Виникнення ринкової інфраструктури

Зазначені досягнення ринкових відносин, що сформувалися у різних містах і в різні часи, розвивалися за допомогою появи інститутів ринкової інфраструктури. Деякі з них (банки, біржі) з'явилися ще в Стародавній Греції та Римі (І тис. до н. е. — до середини І тис. н. е.), ринки праці (ринки продажу рабів) існували на Сході, торги, які перетворилися на ярмарки, у середні віки були поширені на Стародавній Русі тощо. Проте як мережа установ та організацій ринкова інфраструктура почала створюватися лише у XVI—XVIII ст. в епоху Середньовіччя.

Ринкова інфраструктура це система установ та організацій, що забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку. Ярмарки вважали одним із засобів мобілізації економіки обширних регіонів, вони сприяли розвитку торгівлі між країнами Сходу та Європи. З XIII ст. такі ярмарки відбувалися в Європі. Наприклад, у Ліоні (Франція) періодично щороку проводили чотири великих ярмарки. Проте в умовах феодальної системи їх організацію ускладнювали різні податки і дорожні збори. Потрібні були королівські укази, за якими б на час проведення найбільших ярмарків відміняли деякі дорожні мита. Після комунальних революцій XIII—XIV ст. купецький стан у Європі набув суспільного значення. З метою стимулювання торгівлі королі жалували купцям та їх об'єднанням різноманітні привілеї, пільги і гарантії. Розпочалася їх спеціалізація. Майже щорічно відбувалися ярмарки тварин в Сюллі-на-Луарі біля Орлеана, в Понтії біля Бретані, Парижі. Рекордними за частотою вважали ярмарки в Нормандії — 14 разів на рік. Найменшими були сезонні ярмарки, наприклад "вовняні", які влаштовували щовесни в тих районах, де вирощували овець. Уже у XVII—XVIII ст. ярмарки також почали організовувати у сільській місцевості. Проте їх відвідувачами і покупцями в основному були жителі навколишніх міст.

Такі самі ярмарки мали місце майже в усіх країнах Європи. У Лейпцизі (Німеччина) декілька разів перебудовували вулиці, площі, щоб створити хороші умови для їх проведення. Ці намагання збігалися з утвердженням на початку епохи Нового часу економічної теорії меркантилізму, що перетворилася на державну економічну політику Франції, Англії та інших країн. Вона спрямовувалася на збільшення грошового багатства шляхом активного торговельного балансу. Згідно з рекомендаціями меркантилістів завдання полягало у зростанні та нагромадженні такого багатства всередині країни.

В Італії, Іспанії, Франції, Україні ярмарки супроводжувалися гуляннями і театралізованими виставами. Це було своєрідною рекламою торгівлі. Із розвитком ярмаркової торгівлі досконалішими ставали кредитні операції. Наприклад, за допомогою 100 тис. екю в заставу (готівковими) в Ліоні оплачували по клірингу (система безготівкових розрахунків) за товари, котрі коштували мільйон. Поширеними були обіцянки сплачувати векселем частини боргу, який зберігся, або переносити платежі на наступний ярмарок за допомогою депозитів, які оплачували із розрахунку 10 % річних. Значну роль відігравали такі атрибути ринкової торгівлі, як банки та біржі. Формувався ринок не тільки товарів, але і капіталів. Одночасно відбувалося становлення фондового ринку.

В XI—XV ст. розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі в Західній Європі стимулював зростання кількості центрів ремісничого виробництва. За вартістю товарообігу, престижем у суспільстві більше значення мала транзитна торгівля на значні відстані. Визначають три її значущі райони.

1. Середземне море. Іспанія, Південна і Центральна Франція, Італія здійснювали торгівлю між собою, а також із Візантією, Чорномор'ям, країнами Сходу. З XI—ХШ ст. першість у цій торгівлі посідали купці з Генуї, Венеції, Марселя, витіснивши із середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Норма торгового прибутку становила 25—40 %. У XV ст. Генуя перебувала на першому місці в Європі за кількістю кораблів, потім місця розділили Венеція і Флоренція. Генуезці, венеціанці споруджували торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в гірсько-морському басейні. Вони конкурували за закріплення в пониззях Дону Й Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їхніми колоніями були Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та ін.

Італійські купці торгували переважно з країнами Леванту (Сходу), звідки привозили овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також різне коріння, ліки, перець, цукор тощо. На ринках західноєвропейських міст був великий попит на дорогі тканини, скляні вироби, зброю, слонову кістку, ювелірні прикраси, споживачами яких були найвищі прошарки дворянства та духовенства. З Причорномор'я сюди надходили ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. Місто Александрія здобуло славу торгу двох світів: з одного боку, сюди приходили каравани з індійських країн, а з іншого — італійські купці.

2. Балтійське і Північне моря. У торгівлі брали участь північно-західні землі Русі, Полоцьке князівство, Велике князівство Литовське, Польща, Східна Прибалтика, Північна Німеччина, Скандинавські країни, Брабант, Англія, Північна Франція, Північні Нідерланди, Фландрія.

Якщо в середземноморському регіоні головними предметами торгівлі були предмети розкоші, східні прянощі, зерно, тканини, золото, срібло, зброя, то на півночі торгували виробами місцевої промисловості, товарами ширшого вжитку (рибою, сіллю, вовною, хутром, сукном, воском, смолою, лісом, а з XV ст. — і хлібом).

Структура товарообігу свідчила про те, що торгівля задовольняла потреби місцевих виробників і споживачів, тому вона мала велике значення для економіки країн Європи, хоча торговий прибуток тут становив лише 5—8 %. Порівняно низький прибуток компенсували обсягами товарообігу та значно меншим ризиком.

3. Ці два потоки міжрегіональної торгівлі сполучав торговий шлях через альпійські перевали, по Рейну, а також через Атлантичне побережжя Європи, де сходилися східні та європейські купці.

Значні масштаби виробництва масових товарів, які можна було продавати за стандартами і зразками, регулярність обміну всередині національних ринків і між країнами, що зростала, зумовили необхідність створення основного ринку таких товарів, тобто бірж. Перша з них виникла в 1406 р. у нідерландському місті Брюгге. Пізніше вони з'явилися у Венеції, Генуї, Флоренції.

Меншу роль відігравала внутрішня торгівля. її розвиток ґрунтувався переважно на натуральному характері феодальної економіки. Як правило, міста формували місцевий базар, де відбувався обмін із сільською округою. Головну частину товарів тут продавали або ті, хто їх безпосередньо виробляв, або сеньйори, котрі збували на ринку надлишки оброку чи продукцію свого домена. Професійні торговці були близькі до ремісничого середовища. Серед них вирізняли незначних крамарів та рознощиків.

Форми об'єднання купців

Еліту становили багаті торговці купці, котрі займалися транзитною торгівлею й оптовим продажем. Між купцями виникали родинні та корпоративні зв'язки. Форми об'єднання були різні.

Створювали об'єднання купців одного міста — гільдії, до складу яких входили особи зі спільними професійними інтересами. У великих містах функціонувало по кілька гільдій. Вони мали свої статути і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним або кількома товарами; забезпечували членам монопольні умови торгівлі, правовий захист. Наприклад, у Барселоні у XIII ст. виник інститут торгових консулів для здійснення правового захисту торгових людей, які прибули в Іспанію. Закономірним явищем стала поява пізніше у цьому місті морської біржі, де укладали контракти. Крім гільдій, організовували конвої — морські каравани, котрі охороняли, пайові купецькі товариства. Деякі об'єднання виходили за межі одного міста й утворювали асоціації купців кількох міст. Велику популярність мала Ганза (об'єднання, спілка) — торгово-політичний союз купців північноєвропейських міст, який монополізував торгівлю Північної Європи. Ганза виникла в середині ХШ ст. (назву використовують з 1358 р.). До початку XV ст. вона налічувала майже 170 німецьких і західнослов'янських міст (у тому числі Гданськ, Рига, Новгород Великий), мала кілька філій. Провідною вважали Вендську Ганзу на чолі з Любеком, пізніше — з Гамбургом. До XVI ст. вона посідала головне місце в північноєвропейській торгівлі. Не менш значну роль відігравала Паризька Ганза. Купці союзу мали низку привілеїв. На ярмарках ніхто не мав права конфіскувати їхні товари за борги, арештувати їх за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від пограбування та насильства з боку феодалів, піратів, місцевої влади.

Отже, в XI—XV ст. торгівля сприяла економічному розвитку європейського суспільства, незважаючи на те, що ринок був дуже вузьким, охоплював лише невелику частину виробленої продукції та працівників, майже не мав в обігу земельної власності, характерною для нього була велика кількість особистих зв'язків. У XV ст. в економічній політиці різних країн простежуються елементи протекціонізму (митні пільги вітчизняним купцям). Поширенню торгівлі перешкоджало переважання натурального господарства, недостатній розвиток техніки обміну та шляхів сполучення, феодальна роздробленість і беззаконня феодалів — власників земель, через які проходили торгові каравани, — різноманітні обмеження, митні побори з їх боку.

Поиск по сайту: