А. Революційна українська партія (РУП)

11 лютого 1900 р. в Харкові на зборах студентської громади було створено Революційну українську партію (РУП).¹ Вона стала першою політичною партією Наддніпрянщини, яка висунула гасло незалежності. Фундаторами РУП були Д.Антонович, Б.Камінський, М.Русон, Л.Мацієвич, Ю.Коллард, Д.Познанський, О.Коваленко.² Скорочена назва партії — РУГ1 — одночасно була і абревіатурою, яка з метою конспірації мала розшифровуватись як ініціали міфічного “Романа Урбановича Погибка.” Ці три букви стояли й на першій партійній печатці.³

Фактичним лідером новоутвореної партії став Д.Антонович. “Людина ве­ликих здібностей,— згадував про нього член харківської студентської громади Б.М.Мартос,— з надзвичайною пам’яттю, вічно рухливий, завжди в доброму J настрої, він виявляв величезну енергію”.'¹ Саме така людина була потрібна, як

ініціатор і ватажок партії, що утворилася у студентському середовищі. Специфіка утворення РУП полягала в тому, що спочатку вона не мала програми. За пропозицією Антоновича гаслом партії стало “Рух — все, мета ніщо», що досить промовисто свідчило про вплив західноєвропейської соціал- і демократії. Внаслідок власного усвідомлення недостатнього рівня теоретичної

і підготовки, наявності певних вад в особистій політичній освіті лідери РУП

звернулися до молодого харківського адвоката, відомого громадського діяча І й завзятого самостійника М.Міхновського з проханням написати програму

І партії. Міхновський погодився і вже 19 лютого 1900 р. виголосив цю програму

на Шевченкових роковинах у Полтаві, а через два місяці вона була видрукувана окремою брошурою у Львові під назвою “Самостійна Україна” тиражем 1 тисяча примірників, але без зазначення автора.⁵

Це було перше видання РУП, котре газета “Искра” назвала “дико- шовіністичною брошурою”.⁶

Цей документ з його історико-правоною аргументацією вимоги державної незалежності не став фактичною програмою партії, насамперед тому, що не містив жодного натяку на соціалізм. Праця М.Міхновського скоріше була своєрідним кредо нечисленного і маловпливового національно-радикального крила РУП, а ніж була систематичним та послідовним викладом першо­чергових і перспективних завдань визвольної організації. В.Дорошенко, один з лідерів, а пізніше істориків української соціал-демократії зазначав, що вона не відповідала думкам і сподіванням “декого з основників РУП, але що не було кращого угрунтунання завдань партії, а треба було з чимось виступити, якось зазначити свою позицію, то Д.Антонович і провів, чи краще сказати перешварцував промову М.Міхновського, як партійне credo".⁷

Вустами М.Міхновського, який, до речі, не був членом РУП,-партія відмовлялася від культурництва та аполітичності, своїм найближчим завданням вона вважала боротьбу за повернення до статусу України, який склався на підставі рішень Переяславської ради 1654 р. Брошура визначала ідеал; Революційної Української Партії: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, само­стійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.*

Одвим з недоліків “Самостійної України” було те, що національна ідея н цьому політичному документі була висловлена в досить агресивній формі. М.Міхновський в своїй брошурі писав: “Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо право покласти оружжя”.⁵* Потрібно вказати, шо в брошурі “Самостійна Україна” не були підняті соціально-економічні проблеми. Це дало підстави львівському молодіжному журналу “Молода Україна” стверджувати, що в змальованій автором незалежній державі “не зігріється жодев селянин. Така Україна хороша хіба що для українського панства та. інтелігенції”.¹⁰

З політичного погляду згадана брошура була не стільки програмою, скільки криком наболілого серця національно-свідомого українця. Це було засудження царського насильства над Україною і закликом до боротьби за національну свідомість. Беручи до уваги політичні умови розвитку краю на початку XX століття, де ніхто навіть з найпередовіших діячів не відважився мріяти про самостійну держану, ідея брошури “Самостійна Україна” була могутнім революційним закликом до свідомих громадян України. Ідея само­стійної України, яку виголосив М.Міхвовський, у порівнянні з драгоманів- ською ковцепцію федерації українських земель з демократичною Росією була

значним кроком вперед у розвитку національно-політичної думки.¹¹ Потрібно сказати, що національно-політичні ідеї “Самостійної України” знайшли певний відгук серед частини української молоді й інтелігенції, які входили до місцевих осередків першої національної політичної партії Наддніпрянщини. “У тім нема нічого дивного — пояснював В.Дорошенко,— це ж була перша спроба самостійного виступу української молоді на політичну арену під прапором незалежної України”.¹²

Одночасно з брошурою “Самостійна Україна” Революційна українська партія (РУП) опублікувала у Львові й розповсюдила підпільно по Україні написаний М.Міхновським “Відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна” щодо заборони напису українською мовою на пам'ятнику І.Котляревському у Полтаві.¹³

Вказуючи, що цією акцісю міністр Сіпягін здійснив наругу над українською нацією, М.Міхнонський наголосив: ’’Українська нація мусить скинути пануван­ня чужинців, бо вони огажують саму душу нації і мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові.”¹⁴

Ці видання РУП засвідчили наявність в середині партії чітко окресленої самостійницької національно-демократичної течії, хоч автор обох брошур і не був членом РУП. Це видання було творчою переробкою з урахуванням українських особливостей брошури Польської соціалістичної партії “Отець Симон”, автором якої був Д.Антонович. У популярній формі брошура давала пояснення системи оподаткування селянства в Російській імперії і згодом стала одним з найпопулярніших серед українського селянства нелегальних видань.¹⁵ Тираж її складав 10 тис. примірників. Наступного року соціал-демократична орієнтація більшості керівництва РУП була підтверджена випуском у Львові нового творчого перекладу польської соціалістичної брошури, зробленого Д.Познанським і Д.Антоновичем,—“Чи є тепер панщина?” (З тис. прим.).

Потрібно зазначити, що фактично Революційна українська партія складалася з досить ідейно різнорідних сил. Як зазначалося у доповіді РУП Амстердамському Міжнародному Соціалістичному Конгресу (1904 p.), партія з “самого початку розвивалася в двох напрямках, відповідно двом течіям, що містилися в партії — соціалістичній і радикально-націоналістичній”.¹⁶ Сам Д.Антонович згодом ідеологію РУП характеризував як “мішанину есерства і бернштейніанства”.¹⁷ Характерно, що еклектичність поглядів була притаманна всім засновникам Революційної української партії.

Отже, первісний склад ядра РУП відзвачався надзвичайно змішаним характером з переважанням прибічників двох течій — соціал-демократичної і національно-демократичної. їх об'єднувало прагнення здобути українському народові визволення від усіх форм гноблення і експлуатації шляхом політичної боротьби. З появою РУП, за образним визначенням І.Лисяка- Рудницького, на українську політичну арену вийшов “тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом" в одній кишені й “Кобзарем” у другій.” Потрібно зазначити, що подібна еклектичність світоглядних засад засновників РУП неминуче мала спричинити до численних внутрішньопартійних конфлік­тів і криз. Але з іншого боку, від податків свого існування партії вдалося заручитися гарячими симпатіями української молоді, й протягом подальшого функціонування діставати від неї постійну підтримку, що дало змогу РУП пройти через усі випробування, які випали на її долю.

На початковому етапі існу ванн я РУП протягом 1900-1901 pp.. внаслідок організаційної недовершеності партії, відсутності найменшого досвіду політичної роботи серед річних версті^ населевня, жорсткого жандармсько- поліцейського режиму Російської імперії, її агітаційно-пропагандистська діяльність мала епізодичний характер. Незважаючи на те, що Революційва українська партія “поставила своєю метою агітацію серед сільського пролетаріату У країни”,^|к проте, як засвідчують вітчизняні історики, жодних відомостей Jipo^ існу ванн я селянських і робітничих осередків РУП протягом 1900-1901 pp. не залишилося. Очевидно, новозасновава партія ще не була готова до цього ні в ідейно-теоретичному, ні в організаційно-практичному відвошевнях.

На початку 1902 р. РУП складалася з шести “вільних громад”: Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської та Чорноморської (на Кубані).¹⁹ Трохи пізніше утворився “Закордонний комітет”, а в 1904 р. заявив про себе “Довський комітет”.²⁰ В червні 1901 р. відбулася перша партійна конференція РУП, на якій обговорювались питання будівництва партії.²¹ З ме­тою об'єднання “вільних громад” у Києві в 1902 р. зібрався перший з'їзд РУП, на якому були присутні 6 чоловік. Ініціатором був редакційний комітет “Гасла.” З'їзд обрав ЦК у складі Д.Автоновича, М.Порша, Є.Голіцинського, М.Кохановського та В.Козиненка. Відразу після закінчення з'їзду новоутво­рений Центральний Комітет опублікував відозву, в якій зазвачив, що одне з найважливіших своїх завдань вбачав у тому, щоб забезпечувати “об'єднання Вільних громад РУП” одночасно не посягаючи на їх “автономну самостійність, аби не підрізати їх самодіяльність і дух власної ініціативи.”²² 70

У Львові в цей час створюється “Закордонний комітет”, який відіграє значну роль в історії РУП. Партія почала видання нелегальної газети “Селянин” для сільських пролетаріїв і селянства, яку фінансував відомий ліберальний діяч Є.Х.Чикаленко.

Через певний час Революційна українська партія зміцніла організаційно й мала певний вплив на селянство. Брошури і листівки РУП в 1901-1902 рр. мали виключно аграрно-соціалістичний характер. У зв'язку з активізацією револю­ційних виступів українського селянства, зокрема в 1902 р, коли аграрний рух з особливою силою охопив Харківську і Полтавську губернії, РУП спрямовує спої зусилля на село. Значною мірою її яктиння агітаційно-пропагандистська діяльність виявилась в масштабах селянських рухів зазначеного періоду в Україні. Потрібно відмітити, що рупівська література користувалася значною популярністю в районі селянських заворушень. Так, тільки в п’яти невеличких селах жандарми вилучили 120 брошур РУІ1. які, за свідченням В.Дорошенка, с поїм пошарпаним і брудним виглядом красномовно свідчили про кількість мужицьких рук, через які перейшли.²³ Департамент поліції саму причину заворушень підносив на рахунок РУП та її агітаційної діяльності. “Робота її небезпечна н селі”,— повідомлялося в записці Київського охоронного відділу в лютому 1902 року. Тільки протягом 1902 року закордонним видавництвом РУП було надруковано для потреб революційної агітації 16 тис. примірників брошур, газет та окремих відбитків статей.²⁴

Починаючи з 1902 р. РУГ1 організувала та очолила ряд значних страйків сільськогосподарських робітників: у селі Шандарівці Канівського повіту, у фільварку Шрейдера на Катеринославщині, у містечку Макарові на Київщині, у селах Хоминці на Полтавщині, Грабівці на Поділлі, Кривому на Київщині та інших.²⁵ Саме практична робота завдавала дошкульного удару по теоретичних мріях діячів РУП. Рівень національної самосвідомості українського селянства залишався досить низьким, і через це агітація за відокремлення України від Росії не знаходила відгуку навіть у аграрних районах, оскільки селянство дивилося на світ крізь призму соціально-економічних проблем. Саме тому одна з провідних тез — відтворення самостійної України, не маючи широкої соціальної бази, зависла в повітрі.

Тривалий час вразливою стороною існування РУП була відсутність власного програмового документа, який з науковою обгрунтованістю визначав би кінцеві й проміжні завдання партії у боротьбі за національне і соціальне визволення українського народу. Анонімний історик РУП зазначав згодом, що “був рух, але не було програми”.²⁶ В той же час політична активізація національного руху і загострення соціальних конфліктів на початку XX ст. в Україні вимагали від РУП якнайшвидшого ідейно-теоретичного самовизначен­ня, без якого партія не могла стати провідним чинником у політичному житті країни.

Складний і суперечливий процес переосмислення прагматичних засад РУП протягом 1902-1903 pp. знайшов своє відбиття на сторінках теоретичного що­місячника “Гасло”, який виходив у Чернівцях з березня 1902 до травня 1903 року за редакцією та на кошти Д.Антоновича.²⁷ Лідери РУП на його сторінках визначили, що ідейно-теоретичним джерелом партії є західноєвропейський демократичний соціалізм.¹ Торкаючись форм і методів діяльності Револю­ційної української партії, редакція “Гасла” солідаризувалась з родоначаль­ником соціал-демократичного ревізіонізму Є. Бернштейном у тому, що “мета є нічим, а рух — усім”.²* Проте перший практичний досвід показав рупівцям, що ефективне гасло Є. Бернштейна, яке ще мало право на існування за умов високорозвиненого робітничого руху на Заході, в Російській імперії оберта­ється політичним дилетантизмом. На думку українських соціалістів політична система та економічний устрій Російської імперії робили неможливим революційний шлях суспільного прогресу. Найефективнішим засобом бороть- би проти самодержавства за політичну демократію вважалося створення єдиної системи масових організацій сільського пролетаріату і застосування терору.²⁹ Ставка на терор була не лише наслідком впливу на РУП осередків російських есерів і польських соціалістів, а й своєрідною реакцією українських революціонерів на “економізм” організацій РСДРП в Україні.

Наприкінці 1902 року “Гасло” опублікувало “Проект програми РСДРП”, прихильно поставившись до нього. Проект програми російських соціал- демократів значною мірою вплинув на формування власної позиції українських революціонерів у національному питанні. Соціалістичний характер партійного часопису “Гасло”, що остаточно визначився протягом 1902 року, викликав невдоволення національно-демократичної частини РУП, очолюваної

О.Коваленком, Ю.Коллардом і Л.Мацієвичем. Вони відстоювали рівнознач­ність національних і соціальних чинників в українському визвольному русі, виступали за збереження гасла “Самосійної України” і спромоглися схилити на свій бік значну частину Харківської української студентської громади. В результаті посилення соціально-демократичних тенденцій в теоретичному органі Революційної української партії в 1902 році з неї вийшла група націонал- радикалів, які утворили Народну українську партію (очолив її М.Міх- новський). Тоді ж від РУП відокремилися народники (М.Шаповал М Заліз­няк), які примкнули до партії есерів і у 1907 році зробили невдалу спробу створити українську есерівську партію. Нарешті, в 1903 році відкололась Українська соціалістична партія (Б.Ярошевський), яка виникла в Право­бережній Україні й у 1902 році на короткий час з’єдналася з РУП. Вихід з РУП частини представників різних політичних течій свідчив про поглиблення про­цесу визначення характеру й цілей її діяльності. Партія розвивалася, наслі­дуючи зразки західноєвропейської та російської соціал-демократії.

Історичні документи свідчать, що членами РУП за весь період її існування були в основному студенти, гімназисти, семінаристи, певна частина селянської верхівки, окремі представники ремісництва.³⁰ “Тримається інтелігентами”,³¹— так охарактеризувало соціальну природу РУП Київське охоронне відділення у лютому 1902 р. Революційна українська партія з самого початку головну увагу приділяла безземельному й малоземельному селянству, сільськогоспо- дарським робітникам. З цією метою активно пропагувалась “теорія” про аграрний характер української нації, яка згодом трансформувалась у концепцію “аграрно-демократичої” і “національно-демократичної революції.” “Все це,— за визначенням редакції “Гасла”,—“всій нашій партії до певної міри надає характеру аграрно-соціалістичного. ”^з;

Потрібно зазначити, що рупівці солідаризувались з ППС, ПСР і Аграрно- соціалістичною лігою відносно можливості ведення революційної агітації на селі. Про ідейно-політичну і організаційну спорідненість РУП з есерівськими течіями свідчать матеріали жандармських управлінь. У довідці директора департаменту поліції від 27 листопада 1903 р. РУП характеризувалась так: “Розповсюджуючи агітаційні брошури малоросійською мовою і організуючи гуртки серед міського і переважно сільського населення, ця “партія” за формою своєї діяльності наближається до “Аграрно-соціалістичної ліги” партії соціалістів-революціонерів.”³³

Інтелектуальна верхівка партії наполегливо працювала над виробленням програми. На початку 1903 року Київська вільна громада запропонувала “Нарис програми Революційної Української партії^-”, який був опублікований в четвертому числі “Гасла.” Автором нарису був Микола Порш, людина, за свідченням сучасників, високоосвічена, амбітна, енергійна й добре обізнана з досягненнями західноєвропейських соціалістичних партій. Проект програми РУП найближчим завданням, партії визначав “цілковите знищення царату і заміну його федеративною республікою з поділом держави відповідно історичній і національній різниці земель з повною автономією кожної області у внутрішніх справах”.³⁴

Вимога державної самостійності України була сформульована як страте­гічна. перспективна мета партії, як збереження “права кожній складовій феде­ративній частині на повне державне відокремлення після бажання більшості її людності, висловленого голосуванням”.³⁵ Для України “Нарис” вимагав повну автономію краю “у внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населя­ючих її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, як законодавчими зборами”.³⁵

Проект містив вимоги загальнодемократичних свобод, вирішення аграрного питання тощо й відрізнявся від програми російських соціал-демо- кратів лише у двох пунктах, які мали вирішальне значення: у царині національ- ного питання і в аграрному питанні. На відміну від своїх російських колег які в загальному плані декларували право націй на самовизначення, українські соціал-демократи ставили конкретне завдання досягнення власної національно-територіальної автономії. Щодо селянського питання прогрямя передбачала захист інтересів сільського пролетаріату й дрібного селянства (скасування викупних платежів, ліквідація всіх повинностей і попяткіп ч селянства,"конфіскація удиіьних і чюнастирськ их земель, ліквідація обшини.³⁶ї Щодо тактичних питань, то “Нарис” акцентував увагу рухівців на те, що “засобами економічної боротьби для міського і сільського пролетаріату є страйки.” Формами політичної боротьби робітників міст виступали демонстрації Гпротести, для'сТльськоїо пролетаріату і селянства —“відмова від сплати податків і від виконання повинностей."³⁷ В проекті програми РУП критично оцінювалось використання партією “системнпгп тррпру” і допускались лише окремі “терористичні вчинки” ч МРТПЮ політичної ягітяпії³⁸

У^-заключній частині документа зазначалось, що цими положеннями програми в своїй діяльності керується Київська вільна громада і вона ж пропонує їх для ознайомлення в інших громадах. Окремо було поміщено пояснення ЦК РУП, чому Київська громада перейшла на позиції автономізму. Це звучало таким чином: “Ставлячи пункт автономії України, Київська вільна громада керувалась слідуючим: практично пункт автономії України зараз для українського пролетаріату є важливішим і істотнішим, ніж пункт самостійної України. Крім того, автономія є етапом на шляху до самостійності. Через це Київська громада вважає, що самостійна соціалістична Україна мусить лиши­тися лише ідеалом (який визначається), в програмі ж minimum ця вимога цілком позбавлена рації і значення”.³⁹

Взагалі існують всі підстави розглядати цей документ, до якого ж відразу приєднався ЦК партії, як свідчення ідейного вибору РУП на користь міжнародної соціал-демократії.

Т.Гунчак в одній із своїх праць зазначав, що “Нарис” програми засвідчив закінчення першого періоду змагань Революційної української партії — періоду роздоріжжя і шукання шляхів і початок другого — періоду “Ібезпосередньої злуки з Українською соціал-демократичною робітничою партією”.⁴⁰

Потрібно зауважити, що з точки зору ідейної еволюції РУП як партії

національної, пункт про автономію України у проекті програми свідчив, що верхівка партії відмовляється від ідей першого програмного документа — самостійної України. Ще взимку 1903 редакція “Гасла” (Д.Антонович,

В.Винниченко та ін.) вказувала: “Велику помилку зробив би той, хто вважав би світогляд тої брошури типічним для нашої партії. Очевидно, головна засада брошури, ідея самостійності України, має свою вагу: партія завше яскраво обстоювала цей пункт своєї програми... але що ми повинні визначити не досить для нас відповідним, це брак соціалістичного світогляду тої брошури”.⁴¹

Для того щоб підкреслити, що РУП остаточно перейшла на соціал-демо- кратичні позиції, її Центральний Комітет повідомляв, що партія “поклала своїм завданням прямувати до відбудування соціально-демократичної України шляхом соціально-політичної революції”.⁴² Подібна зміна партійних орієнтирів не залишилася поза увагою керівництва Департаменту поліції Російської імперії. Наприкінці 1903 року воно орієнтувало губернські жандармські управління щодо РУП як такої організації, котра “дотримується основних положень революційного соціалізму, і відмежовується від сепаратистських прагнень.”⁴³ Водночас РУП не відмовлялась остаточно від ідеї самостійності, відкладаючи це завдання на далеку перспективу.

У Києві 1903 року РУП випустила “метелика”, в якому з’ясовано жалюї'ідний стан в Україні й висловлені відповідні домагання, що були на той час політичною платформою РУП. “Ми, українці, не маємо права говорити на своїй мові по школах, в судах, ми не маємо своїх газет, ні книжок, ми повинні вчитися російською мовою, якої не розуміємо. На нашій землі, по всій Україні, де живуть українці, для українців повинні бути українські школи, університети, газети, журнали, книжки на українській мові, в судах, бавках, поштах і інших державних місцях повинна бути наша українська мова”.⁴⁴

У зв’язку з тим, що наприкінці весни 1903 року випуск “Гасла” припинився, подальша розробка і популяризація програмних положень велася на сторінках “Селянина” (виходив з січня 1903 до жовтня 1905 pp. спочатку в Чернівцях, а потім у Львові — з березня 1904 до квітня 1905 pp.) зокрема, у серпневому випуску за 1903 рік з’явилися нові акценти у розробці аграрного, питання,

Порівняно з “Нарисом програми Революційної Української Партії” передбачалася конфіскація не лише монастирських і удільних, а й царських та казенних земель, що мали Здаватися в оренду безземельним селянам, отри­мана за неї плата призначалася для громадських потреб.⁴⁵ Проте, як і рянітр _ поза увагою РУП залишалися поміщицькі землі. Процес вироблення ідейно- теоретичних засад РУП та її організаційної розбудови був перерваний масовими ареШтами активістів партії наприкінці 1903 року, внаслідок чого жандармерії вдалось майже цілком знищити Харківську, Київську та Полтавську вільні громади. В зв’язку з тим, що практично всі “видатні інтелектуальні сили” РУП опинилися в тюрмах, на початку 1904 року партія, за свідченням А.Жука,

“лишилася без усякого проводу, а партійна праця майже завмерла”.⁴⁶ Відрод­ження Революційної української партії на початку 1904 року очолив коопто­ваний до складу ЦК М.Порш. Перебравшись до Києва і очоливши разом з

A. Гуком місцеву Вільну Громаду, М.Порш головну увагу звернув на підготов­ку агітаційно-пропагандистських кадрів з-поміж студентської молоді. За півроку йому вдалося підготувати до активної політичної діяльності таких визначних у подальшому представників української соціал-демократії як В.Садовський,

B. Степанківський, Я.Міхура, Д.Ліщанський, М.Троцький, Л.Юркевич та ін.⁴⁷ Одночасно за ініціативою М.Порша у партійних рядах почалася “чистка”

від неукраїнських та ідеологічно чужих (ліберальні демократи) елементів, що, на його думку, мало стати практичним застосуванням запозиченого у Ьунду принципу національних організацій пролетаризму.

Внаслідок цього протягом 1904 р. РУП за персональним складом набрала майже виключно українського національного характеру і ствердила своє соціал-демократичне спрямування. Д.Антонович, вийшовши з ув’язнення, не­гативно відреагував на здійснені М. 1 Іоршем організаційні заходи, що спричини­лася до особистої неприязні, а пізніше до боротьби за провід у партії.⁴⁸ Варто зазначити, що позиція нового лідера партії дістала помітну підтримку серед цілої низки відновлених місцевих організацій, що гостро відчували потребу в гаслах, які можна було б протиставити псевдонаціовалістичній демагогії РСДРП.

У непримиренну опозицію до лінії М.Порша стали подружжя Голіцин- ських, П.Канівець, М.Меленевський та О.Скоропис-Йолтуховський,⁴⁹ котрі були переконаними прибічниками соціал-демократичної програми дій і спілки з РСДРП.

Згадувані вище зміни у партійному житті вони розцінювали як посилення націоналізму. РУП опинилося під загрозою справжнього розколу організації. Внутрішню сутність партії порушувала і національна програма. В 1904 році пункт щодо самостійності України знову з'явився в проекті програми РУП. Події російсько-японської війни й спричинена ними криза царизму викликали певні сподівання серед “націоналістів” у партії. Це сподівання не поділяли “інтернаціоналісти”— прихильники організацій з РСДРП.

В той же час зміцніла й успішно функціонувала видавнича база партії. Число видавництв з двох у 1900 р. зросло до вісімнадцяти у 1903.⁵⁰ Це значною мірою сприяло не лише прискореному переходові РУП на соціал-демократичні засади, а й позитивно відбилося на організаційному становленні партії.

Проте розвиток РУН протягом 1902-1904 pp. свідчив про відсутність

міцних і стабільних зв’язків між керівництвом партії і місцевими організаціями, що складалися, головним чином, з малопідготовлених напівпролетарських сільських і ремісничих міських елементів. “Основні питання програмового чи тактичного характеру,— згадував Г.Галаган,— не виносились на широкий форум партійної і громадської думки.” Вся громадська думка партії обмежувалась на інтелігентських, переважне студентських організаціях, із яких виходили й самі провідники партії.”⁵¹

Наслідком цього був деструктивний вплив на партійні справи особистих стосунків між окремими керівниками й активістами РУП, що нерідко були досить далекі від толерантності та взаємоповаги.

Потрібно врахувати і ту обставину, що РУП не була політичною партією в сучасному розумінні цього поняття: з детально розробленою програмою і статутом, фінансовим членством і сплатою внесків, досвідченим і демократично обраним керівництвом. Ідейне самовизначення РУП на користь міжнародної соціал-демократії та Другого Інтернаціоналу не було підкріплене відповідними організаційними заходами, що значною мірою послаблювало потенційні можливості партії в українському визвольному русі.

1904 рік виявився вирішальним в еволюції РУПу від радикальної до соціал- демократичної партії. У січні цього ж року ЦК Революційної української партії опублікував заяву, в якій зазначилось, що цей процес фактично завершився і “другому партійному з’їзду зосталося лише накласти вищу санкцію на цей напрям прийняттям програми”.⁵²

Але скликання з’їзду було затримано до кінця року гострою внутрішньопартійною дискусією з приводу наміру об’єднання РУП з РСДРП.

На той час РУП вже набула певного досвіду безпосередньої політичної роооти серед широких мас, особливо на селі, намагалася творчо використовувати практичні здобутки західноєвропейської соціал-демократії (зокрема, ідею сільськогосподарського страйкуй

Протягом 1903-1904 pp. ідейна підготовка і практична органічній гтряйків сільськогосподарських робітників залишилася в центрі уваги рупівських організацій.

Однак, незважаючи на всі спроби заручитися підтримкою міських верств населення, особливо фабрично-заводського пролетаріату у створенні міцної партійної організації, РУП не витримувала конкуренції з боку російських соціал-демократів і есерів, залишаючись напередодні загальноросійської революції порівняно малочисельною й ізольованою від мас партією.

Враховуючи такий стан справ члени Закордонного Комітету РУП у Львові Є. і К. Голіцинські, П. Канівець, М. Меленевський, В. Мазуренко, О. Скоропис- Йолтухонський, М. Ткаченко прийшли до висновку про можливість використання політичного потенціалу для активізації визвольного руху в Україні шляхом організаційного об’єднання з нею.⁵³ Закордонний Комітет РУП активно виступив проти заходів нового партійного керівництва на чолі з М. Поршем по перетворенню РУГ1 у національну організацію робітничого класу і селянства України. М. Меленевський в одній з своїх статей пізніше пояснював позицію членів Закордонного Комітету тим, що український революціонер, який хоче йти вкупі з життям та мати на нього сній вплив, не може замкнутися в рамки виключно української мови, українізаторської соціально-політичної пропаганди, відмежовуючи себе від зрусифікованої частини робітництва, особливо ж від свідомих й організованих в с-д. організації робітників. Частина руиінців і Закордонний Комітет вимагали безумовного злиття партій в єдину загальноросійську організацію.^w Інші члени РУП, які складали переважну біль­шість місцевих партійних громад, враховуючи надмірний централізм РСДРП і негативне її ставлення до можливості самовизначення України, вважали об’єд­нання передчасним. В.Винниченко, А.Гук, Ь.Матіошенко, М.Порш, В.Степан- ківський, Л.Юркевич відстоювали ідею створення “національної соціал- демократичної партії українського пролетаріату”.⁵⁵ Всі члени РУП сподіва­лись, що саме її наступний з’їзд подолає внутріпартійну кризу і вирішить прої рамні та організаційно-тактичні питання. Місцеві осередки та комітети в основному орієнтувалися на групу М.ГІорша.⁵'’ Проте більшість партійного керівництва вперто трималася ідеї об’єднання з РСДРП, за умови включення до спільної партійної програми вимог и національно-територіальної автономії України та.шзнання повної самодіяльності РУП як української організації соціал-демократичного спрямувавня. Наприкінці грудня 1904р. у Львові був скликаний II з'їзд РУП, який мав на меті ухвалити програму партії. Склад з’їзду репрезентував повністю всю верхівку РУП (15 чоловік) і водночас дві згадані фракції.⁵⁷ До порядку денного з’їзду було внесено 32 питання.

Дискусія щодо національного питання, яка вже розпочалась на першому засіданні з’їзду, перетворилась на жорстоку сутичку між прибічниками пункту про самостійність України (М.Порш, С.Петлюра В.Винниченко та М.Меленев- ським й ін.). Обидві сторони продемонстрували рідкісну нетолерантність. Доходило до істерики. Більшість пішла за Поршем. Меншість, на чолі якої стояв М.Меленевський, скориставшись формальним приводом велегітимності деяких мандатів, покинула з’їзд.⁵⁸ М.Меленевський та його прибічники оголосили другий з’їзд РУП “незаконним”, а його постанови —“ні для кого не обов’язковими”.⁵⁹ РУП фактично розкололася ідейно та організаційно. А.Жук, аналізуючи причину цього внутрішньопартійного конфлікту вказував, що вона була викликана “національним і організаційним питанням, постанов­кою його в партійній діяльності. Конкретно це була справа програмного домагання політичної самостійності України і справа організаційної самостій­ності українського соціалістичного руху”.⁶⁰

З метою організаційного оформлення розколу партії С.Петлюра і А.Гук внесли пропозицію виключити з партії делегатів, які покинули з’їзд. У свою чергу, М.Мелененський, П.Канівець, В.Мазуренко, М.Ткаченко подали відпо­відну заяву до ЦК РУГІ, а наступного дня випустили відозву “Розлам Револю­ційної Української партії,” в якій звинуватили своїх колишніх товаришів у буржуазному радикалізмі, відданості національно-демократичним ідеям і висловили бажання увійти до складу РСДРП на основах автономії.⁶¹ Через декілька днів “інтернаціоналісти” спільно створили нову політичну організа­цію “Українську соціал-демократію”.⁶² Незгода провідників перекинулася на місцеві організації. Розколовся Закордонний Комітет. В Наддніпрянщині, частина громад РУП підтримала М.Мелененського. Найбільші — Київська, Харківська, Одеська, Катеринославська — громади стояли на позиціях М.Порша. У квітні

1905 р. “Українська соціал-демократія” увійшла до складу РСДРП на засадах обласної організації під назвою “Український соціал-демократичний союз Спілки РСДРП.”⁶³ Він мав за мету “організацію пролетаріату, що розмовляє, українською мовою.”⁶⁴ Іншій частині РУП, яка групувалась навколо М.Порша,

В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри, М.Ткаченка тільки в грудні 1905р. вдалося скликати новий з'їзд, який поклав кінець офіційному існуванню РУП і проголосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії, прийняв статут і ухвалив резолюції з програмних і тактичних питань.⁶⁵

Сучасники по-різному оцінювали суть розколу РУП: хтось вважав його наслідком “інтриги РСДРП”, а хтось — зрадою спілчанами національної ідеї. Проте подібний розкол не мав штучний характер, а був неминучим. Партія, незважаючи на численні кризи, постійно еволюціонувала від ідейної аморф­ності до чітких і усталених політичних доктрин. Національна інтелігенція, що очолювала РУП і складала більшість її активних членів, хоча й була прихиль­ною до соціал-демократичних ідеалів, проте розраховувала на можливість їх реалізації на українському грунті. Розбіжності мали скоріше не політичний, а тактичний характер.

Розкол н ланах РУП ще раз зазначив, що гранична амбітність і взаємна нетерпимість керівників визвольного руху, брак толерантності при розв’язанні питань, призвели до того, що розбіжності в шляхах досягнення спільної мети І (національне і соціальне визволення України) переросли у глибокий конфлікт. Безперечно, зрив роботи другого партійного з’їзду і вихід з РУП більшості членів Закордонного Комітету деструктивно вплинули на стан усієї партійної роботи. Внаслідок цього український соціал-демократичний рух значно послабшав перед буржуазно-демократичною революцією 1905-1907 pp.

Отже, протягом 1900-1904 pp. Революційна українська партія пройшла складний шлях ідейно теоретичної еволюції й організованого становлення. Закономірною спадкоємицею РУП стала українська соціал-демократія у її днох відгалуженнях —“Спілка” і власне УСДРП.

Поиск по сайту: