Зростання нерівності доходів

Є значна нерівномірність у розподілі світового доходу не лише між країнами, а й між групами країн і регіонами світу. У табл. 11.4 подано дані про частки у загальному світовому доході країн із низьким, середнім і високим доходами на одну особу, а також про розподіл населення країн за цими групами. Відповідно до класифікації Світового банку низький дохід на одну особу в рік становить менше ніж 905 дол. США, середній — від 905 до 11115 дол., високий — понад 11115 дол.

Таблиця 11.4. Розподіл світового доходу між окремими групами країн, %

Отже, нерівномірність у розподілі світового доходу досягла критичних розмірів: на країни з низьким і середнім доходами на одну особу, в яких проживає 84 % населення світу, припадало лише 39 % світового доходу.

Водночас зростає нерівність розподілу доходів між окремими країнами. Коефіцієнт Джині (загальновизнаний критерій нерівності розподілу доходів за шкалою від 0 (абсолютна рівність) до 1 (абсолютна нерівність)) у 2005 р. становив: у країнах, що розвиваються, — 0,60, у розвинутих країнах Західної Європи — 0,25 (Данія), 0,28 (Німеччина), у США — 0,45. Отже, в європейських країнах, де дотримуються повоєнних традицій "держави загального добробуту", показники нерівності доходів суттєво нижчі (у 2—1,5 разу), ніж у США. Нерівність трудових доходів у пострадянських країнах порівнянна з коефіцієнтами для країн, що розвиваються (Бразилія та ПАР — 0,61).

Для світової економіки загалом і окремих країн зокрема характерне збільшення різниці у доходах між багатими і бідними. Наприклад, між п'ятою частиною світового народонаселення, що живе відповідно у найбагатших і найбідніших країнах, у 1997 р. воно становило 74:1, порівняно з 60:1 у 1990 р. (у 1820 р. це співвідношення було 3:1).

Нерівність у розподілі доходів характерна і для приватних компаній. До того ж є відмінності між зростанням нерівності у межах приватних підприємств окремих країн. У Західній Європі доходи топ-менеджерів (вищих управляючих) компаній перевищують рівень заробітної плати їх працівників майже у 30 разів, тоді як у США такий розрив становить 200—300 раз. Американські вчені з Інституту економічної політики оцінювали середню заробітну плату топ-менеджера великої компанії або управляючого великого хедж-фонду за 2006 р. в 11 млн дол. (з урахуванням основної заробітної плати, бонусів, опційних програм та інших виплат). Подібна тенденція характерна і для пострадянських країн. За різними оцінками, середня річна заробітна плата генерального директора великої російської компанії у 2006 р. була від 0,5 до 2,5 млн дол. США, а в деяких випадках — від 10 до 15 млн. Різниця у доходах вищого керівництва і звичайних службовців російських компаній становила 100—500 раз.

Пояснення причин зростання нерівності розподілу доходів у американському суспільстві різне. Прихильники концепцій кейнсіанського і посткейнсіанського напрямів економічної науки та постіндустріалізму вважають, що за зростання нерівності відповідають республіканські адміністрації США, які за останні 20 років знизили податкову ставку на багатих майже вдвічі. Лауреат Нобелівської премії з економіки (2001 р.) Дж. Стігліц піддав аргументованій критиці ідеї американських неоконсерватистів, згідно з якими скорочення податків на доходи багатих веде не до зменшення, а до збільшення надходжень у бюджет. Він спростував також твердження про пільги для власників великих статків як чинник підвищення інвестиційної активності та збільшення робочих місць, тобто зростання бюджетних надходжень і, як наслідок, — підвищення добробуту населення.

Висновки відомого американського вченого такі:

1) твердження неоконсерваторів катастрофічно не виправдались з позиції фіскального здоров'я країни;

2) протягом двох десятиліть (1973—1993 рр.) матеріальне становище нижчих дохідних груп населення США погіршилося;

3) "в умовах протекціонізму для корпорацій вільноринкова риторика перетворилася на прикриття політичної програми, що включала допомогу нафтовим компаніям, нижчі податки на багатих і меншу підтримку бізнесу. Цих подвійних стандартів, як і раніше, дотримується багато істинних консерваторів"1. Звідси випливають вимоги підвищення мінімальної заробітної плати і збільшення ставки подоходного податку для багатих.

У понад 12 % американців рівень доходів (2005 р.) був нижчим за прожитковий мінімум. Це найбільш помітно серед представників різних расових і етнічних меншин — рівень доходів білих американців і вихідців з Англії у середньому значно вищий, ніж рівень доходів іспаномовних груп і афроамериканців. Звідси випливає нерівний доступ до здобуття вищої освіти й отримання послуг охорони здоров'я.

Причину посилення нерівності в доходах представники концепцій постіндустріалізму вбачають в успіхах меритократії, тобто суспільного устрою, в якому розшарування зумовлене рівнем здібностей, освіти. У постіндустріальному суспільстві застосування нових інформаційно-комунікативних технологій спричинює різке зростання продуктивності праці висококваліфікованих працівників та їх відособлення від працівників середньої кваліфікації. При цьому менш освічені працівники змушені переходити у ті сфери економіки, де заробітна плата не зростає або навіть знижується внаслідок пропозиції дешевої робочої сили з країн третього світу.

Асиметрія

Інформаційно-комунікаційна революція пришвидшила розвиток світогосподарських відносин і посилила загальну асиметричність стану та соціально-економічного розвитку різних країн світу. В останню третину XX ст. фізичний обсяг світового товарного експорту зріс майже в 4,9 разу за збільшення сукупного світового ВВП у 2,4 разу. Проте динаміка цих двох показників змінювалась у протилежних напрямах. Середньорічні темпи приросту експорту в 90-ті роки порівняно з 70-ми роками збільшилися у 2,4 разу (з 2,7 до 6,5 %), а щорічний приріст ВВП за цей самий період зменшився в 1,4 разу (з 3,6 до 2,6 %). Загалом з урахуванням комерційних послуг частка світового ВВП, що надходила у міжнародний економічний обмін (експортна квота), у 1965—2000 рр. зросла у більш ніж 1,9 разу і наприкінці минулого століття становила 23 %.

Провідні позиції у світовому експорті високотехнологічної продукції посідають такі країни, як США, Японія, Франція, Південна Корея, Сінгапур, Китай та ін. За цим показником пострадянські країни займають останні місця серед розвинутих країн світу. Разом з тим, Росія, Україна, Білорусь мають досить високий рівень кадрового забезпечення сфери наукових досліджень і розробок, проте інноваційна активність підприємств у цих країнах не лише залишалася низькою, а й спадала. Дані табл. 11.5 свідчать про зниження частки країн СНД у ключових світових показниках.

Для країн, що розвиваються, важливі не лише темпи приросту їх ВВП на одну особу, а й співвідношення (зіставлення) цих темпів із відповідними показниками передових країн, яке дає можливість з'ясувати динаміку величезної різниці між

Таблиця 11.5. Основні результати зіставлення ВВП за країнами СНД у межах глобального проекту

* За країнами, які брали участь у зіставленні (крім Узбекистану і Туркменистану).

лідерами й аутсайдерами сучасної цивілізації, особливості глобалізації як процесу формування єдиного світового економічного простору й організму.

Наприкінці XX ст. відбулося певне прискорення економічного зростання країн, що розвиваються, яке, враховуючи сповільнення темпів приросту населення, загалом сприяло підвищенню рівня добробуту жителів цих країн.

У 70—90-х роках XX ст. 32 країни, що розвиваються (72 % населення), досягли вищих темпів приросту ВВП на одну особу за середній показник розвинутих країн. Водночас ВВП на одну особу майже трьох десятків країн (20 % населення) не зріс, а скоротився.

Розвиток країн третього світу також характеризувався різким посиленням нерівномірності та збільшенням кількості вкрай неблагополучних країн (табл. 11.6).

Як бачимо, у 1971—1985 рр. налічувалося 28 країн (9,8 % населення країн третього світу), що мали абсолютне скорочення ВВП на одну особу. У наступні 15 років таких країн стало більше (35) і вони становили 10,4 % населення. Кількість країн із середньорічними темпами приросту ВВП на одну особу у межах до 1 % збільшилася за період з 1971 р. незначно — а 19 (7,4 % населення) до 24 (16,6%).

Проте суттєві негативні зміни відбулися у групі країн із темпами приросту поособового ВВП, що перевищували 2 % (умовно беруться як нижча межа відносно благополуччя).

Криза кейнсіанської та інституціональної економічної політики підірвала довіру і до відповідних теорій. На перший план як провідна, домінуюча вийшла теорія монетаризму — по суті, макроекономічний варіант неокласичної теорії. Вона стала основою неоконсервативної економічної політики, спрямованої на відхід від кейнсіансько-інституціоналістської системи регулювання ринку.

Таблиця 11.6. Ранжування 100 економічно найважливіших країн, що розвиваються, за середньорічними темпами приросту ВВП на одну особу

На думку дослідників (Ю. Ольсевич, Г. Фетисов, О. Худокормов та ін.), такий поворот у розвитку економічної науки зумовлений насамперед суттєвим зрушенням у соціально-економічній структурі розвинутих країн: у процесі регульованого зростання і науково-технічної революції у 50—60-ті роки XX ст. тут сформувався стабільний середній клас, що охоплював майже 2/3 зайнятих і 3/4 національного доходу й багатства. Його ефективна діяльність, власність і доходи створили основу для стійкого функціонування ринку без глибокого державного втручання.

Кейнсіанська, інституціональна, марксистська економічні теорії не змогли передбачити цієї кардинальної зміни, прогнозуючи структурні зрушення у протилежному напрямі. У черговий раз виявилася слабкість прогностичних можливостей традиційної економічної науки. Проте наступного повороту, що розпочався у 90-ті роки XX ст., не передбачили й монетаристи. Політика лібералізації, що здійснювалася з початку 80-х років у Великій Британії та США, а потім поширилася у країнах Європи, Японії та в інших державах світу, сприяла швидшому зростанню і новому етапу НТР. Водночас сили вільної конкуренції привели в дію чинники, що дестабілізували світовий ринок: розмивання середнього класу та нова поляризація у розподілі доходів і багатства; зростання відмінностей в умовах розвитку передових і відсталих країн; посилення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) за рахунок національного капіталу; формування безконтрольного і високомобільного глобального фінансового капіталу тощо.

Саме з цими чинниками та новітнім процесом розвитку, зумовленим ними, пов'язані катастрофічні світові фінансові кризи 1997—1998 та 2007—2011 рр. Розвиток світової економіки у 90-ті роки XX ст. — першому десятиріччі XXI ст. набув нової ознаки, яка спричинена не лише розпадом соціалістичної системи господарства, а й тим, що до середини 90-х років став цілком очевидним провал стратегії переходу до ринкової економіки у тих постсоціалістичних країнах, які неухильно виконували приписи так званого Вашингтонського консенсусу. З цією стратегією пов'язана глибока трансформаційна (системна) криза. І навпаки, виявилися успіхи економічних реформ і відсутність трансформаційного спаду там, де на ці рекомендації не зважали (Китай, В'єтнам та ін.).

Розглянемо загальне становище в галузі економічної теорії та політики на прикінці першого десятиліття XXI ст. Економічна політика, що спирається на монетаризм, призводить до того, що припиняється зростання економіки, збільшується безробіття, населення все частіше протестує проти урізання соціальних витрат і програм, поширюється антиглобалістичний рух; активізуються альтернативні монетаризму школи, напрями, течії соціально-економічної думки, що не приймають як заходів всезагальної лібералізації, так і повернення до етатизму. Натомість їх представники прагнуть обґрунтувати можливість демократичного (недержавного) контролю над ринковими зв'язками і процесами, тому попередні характерні ознаки сучасної економічної теорії — багатоманітність, множинність, одночасність мейнстриму і гетеродоксії та ін. — не лише продовжують існувати, а й посилюються, набувають нових форм вияву тощо.

Бідність

За оцінкою Світового банку на межі тисячоліть із 6 млрд населення нашої планети 2,8 млрд жили менше ніж на 2 дол. США в день, тобто мали дохід нижчий за встановлену світовим співтовариством межу бідності, а 1,2 млрд — менше ніж на 1 дол. США в день, що за цією самою градацією рівнозначно повній злиденності.

Переважна більшість усіх бідняків зосереджена у країнах, що розвиваються, у тому числі тих, які нині динамічно розвиваються. Так, наприкінці 90-х років XX ст. у Китаї менше ніж на 2 дол. США в день жило 53,7 %, а на 1 дол. —18,5 % населення, в Індії — відповідно 86,2 і 44,2 %, Індонезії — 66,1 і 15,2, Пакистані — 84,7 і 31, у Бангладеші — 77,8 і 29,1 %. Отже, у цих п'яти країнах зосереджувалося понад 1,9 млрд бідних і 790 млн злидарів, або близько 2/3 загальної кількості знедолених.

Значно зросла нерівність у розвитку між країнами і регіонами, у концентрації доходів, ресурсів і багатства. ВВП на одну особу в розвинутих країнах був у 11—15 разів більший, ніж у країнах, що розвиваються. На промислово розвинуті країни, що входять до складу Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, 30 країн), припадає лише 19 % світового народонаселення і разом з тим 71 % глобальної торгівлі товарами та послугами, 58 % ПП (прямі іноземні інвестиції) та 91 % усіх користувачів Інтернету.

Частка 64 країн із низькими доходами на одну особу, в яких проживало 40 % населення Землі, становила лише 1 % ПН. В усіх без винятку країнах, що розвиваються, спостерігалась тенденція посилення соціальної диференціації, зростання розриву в доходах. У багатьох із них так званий децильний коефіцієнт (різниця в верхніх і нижніх доходах 10 % населення) досяг жахливих величин (Колумбія — 41, Бразилія — 61, Нігерія — майже 87 та ін.).

Ринкові перетворення в перехідних економіках пострадянських країв сприяли посиленню асиметрії стану і розвитку національних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років XX ст. кількісно і якісно змінила їх місця у світі, відкинувши пострадянські країни далеко назад. За обсягами ВВП Україна перемістилась у міжнародних рейтингах з 29-го місця на 51-ше, а Росія — з 5-го на 10-те (за ПКС) і на 16-те (за поточним ринковим курсом). За рівнем ВВП на одну особу Україна (2005 р. — 5583 дол. США) перебуває у низькодохідній групі країн поряд з Індією (у 1999 р. — 2348 дол. США за ПКС). Для порівняння: у Португалії ВВП на одну особу становив 20 тис. дол., а в Румунії — 9,4 тис. дол. — найменший рівень серед "старих" і "нових" країн Європейського Союзу відповідно (48,0 і 22,5 % від рівня США). Від США Україна відставала майже у 7,5 разів. Різкий розрив у рівнях життя між сучасною Україною і США перевищив той, що спостерігався на початку XX ст. (28 % доходу в США порівняно з 13,4% у 2005 р.).

Успішний розвиток економіки Китаю, що формує соціалістичне ринкове господарство, на тлі трансформаційної кризи народного господарства пострадянських країн також посилює асиметричність розвитку світової економіки. Протягом 1979—1999 рр. Китай був країною з найвищими темпами економічного зростання у світі (9,7 %). За рівнем ВВП на одну особу ця країна належала до середньої дохідної групи. До 2010 р. Китай планує посісти друге місце у світі за обсягом національного ВВП.

Навіть у межах окремих, особливо великих багатонаціональних країн (Індія, Росія та ін.) практично немає гомогенності економіки і спостерігається асиметрія в її розвитку. Наприклад, значні регіональні відмінності в головних економічних показниках наявні в Італії (проблема Півдня), у Великій Британії (проблема Шотландії), у Німеччині (проблема східних земель) тощо. Це стосується і такої стійкої регіональної спільноти, як Європейський Союз.

Отже, світова економіка наприкінці XX — на початку XXI ст. характеризувалася посиленням асиметричності розвитку.

Глобалізація зумовлює нові, невідомі раніше суперечності, вирішити які людство поки що не може. Вчені Е. Рашковський і В. Хорост наводять їх перелік:

1) соціальне розшарування, що збільшується, в тому числі у розвинених країнах, оскільки в постіндустріальному виробництві все визначає досить вузьке коло високопрофесійних спеціалістів, інтелектуалів, яким потрібні лише прості виконавці;

2) елітарність як принцип організації економічного життя, політичної сфери, системи освіти;

3) послаблення демократичних структур інститутів громадянського суспільства;

4) феномен "комп'ютерного відчуження", заглиблення індивіда у віртуальну реальність, що витісняє з його свідомості живий світ;

5) поширення піару, впевненість управлінців, менеджерів, засобів масової інформації у тому, що всі проблеми можна розв'язати шляхом "промивання мізків";

в) панування прагматизму, деідеологізованої раціональності, "ефективності", "професіоналізму" як вищих доброзичників, що зумовлює помітне зниження рівня моралі у суспільстві, особливо в його верхніх ешелонах;

7) збільшення показників злочинності, що триває нині й охопила не тільки "сірі зони" сучасного світу, а й благополучні суспільства;

8) перенасиченість інформації, 80 % якої практично не потрібна внаслідок її безкорисності та яка є своєрідним забруднювачем навколишнього інформаційного середовища.

Відбувається гостре зіткнення поглядів адептів і противників глобалізації. На противагу заявам про цивілізаційні переваги глобалізації у світі стверджується насамперед боротьба за доступ до обмежених світових ресурсів і нові взаємодії на міжнародній арені, що дадуть змогу на новому етапі розвитку відновити вічні відносини панування і підлеглості. Це новий тип імперіалізму, який веде до однополярності світу — панування США.

У світовому розвиткові на сьогодні йдеться не стільки про взаємини "Захід

— Схід", скільки про новий світовий порядок по лінії "Північ — Південь", але суть від цього не змінюється. Нині світ поділений на три зони:

1) зону "золотого мільярда" на чолі з США, де зосереджено один із трьох традиційних факторів виробництва — капітал;

2) зону, що обслуговує "золотий мільярд" та поділена в свою чергу на верхню

— індустріальну і нижню — сировинну і в якій розміщені два інші класичні фактори виробництва — праця і земля;

3) маргінальну — зону з найбіднішими країнами Азії й Африки, котрі вважають безнадійно відсталими і не мають перспективи розвитку.

Зрозуміло, що така ситуація влаштовує тільки еліту Півночі, тому однополярність не має перспективи. Власне й економічна історія світу засвідчила, що у формуванні світових економічних полюсів також спостерігається циклічність (однополярна: домінування Франції на початку XIX ст.; багатополярна: низка держав середини XIX ст.; біполярна: Антанта — Німецько-Австрійський блок у кінці XIX ст.; однополярна: США на початку XX ст.; багатополярна у 1937— 1941 рр.; біполярна: Радянський і Західний блоки у 1945—1990 рр.; однополярна: США на початку XXI ст.). Якщо дотримуватися такої логіки, то у XXI ст. однополярність має змінити багатополярність, котра потім трансформується у біполярність, яка у свою чергу знову перейде в однополярність.

Разом із зазначеними вище проблемами у розвитку світового господарства з'явилися нові процеси в техніці, економіці, соціальному житті, освіті, культурі. Все це становить основу для переходу до нової економічної системи — постіндустріальної. їй відповідає і постіндустріальне (інформаційне) суспільство, де надзвичайну роль відіграють менеджери й інформація, знання у виробництві; поширюються процеси інтеграції, інтернаціоналізації в економіці, культурі, міждержавних взаємовідносинах. Вони стають визначальними у цивілізаційному розвитку XXI ст.

У новому суспільстві зростає рівень інформаційного простору, який має важливе значення не тільки для економіки, а і для зміцнення обороноздатності, вирішення політичних завдань, прогресу науки, техніки, культури. Процес глобалізації в XXI ст. взаємопов'язаний з успіхами у становленні та розвитку цього суспільства. Щоб Україна зайняла достойне місце у цьому процесі та на світовому економічному полі, варто всебічно розвивати телекомунікаційні мережі та нові технології у цій галузі.

Глобалізація економіки — це насамперед взаємозалежність економіки всіх країн світу, в основі якої лежить поглиблення інтернаціоналізації. Це означає економічне зближення країн сучасного світу, що ґрунтується на поглибленні зв'язків у виробництві та швидкому зростанні міжнародної торгівлі. Одночасно відбувається інтернаціоналізація фінансових і фондових ринків, розвивається міжнародна міграція робочої сили, виробництва і капіталу, трансферт технологій. Передбачається, що процес глобалізації сприятиме вирівнюванню умов господарювання у різних країнах, зближуватиме ціни, не перешкоджатиме під час реалізації товарів і послуг для діяльності фінансових і фондових ринків держав світу. Україна має посісти у новому світі XXI ст. важливе місце.

Нині серед економістів майже немає суперечностей стосовно того, що сучасна монетарна система як частина міжнародної економіки, котра значно інтернаціоналізувалася, відіграє важливу роль у подальшому світовому розвитку економіки. Разом із тим, на думку дослідників глобального монетаризму, ця сфера е також найсуперечливішою, особливо з часів, коли велика зміна устроїв на початку 70-х років XX ст. свідчила про перехід від державно-керованої міжнародної валютної системи часів Бреттон-Вудса (Д-МВС) до ринково-керованої міжнародної валютної системи сьогодення (Р-МВС). Саме з цього періоду процес інтернаціоналізації монетарної системи набув феноменальних темпів. Основою такою процесу був розвиток інформаційних технологій, стрімкий як за охопленням, так і за швидкістю, що значно скорочує час і витрати, потрібні для передання й оброблення інформації. Бурхливе переливання капіталів із країни в країну, стрімке розширення обсягів фінансових операцій, міжнародного руху фінансових активів і державних облігацій набагато випереджає динаміку збільшення масштабів матеріального виробництва та зовнішньоекономічних відносин. Наприклад, у кінці XX ст. зростання глобального ВВП у день становило тільки 7-8 % від збільшення валютних резервів усіх разом узятих центральних банків.

Такі кардинальні зміни у світових фінансах зумовлюють відносну самостійність глобалізаційних процесів у цій галузі, які хоча й підпорядковані загальним закономірностям глобалізації, проте мають свою специфіку. Деякі дослідники монетарної глобалізації роблять висновок, що світова економічна інтеграція взагалі відбуватиметься як розвиток глобального монетаризму, де всі країни пов'язані одна з одною перехресними потоками грошових капіталів, придбанням іноземних активів. У перспективі такий процес поставить практичне питання щодо становлення не лише загальнорегіональної валюти на зразок євро, а й утворення нової валюти світу.

Для монетарної глобалізації характерні високий рівень рухливості капіталів і фінансових активів, глобальне розширення свободи діяльності банків, зменшення перешкод на шляху фінансових потоків, посилення транскордонної мобільності капіталів. Також унаслідок поширеної внутрішньої лібералізації рухів капіталу спостерігається інтернаціоналізація фінансових портфелів (загальна кількість ТНК на початку XXI ст. становила 63 тис, іноземних філій — понад 800 тис, нагромаджені ними іноземні інвестиції — майже 6 трлн дол. США, а їх глобальні активи — 21,1 трлн дол.); занепад ринкової значущості банків як фінансових посередницьких установ (про що свідчило зростання цінних паперів, облігацій, деривативів тощо); визначення валютних курсів фінансовими ринками шляхом збільшення обсягів міжнародних фінансових операцій стосовно торгових (на початку XXI ст. тільки 10 % валютних операцій обслуговують зовнішню торгівлю, а 90 % є лише спекулятивними); ринкова нестабільність простежується в усій монетарній системі; ринкова зосередженість, за якої відносно невелика група інституцій одночасно займається торгівлею на міжнародних ринках. Чинники фінансової глобалізації

Сучасні дослідники процесу фінансової глобалізації визначають сім груп чинників, під впливом яких перебуває її розвиток (табл. 11.7).

Таблиця 11.7. Чинники розвитку фінансової глобалізації

Під впливом цих чинників протягом 80—90-х років минулого століття відбулися і деякі зміни в міжнародній фінансовій системі. Перша з них стосується загальних, що координуються і регулюються, та грошово-бюджетних відносин, а також валютних курсів, переважно між головними гравцями великої трійки (США, Японія, ЄС). На практиці це визначають як глобальну грошову пропозицію і маніпуляції валютними курсами, оскільки з кінця 70-х років XX ст. координація фінансово-бюджетної політики не висувається на передній план економічної політики. Спроби багатонаціонального керування міжнародною ліквідністю зазнали краху після 1979 р. (заснування Європейського економічного і валютного союзу (ЄЕВС)). Виникла принципова невідповідність керування, що характеризує сучасний період, а саме інституційну відмінність між фінансовою системою, котра інтернаціоналізується, але залишається переважно з національними повноваженнями головних центробанків, та національними регулятивними механізмами фінансових ринків і установ.

Глобалізація фінансового ринку призводить до порушення залежності між динамікою ВВП і зростанням грошової маси, а також може зумовити інфляційні явища і поставити під загрозу всі монетарні спроби регулювання економіки. З порушенням такої динаміки у кінці 70—80-х років XX ст. А. Коган пов'язував різке збільшення цін у цей період (в 10 разів). Формування глобальної монетарної системи змінює й основне призначення власне грошей; вони перетворюються на звичайний товар, а спекуляції на зміні курсів валют — на найприбутковіші ринкові операції. Гроші почали виконувати функцію обслуговування віртуальної економіки, а валютні спекуляційні операції стають одними з найвигідніших ринкових операцій, причому на цьому наживається центральна країна світової доларової системи — США. Із надзвичайною емісією в доларах з метою покриття від'ємного сальдо у зовнішній торгівлі пов'язують глобальні інфляції у США в другій половині XX ст, Р. Гілпін зазначає, що США збирає з усього світу емісійний податок, що спричинює суперечки з іншими високорозвинутими державами світу. Ця ситуація значно підвищує ймовірність фінансових криз. Окрім того, таке фінансове становище створює передумови для переростання криз у кризи глобального характеру, а також поширення "кризової інфекції" внаслідок переоцінювання інвесторами та кредиторами сукупної ризикованості своїх інвестиційних і кредитних портфелів у результаті втрат у враженій кризою країні з подальшим вилученням найризикованіших активів в інших економіках.

Отже, за природою, мобільністю та масштабами застосування сучасних комунікаційних засобів найсприятливіші умови для розвитку глобалізації створюються на фінансових ринках. Для здійснення ефективної монетарної політики слід враховувати сучасні структурні зміни і тенденції розвитку фінансових ринків. Вияви їх є такими:

— якісно змінився власне міжнародний фінансовий сектор, що характеризується не тільки формуванням єврозони, а й внутрішніми змінами — об'єднанням банківського і страхового бізнесу;

— певні зміни відбулися у функціях фінансових інститутів, що охоплюють не лише традиційну сферу діяльності — кредитування та депозитне обслуговування, а й займаються інвестиційним бізнесом, що потребує розв'язання проблеми єдиних валютних розрахунків з метою уникнення спекулятивних мотивів;

— під впливом потужних процесів приватизації та формування відповідної інфраструктури розширився ринок акціонерного капіталу;

— у сучасних умовах активізації руху капіталів виникли нові види інвестиційних паперів (сучасні варіанти ф'ючерсів, опціонів та інших вторинних і гібридних цінних паперів);

— на світовому фінансовому ринку активно діють нові інститути, що займаються фінансовим страхуванням і перерозподілом фінансового ринку (хаджеві фонди та ін.);

- на тлі загального послаблення ролі національних центральних банків збільшується роль посередників і спостерігається спекулятивний характер їх діяльності;

—- застосування фінансовими закладами сучасних мікроелектронних технологій забезпечує їм цілодобову роботу на світових біржах, що потребує посилення контролю за їх діяльністю в межах національних держав і в міжнародних масштабах.

Усі зазначені вище зміни процесу монетарної глобалізації мають позитивні й негативні ознаки. До останніх належать: більші можливості для спекуляцій на зміні курсів валют, акцій та інших фінансових активів; посилення нестабільності, що може призвести до серйозних наслідків для світової монетарної системи. Щоб пом'якшити наслідки виявів цих негативів, потрібно сприяти зростанню відкритості національних економік шляхом мобілізації зусиль міжнародних інститутів стосовно подолання криз, забезпечення прозорості фінансових операцій (з дотриманням комерційної таємниці), збільшенню нових факторів виробництва, інформаційних та інтелектуальних ресурсів.

Серед позитивних ознак вияву глобального монетаризму вирізняють: 1) зменшення циклічних коливань для країн-учасниць; 2) зростання ефективності спільної економічної політики; 3) можливість використовувати бюджетні фонди ЄС з метою вирівнювання економічного розвитку та реструктуризації відсталих секторів економіки; підтримка національної валюти за допомогою заходів спільної монетарної політики; 4) зменшення податкових і митних перешкод. Зрозуміло, що для їх реалізації слід створити багаторівневу узгоджену управлінську структуру національних і глобальних ланок, яка б узгоджувала інтереси суб'єктів різних рівнів, попереджувала негативний вплив глобалізаційних явищ. Особливо це актуально для країн, які прямують до ринкової економіки.

Інший важливий аспект глобального монетаризму — розвиток концепції світових грошей і валютних відносин. За роки дискусій було напрацьовано багато різних пропозицій стосовно реформи міжнародної валютної системи (табл. 11.8).

У нинішніх умовах нестабільності валютних курсів, на думку М. Фрідмена, з метою забезпечення пристосування економіки окремих країн до умов світового ринку автоматично підтримувати рівновагу платіжних балансів можна шляхом ринкового курсоутворення — орієнтація на гнучкі під впливом попиту і пропозиції обмінні курси валюти. Цю тезу він відстоює з 1953 р. Як вважає автор монетаристської доктрини, ринок набагато ліпше виконає роботу валютної спекуляції, ніж уряд. У міру з'ясування практичної обмеженості національних засобів валютного регулювання і вичерпання можливостей маніпулювання міжнародною ліквідністю ідея гнучких курсів набувала життєвості. її підтримували Дж. Мід (Велика Британія), А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард (ФРН): із середини 70-х років практично всі провідні валюти порівнюються за гнучкими курсами. Головна їх аргументація полягала в тому, що країнам, пов'язаним жорсткими обмеженнями цін і заробітної плати, гнучкі курси потрібні для підтримки як внутрішнього, так і зовнішнього балансів.

Спочатку це деякою мірою сприяло послабленню нагромадженого в міжнародних валютних відносинах напруження. Проте вже в наступному десятиріччі виявилося, що система гнучких курсів недостатньо ефективна як автоматичний регулятор платіжних балансів, не забезпечує їх стійкої рівноваги.

Таблиця 11.8. Пропозиції щодо реформи міжнародної валютної системи

Для гнучких валютних курсів характерні різкі, несподівані коливання, зумовлені здебільшого угодами валютних гравців, які спричинені виключно спекулятивними мотивами, а також цілеспрямованою дією урядів, що намагаються досягти конкурентних переваг для своїх країн. На мікрорівні внаслідок нестійкості обмінних курсів багаторазово збільшується ризик валютних втрат, ускладнюються міжнародні порівняння вартості факторів виробництва. Такі явища створюють значні перешкоди для підприємницької діяльності, інвестиційного процесу. На макроекономічному рівні зростання валютних курсів може зумовити інфляційні імпульси, провокуючи порушення рівноваги платіжного балансу. Отже, вони можуть мати негативні наслідки як для внутрішньої економіки країни, так і для міжнародних економічних відносин. Але, на думку неокласиків, процесу глобалізації, в якому найбільшого значення вони надають рівневі макроекономіки, відповідають саме національні гроші. Висування деяких із них на роль міжнародних валют має відбуватися виключно шляхом природного відбору, що здійснюють у процесі активізації економіки агенти зовнішньополітичних угод. У найрадикальнішому варіанті подібної позиції дотримувався М. Фрідмен, який активно виступав проти створення і розширення наднаціональних організацій та зміни національних валют якою-небудь колективною "технократичною і бездумною" грошовою одиницею.

Криза 2008—2009 рр

У 2008—2009 рр. переважна більшість країн світу зазнала фінансово-економічної кризи, що отримала загальну назву "глобальна". Цей термін відображає те, що криза вперше в історії людства набула глобального характеру, охопивши не лише розвинуті капіталістичні економіки, а й економіки постсоціалістичних країн. Причини, природа, соціально-економічні наслідки та інші питання кризи все ще залишаються предметом дискусій серед учених світу і лише з часом знайдуть своє подальше узагальнення. Проте вже й нині можна і необхідно відобразити певні найважливіші наслідки кризи, що за багатьма параметрами стала найглибшою з часів Великої депресії 1929—1933 рр.

Загальні характеристики ходу та наслідків кризи такі: значне зниження обсягів виробництва, зовнішньої торгівлі, міжнародних резервів; зменшення національних та світового обсягів ВВП; різке скорочення потоків прямих іноземних інвестицій (ПП); зростання безробіття; зниження життєвого рівня населення та ін.

Однак за такими загальними характеристиками кризи помітні важливі відмінності її протікання, а відповідно — і наслідки в окремих країнах світу.

По-перше, у ряді великих держав світу (9 серед 25) мало місце не падіння ВВП, а, навпаки, його досить суттєве зростання (у 2009 р, в Китаї — на 8,7 %, в Індії — на 5,7, в Індонезії — на 4,5, в Польщі — на 1,7 % і т. д.).

Серед пострадянських країн не відбулося падіння річного ВВП в Азербайджані, Білорусі, Казахстані та Киргизстані. За оцінкою Світового банку, при падінні у 2009 р. світового ВВП на 2,2 % економічний спад у розвинутих державах становив 3,3 %. На відміну від цього в групі країн, що розвиваються, і так званих країн з ринками, що формуються, відзначене хоч і незначне, лише 1,2 %, але все ж зростання.

По-друге, глибина падіння річного ВВП у різних країнах світу характеризується різноманітністю. Найглибшою вона була в Україні (-15,2%) та Росії (-7,9 %) у 2009 р. Це спричинило подальше погіршення порівняльних багатомірних показників України серед інших країн світу (зниження індексу людського розвитку, рейтингу глобальної конкурентоспроможності, індексу економічної свободи та ін.).

Виявилось кілька нових тенденцій у розвитку світової економіки, ДІЯ ЯКИХ вносить уточнення у традиційне уявлення про співвідношення основних сил та чинників, що визначають напрями й еволюцію світового розвитку. Перша з них полягає у розширенні групи лідерів: до найбільш динамічних економічних економік світу ввійшли ряд країн, що розвиваються, та окремі постсоціалістичні країни. Ця група включає країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай), а також Республіку Корею, Сінгапур, Індонезію, Малайзію, Туреччину тощо. Зокрема, Китай вийшов на друге місце у світі (після США) за обсягами ВВП за паритетом купівельної спроможності. Друга тенденція знаходить відображення у зростанні ролі ТНК країн, що розвиваються, в інвестиційних угодах та масштабах капіталовкладень в абсолютному і відносному вираженнях. Частка країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою у глобальному припливі прямих інвестицій зросла з 20 % (2000 р.) до 50 % (2009 р.). За цей же період частка їх як експортерів капіталу збільшилась з 10 до 25 %.

У галузі економічної теорії зміцнилися позиції прихильників концепцій активної участі держави в економічному житті. Кризу 2008—2009 рр. та вихід з неї легше пережили країни, в яких держава зберігала або командні, або просто сильні позиції в економіці (Китай, Індія, Бразилія, Білорусь, Польща та ін.). Країни, включаючи Росію й Україну, уряди яких надто покладались на саморегулюючі сили ринку, навпаки, зазнали найбільш тяжких соціально-економічних наслідків кризи.

Поиск по сайту: