Міжнародні концепції встановлення інвалідності

Медико-соціальна модель інвалідизації особистості відобра­жена у "Міжнародній класифікації порушень, зниження працездат­ності та соціальної недостатності", основу якої становить таксоно­мія порушень, обмеження життєдіяльності та соціальної недостат­ності. Відхилення від норми у біологічному стані людини позначаєть­ся терміном "порушення". Порушення — це будь-яка втрата чи аномалія психологічної, фізіологічної чи анатомічної структури чи функції. Вважається, що цей термін більш ємкий, ніж "вада" і "роз­лад", тому що містить не тільки розлади і дефекти, але й інші аномалії — втрата органа, кінцівок, частини тіла. В поняття "порушення" вхо­дять також аномалії розумової діяльності. Як один із аспектів його розглядається функціональна обмеженість.

Обмеження життєдіяльності розуміється як будь-яке обмежен­ня чи відсутність (в результаті порушення) здатності здійснювати діяльність способом, який вважається нормальним для людини. Об­меження життєдіяльності — це зниження здібностей у комунікації, самообслуговуванні, орієнтації у просторі і часі, контролю за своєю поведінкою, витривалості. Ступінь обмеження може бути тимчасо­вим чи постійним, оборотним чи необоротним, прогресивним і регре­сивним. Це процес, в результаті якого обмежуються функції організму і діяльності людини у повсякденному житті, тобто являє собою наслідок порушення чи психологічну реакцію на нього. Відповідно до цього специфікація соціального втручання повинна бути узгодженою із здібностями індивіда і його особливими потребами у безбар'єрній архітектурі, спеціальному навчанні, допоміжних пристроях і засобах, у температурному режимі, освітленні тощо.

Під соціальною недостатністю розуміється такий недолік індивіда,

-342-

який випливає із порушення чи обмеження життєдіяльності, за яких людина не може виконувати в повному обсязі звичну для її станови­ща роль у житті (залежно від віку, статі, соціального і культурного стану). Соціальна недостатність характеризує невідповідність між потребами людини та її становищем і очікуваннями самого індивіда або соціальної групи, до якої він відноситься. Соціальна недостатність виникає при ізольованості індивіда від сім'ї, відсутності мобільності і фізичного доступу до об'єктів соціального оточення та засобів комунікації, фізичній залежності від інших людей, низькому рівні комунікації, незадоволеності потреби у самореалізації. Тобто понят­тя "соціальна недостатність" означає порушення у соціальній сфері людини, відсутність умов для гармонізації та гуманізації відносин людини і оточення. Тому поняття "соціальна недостатність" проти­лежне поняттю "соціалізація" і відображає соціальні, економічні і культурні наслідки порушення функцій організму, що спричинюють інвалідизацію індивіда.

Очевидна відсутність ясної робочої диференціації інвалідів при­звела до змішування понять "дефект", "інвалідність", "непраце­здатність", "соціальна недостатність". У минулому у багатьох краї­нах, а в Україні і до цього часу, засоби ідентифікації соціальної недостатності, як правило, залежали від встановлення рівня працездатності і ступеня важкості захворювання. Зробити висновок про інвалідизацію особистості на основі вади розвитку і функціонального обмеження не позбавлено сенсу при важких фор­мах психічних порушень, порушень опорно-рухового апарату і комбінованих формах патологічних станів. За інших умов цей підхід має на увазі припущення про відсутність компенсаторних механізмів особистості чи її педагогічну занедбаність.

Із медичної моделі інвалідизації особистості випливають специфі­ка надання допомоги інвалідам: лікування; догляд, нагляд; надання пенсій, пільг, грошової допомоги; спеціальне навчання і виховання. її кінцева мета — забезпечення виживання особистості в умовах, які не пристосовані до потреб інваліда.

Одна з умов соціального захисту інвалідів — визнання того факту, що попри всі профілактичні заходи, завжди будуть люди з інвалідністю. Це означає, що необхідно виявляти і ліквідувати пе-решколи до повної їх участі у житті суспільства. Зокрема, навчан­ня повинно, по можливості, проходити у звичайній школі, інвалідам молодого віку необхідно надати можливість отримання освіти і ро­боти.

Це водночас підтверджує не тільки рівні права, але і рівні обо­в'язки інвалідів перед суспільством: виконання їхньої ролі у суспільстві

-343-

і обов'язків дорослих громадян. Формування позитивного іміджу інваліда у суспільній свідомості є важливою умовою їх інтеграції, адже здорові люди бачать перш за все ознаки інвалідності; білу тростинку, інвалідну коляску, милиці, слуховий апарат, але не бачать саму людину, особистість.

Сучасні стратегії забезпечення рівних можливостей для інвалідів

Нові прогресивні тенденції соціального захисту інвалідів відоб­ражені в документі 00Н "Стандартні правила створення рівних мож-* ливостей для інвалідів". Цей документ має рекомендаційний харак* тер і зумовлює прийняття державами моральних та політичних зобо* в'язань, а також передбачає реалізацію принципів, що стосуються* відповідальності і співробітництва. Мета Правил — забезпечити таке! становище, коли дівчатка і хлопчики, чоловіки і жінки, які є інвалідами^} мали б ті самі права й обов'язки, що й інші члени суспільства. ^

У "Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для, інвалідів" визначаються цільові галузі для створення рівних можли­востей: доступність, освіта, зайнятість, підтримка прибутків і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура*. відпочинок і спорт, віросповідання. Одна з проблем — визначення принципу рівних можливостей у сфері освіти. Державам пропонуєте**, ся забезпечити навчання дітей-інвалідів в інтегрованих структура'^ Навчання у звичайних школах зумовлює використання послу?! перекладачів та належних допоміжних засобів, а також доступу, щі| покликані задовольнити потреби дітей з різними нозологіями? інвалідності. До процесу навчання на всіх рівнях слід залучати батьківські групи і організації інвалідів. Для створення інвалідам мож*; ливостей у галузі освіти країнам необхідно мати сформульованої політику, що розуміється і сприймається на всіх рівнях, забезпечите гнучкість програм, можливості варіювання навчальних планів. У вй^ падках, коли система загальної шкільної освіти не задовольняє пбЧ треб усіх дітей-інвалідів, необхідно передбачити спеціальне навчай* ня, що спрямоване на підготовку учнів до навчання у системі загали? ної шкільної освіти. Внаслідок особливих комунікативних потреб глухй'' і сліпоглухонімих дітей доцільно організовувати їх навчання * спеціальних закладах чи у спеціальних групах і класах у звичайни* школах.

Перспективним є залучення інвалідів до культурних цінностей художньо-естетичної діяльності. Озвучені книжки, друковані видані ня, які написані простою мовою, чіткий формат і кольори для розу⁵! мово відсталих, адаптовані теле- і театральні постанови для глу­хих — це великий крок у наданні інформації для тих. хто раніш

-344-

^

такої можливості не мав. Заняття хореографією, музикою, літера­турою, театром сприяють виявленню та розвитку художнього і твор­чого потенціалу.

Не менш важлива проблема — організація дозвілля та відпочинку, що тісно пов'язана зі створенням механізмів полегшення пересуван­ня інвалідів до рекреаційних установ, моральною і фінансовою підтримкою персоналу, який здійснює соціальні програми, в тому числі проекти, що передбачають розробку методики забезпечення доступності.

Поиск по сайту: