Велика Британія: політика державного регулювання

За роки Другої світової війни країна втратила 25 % національного багатства, зменшився обсяг промислової продукції, який у 1946 р. становив 90 %, порівняно з 1937 р. Унаслідок війни посилилася залежність Великої Британії від США, було втрачено значну частину ринку, куди все більше проникав американський капітал.

Лейбористський уряд K.P. Еттлі у 1945—1951 рр. намагався відродити економіку країни шляхом поступового підвищення частки та ролі державної власності, зберігаючи змішану економіку. Націоналізація значної частини промислових підприємств, на думку уряду, мала створити умови для прискорення економічного розвитку. Тому наприкінці 40-х років націоналізували Англійський банк, вугільну і газову промисловості, низку електростанцій, частину підприємств сталеливарної промисловості, увесь внутрішній транспорт, телеграф і радіозв'язок. Держава контролювала 20 % національного багатства. Вона здійснювала націоналізацію шляхом викупу підприємств за значно більшими цінами і гарантувала щорічний дохід, котрий сплачували від частини прибутку націоналізованих підприємств.

З метою регулювання і контролювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі промисловості, процесу сплати компенсації колишнім власникам підприємств створили Раду національних інвестицій. Комітет емісії капіталів контролював випуск цінних паперів і зобов'язань, регулював надання позик приватним підприємцям, планував діяльність приватнокапіталістичних підприємств, стимулював інвестиції у ті чи інші галузі. Для погодження діяльності економічних міністерств ввели посаду головного плановика, а щоб розробляти інвестиційний план, сформували Планове економічне управління. Саме воно вдосконалювало річні плани — кон'юнктурні прогнози і чотирирічний план на 1949—1952 рр., що мав забезпечити безкризовий розвиток англійської економіки. Проте уряд Великої Британії, як і Франції, не отримав могутнього засобу ринкової політики системи управління націоналізованим сектором, адже дирекція кожного підприємства залишалася незалежною у своїх діях.

За темпами розвитку в 50-х роках XX ст. Велика Британія відставала від інших розвинутих європейських країн. До початку 70-х років від Британської імперії залишилася лише низка островів у Світовому океані, а сама вона перетворилася на Британське співтовариство націй — міжурядову організацію країн, які раніше входили до її складу і визнавали зв'язки з колишньою метрополією. Після здобуття незалежності колоніями перед країною постало питання участі в європейській інтеграції.

З метою стабілізації післявоєнної економіки Велика Британія вжила низку заходів. У 1947 р. оголосили про введення режиму економії, який полягав у заморожуванні заробітної плати, доходів, обмеженні споживання громадян. Спрямування великих капіталовкладень у промисловість сприяло загальному зростанню народного господарства країни, зокрема підвищенню продуктивності праці. Уже в 1948 р. промисловість Англії перевищила довоєнний рівень випуску продукції. У результаті виконання ухваленої в 1947 р. чотирирічної програми розвитку сільськогосподарського виробництва збільшилися обсяги випуску продукції. До початку 50-х років вдалося відновити економічний потенціал країни.

Прискореному розвитку економіки Англії в 50-х роках сприяли науково-технічна революція, удосконалення методів управління, значні капіталовкладення держави у виробництво, структурні зміни в промисловості. Економічний стан країни поліпшився також шляхом поставок воєнно-стратегічної сировини та виконання воєнних замовлень США у зв'язку з війною в Кореї. Нагромадження золота і валюти дало змогу урядові лейбористів наприкінці 1950 р. відмовитися від американської допомоги за планом Маршалла. У 1960 р. під керівництвом Англії організували Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), яка об'єднала країни, що не увійшли до складу Європейського Економічного Співтовариства (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція). Мета цього об'єднання полягала у створенні сприятливих умов для продажу англійських товарів та послуг. На відміну від Європейського Економічного Співтовариства (Спільного ринку), асоціація зберігала діючі митні тарифи в торгівлі з державами інших регіонів. Однак уже з 1961 р. Англія розпочала переговори про вступ до Спільного ринку (його створили в 1957 р. з метою протистояння конкуренції, що посилювалася, з боку США та Японії, до нього увійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург). Проте успіху у переговорах досягли лише в 1973 р.

У другій половині 60—70-х років в економіці країни спостерігаються кризові явища. Вони тісно пов'язані зі світовою енергетичною кризою 1973 р., з циклічною кризою 1975 р. і великими витратами на соціальні програми лейбористів. Темпи інфляції сягнули до кінця 70-х років 15 % за рік (небачений до того часу в країні рівень), більше ніж на 10 % зменшився обсяг промислового виробництва.

Тетчеризм

Політика виходу британської економіки із кризи за допомогою неоконсервативної моделі державного регулювання отримала назву "тетчеризм", від імені Маргарет Тетчер, глави уряду консерваторів із 1979 р. Нова економічна програма М. Тетчер ґрунтувалася на теорії економічного лібералізму і його сучасної модифікації — монетаризму. Тому уряд М. Тетчер виступив за вільне підприємництво, розширення особистої ініціативи і крайній індивідуалізм. Він спрямовував політику на скорочення витрат на соціальні потреби населення й оподаткування, здійснював приватизацію державних підприємств, не надавав субсидій збанкрутілим підприємствам, зменшував владу профспілок.

Реформи охопили всі сфери господарського життя країни: обмежили профспілкові права на проведення страйків, у грошовій і банківській системах прийняли монетаристську концепцію, що передбачала жорстке обмеження грошей в обігу, стимулювали розвиток приватного бізнесу й обмежили державне підприємництво, розширювали господарську самостійність і фінансову автономію державних компаній, здійснили податкову реформу, вживали антиінфляційних заходів.

З метою втілення монетарних принципів регулювання економіки послабили податковий контроль за функціонуванням ринку, підвищили роль кредитно-грошових інститутів, радикально змінили структуру бюджетного механізму, що виражалось у відході від прогресивного оподаткування приватних осіб і підприємців.

Важливий напрям реформи — курс на приватизацію, який значно обмежував державне підприємництво. За три роки (з серпня 1984 р. до травня 1987 р.) у приватну власність передали дев'ять найважливіших концернів, або близько 33 % усієї власності держави в промисловості, у тому числі телекомунікації та підприємства газової промисловості. Державні компанії вивели із зони сприятливого клімату, який раніше підтримував уряд. Тепер вони мали виживати в умовах конкуренції, а ціни на вироблені ними товари і послуги не підтримували спеціальними заходами — їх повністю визначали умови ринкової конкуренції. Конкуренція і страх банкрутства спонукали державні компанії до підвищення ефективності, відносини з державою вони формували на основі контрактів.

Значно стимулювали розвиток приватного підприємництва нова податкова і фінансова політика: збільшили податкові пільги, кредити, які надавали приватним особам банки країни, зменшили податки великих корпорацій до 36 %, уряд здійснював політику стимулювання господарської діяльності підприємств, скорочували чисельність державного апарату і витрати на його утримання (серед центральних міністерств практично не було галузевих, що позбавило державу від безпосереднього втручання в господарське життя).

З метою стимулювання інвестицій акцент перемістився з прямого оподаткування на непряме. Частка надходжень у державний бюджет від непрямих податків зросла з 34 % у 1979 р. до 39 у 1981 р. Ставки податку на додану вартість, яким обкладали широкий асортимент товарів першої необхідності, включно з послугами і медичною допомогою, підвищили з 8 до 15 %.

Визначають такі найважливіші напрями антиінфляційної діяльності уряду М. Тетчер:

державний контроль темпів зростання грошової маси в обігу, знижки, що надавала держава приватному сектору, скасування контролю над цінами і заробітною платою, підвищення ставки процента, обмеження державних витрат, у тому числі на соціальні потреби. Унаслідок таких дій знизилася інфляція наприкінці 80-х років до 3 % на рік (у 1989 р. вона становила 16 %), тобто до величини, яку рекомендували монетарного. У середині 80-х років у Великій Британії спостерігалися середні темпи економічного зростання, характерні для розвинутих країн. Показник збільшення валового внутрішнього продукту досяг найвищої позначки в Західній Європі, зросла продуктивність праці. Зміцніла позиція Лондона як одного з фінансових центрів світу. За обсягом виробництва Англія посіла п'яте місце у світі після США, Японії, Німеччини і Франції. Навіть у сільськогосподарському виробництві щорічний приріст становив 5—6 %.

Успіхи тетчеризму в умовах Великої Британії свідчили про здатність капіталістичної системи трансформуватися і пристосовуватися до нових соціально-економічних умов. Головні напрями здійснення структурних змін економіки країни збереглися і в 90-х роках, незважаючи на "стискання" соціокультурного потенціалу суспільства. Останнє зумовлене нерівномірністю збільшення доходів різних верств населення. Так, доходи 20 % багатого населення зростали в середньому на 4,7 % у рік, тоді як у 20 % бідних — лише на 0,2 %. У результаті середній дохід 20 % багатих на початку XXI ст. був у 17 разів вищий, ніж у 20 % бідних.

Франція.

Війна і чотирирічна окупація завдали значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилося на 70 %, а виробництво продукції сільського господарства зменшилося, порівняно з довоєнним періодом, удвічі. У 1944 р. сформували на чолі з Ш. де Голлем (1890—1970) тимчасовий уряд, який працював до 1946 р. Його завдання полягало в ліквідації економічної розрухи та відбудові промислового і сільськогосподарського виробництва. Комуністи, котрі увійшли до уряду, відстоювали націоналізацію, створення системи соціальної захищеності, планування. Виконуючи програму уряду, протягом 1945— 1947 рр. у країні націоналізували 1 /5 промисловості.

Націоналізація, яку здійснили частково, і законодавче закріплення соціальних прав трудящих значно сприяли обмеженню панування монополій, з одного боку, а з іншого — збільшенню припливу капіталовкладень у націоналізовану промисловість. До кінця 40-х років XX ст. економіку країни відновили (у 1947 р. було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а в 1950 р. — сільськогосподарського).

Новий міністр фінансів Р. Майєр восени 1947 р. запропонував план, згідно з яким відмовлялися від системи фіксованих цін і вводили різноманітні валютні курси. У січні 1948 р. провели девальвацію франка, в результаті чого його золотий вміст зменшився на 44 %. Політика Р. Майєра дала позитивні результати.

Призупинення процесу націоналізації в 1948 р. у зв'язку з виходом комуністів з уряду сприяло зближенню Франції та США. У червні того самого року в Парижі підписали угоду про економічне співробітництво зі США — план Маршалла. До 1958 р. загальна сума допомоги США Франції становила 12 млрд дол.

У післявоєнний період у Франції у зв'язку з оновленням основного капіталу! зі зміною структури промисловості створення засобів виробництва переважало над виготовленням предметів споживання. До кінця 50-х років у країні сформувалися три сектори у промисловості: традиційні галузі (текстильна, металургійна, машинобудування, виробництво предметів розкоші), нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробна) і найновіші (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластичних мас).

Поиск по сайту: