Концентрація та монополізація

Значні темпи розвитку галузей важкої промисловості сприяли збільшенню кількості великих підприємств, які на початку XX ст. переважали в структурі промисловості Німеччини. Такі зміни привели до суттєвої концентрації виробництва і капіталу, а отже, до їх монополізації. Уже в кінці 80-х років XIX ст. у країні діяло 328 акціонерних товариств із капіталом 2,7 млрд марок, тобто створюються умови для формування монополістичних об'єднань у промисловості.

Особливість монополізації економіки полягала в організації переважно картелів і синдикатів. У зв'язку з недостатнім розвитком внутрішнього ринку їх частіше створювали для зовнішньоторговельної експансії. У виробництві переважали невеликі та середні підприємства, тому це була єдина країна, котра об'єднала у картелі й синдикати сотні незначних підприємств. На початку Першої світової війни їх нараховували 600.

Як і у США, на промислових підприємствах встановлювали нове оснащення. Стимулом для створення машинобудівних заводів були державні замовлення на зброю. Це характерна ознака німецької економіки аж до середини 40-х рр. XX ст. Прискоренню економічного прогресу сприяло активне спорудження залізниць. Уже у 60-ті роки XIX ст. вони з'єднали майже всі великі міста, а в 70-х роках завершили будівництво національної системи шляхів сполучення. Німеччина перетворилася на країну європейського транзиту.

Оскільки промисловість не мала достатніх нагромаджень і потребувала додаткових коштів, великі банки нею всіляко опікувалися: контролювали промислові фірми, яким надали довготермінові кредити, зміцнювали їх. Значна роль банків у формуванні монополій стала особливістю монополізації виробництва країни. Зміни відбувалися і в самій банківській системі. Поряд із концентрацією за інтересами, коли банки об'єднувалися з метою здійснення окремих операцій із фінансування, з 80-х років поширилася територіальна концентрація, яка полягала в зосередженні великих комерційних банків у Берліні. На початку XX ст. у Німеччині функціонувало п'ять могутніх груп, котрі охопили 58 комерційних банків. Вони отримали 71 % власного капіталу всіх банків країни. Кожну групу очолював великий комерційний банк: Німецький, Дрезденський, Торгово-промисловий, Облікове товариство, Шафгаузенська банківська спілка. Наймогутнішими вважали Німецький банк і Облікове товариство, котрі сконцентрували майже 50 % банківських вкладів у Німеччині.

Великі комерційні банки на початку XX ст. намагались організувати та розширити іноземні ділові зв'язки. їх діяльність розвивалась за такими напрямами: емісія іноземних державних позик, кредитування експорту й імпорту, підтримка промислових підприємств за кордоном. За 12 передвоєнних років вивезення капіталу з Німеччини збільшилося утричі, тоді як з Англії й Франції — у 1,5 разу. Англія спрямувала свої капітали переважно в колонії, Франція — в Росію і країни Європи у формі позикового капіталу. Німеччина" котра не мала власних великих колоній, рівномірно розподіляла обсяги вивезення капіталу між Європою та Америкою. Вона експортувала капітал туди, де були сприятливі ринки для німецької промисловості. Причому німецький капіталізм вирізняло проникнення і в промислово розвинуті країни. Для монополій особливе значення мав зовнішній ринок. Напередодні Першої світової війни підписали майже 100 міжнародних угод за участю німецьких монополій.

Концентрація капіталів комерційних банків та посилення їх влади обмежували безпосередні контакти з виробничою сферою та торгівлею Німецького центрального банку. Головний емісійний центр країни здійснював операції із регулювання грошового обігу, підтримував стабільність національної валюти.

Активна діяльність комерційних банків вплинула і на діяльність бірж. Доручення клієнтів на операції з цінними паперами виконували банки. На біржу цінні папери потрапляли тільки через них, що суттєво впливало на формування біржової політики.

Значні диспропорції та суперечності, зумовлені швидкими темпами розвитку монополістичного капіталізму на основі докапіталістичних відносин, вузькість внутрішнього ринку (заробітна плата працівників була нижча, ніж в Англії та США), брак широких колоніальних володінь (у 12 разів менше, ніж у Англії, у 5 разів — ніж у Франції), фінансова могутність і нагромадження "надлишкового" капіталу підштовхували Німеччину до експансії, енергійного проникнення в інші країни та чужі колонії. Розвиваючи мирну експансію, кайзерівська Німеччина посилено готувалася до перерозподілу світу (колоній). Почалася мілітаризація економіки.

Феодальні пережитки у сільському господарстві сприяли тому, що щорічний дефіцит сільськогосподарського виробництва становив 2 млрд марок і мав тенденцію до постійного зростання. Країна з експортера сільськогосподарської сировини перетворилася на її імпортера. Залежність Німеччини від імпорту бавовни, вовни, шкіри стримувала розвиток легкої промисловості, не давала можливості зменшити ціну робочої сили. Якщо в США в цей період висунули теорію американської винятковості, то в Німеччині — ідею про нестачу життєвого простору. Остання створила шовіністичний Паннімецький союз (1891—1932) і готувалася до переділу світу.

Отже, на початку XX ст. країна перетворилася з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Швидкі темпи розвитку промисловості, особливо важкої (за темпами розвитку і рівнем виробництва промислової продукції Німеччина посіла друге місце у світі після США), зумовили переростання нею меж внутрішнього ринку внаслідок браку запасів сировини та збуту своєї продукції. Це пов'язано із невеликим попитом на промислову продукцію на внутрішньому ринкові, оскільки зберігалася невисока платоспроможність багатьох батраків і селян. Пруссько-юнкерський шлях становлення сільського господарства Німеччини виявися неефективним. Разом із тим до кінця XIX ст. сформувався національний господарський комплекс. Відсутність колоній, що могли розв'язати низку проблем, і жорстка конкуренція на шляху мирного "завоювання" світового ринку пояснюють крайню агресивність капіталізму та його зовнішню експансію, що й призвело до Першої світової війни.

Економічна думка

Активна політика індустріалізації суспільства, зміни у суспільних відносинах разом зі змінами у процесах розвитку науки революціонізували економічну думку. Значний вплив у Західній Європі мали ідеї представників австрійської (віденської) школи. Австрійці К. Менгер (1840—1921) та його учні Ф. Візер (1861—1926) і О. Бьом-Баверк (1851—1914) повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самим вони сприяли створенню теорії поведінки споживача, формуванню галузі знань, що отримала назву економічної психології. Чимало класиків, практично, не цікавилося проблемами особистого споживання, не розглядало їх у предметі політичної економії. Вони вважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані. К. Менгер, на відміну від них, стверджував, що людина зі своїми потребами і владою над засобами задоволення останніх — висхідний і кінцевий пункт будь-якого людського господарювання.

У праці "Основи політекономії” (1871), розробляючи теорію цінності (вартості), що визначається граничною корисністю, він суб'єктивно трактував категорію цінності.

Головні положення концепції цінності К. Менгера такі: "Цінність — це значення, яке для нас мають конкретні блага або кількості благ внаслідок того, що у задоволенні своїх потреб ми усвідомлюємо залежність від наявності їх у своєму розпорядженні (...).

Отже, цінність не є щось таке, що властиве благам, не властивість їх, проте також і не самостійна, така, що існує сама по собі, річ. Цінність — це судження, яке господарюючі люди мають про значення тих благ, що знаходяться в їх розпорядженні, для підтримання їх життя та їх добробуту, а тому поза їх свідомістю вона не існує...

Цінність суб'єктивна не лише поза своєю сутністю, але й за своєю мірою. Блага мають цінність завжди для певних господарюючих суб'єктів і водночас мають для них певну цінність".

Відмінність між корисністю і цінністю можна розглянути на такому прикладі. Кухоль води з великого джерела має визначену корисність для людини, адже він угамовує її спрагу, але людина може скористатися будь-яким іншим джерелом, щоб напитися води, оскільки вона у звичайних умовах не є рідкісністю. Зовсім інша ситуація спостерігається в умовах пустелі, коли від наявності води залежить життя людини, і, таким чином, кухоль води виявляється не тільки корисним, а й цінним благом. Отже, цінність — поєднання корисності з рідкісністю або обмеженістю матеріального блага. Основоположники класичної політекономії (А. Сміт, Д. Рікардо та ін.) ототожнювали корисність із споживною вартістю.

Споживач оцінює властивості та якості конкретного блага через його корисність, що характеризує сприйняття особою конкретних властивостей благ, які дають йому змогу задовольнити власні потреби. При цьому корисність поділяють на два види:

1) абстрактну, або родову, що полягає у здатності блага задовольняти яку-небудь потребу;

2) конкретну — суб'єктивне оцінювання корисності певного виду блага, яке залежить від міри насиченості потреби цього блага та запасу цього блага або рідкісності.

Справді, будь-який споживач сам визначає максимальну суму грошей (е мірою корисності), яку може виділити для придбання тієї чи іншої корисності, з огляду насамперед на міру інтенсивності потреби. Чим вища інтенсивність потреби, тим сильніше бажання суб'єкта купити товар, тим більшу кількість грошей він готовий за нього заплатити. Щодо рідкісності, то залежність тут обернено пропорційна: чим більший запас блага, тим (за всіх інших рівних умов) меншу ціну за нього готовий заплатити споживач.

Отже, представники австрійської школи граничної корисності (маржиналізму) зробили такий внесок у розвиток економічної науки:

— розглянуті проблеми (взаємодія попиту, пропозиції й ціни, взаємозв'язку! взаємозумовленості корисності та вартості, співвідношення платоспроможного попиту і ціни) е одними із найважливіших для забезпечення стійкого функціонування товарного виробництва;

— аналіз і прогнозування величини попиту і пропозиції, дослідження конкурентних ринків — актуальні завдання для економічної науки і на сучасному етапі її розвитку;

— безумовним досягненням маржинального напряму економічної науки слід визнати власне постановку питання про роль фактора часу в розвитку економіки (наприклад, походження прибутку пов'язували з впливом фактора часу на граничні корисності створюваних благ);

— у сучасній економічній науці широко застосовують теорію граничної корисності як методологічний аналіз закономірностей споживчого попиту, вивчення ринків недосконалої конкуренції, питань ціноутворення на фактори виробництва на мікроекономічному рівні.

Значну роль у формуванні неокласичної економічної теорії кінця XIX ст. відіграв Дж.Б. Кларк (1847—1938, США). Його праці були опубліковані у 80— 90-х роках XIX ст. Найвідоміші з них — "Філософія багатства” (1886) і "Розподіл багатства” (1899), в яких, особливо в останній, він детально розглянув найпопулярніші на той час маржинальні ідеї, увагу звернув на неординарні положення і навіть, як він називав їх, "закони" економічної науки. У перших двох розділах із 26 коротко сформульовані майже всі ключові ідеї і трактування. Зазначимо головні з них:

1) розподіл суспільного доходу регулюється суспільним законом, який за вільної конкуренції може забезпечити кожному факторові виробництва створювану ним суму багатства;

2) багатство — це кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту;

3) кожен фактор виробництва має в суспільному продукті ту частку багатства, яку саме він виробляє;

4) поділ усього доходу суспільства на різні види доходу (заробітна плата, процент і прибуток) безпосередньо і цілком є предметом економічної науки;

5)названі види доходу отримують відповідно за виконання роботи, надання капіталу і координування заробітної плати та процента;

6) під час раціонального визначення доходів жоден із "класів людей", зайнятих на виробництві, не матиме претензій один до одного;

7) в економічному розумінні виробництво продукту не завершиться доти, доки представники торгівлі не доведуть його до покупця і продаж відбудеться, що є завершальним актом суспільного виробництва.

Американський учений вважав, що економічна наука покликана вивчати і пояснювати природу та розподіл доходів у ринковій економіці. Він запропонував поділити економічну теорію на три розділи: 1) дослідження універсальних законів багатства; до яких відніс закон граничної корисності, закон специфічної продуктивності та закон спадної продуктивності; 2) соціально-економічна статика, що аналізує умови, необхідні й достатні для встановлення рівноваги економічної системи; 3) соціально-економічна динаміка, що досліджує закони економічного розвитку, пов'язані з порушенням статичних умов чинниками технічного прогресу, зростання і міграції населення, нагромадження капіталу, зміни потреб тощо.

Вчений обґрунтував закон граничної корисності (згодом названий законом Кларка), згідно з яким вартість (цінність) товару вимірюється сумою граничних корисностей усіх його властивостей ("пучок елементарних корисностей"), кожен з яких належить до окремого класу споживачів.

Поиск по сайту: