Модернізація економіки України у 50—60-х роках

В історії СРСР і України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку умовно поділяють на три періоди:

1) підйом (1950—1970 рр.);

2) застій (1971—1985 рр.);

3) криза і зміна соціально-економічної системи (1985—1990 рр.). Розглянемо особливості економічного розвитку на кожному з цих етапів.

50—60-ті роки.

Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і більше виявлялися негативні тенденції, що набували ознак хронічності й охопили народногосподарські комплекси всіх республік.

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн насамперед за якісними показниками, витратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на одиницю продукції, продуктивністю праці, економічною ефективністю тощо.

По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки (особливо це стосується промислового комплексу України).

По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо.

За таких умов виникло першочергове завдання — прискорити науково-технічний прогрес, здійснити значні структурні зміни в економіці, технології, організації та управлінні виробництвом. Крім того, потрібно було вирішити ще два суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло (проблема дефіциту житла Україна не вирішила ще й нині), підняти їхній культурний рівень і водночас зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.

В умовах, коли не було іноземних інвестицій та бракувало фінансових і матеріальних внутрішніх ресурсів, командно-адміністративна система розв'язувала проблеми традиційно: визначала головні серед них і виробляла відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. сформували новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Друге, щоправда, мало вимушений характер. Масштабні дотації в легку і харчову промисловості разом зі значним зниженням цін (наприкінці 1953 р. хліб коштував утричі дешевше, ніж у 1948 р.) призвели до збільшення дефіциту, а отже, до перегляду поточного плану на користь випереджального зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим головним напрямом економічної політики стало відродження розореного села, розв'язання продовольчої проблеми, що потребувало радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Вже в 1954 р. різко знизили обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списали борги колгоспів, зменшили податки з присадибних ділянок і дозволили продавати надлишкову продукцію на базарі. Водночас у 1,5—5,5 разу підвищили заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, збільшили капіталовкладення та поставки техніки селу.

Послаблення державного тиску на село сприяло тому, що в 1953—1958 рр. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в Україні стали вищими у 5 разів порівняно з 1950—1953 рр. (8 % порівняно з 1,6 %). Частка капіталовкладень у сільське господарство збільшилася майже на 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (щоправда, приблизно 32 % цих інвестицій йшло на освоєння цілини). Грошові доходи колгоспів з 1953 до 1958 р. зросли у понад три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в Україні, як загалом і в СРСР.

Проте пожвавлення українського села виявилося нетривалим. Щоб продовжити розпочату в 1953—1954 рр. аграрну політику, не вистачало внутрішніх джерел фінансування. З огляду на політичні та соціальні причини радянський уряд не наважився підняти роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами в 1953—1958 рр. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У1958 р. здійснили реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами країни сільськогосподарської техніки. Вони мали придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд руб. Хоча цей захід дав змогу забрати із села деякі кошти, проте разом із цим різко погіршилося фінансове становище більшості господарств, а головне не було розв'язано проблеми інвестицій для сільського господарства. 31954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них такі: з 1955 р. максимально розширили посіви кукурудзи (в Україні вони займали в 1953 р. 2,2 млн гa, у 1955 р. — більше ніж 5 млн, у 1962 р. — 3 млн га, у Радянському Союзі було засіяно 32 млн га, з яких лише з 7 млн га зібрали якийсь урожай); з 1957 р. почали проводити "м'ясні" та "молочні" кампанії, що ставили завдання наздогнати США за виробництвом м'яса, масла і молока на одну особу (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % щодо рівня 1958 р.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи тощо — також не мали відчутних результатів.

Політику реалізації надпрограм доповнювали прагнення ліквідувати присадибне селянське господарство. Вже в 1955 р. його розміри зменшили в 2 рази. У 1956 р. встановили грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. було видано указ про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах. Ще в 1956 р. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть значення, а потім взагалі зникнуть. Тому за 1964—1964 рр. поголів'я великої рогатої худоби у підсобних господарствах колгоспників, наприклад в Україні, скоротилося на 14 %, свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.

Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1959—1964 рр. знову знизилися до рівня початку 50-х років (1,6 %). На початку 60-х років у містах України виник гострий дефіцит продуктів харчування, включно з хлібобулочними, м'ясними виробами та іншими продовольчими товарами масового попиту. Щоб з'ясувати ситуацію з дефіцитом, влада почала боротьбу проти "спекулянтів", "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м'ясо (на 30 %) і масло (на 25 %), що спричинило масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не розв'язало. З 1963 р. уряд з метою запобігання голоду вперше закупив за кордоном понад 12 млн т зерна (на 1 млрд дол. США). Україна перетворилася із виробника на споживача зерна (особливо соєвих рослин) з-за кордону.

У промисловості цей період характеризувався поступовим пом'якшенням сталінського над централізму — радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширилися права союзних республік. Територіальний принцип управління здійснювали через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території України замість ліквідованих союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств організували 11 раднаргоспів. Вони контролювали 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підпорядкувалися 97 % заводів республіки (в 1953 р. лише 34 %). Прискореними темпами розвивалася легка промисловість. Отже, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна в цілому, спрямовувалася на вирішення першочергових завдань.

У цей період було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення: масштабно підняли заробітну плату, скасували примусові державні позики, які забирали майже 10 % заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення, вдвічі збільшили пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше дали колгоспникам. З травня 1966 р. у колгоспах ввели гарантовану оплату праці. У 1953—1958 рр. заробітна плата жителів міста підвищувалася в середньому на 6 % за рік. У другій половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий день. Уперше за роки радянської влади почали масове житлове будівництво, в тому числі із залученням коштів населення через житлово-будівельні кооперативи. До кінця 70-х років 80 % сімей забезпечили квартирами, проте житлову проблему внаслідок великої міграції сільського населення в міста так і не розв'язали. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років під впливом економічних труднощів темпи поліпшення добробуту населення різко сповільнилися і загострилися соціальні проблеми, передусім спостерігався тотальний дефіцит продовольчих та інших товарів.

У1958 р. ввели обов'язкову восьмирічну освіту для усіх дітей шкільного віку. Скасування плати за навчання в середній школі та вищих навчальних закладах сприяло зростанню рівня народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, ВНЗ дала змогу сформувати відповідний кадровий потенціал країни, позитивно відобразившись на розвитку науки та культури. Варто зазначити, що в розвитку економіки України у 1950—1970 рр. суттєву роль відіграли чинники інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового суспільного продукту забезпечувався в основному шляхом збільшення продуктивності праці та впровадженням досягнень НТП. Промисловому розвитку сприяло систематичне зростання капіталовкладень, у структурі яких збільшилася частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств.

Радянський Союз разом із США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 р. — середина 60-х років; другий етап — середина 60-х — кінець 80-х років). Протягом цього періоду відбувалися радикальні зміни в технічному розвиткові. Швидкими темпами розвивалися радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме тоді країна створила ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями були запуск першого у світі штучного супутника Землі, потім — космічного корабля, перший політ людини в космос, будівництво перших АБС і морських атомних кораблів.

"Відлига" значно активізувала і теоретичні економічні дослідження. Особливо протягом 1962—1965 рр. економісти розробили пропозиції щодо вдосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювали питання розширення самостійності й ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки були вчені - економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) він чітко сформулював проблему: потрібна така система планування й оцінювання роботи підприємств, яка б стимулювала заінтересованість у найвищих планових завданнях, втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити до підприємств лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Інші планові показники пропонували повідомляти галузевим або регіональним органам управління.

Щоб заінтересувати підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати за кожною галуззю тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від міри досягнення нормативної межі рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Такий метод повинен був звільнити централізоване планування від значної опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.

Ця схема стимулювання, планування й управління промисловістю ґрунтувалася на головному принципі Лібермана: те, що вигідно суспільству, має бути вигідно і кожному підприємству. І навпаки — те, що невигідно суспільству, повинне бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.

Економічна реформа 1965 р., яка була втіленням на практиці дискусійних ідей радянських економістів щодо зміни механізму управління і застосування економічних методів господарювання, сприяла значному розвитку економіки України. З одного боку, вона виявилася в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (створили 40 союзних міністерств і відомств, які знову контролювали 90 % підприємств У PCP). З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, організовували фонди матеріального стимулювання, вводили плату за використання підприємствами основних виробничих фондів, організаціям надавали значно більше прав у галузі планування тощо. У сільському господарстві знизили і проголосили незмінним на 10 років план обов'язкових закупівель зерна, а надпланові мали продавати за підвищеними цінами, зняли деякі обмеження з підсобних господарств. Ці заходи спрямовувалися на підвищення матеріальної заінтересованості трудових колективів у результатах виробництва, рівня інтенсифікації праці й економіки країни загалом.

Приріст ефективності суспільного виробництва в Україні у восьмій п'ятирічці (1965—1970) порівняно із сьомою був удвічі вищим. Швидкими темпами розвивалися наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва низки видів промислової продукції СРСР випередив США і посів перше місце у світі.

Тобто суть реформ 1965 р. полягала у здійсненні перетворень за такими напрямами:

1) зміна історичних формі методів управління народним господарством — перехід на галузевий принцип управління замість застарілого територіального принципу;

2) поліпшення системи планування;

3) удосконалення економічного стимулювання (включало вдосконалення системи ціноутворення й оплати праці).

Реформа 1965 р. передбачала значну кількість перспективних заходів, які, безумовно, сприяли зростанню обсягів та підвищенню ефективності суспільного виробництва і створенню додаткових джерел поліпшення матеріального і культурного добробуту жителів України.

Основна суперечність реформи 1965 р. полягала у прагненні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і разом з тим інтенсифікувати два протилежні процеси: посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, плата за фонди, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об'єднань. Посилення централістських засад система сприймала органічно, проте ринкові ідеї не вписувалися у новий господарський механізм, який передбачав збереження усієї влади в державі. Внаслідок цього, як зазначають дослідники, реформа перетворилася насамперед на численні розмови про неї, а в процесі реалізації її подальший розвиток загальмувався і на початку 70-х років її припинили.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко командний і, безумовно, директивний — змінився іншим — узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але обсяги господарства, що збільшувалися, потребували численних узгоджень у багатьох установах і на різних рівнях управління). Проте зростання масштабів народногосподарського комплексу, насамперед важкої індустрії, ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи почав усе частіше гальмувати. Ситуація особливо погіршилася, коли в 60-х роках у світі розгорнулася НТР. Тоді в науково-технічній галузі спостерігалося відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості централізована директивна система планування й управління економікою у свою чергу спричинила відставання країни від високорозвинутих країн. Якщо в США в 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ (і ще понад 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.

1971—1985 рр.

Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог і змін, пов'язаних із НТР, що поряд з іншими чинниками стало однією з головних причин припинення диспропорційного, переважно екстенсивного економічного розвитку України. З 1960 до 1985 р. основні фонди збільшилися в 7 разів, а вироблений національний дохід — лише в 4 рази. Поступово вичерпувалися вільні ресурси, насамперед трудові, або суттєво дорожчали (добування і транспортування корисних копалин). Середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили (%): 1966—1970 рр.— 8,5; 1971— 1975 рр. — 7,4; 1976—1980 рр. — 4,4; 1981—1985 рр. — 3,6, а національного доходу відповідно — 7,2, 5,1, 3,8 і 2,8. На початку 80-х років українська економіка перебувала на етапі стагнації. У натуральному вираженні рівень виробництва в більшості галузей не лише не збільшувався, а навпаки — зменшувався. Фактично не зростала продуктивність праці. Згортання економічної реформи і повернення до попередньої господарської практики, проголошені "контрреформою" 1979 р., не змогли цього відвернути.

Значний деформувальний вплив на народне господарство України мало масштабне зростання військових витрат СРСР. У 70—80-х роках ВПК практично охопив усю українську економіку. Як наслідок, радянське народне господарство не витримало таких військових навантажень.

Поиск по сайту: