Економіка періоду імперії

У П—І ст. до н. е. відбувся інтенсивний розвиток сільського господарства. Його становище докладно характеризували римські письменники Катон (II ст. до н. е.) і Варрон (І ст. до н. е.). Катон Старший (Катон Марк Порцій) народився у місті Тускулі. У195 р. до н. е. він займав посаду консула, потім (з 184 р. до н. е.) став цензором. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена — торговельного конкурента Риму.

У трактаті Катона "Про землеробство" відображено період розвитку римського рабовласницького виробництва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, що забезпечувало насамперед свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка давала змогу реалізувати частину додаткової продукції та придбати те, що не могли виробляти власними силами. Велике значення у творі мали поради стосовно утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Кожен раб отримував завдання (урок), тобто роботу визначеного виду й обсягу. Автор зазначав, що раби належали до знарядь праці, радив відповідно їх утримувати, залежно від старанності, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, потрібному для господаря. Передбачаючи можливі незадоволення і виступи рабів, письменник радив підтримувати в їх середовищі ворожість, провокувати конфлікти, вчасно звільнятися від старих і хворих; карати за найменшу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряддя, яке розмовляє. Поради автора спрямовувались на забезпечення раціонального ведення великого рабовласницького господарства.

Тобто Катон один із перших в історії економічної думки стародавнього світу порушив проблему підвищення ефективності ведення господарства, пов'язуючи її з організацією виробництва й обміну, сформувавши також деякі ідеї менеджменту і маркетингу. На його думку, бажання якісно здійснювати господарство мало опиратися на раціональне використання усіх факторів виробництва, до яких він відносив працю, землю та засоби її обробітку.

Розробку питань латифундистського господарства у І ст. до н. е. продовжив римський учений Варрон (116—27 pp. до н. е.). Його погляди викладені у трактаті "Про сільське господарство”, У своїх працях автор відобразив, з одного боку, розвиненіші форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого— нові явища соціально-економічної ситуації, пов'язані з поглибленням суперечностей, котрі все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.

У творі автор висловив занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він звинуватив рабовласників у тому, що вони відійшли від справ, жили у містах, переклавши обов'язки організації виробництва у латифундіях на управляючих; шукав шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тваринництва, у застосуванні агрономічних наук, збільшенні інтенсивності виробництва, вдосконаленні методів експлуатації рабів, використанні матеріальної заінтересованості та ін. Його турбота пов'язана не тільки зі збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й з підвищенням їх прибутковості, поліпшенням ефективності виробництва. У визначенні місця і ролі проблеми, пов'язаної з ефективністю виробництва, Варрон визначальну роль відводив ринковій ситуації, адже саме ринок суттєво впливав на організацію господарського життя. У сучасному розумінні — це кон'юнктура ринку, яка справді є головним чинником ефективного розвитку підприємництва. Надаючи важливого значення товарно-грошовим відносинам, учений рекомендував розвивати домогосподарство, тобто бджільництво, птахівництво, рибальство тощо.

Письменник зазначав, що потрібно особливу увагу звертати на спілкування з рабами, форми їх експлуатації. Він стверджував, що раби належать до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, — це німі (інвентар) і ті, хто відтворював нечленороздільні звуки (робочі тварини).

Розвиток сільського господарства у II—І ст. до н. е. пов'язаний із трьома чинниками:

1) широке запровадження рабства;

2) встановлення ринкових зв'язків між містом і селом, які мали потребу в продукції один одного. Товарною галуззю в маєтку, як правило, була лише яка-небудь одна. Головна частина продуктів у ринковий обіг не втягувалася. Наприклад, катонівський маєток самозабезпечувався усім необхідним, аж до кілків і вербових лозин для підв'язування винограду;

3) перехід від незначного до великого землеробства. Найпоширенішим видом був фільварок на кілька сот югерів (середня вілла займала територію 200—300 югерів (50—60 га) землі з 10—20 рабами). У таких маєтках, де контроль за рабами був ефективнішим, застосовували просту і складну кооперації. Товарність фільварку сягала 70—90 %. Функціонували також невеликі господарства сільського плебсу, площа яких становила 10—30 югерів землі з використанням 1—2 рабів. Хоча такі господарства часто розорялися, вони пристосовувалися до всіх змін економіки.

Збільшення чисельності селян зумовило могутній рух вільного громадянства за демократичні аграрні реформи. Його очолювали брати Тіберій (163—132 рр. до н. е.) і Гай (153—121 рр. до н. е,)Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і надання землі безземельним і малоземельним селянам, вони прагнули здійснити таку реформу в межах рабовласницького устрою і таким шляхом зміцнити його. Мета реформ полягала у відновленні селянства на основі нового розподілу громадських земель — агер публікує, котре розорилося унаслідок надходження дешевого зерна із завойованих Римом заморських провінцій та інтенсифікованих рабовласницьких господарств. Про закони Ліщнія і Секстія, згідно з якими площі земель у громадському полі не могли перевищувати 500 югерів, вже забули, а землі, роздані в той час незначним землевласникам, одержали за борги великі. Брати Гракхи запропонували відновити дію цього закону, збільшивши максимум землеволодіння із 500 до 1000 югерів. Надлишкову землю мали відбирати і роздавати біднякам, обсяг ділянок яких становив по 30 югерів. Такими заходами передбачали встановити і боєздатність громадян (збільшити чисельність людей, які мають достатній для військової служби майновий ценз).

Незважаючи на прийняття "хлібних" законів, за якими біднякам хліб продавали за нижчими цінами за рахунок держави, закони Гракхів не підтримали, особливо серед нобілітету. Це негативно вплинуло і на розвиток нових галузей землеробства — маслинові сади і виноградники, що були несумісними з умовами і тимчасовим користуванням землі.

По суті, Гракхи намагалися утримати процес економічного розвитку, зберегти общинні принципи та селянські господарства, засновані на них. Поразка братів показала, що збереження стійкості натурального господарства як основи армії в умовах поширення ринкових відносин було неможливим.

За рахунок узаконеної експлуатації провінцій (сплата податків і нерівноправна торгівля), які вважали "маєтками римського народу", швидко розвивалися ремесла. Римляни винайшли бетон (II ст. до н. е.), відкрили метод дуття скла (І ст. до н. е.). Визначилася спеціалізація різних видів ремесел, виникли ремісничі центри: у Путеолах виготовляли вироби із заліза, у Капуї — з бронзи й свинцю, у Калах і Минтуріях — сільськогосподарські знаряддя, Арреції — кераміку, Таренті — шерстяні вироби, у Північній Італії — лляні тканини. Ремісники створювали колегії за професіями, в які приймали також вільновідпущеників і рабів.

Водночас спостерігався розвиток торгівлі. Великими торговими центрами були Рим, Путеоли, Сиракузи. Поширювалося суднобудування — споруджували судна вантажопідйомністю до 200 т, удосконалювали рульові весла, зводили маяки. Міста Італії мали статус муніципій (самоуправління) — майбутніх муніципалітетів. До міст належали сільські території з привілеями повноправного римського міста.

Внутрішньо-італійська торгівля набувала великого значення, чому сприяло створення мережі міцних, прямих, якісно вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Уже в IV ст. до н. е. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям. їх загальна довжина становила 80 тис. км. Донині збереглася, і нею користуються, Аппієва дорога, прокладена в IV ст. до н. е. між Римом і Капуєю (350 км); у 224 р. до н. е. доведена до Брундізія. На ній установлені дороговкази. Зводили мости (найбільший — через Дунай, його довжина — 1070 м, ширина перегону — 50—60 м), прокопували тунелі, складали дорожні карти та путівники, відкривали заїжджі двори (їх використовували не лише з військовою, а й з торговою метою).

Інтенсифікація торгівлі зумовила розвиток грошового обігу. Римські срібні монети — динарій і сестерцій — вважали головною валютою Середземномор'я. Функціонування різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових грошей сприяли поширенню міняльної справи, лихварства (міняйл називали аргентаріями, вони стежили за грошовим курсом, перевіряли справжність монет, обмінювали гроші та надавали позики). Позиковий процент в Італії не перевищував 6 % за рік, але у провінціях таку умову порушували і він становив до 48 %, причому в лихварських операціях, унаслідок яких розорювались міста, брала участь римська знать. Проте торговий капітал не фінансував і не організовував виробництва, що свідчило про відносно низький рівень економічного розвитку суспільства.

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. е. Це була перша в історії світова держава. їй належали (або потрапили у залежність) усі відомі тоді території Західної та Південної Європи, Близького Сходу і Малої Азії, Північної Африки й Аравійського півострова, частини Середньої Азії. Активно розвивалась економіка провінцій, почали вирощувати нові сорти зернових, використовували мінеральні добрива. Удосконалювали техніку, наприклад у Галлії застосовували такі складні пристосування, як галльська жатка, винайшли колісний плуг, використовували водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щороку з нього доставляли 5 млн бушелів (один англійський бушель становить приблизно 36,4 куб. дм) хліба з метою забезпечення римлян (майже 10 млн бушелів отримували від інших провінцій).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства спостерігалися в самій Італії. Середні інтенсивні господарства змінювали великі маєтки, території котрих займали кілька тисяч югерів. Сформувалися такі типи латифундій (великих земельних володінь):

1) централізована рабська, якою управляли з центру, її обробляли раби;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник, або раб, котрий отримував у пекуліум (власність) ділянку землі й інвентар);

3) змішана, коли всю латифундію поділяли на дві частини: одну обробляли раби, другу, в свою чергу, поділяли на частки і здавали в оренду колонам.

Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі "Яро сільське господарство” Колумелла (І ст.). У трактаті, до якого входили 12 книг, детально розглянуто становище рабовласницьких латифундій. Автор особливу увагу звернув на те, що надто низькою була продуктивність рабовласницької праці, раби завдавали полям значних збитків, погано ставилися до роботи, утримання тварин, інвентарю, крали у землевласників, обманювали та ін. Така ситуація свідчила про занепад сільського господарства, про те, що економіка рабовласницького суспільства вже перебувала у стані кризи, що продовжувала поглиблюватися. За словами Колу мелли, "латифундії знищили Італію".

Шукаючи вихід із кризи, римський письменник надає перевагу продуктивнішій праці вільних виробників, ставить питання про потребу відмовитися від праці рабів, радить використовувати колонів (у Стародавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевласника). З метою підвищення продуктивності праці рабів він пропонував підвищувати роль людського фактора шляхом:

— поділу праці між рабами, тобто поглиблення спеціалізації діяльності, надання дозволу їм навіть "скаржитися";

— рівномірного поділу рабів для різних видів робіт, запровадження посади раба-спеціаліста для точнішої координації та організації роботи;

— матеріального і морального заохочення рабів.

На фоні занепаду сільського господарства в І—II ст. продовжували розвиватися ремесла. Вони ставали спеціалізованими, особливо в Римі. Відомі навіть такі майстри рідкісних професій, як майстер варіння клею для виробів зі слонової кістки, ремісники, котрі робили очі для статуй. У П ст. ремесла поширились і в провінціях, особливо в галльських містах. Власне, в Італії центри ремесел перемістилися з півострова в Північну Італію (Мілан, Аквілен), ближче до джерел сировини. Виникають ремесла в латифундіях.

Зміцнення економічних зв'язків у провінціях сприяло розвитку торгівлі. У кожному місті функціонували торговельні крамниці та склади, а в Римі на початку II ст. збудували грандіозний п'ятиповерховий Траянів ринок, який нараховував майже 150 крамниць для продажу різних товарів. Саме в цей період в імперії ввели золоту монету високої проби — ауреус. Збільшився обсяг морської торгівлі. Кораблі вантажопідйомністю до 500 і навіть до 1000 т перевозили до 600 пасажирів, вони були рівноцінними кораблям ХУП— початку XVIII ст. Окрім того, торгівля часто була спеціалізованою, наприклад відомі корпорації трансальпійських і цизальпійських купців, колегії виноторговців, торговців вазами, зерном, олією. Торгували також за межами імперії — з германськими племенами, Індією, навіть із племенами Африки та Далекого Сходу, куди через Аравію прямували каравани.

На межі III і II тис. до н. е. в Месопотамії досить значну роль відігравали купці, в обігу перебувала срібна монета, існували кредитні відносини і кредитні інститути. Цікаво, що кредитні операції іпотечного зразка започаткували храми, беручи у заставу землю. Протягом II тис. до н. е. товарно-грошові відносини поширилися по всьому Стародавньому Сходу. Уже в XVI—XV ст. до н. е. на Сході функціонували професійні торговці. До початку І тис. до н. е. на Близькому Сході виник торговельний народ — фінікійці, яких пізніше замінили греки, вірмени, євреї.

На Стародавньому Сході торгівлю і кредит вважали другорядним заняттям, що перебувало під адміністративним контролем деспотичного правителя і приносило йому значні доходи. Інша ситуація спостерігалася в Європі: в умовах формування приватновласницького господарства ринок стає нормальним, повсякденним фактором розвитку. Римляни і греки підняли торговельну діяльність до рівня виробничої. Для останніх торгівля як національний промисел мала і має визначальне значення в усі періоди Середньовіччя, нового і новітнього періоду.

В останнє десятиліття II ст. у римському суспільстві з'явилися труднощі, що в Ш ст. переросли у загальну кризу. Таке становище призвело до того, що Римській імперії загрожував розпад. Соціально-економічні зміни зумовили криза рабовласницького виробництва, вичерпання закладених у ньому потенційних можливостей. Наслідками економічного спаду були: скорочення робочої сили у результаті епідемій, мобілізацій в армію; запустіння посівних ділянок; зменшення рівнів урожайності; відмова від інтенсивних культур винограду і маслин на користь екстенсивного хліборобства; погіршення якості ремісничих виробів тощо. Однак це не варто розглядати як катастрофу, адже рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього середньовіччя.

Нову епоху розвитку та кінець кризи пов'язують із приходом до влади Діоклетіана (284 р.). її називають періодом пізньої Римської імперії (IV— V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, формувались протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного устрою.

По-перше, поступово закріплювалися окремі категорії населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. З метою точної розкладки податків здійснили загальний перепис населення, після чого ввели подушну подать. Для всіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, встановили їх обсяги і методи стягнення. Мешканці села платили податки з розрахунку кількості та якості обробленої землі та худоби. Ремісники, торговці платили подушний податок. За надходження податків із колонів та квазіколонів відповідав землевласник, за податки міських жителів — куріали — члени міських управ (курій). Пізніше жителям заборонили переселятися з рідного міста, їхні обов'язки були довічними й передавались у спадщину. У 317 р. за професією закріпили майстрів монетної справи, потім — зброярів, шкіряників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, поширилася на державних, муніципальних і приватних землях оренда, але з довгострокової вона перетворилась на вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, подібні до права власності. Емфітевз вносив незначну фіксовану плату власникові, платив податки і міг вільно розпоряджатися землею аж до моменту продажу. Емфітевзами були, як правило, великі землевласники, що свідчило про феодалізацію пануючого класу.

По-третє, нових ознак набула невелика оренда. Відбулася еволюція так званого пекулія. Якщо спочатку пекуліст не відбував повинності на користь власника і його могли прогнати із землі у будь-який час, то у IV—V ст. пекулій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями, що потребувало оформлення залежності від земельного власника. Пекулій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння, самостійним господарством.

По-четверте, поширився патронат — самовіддання одних громадян під покровительство інших, більш забезпечених і впливових. Таке явище називали комендацією. Особа, яка перебувала під патронатом, втрачала право власності на землю і перетворювалася на її держателя, проте уникала державного й муніципального впливу.

Завершенням Стародавнього світу і початком періоду європейської історії вважають 476 рік. Разом із тим антична цивілізація відіграла значну роль у становленні європейської — це були перші цивілізації на Європейському континенті: і греки, і римляни перейняли досягнення культури критян, ахейців, етрусків і поширили їх на інші підкорені європейські території; металеві гроші майже одночасно з'явилися у Греції, Римі та Китаї (VI—ІУ ст. до н. е.), що сприяло розвитку товарно-грошових відносин і в Європі; вигідне географічне становище зумовило розвиток торгівлі: утверджувалась приватна власність, банківська справа; у Римі виникли перші біржі (ринок продажів); на території цих держав організували майстерні з простою кооперацією праці та поширились елементи складнішої кооперації — ергастерії (з гр. — робоче місце, ремісничі майстерні), котрі до кінця V ст. н. е. за організацією виробництва нагадували мануфактури. Як відомо, в Європі мануфактури з'являться через декілька століть. На гірничодобувних розробках створювали підприємства, подібні яким в Європі пізніше називали

централізованими мануфактурами. У них працювало майже 1000 осіб. Робочим надавали інструменти та деяке оснащення. Такі підприємства функціонували з метою виробництва металовиробів, кераміки, меблів, текстилю; у Римі діяли колегії — прообрази цехових організацій у середньовічній Європі; подібні до римських латифундій (початок І тис. до н. е.) в Європі через віки створюватимуть "маєтки", "сеньйорії" та ін.; винайдення водяного млина започаткувало перехід до другого етапу світової енергетичної бази (вода, пара); формуються основи цивілізаційного життя міста — споруджують 3—4-поверхові будинки, водогони із мідних труб, віадуки і терми, спортивні корти, красиві храми тощо; держава стала гарантом і захисником приватної власності (закони Солона і "XII таблиць"); греки і римляни перші у світі пішли шляхом демократії; значних успіхів досягли у галузях науки, поезії, філософії, історії та географії, образотворчого мистецтва і скульптури. Реанімувалися досягнення європейської цивілізації лише в епоху Відродження.

Економічні погляди мислителів Стародавньої Греції спиралися на систематично побудовану філософську теорію. Старогрецькі філософи міркували спадкоємно-історично: вони апелювали до висновків своїх попередників, обговорювали переваги і недоліки їх поглядів, намагались рухатися уперед у пізнанні світу та людини.

У працях старогрецьких мислителів (Ксенофонта, Платона, Арістотеля та ін.) знаходимо перші узагальнення в галузі досліджень поділу фізичного і вартісного багатства, натурального і грошово-нагромаджувального господарства, теоретичних основ обміну, соціальних наслідків суспільного поділу праці та ін. Застосовували аналіз за допомогою абстракції та систематизації, нормативний і позитивний підходи. За позитивного підходу об'єкт дослідження — домашнє господарство — розглядався "як він є", а за нормативного — "яким він має бути". За нормативного підходу старогрецькі мислителі застосовували поняття "природний порядок", тобто суспільний порядок, закладений у природі (сутності) людини. (Концепцію "природного порядку" застосовували і на пізніх етапах розвитку економічної думки). Праці старогрецьких мислителів містять також визначення таких ключових економічних понять, як "товар", "гроші", "споживна" і "мінова" вартості, "поділ праці" і перший досвід систематизації економічних відносин у вченні Арістотеля про економіку та хрематистику (від гр. хрема — збагачення, нагромадження багатства).

Римські письменники (Катон, Варрон, Колумелла та ін.) в галузі економічної думки завдяки своєму прагматизмові створили перші концепції управління великими господарськими одиницями (на прикладі латифундій).

Як слушно зазначають автори й укладачі п'ятитомника "Світова економічна думка. Крізь призму віків" (2004—2005), починаючи з грецької та римської античності, центр філософської, а разом із нею й економічної думки, на багато віків утверджується в Європі. Винятком із цього правила є арабський мудрець Ібн Хальдун — представник середньовічної думки Близького Сходу.

Рекомендована література

1. Анализ экономических систем: основные понятия теории хозяйственного порядка и политической экономии: пер. с нем. / под общ. ред. А. Ш юл л ера и Х.-Г. Крюссельберга. —М., 2006.

2. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі: пер. э англ. / М. Блауг. — К., 2001.

3. Всеобщая история менеджмента: учеб. пособие / под общ. ред. И.И. Мазура. — М., 2009. — Гл. 1, 2.

4. Злупко СМ. Економічна думка України (від давнини до сучасності): навч. посіб. / СМ. Злупко. — Л., 2000. — Розд. 1, 2.

5. Злупко СМ. Основи історії економічної теорії: навч. посіб. / С.М. Злупко. — Л., 2001. — Розд. 1, 2, 3.

6. Злупко СМ. Персонали і теорії української економічної думки / С.М. Злупко. — Л„ 2002.

7. Историки экономической мысли России / В.В. Святловский, М.И. Туган-Барановский, В.Я. Железное; под ред. М.Г. Покидченко, E.H. Калмычковой. — М.,2003.

8. История и философия экономики: пособие для аспирантов / под ред. М.В. Конотопова. — М., 2008.

9. Леоненко П.М. Історія економічних учень: підручник / П.М. Леоненко, ПЛ. Юхименко. — К., 2008. — Ч. І, розд. 1.

10. Мировая экономическая мысль. Сквозь призму веков: в 5 т. / сопред. ред. Г.Г. Фетисов, А.Г. Худокормов. — М., 2004. — Т. 1: От зари цивилизации до капитализма.

11. Орехов A.M. Методы экономических исследований: учеб. пособие / А.М. Орехов. — М., 2009.

12. Українська економічна думка: хрестоматія / у поря д., наук. ред. пер. авт. вступ, розд. і біограф, довід. СМ. Злупко. — К., 2007.

13. Шумпетер ЙА. История экономического анализа: в 3 т.: пер. с англ. / Й.А. Шумпетер. — СПб., 2001. — Т. 1.

14. Юхименко П.І. Економічна історія: підручник / П.І. Юхименко П.М. Леоненко. — К., 2008. — Розд. 1, 2.

15. Экономическая история: хрестоматия / отв. ред. А.Д. Кузьмичев С.К. Никитина; сост. Л.И. Бородкин и др. — 2-е изд. — М., 2008. — Разд. I, т. 1.

16. Экономическая теория. Энциклопедия "Новый Полгрейв": пер. с англ / под ред. Дж. Итуэлла, М. Милгейта, П. Ньюмена. — М., 2004.

Поиск по сайту: