "Психологія мас і аналіз "Я" людини", в якій відмічається велика когнітивна функція емпатії у розумінні партнера у процесі спілкування. Відповідно до 3. Фрейда, емпатія допомагає встановленню відповідного ставлення до психіч­ного стану, що сприймається. Існує певний механізм емоційного за­лучення до переживань іншого, що примушує нас при одному лише сприйнятті певної емоції пережити її. Але цій природній схильності індивіда суперечить ціла група факторів, що перешкоджають фор­муванню відносин в умовах індивідуального спілкування.

За винятком певних термінологічних розбіжностей, аналогічну ха­рактеристику емпатії як "зовнішньоінтелектуального" чинника дає сучасник Фрейда Е. Блейлер. Феномен емпатії у Блейлера фігурує під терміном "синтонія". "Синтонія" чи "інстинктивна співзвучність" з навколишнім середовищем включає у числі іншого позитивні і нега­тивні емоційні реакції суб'єкта, що виникають при перцепції емоцій радості і печалі. Основна перевага теорії Е. Блейлера і Яна Мазурке-вича — в багатоплановості визначення проблеми, що дає змогу охо­пити великий спектр виявлення емпатії. Однак, як теорія синтонії Блейлера, так і концепція "стандартного бажання" Яна Мазуркевича не відповідають сучасним вимогам наукової достовірності, тому що спирається на умоглядні висновки відносного характеру феномену емпатії. Крім того, відповідно до теорії симпатії, концепція синтонії страждає характерною схильністю психоаналітичних учень до по­спішних, неаргументованих висновків.

На відміну від своїх попередників, неопсихоаналітики (Е. Фромм, Г. Саллівен, К. Хорні, Г. Рейн) розглядають емпатію передусім як емоційне явище. У психоаналізі Е. Фромма це поняття тісно пере­плітається з ідентифікацією. У ряді своїх етико-психологічних творів ^В|н розглядає емпатію як умову виникнення і кінцеву мету повноцін­них інтерперсональних взаємовідносин при повній психологічній Рівності і екзистенціальній самореалізації учасників спілкування.

В американській психології найбільш поширено розуміння емпатії як перцептивного акту, що відноситься до міжособистісних взаємовід­носин (Р. Даймонд, К. Роджерс). Частіше воно трактується як соці­альна сензетивність, що означає здатність індивіда розпізнавати думки ¹ почуття інших, уявляючи його оцінки і самооцінки.

У працях К. Роджерса емпатійний спосіб спілкування з іншою особистістю має кілька рис. Він розуміє входження в особистий світ ^Людини і перебування в ньому "як вдома". Він включає постійну

-83-

чутливість до переживань людини, її страху чи гніву. Це позначає тимчасове життя життям іншої людини. Психолог вважає, що розу. міти людину необхідно, співпереживаючи, що створює певні умови для психологічної захищеності. "Якщо я говорю, що я приймаю вас,-, пише К. Роджерс, — але нічого не знаю про вас, то насправді —- ц_е поверхове сприйняття, і ви розумієте, що воно може змінитися, якщ₀ я по-справжньому узнаю вас. Але якщо я розумію вас, співпережи­ваючи, дивлюся на вас і на те, що ви робите, з вашої точки зору входжу у ваш внутрішній світ і бачу його вашими очима, і при цьому все-таки розумію вас, — тоді насправді існує безпека. В таких об­ставинах із світом ви можете дозволити собі виявити своє справжнє "Я" і виявити його у різнобічних нових проявах."

Поділяючи точку зору К. Роджерса на емпатію як спосіб спілку­вання з іншими людьми, Р. Гендлін (1962) вважає, що емпатія — це складна за своєю структурою якість особистості, що дає змогу на певний час залишити своє "Я", щоб зрозуміти іншу людину без упе­редженості. На його думку, бути емпатійним — це бути відповідаль­ним, активним, сильним і в той же час тонким і чуйним.

Наукова література дає можливість говорити про різні підходи щ трактування поняття "емпатія". У працях філософів емпатія розгля­дається як регулятор взаємовідносин між людьми, як механізм співчут­тя, співпереживання іншим людям, як засіб душі людини, що містить в собі основи совісті, альтруїзму, справедливості.

Одностайне визнання дослідниками виняткової ролі емпатії як "ядра тонкого взаєморозуміння" (А. Щетиніна), "інструмента самопізнання і пізнання іншої людини" (В. Якунін), як "фактора регуляції міжосо-бистісних відносин" (Л. Виговська, Н. Обозов), як "професійно важ­ливої якості педагога, представників соціономічного профілю в ціло­му" (О. Саннікова), як "прямого шляху до доброї комунікації (К. Род­жерс) тощо відверто контрастує з емпіричним матеріалом, що обме­жується здебільшого загальними деклараціями щодо ймовірності зв'яз­ку емпатії як з особистісними (тривожність, емоційність, контактність, інтровертованість, експресивність, оптимістичність), так і з поведін-ковими проявами (активність, ригідність, відчуженість, інтимність взає­мостосунків).

Педагогічний аспект емпатії отримав теоретичне висвітлення в пра­цях вітчизняних авторів. Передумовами для формування педагогіч­ної емпатії є достатній розвиток професійно спрямованого розуму педагогів, педагогічне уявлення, педагогічна перцепція (сприйняття), педагогічна казуальна атрибуція, емоційна ідентифікація, педагогічне передчуття і прогнозування.

Азаров, Ю. Бабанський, Кан-Калік, Л. Кондратьєва розглядають мпатію як особистісну властивість педагога, що забезпечує резуль­тативність його професійної діяльності.

У дослідженнях Ф. Гонобліна, Н. Кузьміної, Н. Левітова, А. Щер-бакова емпатія виступає як різнозид педагогічних здібностей.

у працях Н. Кузьміної педагогічні здібності визначаються як інди-_вІду_аЛьні стійкі властивості особистості, що виявляються у специфічній чутливості до об'єкта, засобів, умов педагогічної праці і створенні продуктивних моделей формування якостей вихованця. Визнаючи великі можливості педагогічних здібностей у забезпеченні ефектив­ного навчально-виховного процесу, вона виділяє особливі їх ознаки: специфічну чутливість до об'єкта, засобів і умов педагогічного про­цесу, специфічну чутливість до створення продуктивних моделей формування певних якостей особистості. Конкретизуючи зміст пе­дагогічних здібностей, Н. Кузьміна значне місце в ньому відводить емпатії, трактуючи її як "чутливість".

М. Муканов виступає проти ототожнення емпатії з ідентифікацією (Андрєєва). Він вважає, що емпатія та ідентифікація виступають в єдності. Вчений вперше вводить термін "оціночна" емпатія. На відміну від емоційної її він відносить до різновидів "розуміючої емпатії", але таку, в якої є емоційне забарвлення. Автор трактує її у плані оцінки морального потенціалу людини, тому що розуміння моралі пов'язане з оцінкою діяльності поведінки і вчинків людей. Кожен індивід може не тільки стати на точку зору іншого, але й одночасно оцінювати його позицію, вчинки, висловлювання. Причому така оцінка співвідно­ситься з існуючими нормами моралі. М. Муканов пише, що дії інди­віда є моральними (чи аморальними), якщо вони викликають ту чи іншу реакцію (оцінку) оточення.

А.К. Маркова вважає, що педагог повинен бути гуманістом, тобто виявляти: "справжність — відкритість". Це зумовлює не відкритість У буквальному розумінні слова як доступність, а відкритість педаго­га своїм власним думкам, почуттям, переживанням, а також здібність відкрито виявляти їх у міжособистісних взаємовідносинах, зберігаю­чи певну субординацію; "заохочення — прийняття", "довіру", вияв­лення внутрішньої впевненості вихователя у можливостях і здібнос-^тях кожного учня; "емпатійне розуміння" — бачення вихователем поведінки учня, його різнобічних реакцій, дій і вчинків з точки зору самого учня, його очима. К. Роджерс пише, що педагог-гуманіст, ^сгчлкуючись із своїми вихованцями, вміє, образно кажучи, "постоя-^Ти У чужих черевиках", подивитись на все навколо себе, і на себе у тому числі, очима дітей.

"• Берне у своїй книзі "Розвиток Я-концепції і виховання" так

-85-

формулює основні принципи, яким повинен відповідати у своїй оМ боті педагог, який спрямовує роботу вчителя у руслі гуманізації мі»^ собистісних взаємовідносин з вихованцями:

1. Із самого початку і протягом усього навчального процесу вчи. тель повинен демонструвати дітям свою повну їм довіру.

2. Він повинен допомагати дітям у формуванні і уточненні цілей і завдань, що стоять як перед групами, так і перед кожним учнем окремо.

3. Він повинен виходити з того, що у дітей є внутрішня мотивація до навчання.

4. Він повинен виступати для учнів як джерело різнобічного до. свіду, до якого завжди можна звернутися за допомогою, зіткнув­шись із труднощами у тій чи іншій ситуації.

5. Важливо, щоб у такій ролі він виступав для кожного учня.

6. Він повинен розвивати в собі здібності відчувати емоційний настрій групи і приймати його.

7. Він повинен бути активним учасником групової взаємодії.

8. Він повинен відкрито висловлювати почуття.

9. Він повинен спрямовувати себе на досягнення емпатії, яка дає змогу розуміти почуття і переживання кожного.

10. Він повинен знати самого себе.

Покровительство як особливий вид підтримки, допомоги і захис^ ту неможливе без милосердного, людяного, добродійного ставлення до особистості, любові до неї у широкому смислі слова. У своєму листі Н. Мальбраншу (13-23 березня 1699 р.) Лейбніц писав, що мн лосердя — це всеосяжна прихильність, а прихильність — це звичка любити; що любов — це схильність знаходити задоволення у тому, що є благо, досконалість, щастя іншої людини чи (що є теж саме) схильність поєднувати благо іншого з нашим власним благом.

Слов'янська культура з найдавніх часів сприйняла християнське' вчення про любов і серце. У давньоруському пам'ятнику XI ст. "Сло­во о законе и благодати" київський митрополії Іларіон основною причиною хрещення князя Володимира вважав той факт, що "взгля-нуло на него всемилостивое око благого Бога, воссиял разум в сердце его". В "Сказаний о святьіх мучениках Борисе и Глебе" також дуже характерним є висловлювання такого роду: "Ибо кто же не воспла-чет, представив перед очами сердца своего зту печальную смерть?"-

Традиціями філософського усвідомлення гуманного ставлення до людини, в основі якого — філософія серця проникнута творчість Г. Сковороди. Майже у всіх творах Сковороди тема "любові і сер­ця" якщо не домінує, то, принаймні, присутня. Важливе місце для розуміння філософії серця висвітлено в його діалозі "Розмова п'яти

-86-

_жніх про істинне щастя у житті". В цьому діалозі читаємо: поД°Р _{мислити}, у всіх людських затій, скільки їх там тисяч різних Т°ае є один кінець — радість серця".

Філософське усвідомлення серця і любові як специфічних ка-₀;_и у поясненні навко/ інього світу і людського життя було ^те _стИВе широкому колу мислителів XIX — початку XX ст. З найбіль-^В ю силою ці теми висвітлені у філософській творчості таких мисли­ли як П. Юркевич, В. Соловйов, П. Флоренський, Б. Вишеславцев. П Юокевича можна вважати прямим наступником філософської твор­чості' Г. Сковороди. Своєю працею "Серце і його значення у духов­ному житті людини" Юркевич заявив про створення ще одного варі­анта філософської антропологічної системи. Серце, на думку філо­софа, є глибокою основою і духовно-моральним джерелом інтелек­туального і духовного життя людини. Вчення Сковороди про серце як центр і цілісне начало духовного життя було органічно сприйняте П. Юркевичем і стало у нього основою однієї із найперших у слов'­янському світі глибокої і аргументованої критики філософської сис­теми І. Канта. Для Юркевича був несприйнятним однобічний інтелек­туалізм того часу, який вбачав у мисленні основну і найважливішу силу душі. Російська мова, зокрема, за його думкою, сама встанов­лює дещо "задушевне" як якусь глибину, яка знаходиться "позаду" душі і є складною системою психологічних і мислительних процесів. Саме ця глибина, що породжує мислення, і є серцем, духовним зо­середженням мислення і духовного життя людини.

Будучи зверненим і до центру, і до периферії людини, серце є гарантом цілісності й індивідуальності людини в її почуттях і реакці­ях, але не в думках. "Не древо познания єсть древо жизни" і не в мисленні формується "сутність" людини. Древо людського життя постає в житті його серця, в його глибоких і безпосередніх пережи­ваннях, які випливають із серця. Якщо розум є світло, то духовне життя виникає раніше цього світла — у темряві і мороці глибин душі людини. Розум є вершиною, а не коренем духовного життя, і думка апостола Петра про "сокровенне серце людини", за думкою Юрке­вича, є правильною, тому що фіксує наявність прихованого, але ос­новного життя духу, з якого виникає і формується "верхня" ^СВІДомість. У роботі "Мир з ближніми, як умова християнського об-Щежитія" проводиться думка про те, що всі вчинки людини, поведін-^ки і Думки повинні бути спрямовані вірою. Релігійно-філософські роз­думи Юркевича завершувалися загальним висновком про те, що тільки •любов здатна внести мир і злагоду у серце і взаємовідносини людей.

Любов, на думку В. Соловйова, є визначальним фактом природи ^Чи Даром Божим. Характерною особливістю соловйовського розу-

87-

міння люоові було те, що ця проблема розглядалась крізь призву проблем індивідуальності людини і егоїзму. Любов, ставлячи перед собою завдання знищення егоїзму, сприяє спасінню і моральному виправданню індивідуальності. "Сила любові, переходячи у світло перетворюючи і одухотворяючи форму зовнішніх явищ, відкриває нам свою об'єктивну міцність, але потім вже справа за нами: ми самі повинні зрозуміти це отдкровення і скористатися ним, щоб воно не залишилося швидкоплинним і загадковим проблиском якоїсь таєм­ниці".

П. Флоренський у творі "Столп і ствердження істини" говорить про те, що у християнстві існувала "любов-агапе" як любов все­ленська.

А. Шопенгауер доброту серця вважав універсальною якістю осо-бистості, що постає у глибокому співпереживанні до всього, що живе, передусім — до людини. На його думку, доброта серця осо­бистості тісно пов'язана з рівнем розумової сфери. "Чим більше розвинутий інтелект, тим більше підвищується і сприйняття до співпе­реживання, ось чому численні духовні і тілесні страждання значно сильніше викликають співпереживання". Таким чином доброта ха­рактеру передусім буде утримувати від усякого нанесення біди іншо­му, а потім спонукати до допомоги. Шопенгауер наводить приклади виховання співпереживання у різних народів і етносів. Так, китайці визнають п'ять кардинальних доброчинностей, серед яких на першо­му місці стоїть співпереживання. Інші чотири: справедливість, ввічливість, мудрість, відвертість. У індусів на пам'ятних дошках, що створювались на честь загиблих князів, при уславленні їхніх добро­чинностей на першому місці стає співпереживання. В Афінах співпе­реживання мало свій вівтар на площі. Про нього є згадки у Павсанія І і Лукіана в "Тімоні". У Стобея можна зустріти вислів Фокіона: "Ні вівтар із храма, ні співпереживання із життя людини усувати не тре­ба". В "Sapientia Indorurn", що являє собою грецький переклад "Пан-чататри" написано: "Першою із доброчинностей є милосердя".

Великий вплив на формування етики соціальної роботи справили праці видатних психологів Карла Юнга, Еріха Фромма, Альфреда Адлера. Карл Юнг зазначав, що на цінності фокусуються почуття. Цінності можуть включати в себе погляди на те, що є гарним і що є поганим, що є правильним і що є неправильним, які протиставлені намаганню мислення діяти відповідно до логічних критеріїв. Почуття ставить запитання: "Наскільки це є цінним?".

За Адлером, особистість виробляє власну життєву мету, викорис­товуючи її у якості орієнтира. На неї впливають особистісний досвід, цінності, нахили, особистісні якості людини. Життєві орієнтири визна-

напрямок і кінцеву мету діяльності особистості, дозволяють ^ЦЯ понньому спостерігачу пояснити конкретні аспекти мислення інди-^СТ a j поведінки з точки зору цих цілей. Адлер вказував, що риси обистості не є вроджені, не є такими, що змінюються, вони вироб-° ються як інтегральні частини цільової орієнтації людини. Наприк-той, хто прагне до зверхності у стосунках з іншими, за рахунок собистої влади, формує в собі різні, необхідні для досягнення цієї _меТи, властивості, такі, як честолюбство, заздрість, недовіру. Ключ по поведінки людини знаходиться у прихованих цілях, якими вона керується. За Адлером, формування життєвої мети, життєвого стилю j схеми аперцепції є творчий акт. Творча сила індивідума організує і спрямовує його реакцію на навколишній світ. Вчений вважав, що осо­бистість — це і картина, і художник одночасно, і вона не є без­вільним пішаком в руках зовнішніх сил, а сама формує себе. Почуття спільності, з яким людина сприймає справи інших людей, не просто заради досягнення власних цілей, але з інтересу до них, становить основу соціального інтересу. Будь-яка цінність людини визначається її ставленням до ближнього і тією долею праці, яка необхідна для спільного життя. Завдяки своїй праці для інших людей, індивід стає важливою ланкою у великому ланцюгу, що зв'язує суспільство, по­шкодження якого може призвести до порушень у суспільному житті. Адлер розглядав три важливі завдання, які стоять перед людиною: роботу, дружбу і кохання.

Прибічники біхевіоризму вважали такі категорії, як свобода, авто­номна людина, гідність і творчість надуманими поясненнями поведін­ки людини. На думку Скінера, натхненні заклики до спасіння світу, бажання людей бути благородними, толерантними, сповненими віри, готовими приймати правду, прагнути до вищих ідеалів, не відчуваючи почуття ненависті до тих, хто перешкоджає цьому, повинні бути підкріплені конкретними діями і розумінням того, для чого вони мо­жуть бути використані.

Е- Фромм систему цінностей розглядав як останню екзистенційну потребу особистості. Він писав, що особистість потребує певної марш­рутної карти, системи поглядів і цінностей, що допомагають їй орієн­туватися у цьому світі, діяти цілеспрямовано і послідовно. Система Цінностей дає змогу організувати велику кількість стимулів і подраз­ників, з якими індивід стикається протягом життя. Кожна людина має ^В/1аснУ філософію, тобто внутрішньо упорядковану систему поглядів ^{На с}віт, яка сприймається у якості життєвої основи. Таким чином, якщо будь-які явища і події не вписуються у рамки цієї системи, вони Рактуються як ненормальні, нерозумні, якщо ж, навпаки, вписують-^Ся. то розглядаються як прояв здорового глузду.

-89-

У кожного народу, кожної культури формуються власні, унікальні уявлення про світ, людину, її життя, прагнення, світогляд тощо. Од­нак те, що слугує об'єднуючим началом для більшості культур, є певні етичні норми, правила, стандарти, звичаї соціального повод­ження. Крім загальнолюдських цінностей, в основі яких — ставлення до людини, індивіда, особистості, соціальна робота як професія виз­начає професійні цінності на основі ставлення до клієнта; організації соціальної сфери; колег; професії "Соціальна робота".

Соціальні працівники як професійна група оволодівають таким специфічними для них цінностями.

1. Прагнення до переваги індивіда перед суспільством.

2. Повага конфіденційності у взаєминах із клієнтами.

3. Готовність відокремити особисті почуття і потреби від профе­сійних відносин.

4. Прагнення соціальних змін, що відповідають соціально пізнаним потребам.

5. Готовність передавати знання і вміння іншим.

6. Повага до індивідуальних і групових відмінностей, гідне оціню­вання їх.

7. Прагнення до розвитку здатності підлеглою допомагати собі самому.

8. Готовність діяти від імені підлеглого, не зважаючи на можливі фрустрації.

9. Прагнення до соціальної справедливості, до економічного, фізич­ного та розумового благополуччя всіх членів соціуму.

10. Прагнення до високих стандартів особистої та професійної ]
етики.

Незмінним компонентом соціальної роботи є:

• цінності матеріальної культури суспільства як образне втілення менталітету нації і прагнення суспільства здійснити моральний, розумовий, екологічний, трудовий, економічний, естетичний та фізичний розвиток особистості;

• духовні цінності, що визначають соціальну активність і творчість у ставленні особистості до культури суспільства і до кожного її носія. Такими цінностями є свобода, братерство, праця, гу­манність, солідарність, готовність особистості пожертвувати своїми благами заради благополуччя рідних, добробуту сім'ї, розквіту нації, що вважається критерієм соціальної вихованості особистості.

Цінності визначаються як позитивна чи негативна значимість об'єктів навколишнього світу для людини, класу, групи, суспільства в цілому, що характеризуються не властивостями самими по собі, а їх залуче-

-90-

ністю до сфери життєдіяльності суспільства, інтересів і потреб, соці­альних відносин; критерії і способи оцінки цієї значимості, які вира­жаються у моральних принципах, нормах, ідеалах, установках, цілях.

Професійні цінності соціальної роботи відображені в документі «Етика соціальної роботи: принципи і стандарти", який прийнято у _липні 1994 року в Коломбо (Шрі-Ланка) на загальних зборах Міжна­родної федерації соціальних працівників. Документ складається з двох частин: "Міжнародна декларація етичних принципів соціальної роботи" і "Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників", в яких проголошуються етичні принципи і стандарти соціальних праців­ників по відношенню до клієнтів і колег.

V "Міжнародній декларації етичних принципів соціальної ро­боти" проголошується, що кожна людина унікальна, вимагає підхо­ду до себе з позицій моралі; має право на свободу у задоволенні своїх власних потреб, не зачіпаючи права інших, і зобов'язана вно­сити свій вклад у підвищення добробуту суспільства. Кожне суспіль­ство, незалежно від форми правління, повинне прагнути до забезпе­чення максимальних благ для своїх членів.

Соціальні працівники повинні бути прихильними до принципів соці­альної справедливості.

Соціальний працівник зобов'язаний використовувати об'єктивну систему знань, уміння і навички для надання допомоги окремим лю­дям, групам, громадам і суспільствам з їхньому розвитку, вирішенні індивідуально-суспільних конфліктів і подоланні їх наслідків.

Поиск по сайту: