Основи економічного зростання Нідерландів

Економічному розвитку Нідерландів, які з кінця XV ст. почали формуватися і в XVII ст. перетворилися на зразкову капіталістичну країну, сприяли:

1) географічні умови. Зі зміною торгових шляхів після Великих географічних відкриттів Нідерланди опинилися на перехресті шляхів світової торгівлі і стали торговим посередником між Заходом та Сходом, Півднем і Північчю. Країну вважали другою після стародавньої Фінікії найвідомішою морською країною;

2) особливість розвитку Нідерландів полягала й у тому, що кріпосне право тут не закріпилося і селяни зберегли особисту свободу. Частка феодального землеволодіння становила лише 20—25 %. Оскільки у середні віки ще не налагодили у великих масштабах меліорацію, то прибережні території, які періодично заливало море, майже не були у приватній власності феодалів. Створювали фермерські господарства, райони "торговельного землеробства", що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур;

3) унаслідок буржуазної революції країна стала першою в історії Європи буржуазною республікою — Республікою Сполучених провінцій. 26 липня 1581 р. вона проголосила свою повну незалежність (Іспанія визнала незалежність Нідерландів лише в 1609 р.). Південні Нідерланди (майбутня Бельгія) ще багато років перебували під пануванням Іспанії.

Найпоширенішими в Нідерландах були зовнішня та внутрішня торгівля. Розкриємо характерні особливості розвитку економіки країни.

1. Головне значення для економіки Нідерландів XVII ст. мала зовнішня торгівля. Країна вдалася до широких захоплень, головним чином у Південно-Схід-ній Азії ("Нідерландська Індія" — Індонезія). Нідерланди засновували торгові факторії, монополізували постачання прянощів і східних товарів, займалися каботажними (тобто між портами країни) перевезеннями. У цьому вони наслідували португальців.

Головна мета цієї торговельної системи полягала не в постачанні Європи колоніальними товарами, а в посередницькій торгівлі між окремими регіонами Південно-Східної Азії. Нідерланди стали третьою після Іспанії та Португалії колоніальною країною. Амстердам — спадкоємець італійських міст і Антверпена — відігравав роль основного торгового центру Європи. Це було останнє торгове місто після Генуї, Венеції й Антверпена, котре представляло власні інтереси, а не інтереси нації та країни загалом. Наприкінці XVI ст. кораблі Амстердама перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися Піренейський півострів і Північна Атлантика.

"Торговий дух, яким здавна вирізнявся цей народ, став вирішальним. Тут думали і турбувалися лише про торгівлю. Майже кожен самостійний міщанин був купцем чи у будь-якому випадку прагнув ним стати"1, — констатував відомий нідерландський історик Б. Бааш.

2. Розвиток зовнішньої та внутрішньої торгівлі зумовив збільшення ролі банківської справи та кредиту. В європейській торгівлі активно поширювався комерційний кредит. На початку XVI ст. в Антверпені сформувався грошовий ринок, на якому в міжнародних розрахунках використовували векселі (письмові боргові зобов'язання) на пред'явника. Борги та кредити надходили на ринок. Векселі були в обігу замість готівки, переходили з рук у руки, доки їх не анульовували. Поширилася практика платіжних розпоряджень (асигнацій), що встановлювала відповідальність кредиторів. У 1698 р. утворили Страхову палату. Нідерланди вважали центром ринку цінних паперів. Сюди спрямовували численні перевідні векселі, які скуповували багаті купці та банкіри, випускаючи для їх забезпечення власні цінні папери. Протягом XVII ст. Амстердам перетворився на найбільший міжнародний фінансово-кредитний центр, чому сприяли низькі проценти (5 %) на позиковий капітал.

Надлишкові нідерландські капітали, проникаючи в економіку інших країн і даючи значні прибутки, стали одним із чинників економічного розвитку цих країн. Отже, зовнішня політика Нідерландів зумовила появу конкурентів. Уже в 30-х роках XVII ст. нідерландську торгову систему в Європі зруйнували.

3. У XVII ст., окрім зовнішньої торгівлі, в Нідерландах велике значення мало рибальство. У цій галузі працювало 100—120 тис. осіб і використовувалось майже 2 тис. кораблів. Діставши у спадок від генуезців дуже прибуткову торгівлю оселедцями, країна забезпечувала ними всю католицьку Європу, яка і в XVII ст. потерпала від частих постів.

Добре розвинуте рибальство — надзвичайно прибуткова справа для купців і судновласників, справжнє "золоте дно", що у свою чергу стимулювало розвиток торгівлі, суднобудування, виробництва парусини тощо.

4. Нідерланди в XVII ст. вирізнялися високим ступенем розвитку суднобудування. Ця невелика республіка (площа 25 тис. км кв., чисельність населення 2 млн осіб) мала флот, який за кількістю і тоннажем переважав флот Європи загалом. Нідерландці не тільки плавали самі, вони раніше, ніж англійці, почали перевозити чужі товари. Країну визнали центром світового суднобудування.

5. Значного розвитку набула також текстильна промисловість, її центри розміщувалися в Лейдені та Харлемі. Саме в цій галузі народного господарства в Нідерландах вперше виникли мануфактури всіх типів.

Про високу конкурентоспроможність цехового ремесла і мануфактурного виробництва свідчить структура товарообігу: 30 % становив імпорт готових виробів і понад 70 % — експорт готової продукції. Для порівняння: мануфактури Англії та Франції до XVIII ст. працювали здебільшого на внутрішній ринок. Торгівля готовими товарами збагачувала підприємців, купців і державу. Доходи отримували і від книгодрукування, в Антверпені функціонувала найбільша в Європі топографія.

6. Капіталістичні форми активно впроваджували і в сільське господарство Нідерландів, унаслідок чого розвинулися передова для того часу агротехніка, товаризація сільськогосподарської продукції та виробництва, капіталістична оренда, тваринницькі ферми, інтенсивне садівництво.

Зазначене вище свідчить, що в XVII ст. Нідерланди були країною з найрозвинутішими промисловістю і сільським господарством, столиця Амстердам — торговим і фінансово-кредитним центром не тільки Західної Європи, а й усього світу. Значну увагу приділяли зміцненню берегової лінії. Будували захисні дамби, відвідні канали, земляні насипи. З XVII ст. активно поширювалося садівництво, вирощували знамениті голландські тюльпани.

Проте у подальшому (з початку XVIII ст.) Нідерланди в економічному розвиткові почали відставати від такої передової країни, як Англія, котра стала лідером світової економіки і залишалась ним протягом 200 років. Визначають такі причини економічного відставання Нідерландів у XVIII ст.:

1) недостатній розвиток промислової бази. Для функціонування фабричної промисловості, особливо важкої та металопереробної, не вистачало території, працівників і сировини. Тоді як в Англії різко збільшується частка важкої промисловості, швидко розвивається фабрична система, впроваджуються машини, Нідерланди у XVII—XVIII ст. залишаються на етапі мануфактурного капіталізму;

2) намагання підприємців країни діяти прокладеним шляхом торгового збагачення, недостатня увага до промислового виробництва. У період промислового капіталізму Нідерланди залишалися торговою республікою, але такі республіки вже віджили свій вік. Цьому сприяв і менталітет населення;

3) безкінечні війни французького короля з 1643 р. Людовіка XIV проти республіки, що завдавали казні країни та її території великих збитків.

Однак слід зазначити: економічне відставання цієї першої в Європі буржуазної республіки не супроводжувалося значним спадом, економічною катастрофою й зубожінням, що відбувалося в Іспанії та Італії. Цьому сприяло формування ринкового устрою в національній економіці Нідерландів у XV—XVII ст.

Економічна думка

Під впливом величезного припливу в Європу з Нового світу золота і срібла, що засвідчило причинний взаємозв'язок між зміною кількості грошей і цінами на товари, змінюються меркантилістські погляди. Формуються наукові погляди представників класичної політичної економії.

У сучасній історії економіки та економічної думки є два головних підходи до розгляду поглядів критиків меркантилістського вчення. Згідно з першим, критики меркантилізму (В. Петті, Д. Hope, Д. Юм, Р. Кантільйон, П. Буагільбер та ін.) сприяли формулюванню принципів нового напряму в історії економічних учень — класичної школи політичної економії. Вони, хоч ще й не повністю звільнились від догм меркантилізму, намагались перенести аналіз питань вартості та прибутку із сфери обігу в сферу виробництва, висунули плідну ідею про стійкі економічні закони. Тим самим вони відходили від меркантилізму і сприяли формуванню майбутніх основ класичної політичної економії.

Прихильники другого підходу розглядали етап в історії економічних учень із середини XVII до середини XVIII ст. як перехідний від меркантилізму до класичної політичної економії. У працях зазначених вище вчених-економістів містилися як елементи меркантилістських ідей, так і теоретичні основи класичної політекономії. Тому їх можна вважати попередниками класичної школи політекономії1.

Першим представником наукової політичної економії був В. Петті (1623— 1687, Англія), якого називають Колумбом політичної економії. Він виклав свої погляди у творах, надрукованих у 60—80-х роках XVII ст. Найбільш відомі та значущі серед них "Трактат про податки і збори" (1662), "Політична анатомія Ірландії" (1672), "Різне про гроші" (1682). К. Маркс назвав його батьком політичної економії та найгеніальнішим, найоригінальнішим дослідником-економістом.

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку В. Петті, утворювали не тільки дорогоцінні метали і камені, включаючи гроші, але й землі країни, будівлі, кораблі, товари та ін. Роздумуючи з цього приводу, він зазначав: "Праця — це батько і активний принцип багатства, а земля — його мати".

З метою збільшення багатства країни вчений пропонував замість покарання тюремним ув'язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створювали насамперед працею та її результатами, тобто заперечувалась особлива роль грошей у господарському житті. Тому В. Петті уточнив: якщо держава псує монети, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.

Розвиваючи тезу, він звернув увагу на бездумність і невимогливість заборони вивезення грошей. Подібна дія держави рівнозначна, за його словами, забороні ввезення в країну імпортних товарів. У такому разі В. Петті був прихильником кількісної теорії грошей, демонструючи розуміння закономірності про кількість грошей, потрібних для обігу. Водночас очевидна і його спрощена позиція стосовно ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей справді довела, що гроші самі по собі не утворюють багатство, з іншого — В. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії, зосереджуючи увагу виключно на значенні грошей як засобі обігу, не зрозуміли взаємозв'язку між товарним і грошовим ринками, що випливає з функції грошей як засобу збереження вартостей.

Неприйняття меркантилістичних ідей відобразилося у творчості В. Петті як у характеристиці сутності багатства і шляхів його примноження, так і в намаганнях виявити природу походження вартості товарів і причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку.

Між міновою вартістю, величину якої визначають затрати праці, та реальною ринковою ціною є багато посередницьких ланцюгів, що ускладнює процес ціноутворення. З надзвичайною прозорливістю вчений назвав ціноутворювальні чинники, на які доводиться зважати сучасним економістам і плановикам, вказав на вплив товарів-замінників, товарів-новинок, мод, традицій споживання.

В одній із теорій йдеться про те, що вартість товару створює праця, витрачена на видобуток срібла, вона є його "природною ціною”, вартість товарів, визначена шляхом прирівнювання до вартості срібла, — їх "дійсна ринкова ціна”. "Якщо хтось може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за час, протягом якого він може виробити один бушель хліба, то перша є природною ціною другого"1. В іншій концепції зазначено, що вартість товару зумовлена участю в її створенні праці та землі. Або, як висловився сам В. Петті, "нам слід би говорити, що вартість корабля або сюртука дорівнює вартості певної кількості землі, певної кількості праці, оскільки і корабель, і сюртук вироблені землею і людською працею"2. Отже, вчений вважає, що в основі ціни товару лежить тільки підхід, пов'язаний з трактуванням витрат.

Заробітну плату В. Петті тлумачив як мінімум засобів для існування. "Закон мав би забезпечувати працівникові тільки засоби для життя, адже якщо йому дозволяють отримувати вдвічі більше, то він робить удвічі менше, ніж міг би працювати і працював би, а це для суспільства означає втрату такої самої кількості праці"3. Пізніше його погляди поділятимуть й інші представники класичної школи, наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоча ця теза вкрай сумнівна, однак заслуга економіста полягала в тому, що він розглядав проблему заробітної плати економічно, прагнув об'єктивно визначити її величину. Вчений розумів, що вартість, створена працею робітника, — зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця — джерело додаткової вартості, яка є рентою.

Прибуток підприємців і землевласників В. Петті характеризував за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним, по суті, поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння й утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, вчений виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він звернув увагу на те, що цей показник має дорівнювати ренті з певної кількості землі, котру можна купити за наявні, чи надані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки.

Ще в одному прикладі йдеться про одну з форм вияву земельної ренти, зумовленої місцезнаходженням земельної ділянки і ринку. При цьому В. Петті робить висновок: "...Поблизу населених пунктів, для харчування населення яких потрібні великі райони, землі не тільки приносять на цій основі більшу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж земля такої ж якості, але розміщена у віддаленіших місцях..." Тим самим він порушив ще одну проблему, пов'язану з визначенням ціни землі. Однак і в цьому разі економіст здійснює тільки поверхневу характеристику, стверджуючи, що "майже завжди одночасно живуть тільки три члени безперервного ряду низхідних потомків (дід, батько і син)... Тому я сприймаю, що сума річних рент, яка становить вартість певної ділянки землі, дорівнює природній за тривалістю життя трьох таких осіб. У нас в Англії цей термін становить майже 21 рік. Тому і вартість землі дорівнює приблизно такій самій сумі річних рент"2. Водночас підхід В. Петті до трактування ціни землі мав окремі переваги, закладені в його ідеї про взаємозв'язок позикового процента і ренти землі за рік.

В. Петті започаткував економіко-статистичний метод дослідження явищ і процесів господарського життя, дав зразки його застосування (завжди намагався проникнути у сутність економічних явищ, з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки у розвитку тих чи інших господарських процесів). Уперше, вираховуючи національне багатство держави, включив його важливу складову — населення країни і дав йому грошову оцінку, значно вищу (417 млн фунтів стерлінгів), тобто заговорив про "людський капітал".

Учений одним із перших висловив ідею про наявність в економіці об'єктивних і пізнавальних закономірностей, котрі він порівнював із законами природи. Звідси й назва — природні закони. Це був крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.

В. Петті трактував гроші як особливий товар, що виконував функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створювалася працею, а мінова вартість кількісно визначалася обсягами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів, порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначалася обсягами торговельно-платіжного обігу, тобто кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць у різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть замінюватись паперовими, випущеними банком.

Теорія грошей і кредиту протягом наступних двох століть здебільшого розвивалася в межах ідей, висловлених В. Петті, або у полеміці з ними. Учений був ідеологом підприємництва, активно відстоював принципи економічної свободи у господарській діяльності; вважав приватну власність священною і недоторканною. Разом з тим він необґрунтовано заперечував участь торговельного капіталу в створенні багатства країни, закликав зменшувати чисельність торговців.

Отже, до середини XVIII ст. англійський капіталізм вступив у новий період розвитку. Мануфактурний етап капіталістичного виробництва вичерпав свої можливості. Для переходу до фабричної форми виробництва створили всі необхідні передумови. Було багато найманих виробників" яких підготували у мануфактурний період для роботи на машинах. Підприємці накопичили значні кошти, що регулярно поповнювались шляхом пограбувань колоній, за рахунок прибутків підприємства тощо. Вони стали важливим джерелом індустріалізації Англії, давши змогу їй раніше від інших країн здійснити промисловий переворот. Одночасно з Нідерландами у XVI—XVIII ст. в Англії сформувався ринковий уклад в національній економіці; започаткували наукове обґрунтування таких економічних змін.

Ринковий уклад — характерні для одного з секторів (сегментів) в економіці особливі (ринкові) виробничі відносини, котрі ґрунтуються переважно на одній формі власності — приватній. Перші пайові компанії, мануфактури капіталістичного зразка, банки і перехід до фабрики — все це було в економіці Англії та позитивно вплинуло на подальший розвиток європейської цивілізації.

Поиск по сайту: