Розвиток класичного рабства

У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції та Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. (аж до падіння Римської імперії) називають часом існування рабовласницького способу виробництва. Такий спосіб виробництва був поширеним лише у Стародавніх Греції та Римі, проте саме він визначав характер епохи. Вже йшлося про рабство в різних народів, але воно було патріархальним. Очевидно, воно стало універсальним етапом становлення класового суспільства. У класичному рабстві раба позбавляли не тільки власності на засоби виробництва, а й самого перетворювали на "знаряддя, що розмовляє", яке повністю належало хазяїну. Право власності рабовласника нічим не обмежувалось. Завдання класичного рабства полягало у створенні якомога більшої кількості додаткового продукту.

Існували такі джерела постачання рабів:

1) продаж військовополонених і приватних осіб, захоплених під час військових дій;

2) боргове рабство для осіб, котрі не мали громадянства;

3) внутрішнє відтворення рабів;

4) піратство;

5) самопродаж, продаж у рабство своїх дітей, злодіїв та інших злочинців. Рабська праця у цей період проникала в усі сфери життя та виробництва. За приблизними підрахунками, загальна кількість рабів в Афінах становила 30— 35 % населення. Головний контингент становили люди не грецького походження. Центрами рабства, крім Афін, були Хіос, Лесбос, Коринф та Егіна.

Ґрунтовнішими стають пошуки подальшого розвитку європейської цивілізації, що відобразилися у філософських трактатах епохи Стародавньої Греції. Зміст одного з таких проектів виклав Платон (справжнє ім'я Арістокл, 428— 347 рр. до н. е.) у відомій праці "Держава". Він високо оцінив роль аристократії в забезпеченні суспільних інтересів, оскільки саме цей стан включає у себе філософів і становить разом із воїнами (армією) апарат управління державою. Автор зазначав, що так і має бути: "поки державна сила і філософія не зіллються..., доти ні для держави, ні навіть для людського роду немає кінця злу". В його проекті "ідеальної держави" ні філософи, ні армія, що становили найвищу частину суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також не повинні мати будь-якої власності, оскільки саме вона, на думку філософа, — джерело суперечностей і розбіжностей у державі. За матеріальне забезпечення вищих станів за принципом "кожному порівну" повинна відповідати держава. Розглядаючи ринкові зв'язки, Платон звернув увагу на те, що ринок роз'єднує людей (у міру поділу праці), проте одночасно й пов'язує їх у певну суспільну цілісність. Але за умовами проекту ринкові відносини — це сфера нижчих станів, котрі виконували всі господарські роботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпорядженням особистою власністю.

Нерівність між людьми, на думку автора, закладено природою, адже саме природа формує здібності до їх участі у господарській діяльності. Потім ці думки розвинув И. Шумпетер (1883—1950) у визначенні підприємця ("той, хто здібний до ризику"). Різні здібності необхідні для створення різноманітних товарів, котрі мають задовольнити велику кількість потреб у суспільстві. Тобто він розвивав ідею своїх попередників про поділ праці.

Виникнення держави Платон пов'язував з необхідністю обміну для задоволення повсякденних потреб та інтересів людей. У державі філософ вбачав, використовуючи сучасну термінологію, найважливішу інституцію формування справедливих відносин, оскільки навіть недосконалий закон, який встановлювали правителі, значно ліпший, ніж будь-яке беззаконня.

За принципом державного устрою він розробив учення про міське господарство, що мало ґрунтуватися на мудрості керівників і громадян, мужності під час захисту власних і державних інтересів, і бути, крім того, стримуючим засобом як основою підлеглості міським (державним) законам.

Звертаючи увагу на існування двох функцій грошей — міра вартості товарів і засіб збагачення, — Платон пропонував вводити паперові гроші, які значно зменшать торгівлю з іншими країнами.

Як і Ксенофонт, котрий зазначав, що "землеробство — мати і годувальниця усіх мистецтв", найголовнішою галуззю економіки вчений вважав землеробство, відносячи ремісництво і торгівлю до менш престижних занять у суспільстві.

Підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація стали новим явищем у V ст., хоча натуральна основа господарства залишилася незмінною. Предметами найвигіднішого експорту були маслини, олія та вино.

Торгівля

Зростання чисельності населення, брак зерна, сировини і надлишок інших видів продукції сприяли швидкому розвитку торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як у Стародавнього Сходу. Значного розвитку досягла зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, вперше у світі почали виникати банківські операції, які здійснювали міняйли (трапезити). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки виконували функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ сум із рахунків одних клієнтів на рахунки інших, надання грошових позик. Держава удосконалила грошову систему, ставила на металі печать, гарантувала його вагу і чистоту. Слід зауважити, що банківська справа сформувалася раніше, ніж з'явились монети.

Ще у VIII ст. до н. е. банки Греції брали на збереження сільськогосподарські продукти і ремісничі вироби та віддавали їх під заставу або кредит. У VI ст, до н. е. в Греції організовували при храмах (наприклад. Дельфійському) грошові банки.

Позики надавали під заставу землі, міських будівель, процент становив до 15, а за морськими кредитами (під ненадійнішу заставу кораблів і товарів) міг перевищувати 30 %. Античні банки, на відміну від створених майже через 1000 років після розпаду Західної Римської імперії банків Європи, не брали участі у приватних капіталовкладеннях в економіку. Уже в V—IV ст. до н. е. виникли і приватні банки. Вони брали участь в угодах як посередники, поручителі, зберігачі документів і цінностей. Першими грецькими банкірами часто були колишні раби, оскільки представники аристократії не вважали це заняття престижним. Становлення банківської системи було важливим кроком на етапі формування інституціональної основи грошового господарства цивілізованого суспільства. З метою зручності у здійсненні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завдання яких полягали у взаємовиручці позиками, страхуванні, обміні інформацією, контролі за цінами. Ідеї подібних об'єднань купців реанімувалися в Європі лише у період пізнього Середньовіччя.

Таємницю становлення й розвитку натурального і грошового господарства намагалися з'ясувати представники економічної думки античного світу. Найбільш величною особою серед них був Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Його батьківщина — грецьке місто-поліс Стагіра у Фракії. Він був сином свого часу. Вважаючи рабство природним явищем, яке має становити основу виробництва, і будучи переконаним ідеологом натурально-господарських відносин, учений зміг значно глибше, ніж його сучасники, проникнути в конкретні економічні проблеми. Він уперше проаналізував головні економічні явища і закономірності тогочасного суспільства, тому його по праву можна вважати першим економістом суспільства.

У своїх творах, особливо у "Нікомаховій етиці" (її назвали так нащадки за іменем сина філософа), "Політиці" (трактат про устрій держави) та ін. Арістотель розробив найоригінальніший на той час проект ідеальної держави; першим в історії економічної думки намагався проникнути у сутність економічних явищ.

Протиставлення Арістотелем економіки і хрематистики — одна з перших спроб аналізу капіталу в історії науки. Термін "хрематистика" не утвердився в нових мовах, на відміну від поняття "економіка". Вчений вважав, що він походить від слова "хрема" — майно, володіння. Філософ визначає економіку як природну господарську діяльність землеробів, ремісників і невеликих торговців, пов'язану з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включалася в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і межі такої діяльності були теж природні — розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність мала бути об'єктом турботи держави.

Хрематистику мислитель порівнює з "мистецтвом наживати багатство" за допомогою великих торговельних договорів для перепродажу і лихварських угод. Арістотель засуджував лихварство як "переважно противне природі". Вія стверджував: "У мистецтві наживати ставок ніколи не буває межі у досягненні мети, а метою тут виявляється багатство і володіння грошима... Всі, хто займається грошовими оборотами, прагнуть збільшити кількість грошей до безкінечності... В основі цього напрямку лежить прагнення до життя взагалі, але не до багатого життя; і оскільки ця жадоба безмежна, то й прагнення до засобів, що слугують утамуванням її, також безмежне... Тому з повною підставою викликає ненависть лихварство, оскільки воно робить власне грошові знаки предметом власності, які таким чином втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж процентів веде саме до зростання грошей".

Отже, Арістотель чітко розрізняв використання грошей як засобу обігу в міновій торгівлі та грошей як форми руху капіталу при лихварстві, відповідно кінцеву мету задоволення потреб людини та безмежну мету наживи, економіку і хрематистику, позитивно ставився до першої і осуджував другу.

Ідеалом господарювання для Арістотеля було невелике землеробське господарство, в якому працювали раби. Воно мало забезпечувати себе майже всім необхідним, а того, чого не вистачало, одержувати шляхом справедливого обміну з сусідом. Ідеалізуючи в межах цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Арістотель спрощує найважливіші складові господарського життя. Наприклад, на його думку, "насправді речі такі різні, що не можуть стати спільномірними". "Отже, потрібно, щоб есе вимірювалось чимось одним..., — зауважував учений. — Цим одним і є потреба, яка е зв'язувальною ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета..." Так Арістотель встановив два аспекти товару — споживну і мінову вартості й аналізував процес обміну. Звідси й висновок: "П'ять лат дорівнюють одному дому", адже їх спільномірність досяглася нібито лише завдяки грошам. Самі гроші як найзручніший товар виникли, вважав філософ, не стихійно, а як результат угоди між людьми, і "в нашій владі" зробили так, аби гроші стали "неспоживчими".

Обґрунтовуючи загальну основу зрівнювання в обміні товарів, мислитель висловлює думку, що нагадує примітивний варіант трудової теорії вартості. "Справді, — зазначає він, — не з двох лікарів створюється суспільство, а з лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових і нерівних. Але таких людей і потрібно прирівняти. Тому все, що можна обмінювати, має порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли знайдуть порівняння: яким чином продукція, вироблена чоботарем, причетна до продукції, створеної землеробом".

Про двоїстість Арістотелевої концепції економіки і хрематистики свідчить також двояка характеристика обміну. Йдеться про те, що в одному випадку він визначає обмін як акт задоволення потреб і трактує споживну вартість товару як категорію сфери економіки, а в іншому — навпаки: обмін символізував акт наживи, що дало підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

Вартість — головна категорія політичної економії. Історично в її трактуванні було два напрями. Представники першого виходили з того, що вартість товару в основі була об'єктивна, її джерело — затрачена на виробництво товару праця.

Представники другого вважали вартість суб'єктивною і виводили її з оцінювання людьми корисності товару порівняно з корисністю інших благ. У творах Арістотеля вчені знайшли перші прояви обох напрямів.

Філософ був досить реалістичним, аби розуміти неможливість функціонування "чистої економіки": на жаль, із економіки безперервно формується хрематистика. Це спостереження правильне: із сучасних знань ми сказали б, що у господарстві, де продукти виробляють як товари — для обміну, безповоротно виникають капіталістичні відносини. На основі визнання, після засудження хрематистики і в середні віки, усіх форм збагачення у XVII—ХУІП ст. у соціально-економічній думці з'явилась фігура економічної людини, мотиви всіх дій якої полягають у намаганні збагачуватися.

З двоїстих позицій своєї концепції Арістотель демонстрував невизнання великої торгівлі та позикових операцій, упереджено аналізуючи етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу. Зокрема, він вважав, що такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, належать до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто коли товарообмін здійснювався з метою збільшення кількості грошей порівняно з первинним авансуванням, — до сфери хрематистики. Аналогічно тлумачив учений форми грошового обігу, відокремлюючи функції грошей щодо відображення міри вартості та засобу обігу до сфери економіки, а їх застосування як засіб нагромадження, лихварський капітал —- до сфери хрематистики. За словами Арістотеля, внаслідок лихварства власне грошові знаки стають предметами власності і, таким чином, втрачають своє первісне призначення. Адже вони виникли заради товарообміну, а стягнення відсотків з метою збільшення грошей суперечить йому.

Отже, загальною ознакою економічної думки стародавнього світу було намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засудити з позиції звичаїв, моралі й етики великі торговельно-лихварські операції, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обміну товарів за їх вартістю і не відповідають природному порядку, що охороняли громадські закони. Виразниками подібного світогляду були, як правило, і великі мислителі (філософи), й окремі правителі рабовласницьких держав.

На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV—І ст. до н. е.) поліс не зник, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію та безпеку. В епоху еллінської монархії відбувся синтез грецьких (еллінських) і східних елементів в усіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку традиційних і нових сільськогосподарських культур, а також розвитку техніки та подальшої спеціалізації ремесел. Це зумовило зростання обсягів товарів і торгового обігу.

Поступово почали виокремлюватися європейська цивілізація в особі Стародавньої Греції, в якій значну роль відігравала приватна власність у полісах і відбувався достатній розвиток товарно-грошових відносин, і східна, котра сформувалася на основі стародавніх осередків цивілізацій з їх досягненнями у господарському житті.

В елліністичних державах поширювалися досвід грецьких полісів у розвитку товарно-грошових відносин, практика організації приватновласницьких господарств і приватних ремісничих майстерень, а у сільській місцевості — великих маєтків. До роботи у майстернях залучали і вільних людей. На базі європейської та східної культур виявився генезис ринкових відносин, головними складовими якого були: торговельний фактор, урбанізація (або міський чинник), а також грошове господарство як основа торгівлі й міського життя з ремісничим виробництвом, котре прогресувало. Розвивалася налагоджена податкова система, поширилися відкуп на стягування податків на поставку тієї чи іншої продукції на ринок, законодавчо закріпили різні нововведення. До нових впливів належить і подальша стратифікація суспільства — з'явилися приватні власники на землю і нерухомість міського майна, створювалися об'єднання торгових людей, диференціювалась реміснича праця.

Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед (близько 287—212 рр. дон. е.) відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов гвинт, військові метальні машини, гвинтову водочерпальну машину та ін. Виникли нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стали адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з головних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресові багатьох народів Середньоземномор'я.

Перша зустріч між Сходом і Заходом була взаємовигідною для обох сторін. Синхронно використовували для розвитку економіки як нові ринки збуту, так і ринки сировини, а також ринок робочої сили.

Поиск по сайту: