Загальпоросійські політичні партії,

органиації, 'їх тактика.

В міжреволюційний період еволюційні зміни відбулись і в середовищі загальноросійських політичних партій, організацій, були внесені суттєві корективи в їх тактичну лінію. Серед партій революційно-демократичного та­бору в найважчому стані в період реакції опинились соціал-демократичні організації України.

Ще за кілька днів до третьочервневого перевороту департамент поліції розіслав циркулярне розпорядження начальникам губернських жандармських управлінь про негайну підготовку до ліквідації революційних організацій і швидкого придушення можливих “безпорядків.” Відразу ж після розпуску

II Думи царські власті почали жорстокі репресії щодо соціал-демократичних організацій України. 4-5 червня 1907 р. поліція почала арешти більшовиків і революційно настроєних робітників з тим, щоб не допустити організації масових політичних демонстрацій і страйків протесту. Так, у Києві протягом

4 червня було заарештовано 96 чоловік. Протягом 1907 р. поліція розгромила три друкарні і провела 15 ліквідацій Катеринославської організації РСДРП, арештувавши 145 чоловік.⁴⁹ За роки реакції Катеринославська організація зазнала 28 провалів. 24 серпня поліція провела загальну ліквідацію Харківської організації РСДРП: зробила обшуки в 53 осіб, арештувавши переважну більшість з них. В результаті масових репресій, відходу від партії тимчасових попутників, наляканих наступом реакції, різко скоротилась чи­сельність партійних організацій в Україні, в ряді міст вони були розгромлені. Так, якщо навесні 1907 р. у Київській організації налічувалось 1235 чоловік, то наприкінці 1908 р. їх залишилось лише 80. У Харківській організації за період із березня 1907 р. по березень 1908 р. кількість членів зменшилася з 762 чоло­вік до 150, а на кінець 1908 р.— до ЗО чоловік.⁵⁰

Протягом другої половини 1907 р. кількість членів партійних організацій н Україні скоротилась в 15-20 разів. Якщо напередодні V (Лондонського) з’їзду РСДРП в соціал-демократичних організаціях України налічувалося понад 20 тис.членів, то через рік у них залишилось не більше 1,5-2 тис. соціал- демократів.⁵¹

Проте, в промислових центрах України на кінець 1907 р. збереглися цілком оформлені партійні організації, які мали свої комітети, видавали листівки, вели регулярну роботу в масах. “Скрізь йдуть арешти, відбуваються провали цілих організацій. Все це — негативні факти. Але вони виразно засвідчують, що партія не припинила своєї діяльності. Так, партія існує і працює”,⁵²— підкреслювалось в листівці Катеринославського комітету РСДРП, випущеній в березні 1908 р. В найважчі роки реакції в містах України діяли 15 комітетів і 6 груп РСДРП.⁵³ Потрібно зазначити, що в період реакції партійні організації в Україні, як і РСДРП у цілому, переживали важку ідейно-політичну і органі­заційну кризу. Цю кризу спричинили не тільки жорстокі переслідування царських властей, а й посилена боротьба з опортуністичними течіями і група­ми: ліквідаторами, одзовістами, троцькістами.

В роки реакції більшовики формально ще перебували в рамках однієї, спільної з меншовиками партії — РСДРП. Проте, поява в меншовизмі право­опортуністичної течії — ліквідаторства створила серйозну загрозу внутріпар­тійної єдності російської, в тому числі й української соціал-демократії. Суть ліквідаторства полягала в тому, що його представники намагались ліквідувати нелегальну марксистську партію пролетаріату, впровадити в свідомість проле­таріату ліберальний світогляд, підпорядкувати пролетаріат ліберальній бур­жуазії і таким чином направити розвиток російського робітничого руху за західно-європейським зразком, який був вироблений опортуністичними лідера­ми II Інтернаціоналу.⁵⁴

Ліквідаторські виступи були характерні не тільки для соціал-демо­кратичних організацій Росії, але й України. Так меншовик Герасимов на сторін­ках газети “Киевские вести” писав, що “ліквідаторство не боїться констатувати, що в найближчу епоху розвитку російського визвольного руху гегемонія аж ніяк не залишається за пролетаріатом”.⁵⁵ Меншовики- ліквідатори заперечували також необхідність нової революції, покладаючи всі надії на реформи, на Державну думу. “Для повної демократизації Росії немає іншого шляху, крім шляху парламентського розвитку”,⁵⁶— заявляли харків­ські меншовики.

У роки реакції меншовики-ліквідатори повсюдно поривали з нелегальними партійними організаціями і переходили на роботу в легальні газети і журнали, в клуби, кооперативи. У Києві, наприклад, ліквідатори брали активну участь у ліберально-буржуазній газеті “Киевская мысль.” Частина київських меншо­виків групувалась навколо “клубу трудящих осіб”, який вони перетворили в свою легальну штаб-квартиру, погрожуючи виключенням всякому, хто насмі­лився б вести в клубі політичну агітацію чи розповсюджувати соціал-демо­кратичну літературу. У Харкові меншовики-ліквідатори концентрувалися навколо ліберально-буржуазного журналу “Горожанин”— органу профспілки друкарів і бухгалтерів.⁵⁷

Партійні організації України повели безкомпромісну боротьбу проти меншовиків-ліквідаторів. Більшовики в усній агітації та пропаганді засуджували тактику ліквідаторів. Наприклад, революційні соціал-демократи Миколаєва в одному з листів, який було адресовано восени 1909 р. більшовикам Києва,

Катеринослава, Одеси і Харкова, повідомляли, що партію можна зберегти тільки як нелегальну організацію, а тому говорити про те, що “легальна орга­нізація зараз покликана замінити нелегальну партію — означає ігнорувати те політичне становище, в якому перебуває країна....” ⁵⁸ В Катеринославі, за повідомленням преси, слово “ліквідатор” серед робітників використовувалось навіть як лайливе слово.⁵⁹

Боротьба більшовиків з меншовикрми-лі.чвідаторами в період реакції ускладнювалась тим, що в рядах РСДРП з’явились, так звані, одзовісти, які являли собою невелику лівоопортуністичну групу дрібнобуржуазних попутни­ків в більшовицькому середовищі. Одзовісти, ігноруючи реальну обстановку, висунули лозунг підготовки збройного повстання, вимагали відкликати соціал- демократів з Державної думи, припинити роботу в легальних організаціях.

С.І.Гусєв характеризував тактичну поведінку одзовістів в Одесі як рево­люційну бездіяльність. Більшовики України вели рішучу боротьбу як проти опортуністів “справа”, так і “зліва.”

Потрібно вказати, що в 1908 р. відбулося розмежування серед меншовиків, в результаті чого виникла течія партійного меншовизму. Вона була підтримана більшістю рядових меншовиків і знайшла теоретичне обгрунтування в працях Г.В.Плеханова. Визначальним чинником цієї течії було намагання зберегти нелегальну партію та її центральні установи в умовах допущення деяких полі­тичних свобод і, у зв’язку з цим, спроб деяких соціал-демократів (які отримали від своїх опонентів назву “ліквідатори”) відмовитись від вищевказаних тради­ційних структур і утворити партію парламентськог о типу. Меншовики-партійці, займаючи центристські позиції в РСДРП, істотним чином впливали на збереже­ння партійної єдності, пом’якшення радикалізму деяких представників інших фракцій.

Більшовики України взяли курс на зближення з меншовиками-партійцями, не замовчуючи при цьому принципових ідейних розходжень з ними. У зв’язку з цим варто наголосити на тому, що мова повинна йти в даному випадку саме про внутрішньопартійне єднання, поскільки в радянській історіографії зустрі­чається традиційне “блок”.⁶⁰ Українські історики П.Л.Варгатюк і П.М.Шмор­гун підкреслили, що поняття “блок” і “союз” не відображають сутність явища, тому що меншовики-партійці та більшовики знаходились в органічній єдності/’¹ Можна зазначити, що в організаціях РСДРП в Україні меншовики постійно і успішно змагалися з більшовиками за переважаючий вплив в середовищі рево­люційно настроєних робітників. В 1908-1912 pp. вони переважали у великих

промислових центрах — Катеринославі та Києві, великим був їх вплив і в Харкові.⁶² Меншовики-партійці України, проводячи, насамперед, підпільну діяльність, багато зусиль прикладали до налагодження легальної роботи. В профспілках, кооперативах, фабрично-заводських касах меншовики-партійці набагато успішніше працювали ніж ліквідатори. їх представники делегувалися робітничими зборами на загальноросійські легальні з’їзди: від Києва на реміс­ничий з’їзд у 1910 р.— М.В.Реут, від Харкова на з’їзд фабрично-заводських лікарів в 1911 р.— Г.М.Бек, Ф.А.Семенов та О.Ф.Гурін. Партійні меншовики Катеринослава та Харкова доклали багато зусиль для обрання їх спільного з більшовиками делегата до IV Державної думи по робітничій курії.⁶³

В історичній літературі часто зустрічаються імена меншовиків, які працю­вали в нелегальних організаціях РСДРП в Україні в дожовтневий період: В.ГІ.Затонського, М.М.Попова, Г.Л.П’ятакова, які згодом перейшли до більшовиків і грали в цій партії далеко не останню роль.

Незважаючи на поліцейський терор і масові репресії в роки реакції, більшовики України не припиняли агітаційно-пропагандистської роботи серед робітників. Поскільки в цей період різко звузилися можливості для усної агі­тації революційних соціал-демократів, проведення зборів, масовок, мітингів, основним методом агітаційно-пропагандистської діяльності більшовиків України стала друкована пропаганда. Так за три роки реакції Одеська органі­зація РСДРП видала 38 листівок загальним тиражем понад 70 тис.примірників. За цей період Миколаївська організація випустила 22 листівки тиражем понад 40 тис.примірників/¹⁴

Не дивлячись на складність обстановки, соціал-демократи України прово­дили організаційну і агітаційно-пропагандистську діяльність серед селянства.

В роки реакції в деяких селах діяли організації і групи РСДРП. Так, в Чернігівській організації РСДРП для роботи серед селян була створена спеціальна селянська група. Спеціальні аграрні групи були створені також при Катеринославському, Київському і Харківському комітетах РСДРП, які вели підготовку агітаторів для проведення в селах революційної агітації і організації нелегальних гуртків. В роки реакції в Україні за далеко неповними даними існувало не менше 37 сільських організацій, гуртків і груп РСДРП.⁶⁵ Більшовики України, борючись за збереження і зміцнення нелегальних партійних орг анізацій в період реакції використовували і легальні можливості: профспілки, кооперативи, споживчі товариства, трибуну Державної думи для революційної агітації і пропаганди.

Однією з основних легальних форм роботи більшовиків було використання таких позапартійних організацій робітничого класу як профспілки. Представ­ники царської влади на місцях змушені були визнати, що і в роки реакції вони перебували під впливом і керівництвом революційної соціал-демократії. Так, наприклад, начальник київської охранки в своєму повідомленні в Департамент поліції від 19 липня 1907 р. зазначав, що серед професійних спілок особливим авторитетом користується соціал-демократична партія, “партійному керівниц­тву якої підкорилися майже всі спілки з першого ж дня свого існування”.⁶⁶

В роки нового революційного піднесення соціал-демократи України наполег ливо боролись за здійснення більшовицької стратегії і тактики. Це дозволило їм збільшити чисельний склад парторганізацій і ідейно зміцнити їх. Тільки в Україні нараховувалось в 1910-1914 рр. 10 партійних організацій, які підгримували зв’язки з ЦК РСДРП. В 1914 р. більш ніж в 50 містах і селищах України діяло вже майже 80 соціал-демократичних організацій, які нарахову­вали в своїх лавах більше 2 тис.членів.⁶⁷

Керуючись рішенням Краківської і Поронінської нарад, революційні соціал-демократи України вели боротьбу за збереження і зміцнення інтер­національної єдності робітничого класу. Ідеями інтернаціоналізму була прони­зана значна частина листівок соціал-демократичних організацій України, в тому числі Харкова, Миколаєва, Києва, Катеринослава, Юзовки.

Ця думка, зокрема, червоною ниткою проходить і в листівці, присв’яченій 100-річчю від дня народження Т.Шевченка. В листівці зазначалось: ’’Зв’язую­чись в широку інтернаціональну сім’ю, робітник веде боротьбу проти пригноблення нсіх націй. В широкому розмаху боротьби за своє звільнення він включає лозунг — свобода для всіх національностей....”⁶¹¹ Революційні соціал- демократи виступили на захист соціальних прав та інтересів українського наро­ду. Вони висловили різкий протест проти заборони урядом вшанування пам’яті поета. Реакцією на дії уряду стали політичні демонстрації і страйки в Києві, Харкові, населених пунктах Катеринославської, Волинської, Полтавської і Херсонської губерній.

В роки нового революційного піднесення більшовики України вели активну агітаційну роботу в масах, не відмовляючись від політичних компромісів. Потрібно вказати, що нелегальні соціал-демократичні організації України за 1910-1914 рр. видали і поширили не менше 66 листівок різних найменувань, заг альним тиражем близько 188 тисг примірників.⁶⁴

На початку першої світової війни значна кількість соціал-демократичних

організацій РСДРП була розгромлена. Так, харківський комітет РСДРП за роки війни піддався репресіям 24 рази, Київський — більше 10, а Одеський —

15 раз. Проте, незважаючи на важкі умови роботи підпілля, репресивний та поліцейський терор соціал-демократичні організації України не зупинили рево­люційну діяльність. Значну увагу вони приділяли усній і друкованій агітації і пропаганді. Антивоєнні листівки, які випускали місцеві організації РСДРП, закликали робітників до боротьби проти царизму, до здійснення вимог бур- жуазно-демократичної революції. З кінця липня 1914 р. по 3 березня 1917 р. організації РСДРП в Україні видали 87 найменувань листівок із закликом проти війни і царизму.⁷⁰

В перші тижні війни соціал-демократи України закликали маси до організації антивоєнних мітингів і зборів. Такі мітинги і збори відбулись в Макіївці, Одесі, Луганську, Катеринославі. В деяких містах були організовані антивоєнні демонстрації, а в Катеринославі, Луганську, Слизаветграді, на станції Ясиновата в липні 1914 р. відбулись антивоєнні виступи мобілізованих робітників і селян.^7|

В роки першої світової війни більшовики України вели напружену боротьбу з меншовиками, які перебували на позиціях соціал-шовінізму і виступили на захист імперіалістиної війни. В 1914-1917 pp. меншовицькі групи існували май­же у всіх великих містах України — Києві, Одесі, Миколаєві, Полтаві, Кременчузі. Меншовицькі організації існували і в окремих районах Донбасу. Вони проводили з’їзди, поширювали листівки. Так, наприкінці січня 1916 р. в Юзовці відбувся з’їзд представників “Меншовистської організації Донецького горного району.” В Одесі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві і інших містах протя­гом першого року війни існували змішані організації.⁷² Об’єднання більшовиків і меншовиків мало формальне значення. Ареною непримиренної ідейної боротьби більшовиків і меншовиків були партійні збори, наради, робочі клуби, кооперативи.

Незважаючи на поліцейські переслідування і політичний гніт, соціал-демо­кратичні організації України в роки першої світової війни не тільки відновили розгромлені нелегальні партійні організації, але й змогли їх організаційно і ідейно зміцнити. На початку 1917 р. український загін РСДРП нараховував більш ніж 70 партійних груп і організацій. Соціал-демократичні організації України були однією з впливових політичних сил, яка забезпечила швидку ліквідацію царизму на місцях у Лютневій буржуазно-демократичній революції.

Бундівські організації н Україні в період реакції, як і соціал-демократичні організації, також зазнали поліцейських переслідувань, проте відносно швидко відновили свою революційну діяльність. В цей період бундівці були помітними в створюваних інтелігенцією різних гуртках і групах по вивченню “ідіш”, в просвітніх, культурних, театральних та літературних товариствах. Бундівські колективи на місцях заявили про себе також різними політичними акціями. Частина з них стала шукати зв'язків з ЦК, втраченими раніше, вимагала приси­лати їм досвідчених працівників, давати відповіді на ряд конкретних запитань, зокрема, як вести роботу, в тому числі теоретичну. В деяких пунктах стали відновлюватися групи активістів, збиралися кошти на партійні видання, готу­валися збори та конференції. У великих бундівських організаціях, як, наприк­лад, в Катеринославі, відбувалися засідання комітетів, сходки, на яких обгово­рювалися різноманітні питання: ставлення до державного страхування робітників, робота Державної думи, її соціал-демократичної фракції, про проф­спілки. Проте бундівські організації в Україні, в порівнянні з бундівськими колективами інших регіонів Російської імперії, були менш гктивними. Жодна з них не проіснувала без провалів і не мала права делегувати представників на VIII конференцію Бунду, яка відбулася у Львові у жовтві 1910 р. Конференція, констатуючи загальне пожвавлення бундівського руху в межах єврейської осілості, відмічала його низький рівень на Півдні Росії і особливо в Одесі.⁷³

У 1913 р. бундівські організації чітко визначили своє ставлення до процесу над М.Бейлісом, який проходив у вересні-жовтві в Києві. В різних пунктах України почали з’являтися їхні листівки, які викривали антисемітський харак­тер цього судового процесу, організованого царизмом, протестували проти політики національного гноблення неросійських народів, закликали зміцнюва­ти інтернаціональну єдність трудящих всіх національностей. В той же час в Україні не зафіксовано значних революційних виступів з цього приводу. Не була підтримана пропозиція ЦК Бунду, прийнята без узгодження з РСДРГІ,— в день відкриття процесу над Бейлісом провести загальний страйк робітників. В Києві не розпочав роботу коаліційний комітет, створений соціал-демо­кратами спільно з представниками інших опозиційних партій, для координації всіх дій проти суду. Але його учасники відразу ж були заарештовані поліцією.

Не завмирала практична робота в бундівських організаціях в Україні і в роки першої світової війни. Влітку 1915 р. в Києві відбулася конференція осередків Бунду цього регіону. В ній брали участь представвики від Києва, Житомира, Бердичева, Кременчука, Мозиря. В резолюції конференції зазна­чалось, іцо пролетаріат повинен негативно ставитися до війни, вести боротьбу 2?л за повалення царського режиму. Основні ж завдання соціал-демократії поля­гали в роз’ясненні масам причини кривавої бойні, боротьбі проти націоналі­стичних і шовіністичних настроїв, згуртуванні навколо вимог миру, висунення вимог повного рівноправ’я євреїв.⁷⁴

Подальші арешти в бундівських групах Києва, Житомира, Бердичева, Одеси та інших пунктах перешкодили виконанню названих рекомендацій. В наступні роки бундівські організації в Україні ефективно використовували легальні можливості для пожвавлення своєї роботи.

Невдача революції 1905-1907 pp. і наступ реакції зумовили зміни в тактиці однієї з впливових загальноросійських політичних партій революційно-демо­кратичного табору, яка виражала інтереси селянських мас — партії соціалі- стів-революціонерів. Есерівську оцінку становища після 3 червня 1907 р. було подано в резолюції “Про тактику сучасного моменту”, де зазначалися розчарування і роздріб партії, втомленість, скованість революційної енергії і розпиленість боротьби.⁷⁵ Аналізуючи загальний стан есерівських організацій в Росії наприкінці 1907 р. царський генерал О.І.Спиридович зазначав, що “маса обслуговувалася слабо, зв’язки заводилися, відновлювалися і знову обрива­лися....” ⁷⁵ ПСР розпалась на окремі групи, більшість з яких згодом припинили свою роботу. Бездіяльність, пасивність були притаманні як центру, так і місцям. Так, у січні 1908 р. з Одеси повідомляли:”У нас, як і раніше, повний застій і бездіяльність”.⁷⁷

Становище в партії проаналізувала 1 загальнопартійна конференція ПСР, що відбулася в серпні 1908 р. Вона відзначила відсутність “широкої роботи в селянстві”, “розпад братств” тощо. Однак, в зазначений період есерівські орга­нізації повністю не припинили своє існування. Навіть у ці складні часи партія есерів висловлювала тверду впевненість у тому, що “має усі дані для того, щоб розвинути в глибину і ширину і остаточно закріпити свій ідейний і органі­заційний вплив на маси”.⁷⁸

У роки реакції в У країні існували У країнський і Південноросійський обласні есерівські комітети. До Українського обласного комітету входили Київський, Полтавський, Чернігівський губернський та Волинський повітовий комітет. До Південноросійського — Катеринославський губернський, Єлізаветградський і Одеський повітові комітети. Крім цього, існували також Могильовська, Подільська, Рутченівська, Юзівська, Слов’янська і Уманська групи та органі­зації, Харківський губернський селянський комітет і Катеринославський комітет селянського союзу.⁷⁹

В перші місяці наступу реакції партія есерів, керуючись оптимістичним поглядом на розвиток селянського руху, висунула перед місцевими органі­заціями завдання “поглибити і розширити ідейний вплив на селянську масу”, для чого рекомендувалося продовжувати вести серед селян різноманітну про­паганду. У Лондоні восени 1908 р. відбулася IV рада ПСР, яка затвердила резо­люції “Про боротьбу з землевласниками”, “Про аграрний терор”, “Про полі­тичний терор на селі.”

Не відмовляючись від ідеї повстання в найближчому майбутньому, есери в роки реакції пропагували тактику активного бойкоту виборів до III Думи. Есе­рівські лозунги “Геть третю Думу!”, “Хай живуть Уставовчі збори”, як прак­тичні директиви, були закликом до загального страйку і повстання в той момент, коли для цього не було ніяких соціально-політичних умов. В селах Украї­ни есери розповсюджували значну кількість листівок із закликом до бойкоту Думи, докладали усіх зусиль, шоб бойкотівські настрої проникли на село.

Харківський губернський комітет есерів у листівці “До селян!” закликав останніх не тільки бойкотувати Думу, але й замінювати адміністрацію сіл, захоплювати економії тощо. Напередодні виборів есерами були направлені до окремих сіл агітатори, котрі закликали бойкотувати Думу і готуватися до повстання. Керівництво ПСР гадало, що оголошений бойкот III Думи зірве вибори до неї, але цього не сталося. VI Південноросійський з’їзд есерів хоча й підтримав тактику бойкоту, однак допустив участь членів партії на нижчих стадіях виборів з метою агітації. Деякі місцеві есерівські організації України, щоб остаточно не втратити вплив на селян, відмовилися від бойкоту виборів і навіть висунули своїх кандидатів.⁸⁰ Таким чином, визнання есерами лише позапарламентських шляхів боротьби, есерівський бойкотизм — перетвори­лись в їх самоусунення від селян.

В роки нового революційного піднесення відбулося пожвавлення роботи есерів серед селян. Воно знайшло свій прояв у створенні нових союзів і братств. Такі організації були створені, наприклад, в окремих селах України, в тому числі в Херсовській і Харківській губерніях. Однак діяльність Південного об­ласного комітету була незначною, направленою в основному на з’ясування настрою селянських мас і пошук старих зв’язків на місцях.

Гуртковий характер есерівських організацій заважав есерам розгорнути широку пропаганду серед селянських мас. На селі вони прагнули зблизитися насамперед із заможною верхівкою і протягом всього революційного підне­сення дискутували з приводу бойової підготовки селян, обмежуючись при цьому виключно легальними формами діяльності.

В роки першої світової війни в партії есерів досить впливовою була ліва революційно-інтернаціоналістська течія на чолі з М.Натансоном. Вона об’єд­нувала радикальну частину есерівської інтелігенції, студентів, робітників. Есерівські організації і окремі групи інтернаціоналістського напрямку діяли в Києві, Харкові, Чернігові, в деяких інших містах України. Вони випускали антивоєнні листівки та прокламації. Есери-інтернаціоналісти співробітничали з більшовиками в питаннях організації страйкового руху, роботи профспілок, кооперативів. Так, в Чернігові існувала більшовицько-есерівська військова організація.⁸¹

Політична реакція спричинила кризу і в більшості анархістських органі­зацій в Україні. З кінця 1908 р. після розгрому Одеської і Катеринославської організацій, а також невдалих спроб провести об’єднавчий з’їзд з метою розробки тактики, активна діяльність анархістських груп в Україні тимчасово припиняється.

В червні 1910 р. в Україні серед місцевих анархістів виникла ідея створення ініціативної групи “Анархісти Півдня” для подальшого формування анархіст­ської федерації, в яку повинні були ввійти анархісти всіх без винятку течій та напрямків. Однак ідея виникнення федерації не була здійснена внаслідок того, що поліція заарештувала всіх членів “ініціативної групи”.⁸²

Це була, практично, остання спроба активізації анархістських груп в Украї­ні, як і в усій Російській імперії. Після її невдачі діяльність анархістів перемі­щується за кордон. Проте керівництво анархістів намагалось активізувати та консолідувати діяльність своїх бойовиків, котрі не емігрували. У вересні 1911 р. в м. Києві анархіст Д.Богров зробив замах на П.Столипіна — прем’єр-міністра і міністра внутрішніх справ Росії. Потрібно зазначити, що з серпня 1907 р. Бог- ров активно співробітничав з Київським охоронним відділенням. Під час служби в охранці Д.Богров (кличка Аленський) видав поліції більше ніж 100 революціонерів, в основному, анархістів і есерів-максималістів не тільки в Києві, а й у Воронежі, Борисоглібську.⁸³

Навесні 1911р. до Богрова з.’явились двоє анархістів із Парижа, які заявили, що в них є всі підстави вважати його зрадником, і що його може врятувати лише замах на якусь державну особу. За досить вірогідною історич­ною версією українських істориків В.М.Волковинського та Ю.А.Левенця, вони не наважилися доручити здійснення терористичного акту особисто Богрову, а доручили йому допомагати Муравйову (Бізюкову). Однак останнього вистежила охранка і він застрелився.⁸⁴ Анархісти вважали Богрова винним у

провалі Муранйона. В результаті цього Д.Богров прийняв рішення здійснити замах на П.Столипіна.

Цей терористичний акт не привів до пожвавлення діяльності анархістів.

В Україні існували лише анархісти-одинаки, з якими поліція легко роз­правлялася.

На початку першої світової війни в середовищі українських анархістів від­бувся розкол. Частина з них підтримала соціал-патріотів, котрих очолив П.Кро- поткін. З березня 1916 р. прибічники Кропоткіна, отримавши назву “інтелекту- альних анархістів", опублікували в Парижі офіційну заяву, в якій закликали анархістів боротися до повної перемоги над німецьким мілітаризмом.

Друга частина анархістів, не згодна з лінією П.Кропоткіна, заснувала “інтернаціональну течію”, що закликала своїх прихильників до революційної боротьби проти існуючого ладу у всіх воюючих державах. У грудні 1915 р. вони провели в Лондоні конференцію, яка закликала анархістів, у разі вибуху революції, спрямувати всіх її учасників на шлях негайної експропріації всіх засобів виробництва і споживання на користь всього суспільства, з розподілом продуктів на вільних комуністичних засадах."⁵

В 1907-1914 рр. організаційну кризу переживали й буржуазні партії як н Росії, так і в Україні. Найгостріший характер нова мала в Конституційно- демократичній партії. В період реакції як центральні, так і, особливо, місцеві органи влади посилили репресивну політику не тільки проти революційно- демократичних партій, але й проти кадетів: в ряді місць вони були усунуті від виборних посад в земствах, виключені із днорявського стану. 16 лютого 1908 р. Сенат остаточно відмовив партії в легалізації. Це створило додаткові труднощі для організаційного розвитку партії. Різко скоротилась чисельність партії: в

1908 р.— до ЗО тис. чол.⁸⁶ Тобто поріввяно з 1906 р. вона зменшилась приблизно в 2 рази. Перестали існувати всі сільські організації, значна частина повітових комітетів і г руп. Число губернських і повітових організацій кадетів в 1908-

1909 рр. у порівнянні з 1906 р. скоротилось в 5 раз. Значно зменшилась і чисельність кадетських організацій в Україні. Так, кількість членів в Київській організації в порівнянні з 1906 р. скоротилась з 1400 до 523 чол., Харків­ської — з 800 до 100 і т.д.⁸⁷

Типовим свідченням стану деяких губернських і повітових організацій кадетів в Україні є повідомлення з Чернігова:”Група кадетів розпалась, комі­тет не існує”.⁸⁸ В 1907-1914 рр. збереглись і продовжували діяти кадетські сту­дентські фракції в університетських центрах України (Київ, Харків). Місцеві

комітети Конституційно-демократичної партії н 1907-1910 рр. для підтримки зв’язків з ЦК вели 'з ним переписку, проводили обласні партійні наради.

В роки реакції українські кадети наполегливо шукали шлях до проник­нення свого впливу в села. Вони поширювали серед селян листівки, газети, проводили бесіди, виступали з доповідями з метою пропаганди своєї аграрної програми, яка передбачала викуп за “справедливою” ціною частини поміщиць­ких земель. Впливом серед заможного селянства кадети користувались пере­важно в Київській, Полтавській і Харківській губерніях.

На початок 1913 р. кадетські комітети збереглись в 29 губернських містах з 49 й 132 уїздних містах з 62. За даними місцевих комітетів загальна кількість членів кадетської партії в роки нового революційного піднесення складала 730 чол.⁸⁴

Партійна діяльність кадетів пожвавилась у зв'язку з підготовкою до виборів в IV Державну думу. В процесі виборчої кампанії відродилась значна кількість кадетських комітетів і в Україні. В своїх листівках вони пропагували основні лозунги кадетів на виборах: демократизація виборчого закону, ради­кальна реформа Державної ради і формування відповідального думського міністерства.

В 1912-1914 рр. активізувалась позапарламентська діяльність кадетських організацій в Україні. Вони посилили агітаційно-пропагандистську роботу, зробили спробу підпорядкувати своєму впливу легальні організації (коопе­ративи, наукові і професійні товариства), більше уваги приділяли міському і земському самоуправлінню.

Перша світова війна стала важливою межею в ідейній еволюції кадетів, в зміні тактичної лінії. Важливе значення вона мала для організаційного розвитку партії “народної свободи.” Саме в 1914-1916 рр. була закладена потенційна основа для її швидкого зростання після Лютневої революції. В цей період значно зміцнились позиції кадетів в середовищі земської, особливо міської інтелігенції, в середньобуржуазних верствах васелення.

Потрібно зазначити, що позиція кадетів щодо першої світової війни визна­чалася їхньою зовнішньополітичною концепцією, в основу якої було покла­дено гасло: “ Війна до перемоги!.” “Перемога” передбачала реалізацію двох основних завдань: задоволення загальнолюдських вимог в сфері міжнародних відносин і вирішення національно-державних проблем. Першим таким кроком для досягнення поставленої мети стало проголошення партією 26 липня 1914 р. політики “священного єднання” з владою, що мала на увазі відмову від внут-

рішньополітичної боротьби з метою консолідації суспільства для досягнення перемоги.

Виходячи з цього тактика кадетів в перший рік війни обмежувалася, головним чином, участю членін партії у справі безпосередньої організації оборони країни.

Значну участь у створенні й функціонуванні різних громадських органі­зацій нзяли кадетські організації к Україні В Харкові та Катеринославі кадети керували обласними комітетами Всеросійського земського союзу допомоги хворим і пораненим військовим. Представники українських кадетів були обрані н Головний комітет Всеросійського союзу міст, до складу керівництва Цен­трального військово-промислового комітету.⁹⁰ Проте фактичний внесок кадетів, в тому числі, і українських, у вирішення проблем, котрі виникли у зв'язку з війною, явно не відповідав авторитетові й потенціалу партії. Добро­вільна, беззаперечна відмова віл будь-якої протидії владі штучно обмежувала можливості кадетів у коректуванні державного курсу й, відповідно, впливу на хід воєнних подій. Подальші події показали не лише неспроможність кадет­ської ідеї внутрішнього миру, але в цілому згубність цієї політики.

В,1907-1914 pp. інтенсивними темпами відбувався розпад партії октябри­стів. Не дивлячись на те, що нона була легалізованою партією і користувалась підтримкою столипінського уряду, її організаційна криза поглиблювалась з кожним роком. На жовтень 1909 р. кількість місцевих відділів “Союзу" ве перевищувала 90, частина з них існувала лише номінально,⁹¹ тобто їх чисель­ність н порівнянні з 1905-1907 pp. зменшилась більш ніж в 2 рази. В Києві збереглись і продовжували діяти студентські октябристські фракції., Після провалу політичного курсу октябристів в 111 Думі розвал іхвіх відділів в Україні ще більше посилився. За даними Департаменту поліції в 1912 р. октябристські організації в Київській, Таврійській, Харківській губерніях були занадто слабими і бездіяльними, чисельно мізерними.⁹²

В листі з Одеси, наприклад, повідомляли:”Відділ майже не існує”.⁹⁵ Після партійної конференції, яка відбулась в листопаді 1913 p., партійні осередки октябристів в Україні фактично самоліквідувались. На початок 1915 р. поза Думою партія припинила своє існування.

Третьочервневий державний переворот 1907 р. з ентузіазмом був сприйня­тий консервативними політичними силами. В свою чергу імператор Микола II надіслав вітальву телеграму керівництву “Союза русского народа” і назвав чорносотенців “прикладом законності і порядку.”

Потрібно зазначити, що виборча кампанія в III Думу склалась для місцевих чорносотенних організацій, в тому числі і в Україні, досить вдало. Це поясню­валось спадом революційних настроїв і загостренням національного питання. Але вирішальний вплив мав новий виборчий закон, який надав поміщикам непропорційно велике представництво в Думі. Чорносотенці добились стопро­центного успіху у Волинській та Подільській губерніях. На іншій території України вони розділили більшість гопосів з октябристами.^ Наприклад, в Київській губернії праві провели 13 своїх прибічників на 13 депутатських місць, а в Харківській лише 3, віддавши 7 місць октябристам.⁹⁴ Намагаючись посилю­вати свій вплив на різні соціальні верстви, чорносотенці створювали свої філії серед студентів. В серпні 1908 р. в Києві була створена студентська монархічна організація “Двуглавый орел” на чолі зі студентом університету В.Голубєвим і священником Ф.Сенкевичем. Вона мала свій орган з однойменною назвою, видання якого фінансувалось міністерством внутрішніх справ через Головну раду “Союза русского народа.” Проте зазначена монархічна організація не змогла завоювати авторитет серед студентської молоді.⁹⁵[ В червні 1910 р. відбувся розкол в “Союзе русского народа”, але остаточве розмежування в ньому розтяглось ще на 2 роки. В результаті розколу СРН фактично відособ­леним став його Почаївський відділ. В роки нового революційного піднесення “Союз русского народа” вів пошук нових методів роботи серед народних мас. Так, чорносотенці зробили спроби організувати економічні союзи, кредитні і споживчі товариства серед селян. Почаївський відділ СРН, зокрема, створив власний банк і відкрив мережу споживчих лавок для членів чорносотенних організацій. Але на початок 1914 р. цей економічний рух привів до аграрних страйків, спроб захоплення поміщицьких земель у Волинській губернії і випад­ків прямого опору місцевій владі з боку селянських підвідділів СРН.⁹⁶ Місцеві відділи СРН вели активну діяльність і серед робітників.

На фабриках і заводах Катеринослава, наприклад, були відкриті робітничі відділи “Союза русского народа”, в порту Одеси робітничі артелі СРН. Вони ставили своїм завданням протидію політичним страйкам і нерідко грали роль штрейкбрехерів, але разом з тим вступали в конфлікт з власниками підпри­ємств на економічному грунті. Позиції чорносотенців суттєво ослабли після Ленського розстрілу 1912 p., а також в результаті протиріч в СРН.

Значною поразкою для чорносотенців стала справа Бейліса. В 1916 р. “Союз русского народа” перебував в стані глибокої кризи, його місцеві відділи, в тому числі й в Україні, були дезорганізовані. В березні 1917 р. СРН розпався, а його попередня діяльність стала предметом розслідування надзвичайвої слід­чої комісії Тимчасового уряду.

Помітною політичною силою в консервативно-монархічному русі стали організації російського націовалізму, які діяли на теренах України в міжрево­люційний період. Потрібно вказати, що саме російські націоналістичні органі­зації були найбільш орієнтованими на боротьбу з українськими. Заснування останніх можна розглядати як реакцію на зрослий за часів революції 1905-

1907 pp. український рух.

Формування системи російських націоналістичних організацій розпочалося в березні-квітні 1908 p., коли було засновано “Киевский клуб русских национа­листов” (KKPH) — їхню найвпливовішу регіональну організацію, в статуті якої містились положення про боротьбу проти українського націовального руху. В вьому, зокрема, зазначалось: ’’Українофільський рух є явищем такою ж мірою шкідливим, як і безпідставним. Однак головне і основне завдання клубу — боротьба з польським тиском і з українофільством силами самої України”.⁹⁷ Ініціатором утнореня ККРН був відомий публіцист А.Савенко.

Друга значна регіональна організація російських націоналістів — “Подольский союз русских националистов” (Г1СРН) — була створена за зразком ККРН І.Раховичем.

У травні-червні 1908 р. в Петербурзі завдяки зусиллям публіциста “нового времени" М.Меншикова та князя О.Урусова був створевий “Всероссийский национальный союз” (ВНС) — націоналістична організація партійного типу. До Головної ради ВНС входили Г1.Балашов, А.Савенко, В.Шульгін та інші. ВНС відкрив декілька своїх відділів в Україні, зокрема, в Чернігові, Ніжині, Одесі. Наприкінці грудня 1913 р. в лавах “Киевского клуба русских националистов” стався розкол й праві націоналісти (приблизно 100 чол.) заснували у Києві відділ ВНС, який з інших відділів цієї організації найбільшу увагу приділяв українському питанню.⁹⁸

Специфікою тогочасного російського націоналізму було те, що він спирав­ся на український етнічний грунт. Отже, російський націоналізм був ідеологією ве лише власне росіян, а й значного прошарку етнічних українців (поміщики, духовенство, буржуазія), які використовували переваги організаційно визнаної їх належності до пануючої в Російській імперії нації.

Маючи значний вплив ва уряд й державну політику, російські націоналісти були причетними до урядових заходів проти українства. Вже в травні 1908 р. російські націоналісти — члени “Киевского клуба русских националистов” ви­ступили проти внесеного 37 членами Державної думи на її розгляд законо­проекту про викладання українською мовою у початкових школах тих місце-

востей, де переважала українська людність. Представники ККРН мали безпосереднє відношення до появи в січні 1910 р. Столипінського циркуляру, спрямованого проти діючих українських і польських національно-культурних товариств. В листопаді 1911р. Російські націоналісти — члени ККРН — провели два засідання, які були присвячені розгляду питання про українсько- мазепинський рух. Результатом цих засідань стало прийняття резолюції ККРН, направленої голові уряду Коковцеву та його міністрам, в редакції монархічних газет. В ній, зокрема, зазначалось, що мазепинський рух є найгріз- нішим і найнебезпечнішим з усіх рухів спрямованих проти Російської імперії, поскільки цей рух намагається зруйнувати саму основу цілісності і величі Росії — єдність російського народу. Російські націоналісти, згуртовані на початку 1914 р. навколо ККРН з газетою “Киевлянин”, та київського відділу ВНС з газетою “Киев” стали головними ініціаторами заборони святкування столітнього ювілею від дня народження Т.Шевченка. На засіданні ККРН 10 січня 1914 р. було прийнято ще одну резолюцію, призначену для голови уряду, міністрів закордонних та внутрішніх справ, а також народної освіти. В ній було вказано місце перебування мазепинців у державі:"Багато мазепинців є навіть на росій­ській державній службі, особливо на превеликий жаль, у великій кількості по учбовому відомству”.⁹⁹ _

Отже, російські націоналісти постійно провокували офіційну владу на вжиття репресивних заходів проти українського руху, значно перебільшували загрозу, яку він реально міг становити для єдності імперії, вбачаючи у найпо- міркованіших вимогах українців далекосяжну політичну мету — повне від­окремлення України. У прогресивних українських діячів того часу не було сумнівів ь тому, що “російський уряд в боротьбі з українством слухає голос самих націоналістів”.¹⁰⁰

1. ЦДІАУ. ф. 276. on. 1. спр. 95. арк. 214 а.

2. Там же, арк 214 б.

3. Политические партии России. Конец XIX— первая треть XX века. Энциклопедия.— М., 1996,— с. 645.

4. Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст.— Харків, 1996.— с. 101.

5. Доклад Української соціялдемократичної робітничої Партії Росії Міжнародньому соціялістичному Конгресови в Копенгазі.— Львів, 1910.— с. 2.

6. ЦДАВОВУ. ф. 3807. оп. 2. спр. 48. арк. 174-175.

7. Курас 1. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал- демократичної робітничої партії).— К., 1986.— с. 60.

8. Головченко В. йід “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст.— Харків, 1996.— с. 106.

9. Феденко П. Український рух у XX ст.— Лондон, 1959.— с. 69.

10. Там же.

11. Голончевк" В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст.— Харків, 1996 — с. 121.

12. ЦД1АУ. ф. 274. оп. 4. спр 463. арк. 71.

13. Касьянов І'. Українська івтелігевція на рубежі ХІХ-ХХ століть: Соціально- політичний портрет.— К., 1993,— с. 123-141; Голончевко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал- демократії початку XX ст — Харків, 1996.— с. 124-148.

14. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст: Соціально-політичний портрет.— К., 1993.— с. 87.

15. Доклад Української соціялдемократичної робітничої Партії Росії Міжнародньому соціялістичному Конгресони в Копевгазі.— Львів, 1910.— с. 1.

16. Курас І. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал- демократичної робітничої партії)— К., 1986 — с. 56.

17. Политические партии Росии. Конец XIX— первая треть XX века. Эвциклопедия,— М., 1996 - с. 645.

18. Курас 1. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал- демократичної робітничої партії’).— К., 1986.— с. 57.

19. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 60.

20. Политические партии России. Конец XIX— первая треть XX века. Эвциклопедия.— М., 1996,- с. 583

21. Гам же. с. 640.

22. Українські політичні партії кінця XIX— початку XX століття: Програмові і довідкові матеріали К., 1993. с. 103

23. Там же, е. 106-107.

24. Там же, с. 107.

25. Лавров Ю Про ідейні й організаційні засади союзу визволеввя Україви//Укр. іст. журн.— 1996. N0 6.— с. 79.

26. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 103.

27. Курас 1. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал- демократичної робітничої партії).— К., 1986 — с. 67-68.

28. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії.— К., 1993,— С. 126.

29. Там же, с.107.

30. Українські політичні партії кінця XIX— початку XX століття: Програмові і донідкові матеріали.— К., 1993.— с. 101.

31. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: Соціально- політичний портрет.— К„ 1993.— с. 67.

32. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 69.

33. Бойко О. Історія України: запитання і відповіді.— К., 1997.— с. 145.

34. Феденко П. Український громадський рух у XX ст.— Подєбради, 1934,— с. 52-53.

35. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії: Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст.— 1939 p.).— Івано-Франківськ, 1993.— с. 117.

36. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців в 1848-1914.— Львів, 1926 — с. 679.

37. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 82.

38. Жерноклеєв О. Українська соціал-демократична партія (1899-1918).— Інано- Франкіаськ, 1997.— с. 53.

39. Там же, с.54.

40. Стахів М. Проти хвиль. Історичний розвиток українського соціалістичного руху на західноукраїнських землях.— Львів, 1934.— с. 106-107.

41. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії: Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст.- 1939 p.).— Івано-Франківськ, 1993.— с. 119.

42. Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западно­украинских землях в период империализма.— Львов, 1983.— с. 96.

43. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців в 1848-1914.— Львів, 1926,- с. 597.

44. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 82.

45. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. Т. 1.— Б.м., 1983.— с. 212-213.

46. Там же, с. 222-223.

47. Левицький К. Історія низвольвих змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918 — Львів, 1928,— с. 33-34.

48. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії: Нариси суспільно-політичного руху (XIX ст.— 1939р.).— Івано-Франківськ, 1993.— с. 130.

49. Шморгун П. Більшовики України в період реакції (1907-1910 pp.).— К., 1978.— с. 24-26.

50. Робітничий рух на Україні в роки реакції (червень 1907— жовтень 1910 р.): Зб. документів.— К., 1965.— с. 5.

51. Варгатюк П., Солдатенко В., Шморгун П. В огне трех ренолюций: Из истории борьбы большеникон Украины на осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях.— К., 1986.— с. 158.

52. Большевики Украины в период между первой и второй буржуазно-демократиче- скими революциями в России (июнь 1907— февраль 1917 гг.): Сб. документов и материалов.— К., I960.— с. 28-29.

53. Пуш*арена И. Рабочее движение в России в период реакции 1907-1910.— М.,

1989, - с. 68.

54. Рябцев В. Историческое значение опыта борьбы В.И.Ленина протин ликвидатор­ства. — К., 1988.—г с. 6.

55. Ярославский Е. Краткие очерки по истории ВКП/б/, 4.2.— М., 1928.— с. 14.

56. Южная жизнь.—1912,— 2 февраля.

57. Шморгув П. Більшовики України в період реакції (1907-1910 pp.).— К., 1978.— с. 43.

58. Сусоров В. Борьба социал-демократов Украины за союз рабочего класса и крестьянства (июнь 1907-февраль 1917).— К., 1991.— с. 15.

59. Варгатюк П., Солдатенко В., Шморгун П. В огве трех революций: Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех росийских революциях.— К., 1986.— с. 159.

60. К разработке концепции дооктябрського периода истории КПСС.//Вопр.истории КПСС - 1989. N0 12,- с. 25, 35-40.

61. Маршрутами історії.— К., 1990. — с. 24.

62. Древаль Ю. Меншовики-партійці: сутність, діяльність в Україні (1908-1912рр.). Автореферат ва здобуття нчевого ступевя кавд. іст. наук.— Дніпропетровськ,

1993, - с. 5.

63. Там же, с. 15.

64. Шморгув П. Більшовики України в період реакції (1907-1910рр.). — К., 1978.— с. 122-123.

65. Сусоров В. Борьба социал-демократов Украивы за союз рабочего класса и крес­тьянства (июнь 1907-февраль 1917).— К.. 1991.— с. 85.

66. ЦД1АУ. ф. 275, 1907. спр. 348, арк. 87.

67. Очерки истории Коммунистической партии Украины.— К., ¹977.— с. 148.

68. Рабочее движение на Украине в годы вового революционного подьема 1910-1914 гг. Сб.документов и материалов,— К., 1959.— с. 520-521.

69. Варгатюк П., Солдатевко В., Шморгув П. В огне трех революций: Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех росийских революциях.— К., 1986.— с. 213.

70. Сусоров В. Борьба социал-демократов Украины за союз рабочего класса и крестьянства (июнь 1907-февраль 1917).— К., 1991.— с. 39.

71. Щербина Й. Робітничий клас України та його революційна боротьба в 1914- 1917 pp.- К„ 1963,— с. 95-97.

72. Кошик А. Рабочее движение на Украине в годы первой мироной войны и Февраль­ской революции,— К., 1965.— с. 171, 174.

l.-i.

73. Ленітас Ф., Гусев В. Бунд в Україні: місце у суспільному житті (кінець XIX ст.— 1921р.).- К., 1995,— с. 20.

74. Там же, с. 22.

75. Гинев В. Борьба за крестьянство и кризис русского неонародничества. 1902- 1914 гг.— Л., 1983,— с. 261.

76. Спиридович А. Партия социалистов-ренолюционеров и ее предшественники. (1886- 1916).- СПБ., 1918,- с. 407.

77. Непролетарские партии России: Урок истории.— М., 1984.— с. 127.

78. Там же, с.128.

79. Сусоров В. Про програму і тактику партії есерів у 1907-1914 pp.// Наукові праці з питань політ.історії: Міжвід.наук.зб. Вип. 169.— К., 1991.— с. 47.

80. Попик В. Политическая борьба на Украине вокруг выборов в III Государственную думу,- К., 1989,- с. 17.

81. Непролетарские партии России: Урок истории.— М., 1984.— с. 205.

82. Лебеденко О. Анархізм в Україні (XIX — початок XX ст.).— К., 1994.— с. 68.

83. Там же, с.70.

84. Волковинський В., Левенець Ю. П-А.Столипін: з життя та державної діяльності// Укр. іст. жури.—1991. № 9,— с. 114.

85. Канев С. Революция и анархизм: Из истории борьбы революционных демократов и болыиспиков против анархизма (1840-1917 гг.)— М., 1987.— с. 77.

86. Политические партии России. Конец XIX— первая треть XX века. Энциклопедия,— М., 1996,— с. 268.

87. Непролетарские партии России: Урок истории,— М., 1984.— с. 133-134.

88. Шелохаев В. Идеология и политическая организация российской либеральной буржуазии 1907-1914 гг.— М., 1991.-е. 11.

89. Думова Н. Кадетская партия в период первой мировой войны и Февральской революции.— М., 1988.— с. 31.

90. Там же, с. 35, 46.

91. Политические партии России. Конец XIX— первая треть XX века. Энциклопедия.— М., 1996,— с. 580.

92. Шелохаев В. Идеология и политическая организация российской либеральной буржуазии 1907-1914 гг.— М., 1991.— с. 14.

93. Там же.

94. Степанов С. Черная сотня в России (1905-1914 гг.).— М., 1992.— с. 167.

95. Курс лекций по истории Украины,— Донецк, 1994.— с. 150.

96. Политические парт ии россии. Конец XIX— первая треть XX века. Энциклопедия.— М.. 1996,- с. 579.

97. Клуб русских националистов// Киевлянин.—1908.— 21 марта.

98. Любченко В. Теоретична та практична діяльність російських націоналістичних організацій в Україні (1908-1914 рр.).//Укр. іст. журн.—1996. N0 2.— с. 55-56.

99. Там же, с. 62.

100. Там же, с. 64.

Висновки

Отже, наприкінці XIX— на початку XX століття як у Східній, так і в Західній Україні відбувався інтенсивний процес формування партійно- політичних систем. їх структурними компонентами були політичні організації, товариства, об’єднання, партії.

Утворення українських партій в Наддніпрянщині і Наддністрянщині мало як спільні риси, так і свої особливості.

Спільним для генези обох партійно-політичних систем було:

1. Утворення українських політичних партій стало об’єктивно зумовленим, закономірним станом еволюції українського національно-визвольного руху. Він був пов’язаний з усвідомленням українством ідеї відновлення державності — самостійної або автономної, неохідності політичного реформування тодішнього ладу, боротьби за владу;

2. Виникнення спочатку ліворадикальних партій (Галичина — РУРП, УСДП; Наддніпрянщина — РУП, УСП, УНП);

3. Політизація національного руху як на східноукраїнських, так і на західно­українських землях пов’язана з приходом нового покоління українських діячів;

4. Діяльність в обох частинах України конкретних партій, кожна з яких стала своєрідною матрицею для національних партій соціалістичного та соціал- демократичного напрямку;

5. Нечітке вирішення українськими політичними партіями питання про пріоритет розв’язання соціальних та національних проблем;

6. Обмеження вимог впливовими політичними українськими партіями здебільшого автономією у складі багатонаціональних державних утворень.

Одночасно партійно-політичні системи Східної та Західної України мали свою специфіку;

1. В Галичині в результаті більш сприятливих суспільно-політичних умов утворення партій відбулося раніше ніж у Наддніпрянщині;

2. Процес виникнення політичних партій у підавстрійскій та підросійській частинах України був нерівномірний як за темпами, так і за рівнем усвідомлення першочергових завдань українства, зокрема, створення незалежної української держави;

3. Якщо в Галичині слабким був анархічний, лівосоціалістичний напрямок, то в Наддніпрянщині — консервативний, монархічний. Відсутність повного політичного спе.гтру партій на практиці призвело до відтоку значної кількості активних у громадському житті українців до російських, австрійських, польських та інших партій;

4. На відміну від політичних партій Східної України, партії Галичини мали порівняно міцну, стабільну ієрархічну організаційну структуру;

5. Якщо нсі українські політичні партії та орг анізації в Наддністрянщині вели легальну, переважно парламентську діяльність, подібні політичні структури в Наддніпрянщині перебували на нелегальному, або напівлегальному становищі;

6. Невід’ємною частиною партійно-політичної системи, яка сформувалась на початку XX століття в Східній Україні, були чисельні і впливові загальноросійські політичні партії і організації ліберально-демократично^го та та ліворадикального напрямку.

Утворення та генеза партійно-політичних систем в Галичині та в Наддніпрянщині на межі столітть виразно засвідчили наявність в Україні класичних політичних атрибутів капіталістичного суспільства, буржуазної цивілізації.

Література

Багатопартійна українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших українських політичних партій.— К., 1992.

Баган О. Юрій Липа: людина і мислитель.— К., 1994.

Басманов М., Гусев К., Полушкина В. Сотрудничество и борьба: Из опыта отношений КПСС с непролетарскими и некоммунистическими партиями.— М., 1988.

Бачинсьгий Ю. Україна irredenta.— Берлін, 1924.

Більшовики і непролстарські партії Росії на етапі буржуазно-демократичної революції. Міжвід. наук. зб. Вип. 169.— К., 1991.

Білоус А. Кадети в Києві в 1905-1907 рр.//Наукові праці з питань політичної історії: Міжвід. наук. зб. Вип. 172.— К., 1992.

Білоус А. Українські кадети й національне питання.//Наукові праці з питань політичної історії: Міжвід. наук. зб. Вип. 173.— К., 1992.

Бойко О. Історія України (запитання і відповіді).— К., 1997.

Болдирсв О. Одеська громада: історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті pp. XIX сторіччя — початок XX сторіччя.— Одеса, 1994.

Болдирсв О. Перша спроба організації української політичної партії// Укр. іст. журн.— 1995. NQ 6,— с. 47-54.

Большевики Украины в период между первой и второй буржуазно-демократическими революциями в России (июнь 1907— февраль 1917 гг.): Сб. документов и материалов.— К., 1960.

Борис Р. Микола Міхновський.— Львів., 1936.

Борисенко В. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. Навч.посібник,— К., 1996.

Бурмистрова Т., Гусакова В. Национальный вопрос в программах и тактике политических партий в России. 1905-1907 гг.— М., 1976.

Буцик А. Селяни і сільський пролетаріат Київщини в першій російській революції.— К„ 1957.

Бухбиндер Н. История еврейского рабочего движения в России.— Л., 1925.

Варгатюк П., Шморгун П. 1897-1917: Маловідомі сторінки історії//Маршрутами історії.— К., 1990.— с. 2-31.

Варгатюк П., Шморгуи П. Забуті події та імена: Із історії більшовицьких організацій України в дожовтневий період.— К., 1990.

Варгатюк П., Солдатенко В., Шморгун П. В огне трех революций: Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях.— К., 1986.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIIl-початок XX ст.).— Львів., 1996. Волковинський В. Микола Міхновський.//Історія України в особах: XIX- XX ст,— К„ 1995— с. 261-266.

Волобуев О., Леонов М., Уткин А., Шелохаев В. История политических партий России 1907-1914 гг. в советской историографии.// Вопр.истории.—1989. № 4.— с. 147-161.

Вивід прав України. Документи і матеріали до історії української політичної думки.— Ньй-Йорк, 1964.

Гайдалемівський П. Українські політичні партії: їх розвиток і програми.— Зальциедель, 1919.

Галаган Г. З моїх споминів (80-ті роки до світової війни).4.1— Львів, 1930.

Геращенко Т. “Братерство Тарасівців" у спогадах і документах.//Розбудова держави.—1996. N9 1-— с. 35-39.

Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т.1. Революційна Українська Партія (РУП).— К., 1926.

Гинев В. Борьба за крестьянство и кризис русского неонародничества. 1902-1914 гг.— Л., 1983.

Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX— початку XX століття. Дослідження.— К., 1996.

Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст.— Харків, 1996.

Горев Б. Анархисты, максималисты, махаснцы.— СПБ., 1918.

Грицак Я....Дух, що тіло рве до бою... Спроба політичного портрета Івана Франка.— Львів, 1990.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. ХІХ-ХХ століття.— К., 1996.

Грушевський М. З біжучої хвилі: Статті і замітки на теми дня. 1905-1906 pp.— К.,

1906.

Гунчак Т. Україна: перша полонина XX століття: Нариси політичної історії.— К., 1993*:

Гусєв В. Бундівські організації України в 1905 р.//Наукові праці з питань політичної історії. Міжвід. наук. зб. Вип.173.— К.,1992.— с. 35-49.

Гусев К. Партия эсеров от мелкобуржуазного революционаризма к контррево­люции.— М., 1975.

Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну.— К., 1917.

Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУП) (1900-1905 pp.).—Нарис з історії української соціал-демократичної партії,— Львів-Київ, 1921.

Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи.— Відень, 1916.

Дорошенко Д. Євген Чикаленко: його життя і громадська діяльність.—

Прага, 1934.

Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни.— Прага, 1936.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920).— Мюнхен, 1969. Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах. Т. П (від половини XVIII століття).— К„ 1992.

Древаль Ю. “Український П’ємонт”. Звірмо хронометри.//Віче.—1994. N0 11,— с. 132-137.

Думова Н. Кадетская партия в период первой мировой войны и Февральской революции.— М., 1988.

Жерноклеєв О. Українська соціал-демократична партія (1899-1918).— Івано- Франківськ, 1997.

Животко А. До історії УПСР. Т. ПІ.— Прага, 1927.

Жуков Т. Більшовики у боротьбі за селянство у революції 1905-1907 pp.— Львів, 1970.

Залежский В. Монархисты.— Харьков, 1929.

Єфремов С. З громадського життя на Україні.— К., 1907.

Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії.— К„ 1993.

Іванова Р. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Госії та України (II половина XIX ст.).— К.. 1971.

История политических партий России. Уч. пос.— М., 1994.

История национальных политических партий России: Материалы международной конференции. Москва, 21-22 мая 1996 г.— М., 1997.

Історія України. Курс лекцій. У 2-х кн. Кн. 2.— XX століття. Навч. посібник.— К„ 1992.

Історія України: нове бачевня. У 2-х т. Т. 1.— К., 1995.

Історія України. Хрестоматія. У 2-х ч. Вид. 2-е перероб. доп. Ч.1.— К., 1996.

Історія України. Навч. посібник. Під заг. ред. В.Смолія. — К., 1997.

Калмакан І., Бриндак О. Виникнення та еволюція національвої партійної системи в Україні в XX столітті: Дослідження.— Одеса, 1997.

Канев С. Революция и анархизм: Из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма.(1840-1917 гг.).— М., 1987.

Кисилев Н., Карелин А., Шелохаев В. Политические партии России в 1905- 1907 гг.: численность, состав, размещевие. (Количественный анализ)//История СССР.—

1990. NQ 4,—с. 71-87.

Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівнян­ня.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість і державвість: Міжвід. зб. наук, праць.— К., 1992. Вип. 1.— с. 108-112.

Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії.// Сучасність.—1992. NQ 7.— с. 48-56.

Касаров Г. Критика В.И.Лениным антимарксистских концепций истории революции 1905-1907 гг. в России.— М., 1985.

Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії, ідеї (початок XX сторіччя).// Політологічні читання. 1992. N0 2.— с. 101-114.

Касьянов Г. Украївська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: Соціально-політичний портрет.— К., 1993.

Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення.//Віче.—1997. NQ 1.—с. 134-141.

Козаченко А. Нариси з історії революції 1905-1907 pp.— Харків, 1926.

Козицкий Н. В.И.Ленин о единстве действий левых сил: Разработка левоблокистской тактики и борьба большевиков за ее осуществление накануне и в годы первой российской революции.— К., 1979.

Козицький М., Поліщук О. Національно-політична думка на Україні (кінець XIX— початок ХХст.)//Наукові праці з питань політичної історії: Міжвід. наук. зб. Вип. 172.— К„ 1992,— с. 3-14.

Кошик А. Рабочее движение на Украине в годы первой мировой войны и Февральской революции.— К., 1965.

-єменко ¹¹ Vicpa" ий pj__5-r^X столітті.— Лондон, 1QS9.

..^ритонов В. Лютнева революція 1917 р. на Україні.— ків, 1966.

Христюк П. 1905 р. на Україні.— Харків, 1925.

Чикаленко Є. Спогади (1861-1907).— Львів, 1925.

Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917).— Львів, 1931.

Шелохаев В. Кадеты — главная партия либеральной буржуазии в борьбе с революцией 1905-1907 гг.— М., 1983.

Шелохаев В. Партия октябристов в период первой российской революции.— М., 1987. Шелохаев В. Идеология и политическая организация росийской либеральной буржуазии 1907-1914 гг.— М.- 1991.

Шелохаев В. Либеральная модель переустройства России,— М., 1996.

Шморгун П. Більшовики України в період реакції (1907-1910 pp.).— К., 1978. Шморгун П. З історії соціал-демократичних організацій України напередодні і в період першої російської революції (1903-1907 pp.): новий підхід.//Укр. іст. журн,—1990. NQ 2,— с. 3-14.

Шморгун П. Більшовицькі організації України в революції 1905-1907 pp.— К.,1975. Шморгун П. Соціал-демократичні організації України в період V (Лондонського) з’їзду РСДРП.//Укр. іст. журн.—1987. № 5.

Шморгун П. Національно-візвольний рух на Україні на початку XX ст.//Наукові праці з питань політичної історії: Міжвід. наук. зб. Вип. 173. — К., 1992,— с. 3-12. ЩербаковВ. Нарис з історії соціал-демократії на Чернігівщині.— Чернигів, 1923. Щербина Й. Робітничий клас України та його революційна боротьба у 1914-1917 pp.— К., 1963.

Ясир М. З діяльності партійних осередків на Україні в 1905-1907 pp.//Наукові праці з питань політичної історії: Міжвід. наук. зб. Вип. 172 — К., 1993.— с. 56-61.

Кравець М. До питання про Русько-українську радикальну партію у Східній Галичині в 90-х pp. XIX ст.// З історії західноукраїнських земель.: Зб. статей. Вип. 2.— К., 1957,— с. 124-140.

Кугутяк М. Радикальна партія в Східній Галичині.// Укр. іст. журн. —1990. № 10,- с. 55-63.

Поиск по сайту: