Особливості економічної моделі

Реформи забезпечили перехід Японії до ринкових відносин. У країні сформувалась унікальна економічна система, об'єднана типовими азіатськими неформальними зв'язками — відносинами серед представників як ділових кіл, так і ділових кіл та держави. Найважливішою особливістю цієї моделі було поєднання ринкових відносин із їх державним регулюванням, ринкової конкуренції з економічним плануванням. Формально держава відігравала незначну роль: державний бюджет Японії перерозподіляє лише третину ВВП. Це приблизно однаково зі США і набагато менше, ніж у європейських країнах, де ця частка може перевищувати 50 % (наприклад, у Швеції). З такого погляду економіка Японії належить до однієї з найліберальніших у світі. Проте лише деякі азіатські країни (наприклад, Південна Корея або Китай) можуть посперечатися з Японією за рівнем жорсткості й ефективності впливу уряду на економіку.

Японський уряд розробляв стратегічні плани розвитку загалом (1948—1952; 1951—1953 рр. — плани відбудови народного господарства; 1955—1959 рр. — план самозабезпечення, 1957—1960 рр. — довготерміновий план економічного розвитку; 60-ті роки — план подвоєння національного доходу тощо), а вже на їх основі великі компанії формували власні плани. Уряд був представником бізнесу на зовнішньому ринку, захищав його всіма можливими способами, а бізнесмени виконували вказівки уряду. Відступників суворо карали, тому часто японську промислову систему називають "корпорація Японія".

Восени 1951 р. у зв'язку з набранням чинності Сан-Франциським мирним договором усю владу передали японському урядові. Важливу роль в економічному розвиткові країни відіграли ухвалені в 1952 р. рішення уряду про впровадження прийнятих раніше обмежень у взаємовідносинах між великими компаніями та їх дочірніми підприємствами. Це сприяло утворенню нових монополістичних 00*єднань, які відрізнялися від дзайбацу. Замість попередніх сімейних форм керівництва встановили колективне управління — нарада президентів найважливіших компаній. Нові фінансово-промислові групи (кейрецу) були більше об'єднані неформальними зв'язками, розгалуженою і заплутаною системою участі. Формально незалежні компанії, що входять до складу кейрецу (фінансові, торгові, промислові, сервісні), згуртовано виступають стосовно нечленів групи.

Слід зазначити, що за складом учасників важко оцінити реальні активи, які перебувають під контролем групи. У країні економіка формально не монополізована, є сектор малого й середнього бізнесу, котрий забезпечує основну зайнятість. Його підприємства конкурують, що характерно для ринкової економіки. Проте на переважну їх частину має вплив певна фінансово-промислова група, вона е її невидимою часткою. Японські корпорації пов'язані розгалуженими субпідрядними відносинами з невеликими фірмами, що поставляють їм свою продукцію.

Великі компанії, у свою чергу, дбають про менші, надають їм наукову та технічну допомогу, навчають персонал, допомагають з управлінням і залученням фінансових ресурсів. Такі фірми другого рівня оточені фірмами третього рівня, причому заробітна плата працівників організації обернено пропорційна до віддалення їх від центру. За рахунок цього, зокрема, підтримується висока ефективність експортних галузей. Жодне європейське підприємство, пов'язане законами про мінімальні розміри оплати праці, не може так чинити.

Подібні невеликі фірми довічно входять до зони впливу якої-небудь фінансово-промислової групи. Отримавши підряд від однієї компанії, практично неможливо потім працювати на іншу. Представники інших фінансово-промислових груп ніколи не укладуть з нею контракти.

Є також і особлива система взаємовідносин компанії з персоналом, в основу якої покладено психологію "компанія — велика сім'я". Поширення системи довічного наймання обмежує переміщення робочої сили всередині країни (проте заохочується її переміщення всередині компанії). Така система зробила Японію заручником національної традиції, хоч і дала змогу досягти вражаючих успіхів.

Більш ліберальні правила гри на міжнародному ринку й тиск розвинутих країв потребують від японських компаній впровадження нових технологій і схем організації виробництва, значного підвищення його ефективності. Проте подібні дії передбачають масове скорочення персоналу компаній, що порушує їх взаємовідносини з працівниками. Введення ринкової оплати праці на всіх підприємствах відповідно до її ефективності негативно впливає на конкурентоспроможність японської економіки на міжнародних ринках.

Інтернаціоналізація виробництва, що ґрунтується на міжнародному поділі праці, зумовлює збільшення обсягів торгівлі не тільки товарами і послугами, а й зростання потоків капіталів між різними країнами. Японія ще з 80-х років почала активно експортувати власний капітал. Однак експорт спрямовується здебільшого у фінансову сферу (скуповування цінних паперів) і у сферу нерухомості, що не завжди веде до успіху. До того ж японцям важко грати за незвичними для них правилами. Це стосується і прямих капіталовкладень. Японці не можуть поширити на підприємства інших країн свої схеми роботи з персоналом, тому доводиться опановувати інші системи відносин з людьми і привчатися жити в незвичному для них світі.

Формально Японія має незалежний сучасний центральний банк, однак реальні ставки процента і норму обов'язкових ресурсів визначає міністерство фінансів. Держава обмежувала приплив у країну іноземного капіталу. Тільки в 60-х роках почалася лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, що передбачала поетапне скасування обмежень на імпорт продукції конкурентоспроможних галузей і тривала протягом десятиріччя.

Подібна система економічних відносин і соціальна структура, яка підтримує її, не відповідають традиційному уявленню про відкрите суспільство та характерні для нього ліберальні правила гри. Очевидно також, що система цінностей і світогляду населення країн Заходу не дає змоги повністю зрозуміти "азіатську" економіку Японії. Однак японська економіка, зважаючи на її своєрідність, має багато спільного, наприклад, з економікою Південної Кореї. За всієї несхожості двох країн спільне простежується і в прагматичних підходах до інших країн світу з боку Китаю.

Однак у 80-х роках ефективність цього економічного механізму, котрий давав змогу країні підтримувати вражаюче економічне зростання, вичерпалася. У 60-х роках економіка країни збільшувалася щороку середніми темпами на 10 %, у 70-х вони становили 5 %, у 80-х— 4, а в 90-х роках були незначними (1996 р. — 2,5 %, 1997 р. — 1, у 1998 р. — 0 %). Японія в 1969 р. за обсягом валового національного продукту посіла друге місце після США в капіталістичному світі.

Дані табл. 10.3 характеризують динаміку щорічного приросту ВВП Франції, Німеччини, Великої Британії, США та Японії протягом 1996—2005 рр. Зіставлення становить інтерес ще й з позиції порівняння ефективності соціально-економічних моделей.

Таблиця 10.3. Темпи щорічного приросту ВВП за 1996—2005 рр. (%)

Як бачимо, світова економічна криза (2001—2002) в усіх зазначених країнах супроводжувалась суттєвим зниженням темпів економічного зростання. Проте, починаючи з 2003 р., в Японії помітна тенденція до прискорення економічного зростання. У 2005 р. приріст ВВП країни становив 2,6 %, що вище, ніж у країнах, які дотримувалися моделі соціального ринкового господарства (Німеччина, Франція).

До важливих чинників, що сприяли економічному успіху, належали; високоефективне використання іноземної економічної допомоги, масове оновлення основного капіталу, розширення внутрішнього ринку, використання іноземних науково-технічних досягнень, високоякісної дешевої робочої сили (ще в 1947 р. в Японії ввели обов'язкову безплатну 9-класну освіту, створили систему підготовки і перепідготовки кадрів), ініціативність японських підприємців, традиційно сформована система найманої праці, яка забезпечила гармонійні відносини між адміністрацією фірми і найманим персоналом (патерналізм), стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази тощо.

Важливу роль в економічному розвитку країни відіграв протекціонізм. Наприклад, у 1946 р. в Японії зібрали 110 легкових автомобілів, тоді уряд не ставив завдання розвитку автомобільної галузі. У 1951 р. Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості Японії почало здійснювати протекціоністську політику в цій галузі. Обмежили ввезення готових автомобілів і створили умови для імпорту іноземних технологій. 1 хоча фірма "Тойота" з'явилася на американському ринку з запізненням, однак уже в 1971 р. частка імпорту в США машин цієї фірми становила 16 % (у 1962 р.— 0,2 %). Після набуття автомобільною промисловістю стабільності в 1971 р. дозволили зовнішні капіталовкладення у цю галузь. Проте й далі держава строго лімітувала іноземні інвестиції.

Успіх значною мірою забезпечили завдяки адаптованості японської моделі до зміни внутрішніх і особливо зовнішніх умов, чому сприяла постійна структурна перебудова економіки. Вона насамперед зумовлена потребою забезпечити прогресивну структуру внутрішнього попиту і конкурентоспроможність японських товарів на світових ринках. Наприклад, розвиток автоіндустрії— зростання життєвого рівня японців у 60—80-х роках зумовило підвищення попиту на автомобілі, що, у свою чергу, забезпечило швидкий розвиток галузі. Докорінну перебудову структури економіки загалом наприкінці 70-х років спричинила насамперед криза 1974—1975 рр. Головні напрями перебудови такі: забезпечення пріоритету наукомісткого виробництва, яке не потребує великих затрат сировини, енергії, робочої сили, скорочення енергомісткого виробництва, реконструкція галузей промисловості, на продукції яких особливо відобразилася іноземна конкуренція.

Крім економії на обсягах витрачених матеріалів на виробництво різноманітних товарів, Японія широко використовувала імпортозамінні технології. НТР, яка розпочалася у світі, сприяла перетворенню країни на "майстерню Азії". Збільшився експорт машин, різноманітного складного устаткування. Не відставала Японія і від США за організацією ЕОМ, комп'ютеризацією, розробками нових телекомунікаційних технологій.

70-ті роки XX ст. відомі в економічній історії Японії як час відновлення сімейних фірм (дзайбацу). Знову посилились позиції корпорацій "Міцуї" і "Міцубісі", "Сімоното". Всесвітньо відомими у 80-ті роки стали компанії "Соні" та ін. Уряд використав важелі контролю над операціями Центрального банку, допоміг приватним банкам і приватному сектору загалом. Особливість Японії полягала не у вимиванні, як в інших країнах, невеликого і середнього підприємництва, а підпорядкуванні його монополістичному капіталу через систему субпідрядів. Навколо великих заводів функціонували ремісничі та надомні майстерні.

Не менш важливими чинниками повоєнного економічного успіху країни вважали державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки — політика стримування споживання на користь збільшення інвестицій, 80-ті роки — стратегія пріоритетного розширення споживання) й уміння урядовців визначити довготермінові завдання, які б захопили всю націю. Наприклад, популярний у 60-х роках лозунг "Наздогнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту", коли вихід на друге місце у світі за цим показником розглядали як входження Японії до кола великих економічних держав світу. Окремими економічними чинниками були зростання продуктивності праці, підвищення заробітної плати тощо. При цьому слід звернути увагу на те, що японська модель розвитку охоплює як економічні, так і політичні, етнокультурні, соціопсихологічні та інші фактори в їх діалектичному зв'язку.

Японські економісти вважають, що їхня економіка завжди розвивалася і розвивається за активного втручання держави, яка не лише створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі аспекти господарського життя, зосереджує увагу на виконанні головних завдань. Досягають цього шляхом планування економічного розвитку. В Японії, як потім і в Південній Кореї, державні плани-прогнози були директивними і часто їх повідомляли і підприємствам, і їх цехам. Очевидно, що в умовах приватної власності реалізація таких планів можлива тільки в тому разі, якщо діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів — уведення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг і субсидій тощо.

Економічне зростання передбачає наявність джерел інвестицій. Для Японії це були переважно внутрішні джерела. Частково допомогли американці, відмовившись від значної частини репарацій, задовольнивши у 50-х роках замовлення на обслуговування американської армії під час війни в Кореї, а пізніше надавши науково-технічну допомогу. Пошук внутрішніх джерел інвестицій привів до створення механізму стримування споживання та "перекачування" національного доходу в інвестиційну сферу.

На відміну від авторитарного, військового режиму, котрий забезпечував дію такого механізму (Південна Корея, Чилі), в Японії уряд спирався на особливу властивість національної культури — здатність сприймати загально-корпоративні інтереси як інтереси власної сім'ї. З 80-х років XX ст. відбувається поступова переорієнтація на розширення споживання. Нині споживчий попит в Японії становить 60 % від ВВП, тоді як у США — 80 %. Така ситуація не характерна для тих високорозвинутих країн, котрі мають пропорційно розвинуту економічну систему. Країна ще має пройти абсолютно необхідний етап на шляху постіндустріального суспільства — стадію суспільства загального добробуту. На це спрямовувалися плани останнього десятиліття XX ст. (наприклад, П'ятирічний план держави добробуту 1992—1996 рр.). Його виконання зміцнило внутрішній сектор економіки, де 75 % ВВП тепер становить виключно внутрішня економічна діяльність, що може служити амортизатором у часи спаду. Така економіка може витримати значний спад всесвітньої економічної діяльності, можливий у зв'язку з торговельною політикою або іншими економічними змінами.

Створений у післявоєнний період унікальний економічний механізм призвів до того, що в Японії в 90-х роках поєднувалися протилежності — національне багатство, відносно бідне населення і сучасне виробництво з традиційною (майже напівфеодальною) культурою. Країна вирізнялася кредитно-грошовою системою, яка разом із механізмом стримування споживчих витрат населення дає змогу звести інфляцію до безпечного рівня. Функціонування своєрідного кредитно-грошового механізму, що дає можливість спрямовувати кредитні ресурси, у тому числі й заново випущену грошову масу, до визначених урядом точок промислового зростання, зумовило створення унікальної банківської системи. Це щось середнє між Державним банком СРСР, котрий здійснював фінансування народного господарства, і дворівневою банківською системою розвинутих країн. Центральний банк працював у тісному взаємозв'язку з міністерством фінансів. В інших високорозвинутих країнах (США, Німеччина) фінансову та грошово-кредитну системи розділяли. Така взаємодія центральних органів у країні дала можливість підключити Банк Японії до управління економічним розвитком. Однак у 90-х роках XX ст. унікальна банківська система країни суттєво гальмувала процес перетворення країни на зрілу державу з відповідною економікою.

Зауважимо, що управління процесом економічного розвитку — не завдання центрального банку. Проте за прикладом Японії в деяких країнах, що розвиваються, його залучають до фінансування перспективних галузей національного господарства.

Швидкі темпи розвитку економіки передбачають також високі темпи збільшення кількості грошей в обігу, а їх можна забезпечити шляхом інтенсивного збільшення золотовалютних ресурсів. Для цього країні потрібне позитивне сальдо торговельного балансу, виробництво конкурентоспроможних товарів, що для країн, які розвиваються, є дуже складним завданням. Випуск грошей під державний борг без відповідного зростання товарної маси — шлях до інфляції. Тому єдиний можливий шлях — надання кредитів приватному сектору. Такий спосіб успішно використала Японія. Центральний банк спрямовував гроші в банківську систему, де вони мультиплікувалися.

Постійний "ресурсний голод" економіки, що швидко розвивалася, змушував комерційні банки виконувати умови центрального банку. Внаслідок цього останній кредитував перспективні галузі, але не сам, а за допомогою комерційних банків, їм доводилося стежити за раціональністю використання коштів на підприємствах. Отже, державну політику здійснювали не шляхом бюджетного фінансування, а за допомогою грамотної національної кредитної політики. Фінансували не з бюджету, а через банківську систему, виділені кошти потрібно було повертати, та ще й з процентами (хоча й пільговими), а проект мав окуповуватися. У цьому разі обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія закуповувала за кордоном здебільшого ліцензії та патенти (тобто товари), а на їх основі сама організовувала виробництво. Тому різниця між вкладами й інвестиціями покривалася ще й банківськими кредитами, у результаті чого з'являлися гроші для зростання. Держава дотримувалася жорсткої політики контролю за доходами (зокрема, за заробітною платою), що мали збільшуватися повільніше, ніж продуктивність праці, і в галузі оптових цін, оскільки промисловість реагувала переважно на них.

На початку XXI ст. Японія перетворилася на фінансовий центр світового значення. Загальний обсяг нетто-активів становить уже понад 130 млрд дол. США, частка японських кредитів у світі — 53 %. Найбільшими комерційними банками світу вважають японські, проте вони нагадують неповоротких велетнів з украй низькою ефективністю роботи. Причина полягає в недостатності поділу фінансової та грошової систем. Комерційні банки призначені для державного фінансування перспективних галузей, у процесі розвитку вони виявилися хронічними боржниками центрального банку. Центральний банк — своєрідний підрозділ міністерства фінансів, яке визначає, зокрема, величину його облікової ставки. При цьому, хоча бюджет держави може бути збалансованим, фактичний дефіцит міністерства фінансів перекладається на центральний банк. Він по суті виконує такі самі функції, що й державне бюджетне фінансування. Держава створила японські банки і друкувала для них гроші, щоб вони фінансували перспективні галузі та розвиток експорту. Прибутки банків ідуть державі. У цій системі промислові й торгові фірми також є хронічними боржниками банківської системи, і коефіцієнт їх боргового навантаження може становити 300—400 %. Як наслідок, утворюється своєрідна економічна система, в якій усі один одному заборгували: промислові й торгові компанії— банкам, а комерційні банки ~ центральному.

Із трьох груп суб'єктів, котрі забезпечують джерела інвестицій і які отримують перші результати економічного зростання — сім'я, корпорація та держава, головну роль відіграють великі корпорації. Вони входять до складу певної фінансово-промислової групи. Значення держави формально залишається не дуже помітним (через бюджетну систему розподіляється майже 25 % ВВП), а населення є відносно бідним.

Високу якість японської економіки можна простежити на прикладі зіставних даних з енергоспоживання. У 1985 р. в Японії споживали 2,6 т умовного палива на одну особу, а в США — 6,7 т, тобто в 2,5 раза більше. Японія розробляє концепцію нової енергетичної культури, суть якої полягає в забезпеченні енергетичних потреб країни шляхом поглиблення структурної перебудови, розвитку альтернативних джерел енергії. Сформувалася модель зовнішньоторговельних операцій: експортували готову продукцію важкої промисловості, імпортували нафту, мінерали. На початку 80-х років XX ст. країна посіла третє місце після США і ФРН за світовим експортом. Навіть до США щорічно постачали 2 млн японських автомобілів. Японський експорт у 1985 р. перевищив імпорт більше ніж на 46 млрд дол. США, а в 1993 р. — на 120,2 млрд дол. (Для порівняння: у ФРН перевищення становило 23,1 млрд, а США мали від'ємне сальдо 115,8 млрд дол.) У цьому самому році дефіцит торговельного сальдо США з Японією становив 60 млрд дол. США звинуватили Японію в колоніальному характері її торгівлі. Протягом 1980—1990 pp. відбувається активний розвиток наукомісткого виробництва — виробництво ЕОМ, тонких хімічних сполук, станків із програмним управлінням. У 80-х роках виявляються тенденції переміщення ресурсовидобувних галузей за кордон, у країни, що розвиваються. Це було своєрідним "економічним неоколоніалізмом".

План формування інформаційного суспільства до 2001 p., виконання якого забезпечило загальну інформатизацію країни, свідчить про новітні процеси в галузі економіки та суспільства. Японія стає центром Східноазіатського блоку, для котрого більше характерна комерційна діяльність, а не побудова будь-яких інституціональних структур.

Намагаючись активізувати економічне зростання і йдучи назустріч країнам-партнерам у кінці 90-х років, уряд суттєво лібералізував режим іноземних вкладів. У результаті прямі інвестиції в японську економіку збільшилися з 3,1 млрд дол. США у 1998 р. до 12,7 млрд у 1999 р. Така тенденція зберігається і нині. Японія посідає провідне місце серед розвинутих країн світу. Проте країни -"тигри" Південно-Східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Філіппіни) завдяки використанню дешевої робочої сили та інших факторів становлять серйозну конкуренцію Японії та США.

Економічна думка

У дискусіях про традиційні теорії економічних систем в основному обговорюються питання поєднання ринку і державного регулювання. Проте обмеження аналізу економічних систем лише цими двома структурами іноді може перешкоджати виявленню національної специфіки системи — механізмів історико-культурного характеру, що мають доповнити роль, яку відіграє ринок і держава.

Це стосується насамперед Японії, котра в післявоєнний період була прикладом формування оптимального варіанта суспільства, або так званої системи наздоганяючого типу ("розвитку навздогін"). Економіка післявоєнного періоду характеризувалася високим ступенем державного втручання і наявністю специфічної форми організації бізнесу — так званого групування. Державно-монополістичне регулювання, що виявляється у активному впливі держави на макроекономічні параметри, відбувалося в неокейнсіанському напрямі. Пряме втручання держави в економіку здійснювалося за допомогою ринкових механізмів ринкової структури і досить вагомої державної власності. На відміну від інших країн, тут поширеною була практика створення підпорядкованих адміністративним органам картелів, за допомогою яких держава впливала на процеси внутрішньогалузевої конкуренції. Принцип сильної держави реалізувався через інститут адміністративного керівництва з його методами безпосереднього втручання в діяльність корпорацій у галузі матеріального виробництва і сфері кредиту. Історично обумовлені форми поєднання управлінсько-організаційної структури корпорацій з державним адміністративним апаратом стали головною особливістю методу контролю держави над ринком.

Під час циклічних і структурних криз економіки 70-х років (1970—1971 і 1974—1975) виникла важлива проблема— необхідність розробки нової моделі управління й організації народного господарства з метою пристосування до потреб нової епохи економічного зростання на сучасному етапі НТР та Інтернаціоналізування господарських зв'язків.

У запропонованих у 70-х роках XX ст. теоріях економістів простежувалися концепції винятковості японської економічної моделі. Якщо "диво" розглядали як результат політики, що спиралася на запозичення іноземного науково-технічного і господарського досвіду, то високу пристосованість визначали уже безпосередньо зі специфіки власне соціальної економічної системи Японії. До її переваг належить насамперед загальновідома працелюбність населення у поєднанні з високим рівнем освіти і сильними традиціями взаємодопомоги, тобто перевагами в галузі людського капіталу. Не менш важливими вчені вважали також стабільність і активність суспільства, які визначаються такими аспектами, як значна мобільність між соціальними станами, інтенсивна конкуренція, що вирівнює можливості кожного, порівняно рівномірний розподіл доходів, мирні трудові відносини та ін. Все це, на думку японських економістів, полегшувало формування атмосфери злагоди, давало змогу знайти оптимальне поєднання суспільних і особистих інтересів, запобігти "надто громіздкому уряду" та іншим негараздам держави.

В умовах енергетичної кризи 70-х років радник японського уряду О. Сімамура запропонував теорію нульового зростання. Проблему пристосування до умов відтворення 70—80-х років і забезпечення економічної стабільності потрібно розв'язувати шляхом стримування збільшення заробітної плати, головним чином за допомогою такого допоміжного засобу, як політика доходів. Заробітна плата не має торкатися капіталістичного прибутку. Внаслідок реалізації таких ідей на практиці в Японії до 90-х років XX ст. спостерігався один з найнижчих рівнів заробітної плати серед розвинутих країн у новоствореній вартості (60-ті роки — 35,5 %, 70-ті — 38,7 %). О. Сімамура повторив досить поширену тезу, згідно з якою попит на працю — функція реальної заробітної плати, він вважав, що стримування їх зростання — один із засобів розв'язання проблеми економічного зростання і зайнятості. У середині 70-х років О. Сімамура радив вживати заходи "жорсткої економії" і виступав проти політики стабілізації споживчих цін. Економічна політика 70-х років відійшла від кейнсіанської моделі.

Головну увагу під час аналізу професор X. Канаморі звернув на новий етап науково-технічної революції, котрий назвав третьою промисловою революцією, зумовленою прискореним темпом технічного прогресу. Нововведення мають відновити внутрішні стимули розширення і модернізації виробництва. На його думку, за допомогою активної політики розширення сукупного попиту можна повернути економіку на шлях сталого зростання (5—5,56 % приросту ВВП у рік). X, Канаморі свої припущення назвав кейнсіанською моделлю. Здійснювали активну політику в сфері макроекономічного регулювання Міністерство фінансів та Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП).

Реалізації програм МЗТП сприяла й специфічна роль держави в економіці - макроекономічне регулювання органічно поєднувалося з досить ефективним механізмом державного втручання на мікрорівні. Саме адміністративне керівництво забезпечувало злагоджені і погоджені дії урядового апарату і приватного бізнесу, швидку реакцію відповідних відомств на потреби бізнесу, на підставі чого західні економісти говорили про Японію, "як єдине акціонерне товариство".

Ефективність адміністративного керівництва ґрунтувалася на авторитеті виконавчих органів влади. Організаційною формою, що забезпечувала постійне контактування державного апарату з підприємцями, були численні дорадчі комітети при різних міністерствах і відомствах, пов'язані з управлінням економікою. У межах цих комітетів, до складу яких в основному входили представники державної бюрократії та великого бізнесу, ухвалювали погоджувальні рішення з питань економічної політики. Такий процес, як правило, ґрунтувався на визначенні фінансових стимулів, але іноді мав характер традиційної підлеглості.

Створенню нових, здатних витримати конкуренцію на світовому ринку, галузей сприяли галузеві програми, розроблені МЗТП та іншими установами за активної участі заінтересованих ділових кіл. Об'єктом безпосереднього регулювання були такі найважливіші параметри господарської діяльності приватних підприємств, як інвестиції та їх фінансування, виробничі потужності, асортимент продукції, ціни та ін.

Поєднання обмежень зовнішньої конкуренції (шляхом протекціоністської торговельної і валютної політики) зі стимулюванням внутрішньогалузевої конкурентної боротьби, пов'язаної з інвестиціями і технічними нововведеннями, посилило ефективність цієї політики. Нестача власних фінансових, валютних і технологічних ресурсів зумовила тісне співробітництво приватного капіталу і держави, що супроводжувалося засобами заохочення по лінії субсидування, кредитування, оподаткування, надання валюти, технічних ліцензій тощо. Не менш важливе значення мали значний організаційний досвід економічних відомств і висока ефективність державної зовнішньоекономічної дипломатії. Зазначені важелі доповнювали і такі загальні для усіх держав, як система законодавчо закріплених регламентацій. При цьому особливо високим ступенем державної регламентації з самого початку відзначалися зовнішньоекономічна і кредитно-фінансова галузі.

У дискусії а кейнсіанцями виокремився японський варіант ідеології неолібералізму, котрий був подібний до ідей західнонімецької школи "ордо" і Ф. Хайєка про правову державу, а також втілював окремі ідеї американського консервативного лібералізму (М. Фрідмен та ін.). Багато дослідників, членів ради з вивчення японської економіки (Ніккейте) на чолі з професором Т. Нісіямою у колективній двотомній праці "Прогрес лібералізму" (1978) виступили з доктриною японського варіанта неолібералізму. її утвердженню та популяризації принципів обмеженого державного втручання в економічну діяльність сприяла підтримка ділових кіл, зацікавлених у перебудові державно-монополістичних організацій. У своїй доктрині автор першого тому цього видання Т. Нісіяма ("Принципи лібералізму") на перший план висунув такі завдання: захистити індивідуальні свободи, зміцнити державний устрій і створити визначений порядок як умови функціонування ринкової економіки, порядок рівноваги, що спонтанно виникає у вільній економіці. Звідси випливає власне назва орієнтованої на закон і порядок доктрини Т. Нісіями "ордолібералізм" (від нім Ordnung — порядок, лад). Автор вважав, що держава, крім сприяння створенню інституціональних основ, формує господарський устрій і здійснює контроль за дотриманням установлених законом юридичних норм, головне — сприяє і підтримує конкурентні відносини.

Неолібералізм Японії в дусі сучасного консерватизму полягає в тому, що не заперечуючи окремих позитивних аспектів кейнсіанської політики, зокрема у сфері галузевого регулювання, пріоритет надають активності суб'єктів господарювання. Замість активної державної політики неоліберали пропонували покладатися на спонтанний ринковий механізм, підприємницьку ініціативу, життєвість підприємств, їх адаптацію до умов відтворення. Виступаючи з ідеєю спонтанності вільної економіки, Т. Нісіяма нічого не говорить про заходи захисту конкуренції, боротьбу з монополістичними тенденціями. Причому порушення ринкової функції він розглядав як наслідок втручання в економіку профспілок і держави, а не діяльність монополій. Звідси випливає потреба здійснення жорсткої політики стосовно профспілок і зняття усіх обмежень з діяльності корпорацій.

Втрата динамізму японською економікою викликана, на думку Т. Нісіями, активним втручанням уряду в приватний сектор. Пряме втручання в економічну діяльність автор обмежив ліквідацією негативних наслідків функціонування капіталістичної економіки (забруднення середовища та ін.), а також традиційним наданням суспільних послуг і створенням виробничої та соціальної інфраструктур економіки. За межами цієї сфери, вважав учений, діяльність держави негативно впливає на розвиток економіки Японії.

Політику уряду "суспільного добробуту", яку здійснювали в 70-х роках і котра спрямовувалася на пом'якшення проблеми платоспроможного попиту, неоліберали розглядають як послаблювальний стимул до праці. Отже, пропонували значно скоротити державні асигнування на соціальні потреби суспільства, що надавало доктрині Т. Нісіями ультра консервативного значення. У цьому самому напрямі він вимагає послаблення прогресивності податкової системи, зменшення максимальних ставок оподаткування найвищих доходів і податку на корпорації, з одного боку, й інтенсивнішого оподатковування доходів середніх суспільних класів — з іншого. Найефективніший захід стимулювання вкладів та активізації інвестиційної діяльності корпорацій і необхідна умова для розгортання в Японії третьої промислової революції сміливе і радикальне зниження податків на юридичні особи (корпорації) й інші радикальні економічні реформи.

Ідеї неоліберальної доктрини відображають намагання удосконалити практику, яка більше відповідатиме новій глобальній стратегії — курсу на розгортання в Японії НТР і активнішому використанню досягнень науки і техніки з метою зміцнення внутрішніх і зовнішніх позицій японського капіталізму. Окремі політики та практики вважають неоліберальні ідеї найефективнішими у сфері прискорення НТП, головним чином шляхом ширшого використання таких економічних важелів, як конкуренція. Вважають, що кейнсіанці недооцінювали фактор економічного прогресу. Саме цим пояснюється життєвість окремих ідей неолібералізму в органах макроекономічного регулювання і серед лідерів правих партій (партія "Неоліберальний клуб", створена в 1976 р.).

Протягом останнього десятиліття розвитку економічної думки Японії спостерігається активне освоєння монетарної теорії. Важливою умовою монетаристської політики професор Є. Судзукі, як і інші японські монетаристи, визначає обмеження прямого втручання держави в економічну діяльність і надання більшої свободи ринковій конкуренції. Виняткове значення надано стабільності цін. Штучне регулювання цін на продукцію і послуги, вважає Є. Судзукі, знижує функції ринкової економіки, призводить до втрати її життєвості, створює найбільшу загрозу приватному підприємництву. До його порад стосовно ринкового регулювання належать: 1) жорсткий контроль грошової маси в обігу, обмеження емісії грошей; 2) "маркетизація" ринку капіталів; 3) рівновага державного бюджету; 4) податкові пільги великим корпораціям і підвищення непрямих податків; 5) послаблення державного регулювання.

Японські монетаристи проблему економічної рівноваги пов'язували з проблемою соціальної стійкості, що є особливістю японського монетаризму. Тому вони пропонували не зменшувати, а економити та стримувати зростання витрат держави на соціальні потреби, а ліквідацію бюджетного дефіциту здійснювати шляхом значного скорочення державних витрат на субсидування галузей, які відстають у розвитку, і витрат, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, що прискорить вимивання недостатньо розвинутих підприємств.

Монетаристські ідеї Є. Судзукі мали суттєвий вплив на формування грошово-кредитної політики Японського банку у 70—80-х роках XX ст. Проте не можна стверджувати, що неолібералізм або різні варіанти монетаризму стали офіційною доктриною Японії та теоретичним фундаментом її сучасної економічної стратегії. Разом із тим консервативні напрями відіграють помітнішу роль в обґрунтуванні її господарської політики. Головна мета нового економічного курсу накасонеоміки, за аналогією з американською рейганомікою, в кінці 80-х — на початку 90-х років полягала у зміцненні ринкової основи капіталізму. Доктрина колишнього прем'єр-міністра Я. Накасоне свідчила про намір активізувати приватнокапіталістичний сектор, мобілізувати його потенціал шляхом обмеження державного втручання і ширшого використання механізмів конкуренції.

Дослідники Є.А. Пігулевська, Г.Г. Фетисов та інші специфічною рисою японської економічної думки вважають її інституціоналізацію, тобто розвиток її об'єднаними в організації та установи експертами, що виступають під колективним (інституціональним) началом. В Японії головним носієм кейнсіанських ідей в апараті мікроекономічного регулювання країни тривалий час було міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості, пропагандистом монетаристських ідей — колективи наукових інститутів, підвідомчих Японському банку, а ідеї "неоконсервативної хвилі" випливають переважно із надр Кейданрена — об'єднаного штабу японських корпорацій1.

Адміністративно-ринкова реформа 80-х років розширила простір для утвердження неоконсервативних доктрин з ідеєю спонтанного розвитку економіки. Головним її змістом було: переоцінювання економічної ролі та функцій держави, радикальні зміни методів розподілу економічних ресурсів і перерозподілу національного доходу, переміщення активності держави в нові галузі. Держава, не відмовляючись повністю від методів прямого втручання, почала висувати на перше місце нормативне регулювання, посилила обмежувальні норми законодавчого порядку.

Важливими сферами розширення участі держави залишаються галузі, пов'язані з активізацією зовнішньоекономічної діяльності японських корпорацій і новими формами завоювання ринків, що потребує нових засобів впливу, а також з новим зовнішньоекономічним курсом країни, який передбачає збільшення військових витрат. До найважливіших сфер діяльності держави належать стимулювання фундаментальних теоретичних досліджень на головних напрямах НТР, підготовка кваліфікованих кадрів для інформаційного постіндустріального суспільства (індустріально-інформаційного комплексу) й управління науково-технічним прогресом.

Нова концепція "японської моделі суспільного добробуту ринкового типу" — спроба теоретично обґрунтувати скорочення державних соціальних програм, приватизацію соціально-економічних функцій. Перебудова соціальної політики в межах модифікованої моделі з її принципами забезпечення соціально слабких (незаможних) верств населення через систему трансфертів з боку держави передбачає обмеження діяльності уряду: поширення ринкових принципів на систему соціального забезпечення, медицину, освіту, інші суспільні послуги.

В економічній політиці на макрорівні поєднуються в прагматичному синтезі складові кейнсіанської, неоконсервативної та постіндустріальної доктрин. "Технізація" економіки, розвиток принципово нових технологій потребують посилення соціальної спрямованості економічної політики, підтримання у суспільстві певного рівня соціальної справедливості, звернення до кейнсіанської політики ефективного попиту, яку постійно застосовує ринкова капіталістична держава з метою утримання економічної рівноваги.

Активну розбудову східної цивілізації здійснювали з огляду на теорію постіндустріального суспільства. Постіндустріальна теорія (В. Ростоу, К. Томінагі, А. Турен, Р. Ріхта та ін.) формувалася, з одного боку, шляхом широких узагальнень, глибоких пошуків і ґрунтовного порівняльного аналізу тощо, особливо це було характерним для 60—70-х років; з іншого — вже у 80-ті роки детально досліджували часткові питання постіндустріального суспільства" що забезпечувало теоретичні здобутки у розкритті окремих важливих аспектів його становлення.

У процесі цивілізаційного розвитку постіндустріальна теорія зміцнювала позиції, її більше визнавали, використовували у філософських, економічних та соціологічних працях, обґрунтовували відмінність індустріального суспільства від постіндустріального, детально визначали його основні властивості, характер людської діяльності, типи використовуваних ресурсів, зміни у структурі постіндустріального суспільства, тобто накопичувалися позитивні розробки, знання про суспільно-економічний розвиток.

Уже у другій половині 70-х років стало зрозуміло, що той технологічний прогрес, котрий уважно досліджували постіндустріалісти, очевидніше втілювався у самостійному існуванні інформації та знань, які відігравали винятково важливу роль у виробничому процесі. Галузі, безпосередньо пов'язані з виробництвом і використанням знань (Knowledge Industries), сформували виробничий комплекс, зростання якого відбувається донині. Виникла ситуація, коли не сировина, не капітал, а інформація, тобто знання, розум людини, її ідеї та їх якість почали визначати успіх діяльності підприємств. Інформація і знання активно перетворюються на безпосередню продуктивну силу, їх вважають важливим фактором сучасного господарства.

Отже, інформація і знання — це не часткові ознаки чи окремі явища постіндустріального суспільства, а корінні його категорії, головний ресурс. Якщо сировина була основним ресурсом доіндустріального суспільства, а капітал — індустріального, то постіндустріальне має принципово новий головний ресурс — інформацію та знання, інтелект людини.

На початку 60-х років Ф. Махлуп у США і Т. Умесао в Японії фактично одночасно ввели в науковий обіг термін "інформаційне суспільство", таким чином започаткувавши теорію під цією назвою. Концепція інформаційного суспільства розкрила принципово важливу особливість постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, показала властивості інформації та її важливу роль у житті людства. Проте вона не могла претендувати на всеосяжну характеристику нового соціуму. Тому концепція інформаційного суспільства стала важливою складовою ширшої теорії постіндустріального суспільства.

Подолання індустріального суспільства шляхом радикалізації технічних нововведень, швидке поширення інформаційних технологій, прискорення зміни поколінь комп'ютерної техніки означало технологічну революцію, що забезпечила перехід суспільства на постіндустріальний етап. Теоретики постіндустріального суспільства вважають таку революцію найзначнішою серед усіх, які будь-коли переживало людство.

Для нового суспільства характерною є пріоритетність сфери послуг — освіти, науки, культури тощо. Замість матеріального виробництва, яке визначало економіку індустріальної епохи, людина стає і метою, і критерієм суспільно-економічного розвитку, а також головною сферою вкладення капіталу. Знання та інформація перетворюються на основний і визначальний ресурс. На сьогодні знання застосовують до сфери власне знання, що називають революцією у сфері управління. Знання як визначальний фактор виробництва переважають над капіталом і робочою силою.

На думку П. Дракера (Друкера), сучасне суспільство ще передчасно вважати "суспільством знань"; нині йдеться лише про створення економічної системи на основі знання (Knowledge Society) подібно до Японії. Зміна ролі та значення знань, що почалася 250 років тому, трансформувала й економіку, і суспільство загалом. Традиційні фактори виробництва — земля (тобто природні ресурси), робоча сила і капітал — не зникли, але перетворилися на другорядні. Ці ресурси можна використовувати без особливих затрат праці, якщо е необхідні знання. Поняття "знання" у новому розумінні означає реальну корисну силу, спосіб досягнення економічних і соціальних результатів шляхом його застосування для виробництва нових знань. Використання знань для винайдення найефективніших способів реалізації інформації з метою отримання необхідних результатів — це, по суті, управління. В сучасних умовах знання систематично і цілеспрямовано застосовують для того, щоб визначити: які нові дослідження потрібні; чи доцільно здобувати ті чи інші знання; що варто зробити, аби забезпечити ефективність їх використання. Тобто знання застосовують для систематичних нововведень і новаторства. Це третя зміна ролі знань, що охопила весь світ, її визначають як революцію у сфері управління.

Промислова революція свого часу вплинула на усі сфери життя і набула всесвітніх масштабів за 100 років — із середини XVIII ст. до середини XIX ст. Така сама ситуація спостерігалася і під час революції у продуктивності праці протягом семи десятиріч — з 1880 р. до кінця Другої світової війни. Революція в управлінні продемонструвала ті самі результати менше ніж за 50 років — з 1945 до 1990 р.

Управління має загальний характер, воно не залежить від функцій і завдань конкретних організацій, як державних, так і недержавних. У суспільстві, що ґрунтується на знаннях, воно відіграє виняткову роль, адже управління — особливий вид трудової діяльності. Його значення усвідомили після Першої світової війни. Як навчальну дисципліну управління впровадили лише після Другої світової війни. Проіснувавши тисячі років, управління лише у післявоєнний період набуло наукового обґрунтування. П. Дракер зазначив, що ще під час Другої світової війни поняття "керівник", "начальник", "менеджер" визначали так: людина, відповідальна за роботу своїх підлеглих, тобто начальник — це шеф, а правління — висока посада і влада. На початку 50-х років зміст поняття "керівник" змінився і означав: людина, відповідальна за ефективність і результати роботи колективу. Нині зрозуміло, що й це трактування не повне. Тому адекватним вважають таке тлумачення: людина, відповідальна за застосування й ефективність знань. Саме це визначення найдосконаліше, оскільки воно відображає сучасний підхід до знань як до найважливішого з ресурсів. Землю, робочу силу і капітал на сьогодні визнають стримувальними, обмежувальними факторами. Тому забезпечення ефективного управління, тобто застосування знань до знань, головного ресурсу, сприяє економічному та соціальному розвитку.

Цивілізація пройшла шлях від знання (у його одиничному вияві) до множинних знань, зосереджених у численних галузях. Якщо раніше знання мали загальний характер, то нині їх вважають глибоко спеціалізованими.

У сучасних ринкових умовах знання — інформація, яка має практичну цінність, забезпечує отримання конкретних результатів, які виявляються у суспільстві, економіці чи в розвитку власне знань.

На сьогодні такі спеціалізовані знання ми називаємо не "ремеслами", а "дисциплінами". У науковій дисципліні "ремесло" належить до розряду методології — виробничі технології, наукова методологія, кількісний метод або диференціальний діагноз (у медицині). Кожна така методологія перетворює приватний досвід на систему, окремі випадки та події — на інформацію. Це одне з найбільших перетворень в історії розвитку економічної думки.

Перехід від загальних знань до комплексу спеціалізованих перетворює їх на силу, здатну створити нове суспільство. Але воно має ґрунтуватися на знаннях, організованих у вигляді спеціалізованих дисциплін, а його членами мають бути люди, котрі володіють спеціальними знаннями у різних галузях. Саме в цьому полягає їх сила й ефективність.

Отже, в концепції знання в історичному процесі розвитку людства відбулися радикальні зміни. І на Заході, і на Сході знання завжди співвідносили зі сферою буття, існування. Нині, як зазначав П. Дракер, вони миттєво перетворилися на сферу дії, стали не лише одним із видів ресурсів, а головним. В усі часи знання були приватною справою, приватним товаром, нині вони перетворилися на справу загальну, суспільну, на суспільний товар. Такі істотні зміни в суспільному розвитку дали підставу П. Дракеру зробити висновок про тенденцію переходу від капіталізму до суспільства знань. Прикладом цього є сучасна Японія.

Отже, теорія постіндустріального суспільства — не одна з багатьох концепцій, широко відомих у західному і східному суспільствознавствах, це узагальнена теорія, система знань про еволюцію та розвиток людської цивілізації, тобто наукова парадигма, що визначає теоретико-методологічні принципи і суттєві ознаки вищої стадії цивілізаційного прогресу — постіндустріального суспільства.

Теорія постіндустріального суспільства синтезувала кращі розробки багатьох напрямів розвитку економічних, філософських, соціологічних і політологічних наук, як сучасних, так і тих, що мали місце у понад 200-літній історії бурхливого розвитку науки, інформації, техніки та технології. Дослідження процесів формування і розвитку теорії постіндустріального суспільства переконливо свідчать, що маємо справу не зі звичайною концепцією, а з особливою теорією, яка інтегрувала низку концепцій і видозмінила їх на основі своєї логіки та методології.

Отже, маємо справу з комплексною, системною теорією. Цей висновок стає ще ґрунтовнішим, якщо врахувати, що саме ця теорія визначає етапи цивілізаційного прогресу, вона встановила закономірні історичні ступені руху людства до вершин цивілізації. У цьому полягає глобальність теорії постіндустріального суспільства.

З'ясуємо, в чому загадка феномену Японії

Адже Японія — єдина з неєвропейських країн, розвиток якої на межі XIX—XX ст. дав змогу не тільки зрівнятися з провідними європейськими країнами, але і стати однією з найвпливовіших за успішним розвитком капіталістичної ринкової економіки серед інших країн світу. До найважливіших зі складного комплексу причин та унікального збігу сприятливих умов і обставин належать історичні. Розглянемо їх детальніше.

1. Віками вихована схильність до активного корисного запозичення зовні, якщо немає характерного для Китаю шанування власної мудрості і спостерігається зневажливе ставлення до представників інших культур. Наприклад, енергійні вікові зв'язки японців (навіть у період "закритості" країни для Заходу), що переважають у південно-східноазіатському регіоні, з голландцями, результатом чого стало активне поширення в Японії досягнень західної науки і техніки, що отримало назву голландської науки — рангаку.

2. Торгівля і мореплавство японців, як і китайців, мали характер приватнопідприємницької діяльності, але особливість полягала в тому, що надавали підтримку з боку влади заможних. Відбувалося зміцнення формального і реального статусів торговців у цій країні. Унаслідок таких відносин, починаючи з XVII ст., у країні виникають багаті торгові доми, в тому числі й ті, що стали всесвітньо відомими: "Міцуі", "Суміто" тощо, за посередництвом яких здійснювалися зв'язки торговців із зовнішнім світом. Це сприяло проникненню і запозиченню досягнень європейської науки і техніки, насамперед усього того, що зумовило розвиток тієї самої територіально-підприємницької господарсько-економічної діяльності, включаючи плантаційне господарство, гірничодобувні промисли і металургію, суднобудування, виготовлення зброї. На ці галузі особливу увагу звернула держава, вони були невід'ємною частиною економіки.

3. Система військової влади у формі сьогунату, де функції чиновників виконували в основному самураї, воїни-рицарі з характерним для них кодексом військової доблесті й рицарського обов'язку (бусидо), передувала формуванню всеохоплювальної держави з її тотальним контролем над населенням — тієї самої держави, яка в Китаї сковувала діяльність торговців і давала змогу розгортати їх можливості лише там і тоді, де і коли сильної опіки держави не відчувалося, тобто за межами країни, в тих самих країнах Південних морів. Тому утвердження державності не обтяжувалося багатовіковими традиціями бюрократизму з усіма властивими йому вадами, включаючи консерватизм і корупцію, а навпаки, було відкрите для корисних запозичень. Саме це сприяло, разом із другим "відкриттям" Японії наприкінці XIX ст., формуванню державного апарату на практично нових началах, включаючи європейські принципи конституційної монархії, громадянського суспільства, демократичної процедури та ін.

4. Ця країна у зв'язку з низкою причин (насамперед бідні природні ресурси) опинилася поза увагою колонізаторів. З часом європейські держави набудуть важливого значення в економіці Японії. Проте не їх зусиллями тут здійснюватиметься процес енергійної внутрішньої трансформації традиційної структури, а за допомогою молодої держави, орієнтованої на європейські стандарти, котра здійснила багато радикальних реформ, а також зусиллями добре підготовлених до такої трансформації торговельно-промислових кіл.

5. Із виходом на перші місця після занепаду національної японської релігії — синтоїзму (варіант китайського даосизму) — з її культом імператора як нащадка богині Аматерасу військовий дух населення набув нового змісту: всі воїни, в тому числі вчорашні самураї та їх нащадки, які входили до складу офіцерського корпусу нової армії, були готові жити і померти в ім'я величі нової Японії та її імператора. Звідси той самий дух мілітаризму й відкрита агресивність, що виявлялися у зовнішній політиці країни в міру розвитку економіки і, передусім, військово-економічної бази країни в кінці XIX ст.

Поразка у Другій світові війні стала висхідним пунктом трансформації країни і початком у тому процесі, який називають феноменом Японії. Докорінний перелом внутрішньої структури суспільства сприяв виходу на перший план тих стандартів і характерних ознак японського способу життя, котрі у результаті й зумовили швидкий розвиток країни у другій половині XX ст. Йдеться про відродження традицій, що гармонійно пов'язувалися з тими необхідними запозиченнями, без яких ринкова економіка неефективна.

Історично готова до запозичень країна в нових умовах рішуче взяла ті з них, які були життєво необхідними і сприяли подальшому розвитку ліберально-демократичних правових і політичних норм, процедур і гарантій власника. Розвиток у цьому напрямі (уже на сучасному етапі) привів до індивідуалізації молодого покоління країни (феномен, який турбує Японію нині), а його можливі деструктивні наслідки були значною мірою компенсовані традиційною колективною етикою, конфуціанським патерналізмом. Гармонійне поєднання запозиченого і свого визначило специфіку японської фірми, котра діє на ринку як власник, але водночас подібна до традиційної соціальної корпоратизації, сформованої на принципах патерналізму і взаємної підтримки нижчої і вищої ієрархій з метою досягнення успіху в загальній справі, тобто процвітання фірми.

Відмовившись від агресивної зовнішньої політики, японська держава зосередила увагу на підтримці економічної діяльності фірм, виступаючи стосовно них у тій самій звичній функції всезагального батька в межах патерналістських взаємозв'язків: не втручатися безпосередньо в економіку, сприяти її розвитку, розумно перерозподіляючи при цьому в інтересах суспільства загалом отримані від процвітання доходи. Одержавши необхідну підготовку і набувши навичок, демілітаризовані нащадки самураїв посіли відповідне місце серед службовців тих самих фірм ("самураї з портфелями") і відповідно переключили свою активність у виробничий конструктивний напрям. У більшості випадків поведінка робітників ґрунтується на традиційній конфуціанській дисципліні, культурі й етиці людей, схильних до щирого співробітництва з підприємством, ніж на боротьбі з керівною частиною з метою відстоювання своїх прав. Отже, радикальна профорієнтація активності в мирному напрямі стала основою сучасного розвитку Японії, перетворивши її на передову країну світу із найпрестижнішими і наукомісткими сучасними галузями виробництва, найновішою технологією, соціально-психологічним кліматом.

6. Феноменом японської економіки є "групування", яке визначають внутрішнім чинником стабільності ринкових відносин. Порівняно з західною ринковою економікою, в основі поведінки господарського агента якої лежить індивідуалізм, в Японії спостерігаються сильні традиції своєрідного колективізму, або філософії групових цілей і намагань. Групова орієнтація, що стала частиною національного характеру японців, пояснює торговельні та ділові звичаї, які вважають основою вияву специфічної форми організації бізнесу "кейрецу" (групування) у вигляді об'єднань, що охоплюють різні галузі економіки. Об'єднання'1" група знайомих один одному партнерів, у межах якої на взаємній основі формується очікування поведінки кожного партнера. Це конфліктує з ринковим механізмом, що діє не зважаючи на особистість партнера і враховує лише ціну. В об'єднанні на загальнолюдських принципах формуються взаємна довіра і відносини співробітництва. При цьому в результаті застосування різних санкцій підвищується грошова відповідальність за "неджентльменську" поведінку, що стримує здійснення антиморального вчинку, знижує ступінь ризику у взаєминах і трансакції укладання договорів.

Групи створювали насамперед навколо так званих головних банків і за галузевою ознакою з охопленням багаточисельних підрядних підприємств. Головні банки мають пом'якшувати асиметрію інформації спроектованих фінансових угод між кредиторами і позичальниками. Зміст і умови всіх фінансових угод за участю великих підприємств контролювали міські банки. Ця специфічна кредитно-фінансова система (непряме фінансування), оперуючи гарантованими депозитами, видає значні позики. Така схема забезпечує стабільність і формування визначеного прибутку під час операції. Специфічна система фінансування стабілізуюче впливала на кредитно-фінансову систему й економіку загалом.

Тобто групування виконувало функцію своєрідного внутрішнього недержавного регламентування усіх сфер підприємництва з метою дотримання ділових угод у межах правил гри ринкової економіки. Воно відігравало роль чинника стійкості ринкових відносин, що забезпечував економію витрат на виконання однієї з головних функцій держави — нагляд за ринком (насамперед підтримка судової системи). Саме це дало змогу спрямовувати велику частину державних витрат на стимулювання виробництва (як у передових, так і у відсталих галузях), а особливо на розвиток сфери суспільного капіталу. Досвід доводить, що цей чинник пониженого ризику, котрий забезпечувався як державним протекціонізмом, так і групуванням (включаючи непряме фінансування), виявився для швидкого економічного зростання на визначеному історичному етапі ефективнішим, ніж конкуренція. Тільки у 90-х роках XX ст. економіка Японії відчула слабкість складових вільного ринку, що привело до усвідомлення потреби глибоких структурних реформ, які б зумовили у результаті трансформацію власне системи.

Феномен країни важливий у тому, що висвітлено внутрішні приховані можливості еволюції, які були значною мірою характерні для далекосхідної цивілізації і зобов'язані своїм існуванням специфічному світогляду та соціально-економічній орієнтації, що сформувалася ще в Стародавньому Китаї і її пізніше розвинули конфуціанці. Свідченням цього є самі японці з їх досвідом, навичками, дисципліною, запозиченою від конфуціанства етикою праці й побуту, практикою патерналізму. В цьому переконують сучасні темпи й особливості розвитку низки інших країн конфуціанської культури, від Сінгапура до Кореї, та нечувані темпи перетворень і розвитку сучасного Китаю.

Отже, для японської моделі економічного розвитку характерні помітні успіхи в розвитку, який відбувався капіталістичним шляхом. Країни цієї моделі наближаються до західних капіталістичних стандартів за багатьма головними параметрами: для них властиве повне, практично абсолютне панування вільного ринку з конкуренцією приватних власників, які виходять на нього. Для таких ринкових відносин характерна патронажна роль держави, контролююча роль системи податків, мит, банківських процентів і облікових ставок, велике значення має мистецтво маркетингу. Не менш важливу роль відіграють могутні капіталістичні об'єднання, включаючи ТНК. Тобто для японської моделі характерний сучасний ринок — дуже складне і надто розвинуте фінансово-економічне господарство, у процесі регулювання якого так чи інакше бере участь держава (йдеться не про державний капіталізм як сектор господарства, а тільки про патронажно-контролюючу функцію влади, що зумовлює створення найсприятливішого режиму для розвитку і господарювання).

Держава в японській економічній моделі нагадує чутливий барометр, що миттєво реагує на економічні труднощі та майже автоматично здійснює заходи, потрібні для регулювання ринку. Не беручи власне участі в економіці через державно-капіталістичні підприємства, вона однак постійно керує господарським регулюванням, економічною політикою, і таким чином економіка набуває високого розвитку.

Державу в Японії а післявоєнного періоду вважають засобом забезпечення ефективного функціонування господарства країни, що зберігає при цьому за собою всі інші функції, необхідні для нормального розвитку суспільства. В умовах східної моделі економічного розвитку держава перестала бути традиційно-східною і стала відігравати не менш важливу капіталістичну роль, ніж у країнах Західної Європи чи США. Це можна віднести не тільки до держави, але й багатьох інших складових капіталістичної структури, включаючи інститути демократії, правові й інші стандарти. Але Японія залишається Японією. Більше того, випереджаючи за багатьма показниками передові країни Європи, вона не втратила східного обличчя. Варто звернути увагу на дисципліну праці та відсутність страйків за гармонійного співробітництва праці й капіталу (витоки такого співробітництва — соціопсихологічні та інституціональні — належать до норм конфуціанства). Отже, Японія — приклад гармонійного і в багатьох значеннях дуже вдалого, ледь не оптимального синтезу.

Значна частина країн дотримується такої ж моделі економічного розвитку. Для них властиве переважання ринкових зв'язків і втягнення більшості населення в такі зв'язки. Характерне і приведення системи державного впливу до японського стандарту або подібного до нього. Це насамперед Південна Корея, яка перетворюється на демократичну країну. Держава східно-автократичного зразка не лише для себе, але й для Тайваню, немало зробила як силовий адміністративний інститут, котрий цілеспрямовано сприяє трансформації традиційної структури і переорієнтації населення в бік діяльності в умовах ринкової економіки. Досягнувши результатів (багаторазове поліпшення добробуту населення), автократична держава з метою ефективного функціонування ринкової економіки почала поступатися місцем демократичним інститутам. Зрозуміло, при цьому Корея, Тайвань, Сінгапур та інші не втратили своєї специфіки, що відображається у збереженні багатьох традицій, норм і принципів життя. Проте ці традиції об'єднались із найважливішими складовими західної капіталістичної структури, що і привело до синтезу, створення якісно нового стандарту як важливої характеристики такої моделі.

На думку професора Г.Г. Фетисова, особливості формування самостійної економічної думки в країнах Азіатсько Тихоокеанського регіону (АТР) у другій половині XX — на початку XXI ст. такі:

1) розробка проблем ефективності змішаної економіки, моделей із національним поєднанням ринку і плану, ринку і свідомого регулювання. Тим самим економічна думка провідних країн АТР зробила вагомий внесок у їх прискорений господарський розвиток, який безперервно триває у Китаї вже 30 років, а в Японії та Південній Кореї (з перервами) 50 і 40 років відповідно. Це тим більше важливо, що вихідний початковий рівень економічних перетворень тут був низьким: в Японії та Південній Кореї економіка була зруйнована внаслідок війн (1939—1945 і 1950—1953 pp.), а в Китаї господарська розруха стала наслідком попередньої авантюрної політики "великого стрибка" і "культурної революції";

2) недогматичний характер економічної думки, постійна спрямованість на необхідні реформи, пристосування господарських структур до вимог передових продуктивних сил (в останні роки — до вимог інформаційної революції та глобалізації економіки);

3) переважно інституціоналізований характер економічної думки, тобто її розвиток за допомогою колективних зусиль учених науково-дослідних інститутів та інших урядових установ;

4) недостатня розробка й оригінальність абстрактної економічної теорії порівняно з найбільшими та найрозвинутішими державами світу. Сила економістів країн АТР виявляється не у висуненні нових концепцій, моделей і тез, що мають світове історичне значення, а у пристосуванні світової теорії до національної специфіки1.

Поиск по сайту: