Формування вотчини

Індивідуальна земельна власність виникла у Київській Русі лише в другій половині XI ст. У "Руській правді", складеній за Ярослава, ще не йшлося про такий спосіб власності, тому в "Правді Ярославичів" (1073) е свідчення про особисте землеволодіння, поки що князівське. Лише в Поширеній редакції "Руської правди", що з'явилася наприкінці XII — на початку ХШ ст., містилися чіткі докази боярського землеволодіння й ведення боярами їх господарства. У цьому першому кодексі законів прабатьківщини української держави був матеріал, що свідчить про ознаки досить розвиненого ринкового господарства. Законом охоронялася приватна власність, визначалася міра покарання за зазіхання на неї. У пам'ятці передбачалася відповідальність за підпал, переорювання меж, крадіжку хліба, тварин та іншого майна князів і бояр. Встановлювали таку величину штрафу: за порушення межі — 12 гривень; вбивство землевласника-феодала — 80; за вбивство холопа — 5; вбивство вільної людини — 40 гривень. Якщо боржник намагався тікати від свого кредитора, останній міг перетворити його на довічного раба. Князі та бояри мали виключне та спадкоємне право на землю, позбавити якого їх не міг навіть великий князь.

"Руська правда" дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць та їх функції обігу й нагромадження. На відміну від західноєвропейських держав раннього Середньовіччя, де лихварство вважали гріховним, у Київській Русі воно законодавчо регулювалось. Кодекс законів затверджував порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, їх охорону, умови, за яких вимога щодо повернення позики мала юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. "Руська правда", по суті, не обмежувала величину процента. Регулювання здійснювали лише стосовно процента за позику на порівняно короткий термін (від місяця до року), до 50 % річних. Лихварська ставка понад 60 % передбачала покарання кредитора. У "Руській правді" міститься більше 20 статей про кредит і "різи" (позиковий процент). На грошових штрафах у ній ґрунтується вся система покарань. Купці давали один одному гроші "в купівлю" (тобто для закупівлі потрібного товару) і "гостьбу" (у борг під процент). Окремі купці вкладали частину капіталу в ремесло й отримували з цих грошей визначений процент. Відомо, що лихварством займалися і монастирі (хоча християнство засуджувало його).

З метою захисту міських жителів від свавілля лихварів рівень процента (внаслідок нерозвиненості товарно-грошових відносин) встановлювали законодавчим шляхом. Наприклад, Володимир Мономах в особливому статуті, що увійшов до складу "Руської правди", намагався визначити максимальний рівень процентів, які брали за борги: 20 або 40 %,

У пам'ятці відображено походження феодальної залежності населення шляхом як економічного, так і позаекономічного примусу (приміром, розорений смерд вимушений був іти в кабалу до світського або церковного феодала (рядовичі та закупи)).

У "Правді Ярославичів" втілено питання облаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. її центром були палали князя або боярина, будівлі його наближених, стайні, приміщення для худоби. Вотчину можна було купити, продати, передати в спадщину. Як правило, її утворювали багаті люди шляхом приєднання земельних ділянок інших общинників, зокрема збіднілих. Інколи це здійснювали насильно. Саме таким чином вотчинники на Русі перетворювались на великих землевласників.

Розрізняли вотчину княжу, боярську, монастирську та церковну. З X—XI ст. смерди (сільське населення) не тільки сплачували данину державі, а й стали залежними від феодала (боярина) і сплачували йому за користування землею оброк (натуральний) або відпрацьовували панщину. За відповідну службу князеві отримували у володіння помістя. У той час значна частина жителів ще залишалася незалежною від бояр. Була общинна власність, вона переважала в сільському господарстві. Отже, до кінця XIV ст. на території України сформувалися два види земельної власності:

1) вотчина (європейський аналог— алод). Земля перебувала у повній безумовній власності володаря. Джерело виникнення: перейняття, збереження з найдавніших часів; подарована від князя; купівля й обмін; термін володіння (не менше 15 років). Головним суб'єктом був князь;

2) помістя (європейський аналог — бенефіцій). Землю передавав феодал особам, котрі перебували на нижчому рівні ієрархічної драбини, в умовне володіння за службу без права відчуження. Майнові права обмежувались. Основний суб'єкт — поміщик, дворянин. Із другої половини XV ст. виникають спадкові помістя (європейський аналог — феод), якщо син успадкував посаду батька.

Поиск по сайту: