Український ліберально-демократичний рух та його організацій

Український ліберально-демократичний рух, що виник як нове явище сус­пільно-політичного життя наприкінці XIX ст., був прямим спадкоємцем старо­го культурництва, аполітичного українофільства останньої третини XIX ст. або, як його ще називали, українського народництва. Українське народництво не завжди було аполітичним. Зокрема, політичне забарвлення мала діяльність громад першої половини 70-х років, очолюваних київською Старою громадою. Проте систематичні репресії проти будь-яких форм української суспільно- політичної діяльності привели до того, що політичне українство, в особі М.Драгоманова та прихильників його ідей емігрувало за кордон. Починаючи з другої половини 70-х років для українського руху постало невідкладне завдання зберегти українську культуру, яка відчувала могутній політико- ідеологічний тиск з боку царського уряду. Потрібно зазначити, що аполі­тичність українства багато в чому була обумовлена відсутністю широкої соціальної бази цього руху. Інтелігенція не користувалася підтримкою селянства, яке було політично інертним. Всі інші верстви, які могли б стати соціальним підгрунтям національного руху в його політичній формі, або ще тільки починали формуватися (дрібна буржуазія), або сходили з історичної сцени(дрібна і середня шляхта), або ж були вщент зрусифіковані (велика шляха), політично нейтральні.

Інтелігенція, не маючи соціальної підтримки, була до того ж міцно зв’язана з режимом, від якого вона матеріально залежала. Це обумовило її обережність, схильність до політичного абсентеїзму.²⁴

Невід’ємними рисами українського народництва 70-80-х років XIX ст. були гуртківство, аполітичність. Однак утримуючись від суворого історичного вироку українським народникам того часу, потрібно зазначити,що їхня діяльність повністю відповідала тогочасним історичним обставинам. Разом із тим, суспільна діяльність українських народників дала певні позитивні результати, які були досить важливі для подальшої генези українського руху. По-перше, було збережено і розвинуто те культурне підгрупування, на якому розвивались нові покоління громадських діячів.Саме ця нова інтелігенція, яка зреклася старого українофільства, виховувалась у гуртках культурників, читала літературу, що її розповсюджували старогромадівці. По-друге, українофіли зберегли традицію і досвід організованої суспільної діяльності, без яких вихід на новий, політичний рівень цієї' діяльності був неможливим.

В 90-х pp. XIX ст. старе українське народництво остаточно занепало. В той же час нова генерація української інтелігенції, вихованої українофілами, під впливом як загальноросійського суспільно-політичного піднесення, так і "українського ГГсмонту”,— Галичини — робила спроби політизувати україн­ський рух. Полеміка, що розгорталась на сторінках періодичних видань між представниками політичних партій Галичини, стала тим ферментом, який збуджував політичну думку наддніпрянських українців. Внутрішні та зовнішні фактори спричинили радикалізацію молодшої генерації інтелігенції, вихованої під егідою Старої громади.

На початку 90-х років під впливом радикальних елементів відбулася своєрідна реорганізація культурництва спрямована на підготовку грунту для майбутньої політичної організації.

Архівні матеріали Київського жандармського управління свідчать, що восени 1896 р. н місті було створене таємне товариство “Молода Україна.” Мета його полягала в пропаганді соціалізму і політичного сепаратизму на українському грунті.²⁵ Політичне товариство в різних містах України мало свої відділення, які називались громадами. Восени 1893 р. “Молодь України” об’єднувала вже 22 громади. Найбільшими серед них були Київська (108 членів), Чернігівська, Лубенська і Одеська громади. Головне управлінвя таємног о товариства в Києві називалось “Радою.” За даними царської поліції до таємної організації входило 438 членів.²⁶

Пожвавлення українського національного руху, що так виразно позначилося в другій половині 90-х років, не тільки спричинилося до політичної диференціації між поколіннями, а й витворило потребу організації, яка, вийшовши поза рамки старих громад, об’єднала ширші кола національно- свідомих українців без огляду на їхні соціальні і політичні інтереси. Утворення політичних організацій молоді на зразок “Братства Тарасівців” 1891 р. чи соціал-демократнчного гуртка І.Стешенка та Л.Українки 1896 р. з ради­кальними економічними та самостійницькими вимогами, ледве не залишили “старих” громадінців генералами без армій.²⁷

Рятуючи становище, В.Антонович та Д.Кониський заснували у 1897 р. Загальну українську безпартійну організацію.

У своїх спогадах Є.Чикаленко писав, що влітку 1897 р. Кониський, тоді вже широко відомий письменник і громадський діяч, приїхав до нього разом із

С.Єфремовим, щоб приєднати Чикаленка до майбутньої-організації.²⁸ Установчий з'їзд Загальної української безпартійної організації відбувся в

Києві у вересні 1897 р. за участю 50 осіб, які прибули з різних частин України. До управи новозаснованої організації обрали Є.Тимченка, О.Лотоцького, М.Кононенка, О.Черняхівського, Т.Рильського, В.Беренштама. Почесними членами організації було обрано В.Антоновича, М.Лисенка, П.Житецького.²⁹ Аналізуючи основні завдання Загальної безпартійної української організації, один з її засновників С.Єфремов говорив: “Діяльність організації полягала, головним чином, у пропаганді ідеї українського національного відродження, здебільшого, серед інтелігенції, у згуртуванні свідомих елементів, розпов­сюдженні української книги, видавництві тощо. Це була переважно культур­ницька діяльність, яка мала за мету підготовити грунт та людей для майбутніх політичних організацій”.³¹

Значну роботу в таємному об’єднанні проводив і один із діячів Старої громади О.Я.Кониський. “Його хата,— писав у своїх споминах О.Лотоцький,— була справжнім українським політичним салоном. Від людей він вимагав багато відданості справі та принципової послідовності... звідси виходили його прикрі сутички з деякими чільними діячами українськими в Києві”.³¹

Членами Загальної безпартійної української організації були лікарі, вчителі, професура вищих навчальних закладів, літератори, державні службовці. Організація мала значні матеріальні можливості. Річний член­ський внесок до неї становив 25 крб. У 1898 р, наприклад, загальна сума членських внесків складала 12 тис. крб., а разом з пожертвуванвями від земств та приватних осіб її бюджет сягав 23 тис. крб.³² Солідну матеріальну підтримку загальноукраїнська організація мала від українського підприємця і мецената В.Ф.Симиренка. Він щорічно віддавав на її потреби 2 тис. крб., а також фінансував видання її часопису «Киевская старина».³³ Керівництво організацією здійснювала Рада, яку очолювали в різні роки композитор М.В.Лисенко, історик В.Б.Антонович.

Загальні збори членів громади відбувалися один раз на рік. З метою конспірації кожне нове засідання зборів (або з’їзду) проводилися в іншому при­міщенні. Один із з’їздів, ваприклад, проходив в помешканнях В.Б.Антоновича, М.В.Лисенка, М.П.Старицького, Є.Х.Чикаленка. До приїзду в Наддніпрянську Україну М.С. Грушевсьского неодмінним головуючим на всіх з’їздах був відомий земський діяч, адвокат І.Л.Шраг, який користувався великою попу­лярністю серед української інтелігенції. Особисті якості і авторитет провід­ників мали велике значення для згуртування українського руху, який нерідко страждав через конфлікти, породжені амбіціями деяких його учасників.

Загальноукраїнська безпартійна організація об’єднувала значну частину національної інтелектуальної еліти, а також значну частину інтелігенції, безпосередньо пов’язаних з народними масами службовців земств. Однією із сфер її діяльності було працевлаштування в земствах національно-свідомих інтелігентів. Багато членів організації працювало в державних установах. Завдяки цьому її провід постійно отримував інформацію про стан справ не тільки в управлінському, а й у репресивному апараті. Так, в одному з доносів до Київського губернського жандармського управління провокатор, добре обізнаний у справах організації, попереджав жандармів, що в ній є «багато різного роду чиновників, тому про кожний обшук, що планується, вони знають заздалегідь».³⁴

Взагалі вся діяльність Загальноукраїнської безпартійної організації роз- І горталася здебільшого під прикриттям офіційних державних або напівдер- жавних установ, завдяки чому вона уникала особливих ускладнень у стосун- j ках з поліцією.

Незважаючи на те, що в діяльності Загальної безпартійної організації | значне місце посідала культурницька робота, це культурництво було позбав­лене гуртівського характеру і не було внутрішньоізольованим. Воно орієнтува­лося на маси інтелігенції та напінівтелігевції, особливо сільської, тісно пов’я- і запої з народом. Координація діяльністю розкиданих по Україні та ізольованих громад з одного центру створила необхідні організаційні умови для форму­вання партійної організації. Проте старіші члени організації не зважились на останній крок — висунення політичних гасел і утворення партії.

На жаль, Загальна українська організація не стала об’єднуючим чинником в українському житті, як це уявляв собі О.Кониський. Проте нова організація, як і її попередниця, віддзеркалюючи ліберально-демократичні тенденції українського національного руху, заклала міцні підвалини для створення на початку XX століття Української демократичної партії.

Поиск по сайту: