Встановлення робітничого контролю

У формі фабрично-заводських комітетів органи робітничого контролю виникали ще в період Лютневої революції. Нове керівництво країни розглядало їх як один із центральних органів перехідного періоду, який здійснює не тільки контроль та облік, а й організацію виробництва.

Робітничий контроль передбачалося здійснювати протягом тривалого періоду" проте в умовах розпочатої націоналізації в перші місяці радянської влади сфера дії робітничого контролю зменшувалася. 14 (27) листопада 1917 р. було прийняте Положення про робітничий контроль. Його виборні органи планували створити в усіх галузях на підприємствах, де використовували найману працю. Контролювалися виробництво, процес постачання сировиною, продаж і зберігання товарів, фінансові операції. Встановлювалася судова відповідальність власників підприємств за невиконання розпоряджень органів робітничого контролю. Такий контроль значно прискорив націоналізацію та змінив її спрямування. Майбутні господарники з перших кроків діяльності оволодівали командними, примусовими методами роботи, що ґрунтувалися не на економічній теорії або знанні економіки, а на гаслах моменту. У жодній праці класики марксизму не вказували на те, що одразу після соціалістичної революції потрібно знищити товарно-грошові відносини і замінити їх безпосередньо суспільними і плановими. Більше того, у "Критиці Готської програми" та інших працях К. Маркс акцентував увагу на необхідності використання товарно-грошових відносин у перехідний період. Лідери революції поспішили припинити товарні зв'язки в економіці.

Націоналізація

У перші дні Жовтневої революції більшовики захопили Державний банк. Його націоналізація (Декрет ВЦВК "Про націоналізацію банків" від 27 грудня 1917 р.) ще не означала того, що нові господарі опанували банківську справу, але створила сприятливіші умови для здійснення контролю за фінансами підприємств. Проте загальний саботаж, зловживання банківських працівників, фактичне об'єднання приватних банків із Державним банком тривали ще до 1920 р. Опір банкірів нова влада розглядала як саботаж з боку власників приватних банків, що значно пришвидшило їх націоналізацію (конфіскацію). Фінансове господарство України підпорядковувалося фінансовим органам Росії.

З перших днів революції радянська влада розпоряджалася окремими підприємствами, котрі мали важливе значення для держави і власники яких не підкорялися рішенням державних органів. Насамперед націоналізували великі заводи військового призначення, серед яких Обухівський, Балтійський та ін. Проте вже тоді за ініціативою трудящих оголосили націоналізованими також підприємства місцевого значення. їх передавали створеній 1 грудня 1917 р. Вищій раді народного господарства Росії (ВРНГ). В Україні сформували філії ВРНГ, які не мали автономії. Одними з перших у країні націоналізували акціонерні товариства "Продамет" і "Кровля" (січень 1918 р.), пізніше — 9 із 16 великих металургійних заводів, що виплавляли 80 % чавуну і сталі, 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, деякі підприємства Харкова, Катеринослава та інших міст. Отже, економічний потенціал Східної України розглядали як власність революційної Росії, у ньому спостерігалися ті самі революційні тенденції. Українські уряди доби Національно-визвольної революції (1917—1919) не вплинули суттєво на зміну загального становища та розвиток економіки країни. їхні прагнення створити єдиний самостійний економічний простір України не мали успіху.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилася до конфіскації, що негативно відобразилося на діяльності промислових підприємств, оскільки порушувалися господарські зв'язки, ускладнювалося налагодження контролю в масштабі країни. Незважаючи на це, з початку 1918 р. націоналізація промисловості на місцях набувала характеру масового, стихійного і такого, що все більш зростає, конфіскаційного руху. Брак досвіду призводив до того, що іноді усуспільнювали підприємства, управляти якими працівники фактично не були готові, а також малі підприємства, котрі ставали тягарем для держави. Поширилася практика незаконної конфіскації за рішенням фабрично-заводського комітету з наступним її затвердженням державними органами. На цьому тлі відбувалося погіршення економічного становища країни, ускладнювалася ситуація з хлібом. Щоб зупинити цей неконтрольований занепад і руйнацію економічних зв'язків. Рада народних комісарів (РНК) змушена була здійснити централізацію господарського життя в загальнонаціональному масштабі. Саме це і визначило характер націоналізації другого етапу (травень — червень 1918 р,). У розпорядження держави переходили галузі виробництва, насамперед ті, в яких позиції великого фінансового капіталу були найміцніші: цукрова промисловість (націоналізовано в травні), нафтова, металургійна і машинобудівна (націоналізовано в червні).

Держава до 1 липня стала власником 513 великих промислових підприємств. 28 червня 1918 р. РНК прийняла Декрет про загальну націоналізацію великої промисловості країни з метою рішучої боротьби з господарською і виробничою розрухою та зміцнення диктатури робітничого класу і селянської бідноти. В умовах громадянської війни почали націоналізовувати всі промислові підприємства. До осені 1918 р. промисловість було майже повністю націоналізовано.

Декрет про землю, ухвалений на II з'їзді Рад (1917), започаткував нові аграрні відносини. У ньому поєднувалися радикальні заходи — скасування приватної власності на землю і передання поміщицьких маєтків, як і всіх земель удільних, монастирських, церковних, з усім живим і мертвим інвентарем, у розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів — із визнанням рівноправності всіх форм землекористування (подвірної, хутірської, громадської, артільної) і правом розподілу конфіскованої землі за трудовою або споживчою нормами з періодичним переділом.

Націоналізацію та розподіл землі здійснювали на основі Закону про соціалізацію землі, затвердженого ВЦВК 27 січня (9 лютого) 1918 р., який визначав порядок розподілу і споживчо-трудову норму наділу. У 1917—1919 рр. розподіл здійснили в 22 губерніях. Землю отримали понад 6 млн селян, яких звільнили від плати за оренду землі та боргів Селянському банкові. Докорінна зміна відбулася в соціальній структурі села: частка заможних селян зменшилася а 15 до 5 %, середняків — різко збільшилася (з 20 до 60 %), а чисельність бідняків зменшилася з 65 до 35 %. Деякі зразкові господарства не поділяли, а реорганізовували у дослідні показові форми радянського господарства — радгоспи.

Водночас вжили заходи воєнного характеру, що стало виявом "надреволюційності" на селі. Зокрема, встановили державну монополію на хліб. 27 травня 1918 р. продовольчим органам надали надзвичайні повноваження для закупівлі хліба (формувати ці органи почали після затвердження декрету про надання Народному комісаріату продовольства надзвичайних повноважень у боротьбі з сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними). На основі цього документа від 11 червня 1918 р. створили продовольчі загони (продзагони) і комітети бідноти (комбіди), завдання яких полягало у вилученні надлишків хліба за твердими цінами (весною 1918 р. гроші відігравали незначну роль і хліб фактично вилучали безплатно, у кращому разі — в обмін на промислові товари). Дії продзагонів і комбідів сприяли збільшенню обсягів щоденного вивезення, наприклад з України, продовольства — зі 140 вагонів у березні до 400 у червні 1918 р. Вивезення хліба супроводжувалося реквізиціями, насильством над селянами, здійсненням терору над селом.

Політика "воєнного комунізму"

З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Установили командно-адміністративний режим з метою зосередження в державі всіх ресурсів і порятунку господарських зв'язків. Почали вживати надзвичайні заходи, що пізніше назвали політикою "воєнного комунізму", яка завершилася до весни 1919 р. Визначають такі складові політики "воєнного комунізму":

— введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

— націоналізація всіх підприємств;

— централізація розподілу сировини та готової продукції;

— заборона вільної торгівлі (листопад 1918 р.), обмеження грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, уведення загальної трудової повинності;

— запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — модель державного регулювання економіки, що мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, що передбачало вживання вимушених тимчасових заходів, а з іншого — його реалізація на практиці свідчила про спробу безпосереднього переходу до нового суспільного устрою. Своєрідною основою політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мала здати державі лишки зерна та інших продуктів. Спочатку їх обсяги визначалися потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але потім головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка — одна зі складових встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному втриманні стабільних цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. лише в Україні діяло 46 таких загонів, які налічували 1500 осіб).

Ідею побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріпили декретами Раднаркому, ухваленими в 1920 р.: "Про безплатний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безплатний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про відміну плати за будь-яке паливо" (23 грудня).

Пропонували різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — тредами, енедами, проте кризовий стан економіки підтверджував неефективність застосованих заходів.

В Україні, де майже 65 % урожаю спрямовували на ринок (у Катеринославській губернії — 50 %, Таврійській — 60, Херсонській — 65 % тощо), цю політику не схвалювали. Невдоволення спричинив і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств і перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва зумовив невдоволення і протест селян.

У1920 р. внаслідок громадянської війни та реалізації політики "воєнного комунізму" порівняно з 1917 р. виробництво промислової продукції в країні зменшилося і становило 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. продукували сталі 1,7 %, прокату — 1,8, вугілля (Донбас) — 22 % від рівня 1913 р. Такий стан економіки спонукав до нової хвилі націоналізації. В Україні вона почалася втретє. Держава отримала 11 тис. промислових підприємств, щоправда, їй вдалося більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис. із них. У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію, 30 тис. бійців якої працювали на окремих підприємствах, їх не одноразово використовували як знаряддя примусу. В господарській практиці поширилися мілітаризація праці, трудові повинності.

Очолювану Й. Сталіним Українську трудову армію застосовували також з метою вилучення із селянських господарств хліба, а з 1920 р. — ще й м'яса, яєць, окремих видів овочів. Хоча офіційна продрозкладка для України становила 140 млн пудів, однак Й. Сталін вважав, що в країні є 600 млн пудів хлібних лишків. Щоб відібрати їх у селян, організували велетенську армію. Штат лише губернських, повітових і районних продовольчих комітетів нараховував 60 тис. осіб. Також діяли члени продовольчих загонів, трудова армія, війська внутрішньої служби.

Різко посилилася централізація управління. З метою виявлення і максимального використання ресурсів підприємства позбавляли самостійності. Вищим органом вважали утворену ВЦВК 30 листопада 1918 р. Раду робітничої і селянської оборони, завдання якої полягало у запровадженні жорсткого режиму в усіх галузях народного господарства і тісній координації роботи відомств. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалася Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої мала яскраво виражений військовий характер. Координували дії споріднених галузей промисловості виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети, або центри (всього їх нараховували 42 — Головнафта, Головсіль, Центромідь та ін.), здійснювали оперативне керівництво підприємствами. Між главком і підприємством у багатьох галузях була ще одна ланка— трест, що керував кількома невеликими підприємствами, не підпорядкованими безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління дістала назву главкізму.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. слід було вирішити насамперед завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах потребував також зміни форм і методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, невдоволення продрозкладкою спричинили весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 p. X з'їзд РКП(б) під час внутрішньополітичної боротьби ухвалив рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми та обсяг податку; загальна сума податку становила 126 млн пудів зерна замість 180 млн згідно із продрозкладкою). Це започаткувало перехід до нової економічної політики (НЕП).

Поиск по сайту: