Трансформація країн соціалістичної системи

Уже в 60-х роках економічна система, що сформувалася в країнах державного соціалізму після Другої світової війни, наблизилася до межі своїх виробничих і технологічних можливостей, погіршилася її ефективність, тому вона потребувала докорінного реформування. Стало очевидно, що її господарські механізми не спроможні створювати ефективну соціально орієнтовану економіку, активно використовувати досягнення науково-технічного прогресу і взаємодіяти зі світовим господарством. Майже для всіх країн Азії та Східної Європи, крім Китаю і В'єтнаму, характерним було зменшення темпів економічного зростання, порушення співвідносності у фінансово-економічній політиці, відставання наукомістких виробництв, збільшення зовнішньої заборгованості та ін. У 70—80-х роках заходи, спрямовані на інтенсифікацію виробництва, не дали бажаних результатів.

З погляду соціально-економічного розвитку особливо несприятливою виявилася друга половина 80-х років. Відбулося різке зниження господарської активності й уповільнення темпів економічного зростання загалом. Економічну кризу в цей період офіційно визнали в Угорщині, Польщі та Югославії, а після 1989 р. — у Болгарії, Румунії, Чехословаччині та Німецькій Демократичній Республіці (НДР). Очевидним стало те, що потрібні радикальні реформи економічної системи.

В економічній літературі країн державного соціалізму 60—80-х років XX ст. виокремлюють два види господарських реформ — управлінські (або демократичні) та технократичні. У першому випадку (Угорщина, Чехословаччина) централізований розподіл ресурсів і обов'язкові прямі завдання змінилися досить жорстко регульованим ринком, що допускав лише деяку гнучкість цін, і комплексною системою непрямих регуляторів (переважно податків і субсидій). Вони впливали на рентабельність — головний показник діяльності підприємств (об'єднань). У другому випадку (НДР, деякою мірою СРСР) відбувалася лише певна адміністративна децентралізація за умови збереження фіксованих цін, які іноді переглядали у централізованому порядку, й обов'язкових планових показників для підприємств (об'єднань).

Але обидва види господарських (економічних) реформ належали до єдиної внутрішньо-системної реформи, яка передбачала зміни та перетворення, що не виходили за межі економічної системи державного соціалізму, а спрямовувалися на її вдосконалення шляхом поліпшення системи планування, управління, економічного стимулювання тощо. Фактично така господарська реформа означає еволюційну адаптацію економічного устрою до нових умов соціально-економічного розвитку, зміни та перетворення в економічній системі без її зламу і заміни. У такому разі не має принципового значення характеристика реформи як комплексної, радикальної, кардинальної та ін. Загальною метою цих реформ проголошували перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання на основі панівної суспільної (державної) власності на засоби виробництва і комуністичної партії шляхом певної децентралізації управління народним господарством і активізації використання товарно-грошових відносин.

Порівняно з цим міжсистемна реформа передбачає такі зміни та перетворення, що ведуть до становлення економічної системи і соціально-економічного устрою на якісно новій основі, тому вона пов'язана насамперед із заміною основоположних складових наявної системи (відносин власності, координаційного і мотиваційного механізмів та ін.). Кардинальна зміна економічної системи є органічною складовою процесу вищого порядку — трансформації в суспільній макросистемі, в якій економічні та позаекономічні, насамперед політичні, чинники також переплетені і взаємозумовлені. Часто міжсистемна реформа (трансформація) ототожнюється з поняттями "радикальна ринкова реформа", "системна трансформація економіки" тощо.

На межі 80—90-х років визначився курс реформ, спрямованих на перехід від централізованої планової економіки до ринкового господарства шляхом приватизації та розвитку приватного підприємництва. Обов'язкові наслідок і умова системних перетворень — перехідний період із властивою йому перехідною економікою.

Перехідна економіка — базова складова перехідного етапу суспільства на певному ступені історичного розвитку, пов'язана з перетворенням однієї економічної системи на іншу. В перехідній економіці завжди є, співіснують, взаємодіють і змагаються домінуючі уклади, елементи, форми минулої і майбутньої систем із поступовим збільшенням нового і формуванням якості однорідності, органічної цілісності системного утворення, що виникає. Стосовно сучасності, то в постсоціалістичних країнах йдеться про капіталістичну ринкову економіку.

Протягом 1989—2003 рр. під час здійснення ринкових реформ у країнах Центральної і Східної Європи визначаються два етапи.

Перший етап реформ (кінець 80-х — середина 90-х років) характеризувався спільністю мети (злам старої економічної системи і перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки) та різноманітністю методів здійснення системних перетворень. Відносно легко і швидко (як правило, вже в перші місяці перехідного періоду) ліквідували механізми й інститути попередньої командно-адміністративної системи. Демонтаж її полягав у двох головних заходах:

1) скасування системи централізованого державного планування, розподілу матеріально-технічних ресурсів і управління народним господарством;

2) лібералізація поточної господарської (виробничої та комерційної) діяльності, що передбачало зняття з неї більшості державних заборон і обмежень.

Потім здійснювались інші системні перетворення: реформування відносин власності; формування суб'єктів господарювання, орієнтованих на максимізацію прибутку і здатних адекватно сприймати ринкові сигнали; становлення ривків товарів і послуг, праці, капіталу і землі; структурні реформи.

Для усіх без винятку країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) на першому етапі системних перетворень властиві були такі наслідки: стагфляція (одночасне поєднання економічного спаду й інфляції); дестабілізація фінансового становища (дефіцит державних бюджетів і поточних статей платіжних балансів та ін.); зниження життєвого рівня переважної більшості населення; різке загострення соціальних проблем. Всезагальність таких наслідків на постсоціалістичних теренах дала ґрунтовну підставу вченим визначити сутність поняття "трансформаційна (системна) криза”.

Глибина економічного спаду в країнах ЦСЄ виявилась насамперед у значному скороченні ВВП: за 1989—1999 рр. він зменшився у середньому на 20 %. Скорочення промислового виробництва було вдвічі більшим. Глибина спаду (за показником ВВП) була такою: у Румунії — на 34 %, Болгарії — майже на 27, Словаччині — на 25, Угорщині — на 18, Чехії — на 15, Польщі — понад 22 %. Одна з головних причин полягала у повній та швидкій руйнації економічних зв'язків між колишніми країнами державного соціалізму.

Значний спад відбувся у важкій промисловості, що у більшості країн була основою народного господарства. Внутрішній попит на її продукцію зменшився, взаємні поставки між постсоціалістичними країнами, на які традиційно орієнтувалися великі підприємства, після розпаду РЕВ і СРСР різко скоротились, а ва ринках Заходу товари із країн ЦСЄ за невеликим винятком не витримували конкуренції внаслідок низької якості та високих цін. І лише протягом 1993— 1994 рр. у країнах ЦСЄ відновилося відносно стале економічне зростання. Уповільнилось обвальне падіння інвестицій та споживчого попиту, життєвого рівня, але ринкова трансформація призвела до збільшення показників безробіття: за даними офіційної статистики його рівень у 2000 р. коливався від 9 % в Угорщині та Чехії до 18 % у Словаччині і Болгарії та 22—32 % у колишніх республіках СФРЮ. Поширилася і загострилася бідність, поглибилася диференціація доходів населення і майнове розшарування, зросли показники злочинності та багатьох інших негативних явищ.

Другий етап ринкових реформ у постсоціалістичних країнах ЦСЄ пов'язаний з їх підготовкою до вступу в ЄС, а отже, з розробкою ЄС критеріїв відбору нових членів, які стають для країн-претендентів не лише орієнтирами, а ло суті й своєрідними "наказами" щодо здійснення системних перетворень. Згідно з критеріями, виробленими на сесії ЄС у Копенгагені (червень 1993 р.), умовами членства в ЄС східноєвропейських країн є: створення стабільних інститутів, що гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захист національних меншин; забезпечення функціонування ринкової економіки, здатної вправлятися з конкуренцією та дією ринкових сил в ЄС; взяття на себе зобов'язань членства (у тому числі визнання законодавчої бази ЄС), включаючи відданість завданням створення економічного і валютного союзу. Тим самим були задані головні напрями соціально-економічного реформування країн ЦСЄ, так звані

Маастрихтські критерії — конкретні параметри, яких мають досягти країни у сфері макроекономічної стабілізації. До них належать; підтримання цінової стабільності, яка передбачає, що норма інфляції у країні-кандидаті не перевищуватиме більше ніж на 15 % рівень країни з найменшим її показником у зоні євро; обмеження сукупного державного боргу 60 % від обсягу ВВП, а сукупного бюджетного дефіциту — 3 %; встановлення рівня процентних ставок за довготерміновими кредитами не вище ніж на 2 % від рівня, досягнутого трьома країнами з найнижчим показником інфляції.

Загалом збільшився розрив між найбільш і найменш успішними в економічному реформуванні країнами ЦСЄ. Серед перших — Польща, Угорщина, Чехія, а також Словенія і Словаччина. Проте за показником обсягу ВВП Польща перевищила рівень 1989 р. лише у 1996 р., Словаччина — 1999 р., Угорщина і Словенія — 2000 р., Чехія — 2001 р. Це перевищення у 2001 р. становило від 28 % до 1 %.

До найменш успішних належала решта країн ЦСЄ, які дуже відставали від рівня 1989 р. за обсягами ВВП і в яких його поточна динаміка характеризувалася крайньою нестійкістю.

У табл. 11.1 наведені дані про зростання ВНП у країнах ЦСЄ та інших країнах (Україна, Росія, Китай) у період докорінних ринкових трансформацій (1990—2007 рр.).

Аналіз даних дає можливість зробити деякі висновки. По-перше, у 1989— 1994 рр. усі постсоціалістичні країни (за винятком Китаю) зазнали значного трансформаційного спаду (кризи) економіки. Глибина його коливання становила від 47,8 % (Україна) до 7,8 % (Польща). По-друге, у 1995—2007 рр. у всіх постсоціалістичних країнах спостерігалося зростання ВНП (хоч і різною мірою). Найбільшим воно було у країнах Балтії (Естонія, Литва, Латвія), Словаччині, Польщі, Словенії. По-третє, основними джерелами економічного зростання в усіх постсоціалістичних країнах були внутрішні чинники. Щодо ефекту використання прямих іноземних інвестицій, то найбільш значним він був знову-таки у країнах Балтії, Угорщині, Чехії, Словаччині та Польщі, а найменш значним — в Україні (2,2 %). По-четверте, за період 1989—2007 рр. усім постсоціалістичним країнам (за винятком України) вдалося перевершити рівень 1989 р.: найбільше в Польщі (169,0 %), Словенії (157,8 %) та Словаччині (149,3 %) і найменше в Росії (101,3 %), в Болгарії (107,3 %) та Румунії (119,7 %). По-п'яте, у 1995—2007 рр. економіка всіх постсоціалістичних країн ЦСЄ зростала більш високими темпами порівняно з економікою ЄС-15, при цьому темп економічного зростання був вищим у країнах, що найуспішніше інтегрувалися в ЄС (Польща, Словенія, Словаччина та ін.). По-шосте, на відміну від всіх постсоціалістичних країн Китай не зазнав трансформаційної кризи економіки, а його ВНП у 2007 р. зріс порівняно з 1989 р. більш ніж у 5,5 разу.

Радикальні ринкові реформи, що охопили у 90-х роках XX ст. увесь постсоціалістичний світ, та їх результат у країнах ЦСЄ і СНД мають як певні спільні ознаки, так і суттєві відмінності. Частково це зумовлено об'єктивними причинами, пов'язаними зі спільними і відмінними вихідними умовами системних перетворень. Спільними умовами вважають однотипність соціально-економічного ладу і політичних систем, тривалість функціонування у межах світової системи державного соціалізму, сильний вплив радянської політики, економіки і куль-

тури на їх долю протягом майже півстоліття та ін. До відмінностей належать: різниця у загальних рівнях економічного розвитку країн напередодні системної трансформації; особливості галузевої структури; глибина макроекономічних диспропорцій; ступінь реформованості господарських систем і психологічної підготовленості населення до зміни соціально-економічного устрою; особливості соціальної стратифікації; культурні та історичні традиції, роль релігії та ін. У країнах ЦСЄ такі вихідні умови були кращими, ніж у країнах СНД, а у деяких державах ЦСЄ (Польщі, Словенії, Угорщині, Чехії, Словаччині) вони сприяли успішнішому реформуванню, ніж в інших постсоціалістичних країн цього регіону. Важливе значення мав також зовнішній чинник, у тому числі масштаби підтримки реформ міжнародними фінансовими організаціями.

Однак окреслені вище чинники, як визнає більшість дослідників, не були визначальними для системних перетворень і господарської динаміки. Вирішальну роль відіграли ступінь розуміння, якість постановки і прагнення реалізації структурами державної влади завдань системної трансформації та здійснювана економічна політика. Від них залежить і різна соціальна ціна реформування.

У межах СНД також спостерігаються значні відмінності у темпах реформування економіки Росії, України, Грузії, Киргизстану, Казахстану, Вірменії, з одного боку, й Азербайджану, Туркменистану, Таджикистану, Узбекистану — з іншого. Внаслідок цього зростає дивергенція (розходження) національних моделей господарювання різних країн СНД, хоча в усіх них була єдина вихідна модель. Також додаються різні національні економічні інтереси, що виявилися під час господарського реформування. Це одна з головних причин невдач в інтегруванні економік країн СНД. За умови загального зменшення структурної зрілості всіх країн СНД поглиблюються розбіжності між їх національними структурами виробництва. Більш помітним стає розрив між національними показниками ВВП на одну особу. У 1990 р. коефіцієнт варіації цього показника для 12 країн СНД становив 0,223, у 1995 р. він збільшився до 0,433, а у 1999 р. — до 0,530. Тобто протягом цього часу дивергенція між країнами зросла у 2,4 разу. Ще більша різниця у показниках на одну особу між Росією і Таджикистаном: у 1990 р. — 2,1 разу, у 1995 р. — 4,6,1999 р. — 6,7 разу.

Слід зазначити, що реформи в країнах Азії (Китай, В'єтнам) на відміну від Східної та Центральної Європи розпочалися з поступової перебудови економіки, не змінюючи політичної системи. Більше того, саме політичні структури були ініціаторами радикальних реформ і здійснювали ці перетворення під особистим керівництвом. їх напрям — створення соціалістичної ринкової економіки (або ринкового соціалізму з національною специфікою).

Є також інші значні відмінності між моделями та наслідками економічної реформи в країнах ЦСЄ і СНД, з одного боку, і східноазіатськими країнами — з іншого. Зокрема до них належать: відносна стабільність політичних і макроекономічних умов, відмінності у політичних намірах керівництва, величезна роль аграрного сектору і надлишку робочої сили в Азії, що зумовило значною мірою еволюційність процесу реформування (на відміну від революційних змін у країнах ЦСЄ та СНД), більш пізня і поступова приватизація, передування аграрної реформи перетворенням у промисловості та лібералізації цін на сільськогосподарську продукцію - загальній лібералізації цін, активніша участь держави у Реформуванні економіки, менша соціальна ціна реформування та ш.

Країни Східної та Центральної Європи в 1990—1991 рр. здійснили лібералізацію цін. Спочатку лібералізували ціни на багато видів споживчих товарів і продукцію виробничого призначення, потім скасували контроль держави над цінами на абсолютну більшість сільськогосподарської і промислової продукції та послуги.

Для скорочення дефіциту бюджету і створення ефективної системи кредитування реформували бюджетну, банківську та податкову системи. Як наслідок, скоротили бюджетну підтримку підприємств і капітальні вкладення; обмежили кредитування шляхом різкого збільшення процентних ставок кредиту; підвищили податки на доходи підприємств (встановили податки на додану вартість і загальний прибутковий податок замість податку на заробітну плату), зменшили кількість податків.

Країни Центральної та Східної Європи в тій чи іншій формі приватизували державні підприємства і започаткували розвиток приватного сектору. Наприклад, у Чехословаччині приватизацію провели за допомогою купонів: у 1992 р. 8,6 млн осіб отримали купони, із них 1 млн осіб обміняли їх на акції підприємств. В Угорщині безпосередньо продавали акції державних підприємств населенню. У Польщі застосовували різноманітні форми приватизації: продаж підприємств, розподіл державної власності за купонами та акціями. Пізніше приватизацію по* чали здійснювати через такі фінансові інститути, як фонди, холдинги, інвестиційні компанії.

Отже, швидшому переходу країн ЦСЄ до ринкової економіки сприяла низка чинників:

1) у них майже не було підприємств військово-промислового комплексу (ВПК, який потрібно переводити на ринкові відносини);

2) відносно невеликі території, що забезпечило більш ефективне управління національною економікою;

3) утримання під контролем процесу реформування, що сприяло одержанню значних інвестицій від іноземних компаній;

4) успішне здійснення "шокової терапії", яку забезпечили усі попередні чинники.

Наприклад, у Чехії вже майже через два роки рівень інфляції зменшився до 10 %, а в Україні цей процес тривав сім років після початку ринкових реформ.

Більш ефективно порівняно з країнами СНД було проведено лібералізацію в економіці, основу якої становила приватизація малих і середніх підприємств. її головними формами були:

1) передача цих підприємств шляхом оренди попереднім власникам;

2) відчуження цих об'єктів унаслідок к у пі вл і-продаж у;

3) реституція (повернення їх попереднім власникам).

Дещо складніше проводилася приватизація великих підприємств, які мали приватизувати шляхом продажу. У зв'язку з браком відповідних коштів у населення цей процес не здійснили у повному обсязі.

Ефективніше провели ваучерну приватизацію, чому сприяло формування банківської ринкової системи до її початку (у Польщі, Болгарії, Румунії її здійснили у другій половині 90-х років, у першій половині 90-х років — тільки у Чехословаччині). У 1995—1996 рр. ваучерна приватизація поширилася на ті підприємства, які державні структури ще не продали. Чехи та словаки протягом 1993—1994 рр. за створення відповідних умов успішно обміняли ваучери на акції підприємств та інвестиційних фондів. У цих двох країнах на відміну від України інвестиційні фонди продовжували функціонувати і після завершення ваучерної приватизації. Ставши власниками державного майна, вони виплачували дивіденди акціонерам.

Затягування приватизаційного процесу в Болгарії та Румунії (почався у першій половині 90-х років), як і в Україні, призвело до втрати значної частини майна держави.

Своєрідним був і вихід країн ЦСЄ з гострої бюджетної кризи у середині 90-х років. Збої у податковій сфері загрожували зриву виплат у зв'язку з безробіттям. З метою виходу з кризи здійснили санацію банків (оздоровлення) і розпочали платну приватизацію об'єктів в Угорщині, Польщі, Румунії, Болгарії та Чехії. Цей процес охопив підприємства великої промисловості, енергетики і транспорту, а його складність зумовлювалася доведенням до банкрутства деяких із них і наявністю численних установ соціальної інфраструктури, що перебувала на їх балансі. Тому торги повторювали стосовно об'єктів енерго- і газопостачання в Угорщині, Польщі та Чехії, нафтопромислів, нафтопереробних підприємств і заправочних станцій у Румунії та Болгарії. У Польщі та Чехії виставляли на продаж машинобудівні підприємства й авіакомпанії. Внаслідок того, що місцеві підприємства не мали відповідних коштів, їх часто купували представники іноземних компаній.

Позитивним виявився досвід залучення до приватизації банківського капіталу. Шляхом придбання банками контрольних пакетів акцій заводів створювалися великі промислово-фінансові структури. Так монополізувалися ринки, чому сприяло і своєрідне у країнах ЦСЄ антимонопольне законодавство. Якщо раніше санкції застосовували до монополістів за умови, що вони контролювали 20 % обсягів виробництва продукції, то в 90-х роках це здійснювалося за 40 %. Проте регулювали не виробництво, а збут товарів, що відповідало нормам світового анти монопольного законодавства. На практиці цей контроль здійснювали за цінами, якістю продукції та конкуренцією.

Кінець 90-х років XX ст. вважають періодом, коли всі країни Східної Європи перейшли до економічного зростання (крім Болгарії). Так закінчувався новий етап трансформації від соціалізму до капіталізму цих країн. Початок XXI ст. став періодом вирішення завдань фінансової стабілізації, лібералізації економіки, здійснення інституціональних перетворень.

На відміну від України, де криза в перехідний період охопила всю економіку, в країнах Східної Європи найстійкішими були підприємства, пов'язані зі споживчим попитом: текстильні, харчові, поліграфічні, деревообробні. Це пояснюється кількома причинами:

1) збереження споживчого попиту на їх продукцію;

2) відсутність необхідності великих капіталовкладень;

3) незначні втрати на світовому ринкові;

4) свідоме скорочення підприємствами обсягу випуску продукції порівняно з підприємствами інших галузей.

Останнє суперечить законам ринку, але підприємства цих галузей промисловості утрималися, щоб перейти до розширення пропозиції своєї продукції у другій половині 90-х років. Подібна тактика характерна саме для перехідного періоду цих країн.

Каталізатором економічного зростання у кінці XX ст. стали підприємства, створені іноземними компаніями. Особливість їх діяльності полягала в тому, що вони формували нові об'єкти на основі новітніх технологій, не вкладаючи значних засобів у модернізацію старих. Це доповнювалося і зміною керівного складу країн: до влади приходили практичні люди, які враховували під час прийняття рішень конкретні умови. Вони намагалися використати нагромаджений у процесі реформування досвід і врахувати зміну менталітету населення, на основі прозорості та використання ринкових механізмів здійснювали подальшу приватизацію, а також зменшували необґрунтовані державні витрати.

Досвід переходу до ринкової економіки країн Центральної та Східної Європи свідчить про те, що економіка розвивається ефективно, якщо динамічно розвивається новий приватний сектор, який є найпривабливішим для іноземного капіталу. Не менш важливо утримувати на рентабельному рівні основні державні та приватизовані підприємства. Потрібно поліпшувати їх фінансове становище і пам'ятати, що економічна криза негативно впливає на податкові та зовнішньоторговельні доходи держави.

Досвід приватизації постсоціалістичних країн дає змогу зробити деякі теоретичні узагальнення:

— мала приватизація торкається тільки периферії економіки, що не може втягнути в ринок індустріальне ядро суспільного виробництва; підтвердження цього — все ще не подоланий у більшості пострадянських країн економічний спад;

— державні підприємства, вийшовши з-під безпосереднього контролю державних органів, незважаючи на всі заходи щодо комерціалізації, не можуть адекватно реагувати на інструменти макроекономічного регулювання, тому докладаються максимальні зусилля з метою переведення їх у приватний сектор;

— теоретично не розв'язана проблема приватизації (для успішного входження в ринок прийнятніша швидка, але безкоштовна приватизація чи повільна, але платна ефективна власність) спонукає до емпіричного пристосування приватизаційних процесів до нестабільної поки що ситуації. В усіх країнах роздавання власності населенню (чеки, купони, бони, ваучери) зумовлене ідеологічними мотивами ("справедливість" приватизації), браком у населення достатніх коштів для викупу і сприятливого інвестиційного клімату з метою іноземних капіталовкладень;

— корпоратизація (створення акціонерних товариств) із контрольним пакетом у держави приводить до практики "перетягування каната" з центром (тільки нині замість продукту ділять гроші), що перешкоджає трансформації;

— здійснення реструктуризації підприємств спричинює підвищення їх інвестиційних можливостей за поєднання англо-американського шляху, коли головний вплив на структуру корпоративного управління здійснює ринок, з німецько-японською моделлю, що передбачає використання комерційних банків як можливих партнерів з управління корпораціями і фінансових посередників, котрі сприяють перетворенню корпорацій без зміни їх внутрішньої структури на ефективних власників (наприклад Польща).

Поиск по сайту: