Політичні партії Галичини в українському громадському житті в 1900-1904 рр

На межі двох століть, на двох протилежних кінцях України патріотично настроєна українська молодь заявила про своє прагнення до незалежності як національного ідеалу. У Харкові М.Міхновський на таємних зборах молоді виголосив реферат “Самостійна Україна”. Того ж року у Львові на другому віче української академічної молоді було прийнято резолюцію, в якій стверджувалось, що “найвищою ціллю, найвищою ідеєю національно- політичних змагань усієї молоді є незалежна Україна”.¹ Л.Цегельський у своєму політичному рефераті, з яким він виступав на публічному вічі українського студентства наголошував, що прогресивна молодь повинна зосередити всі свої зусилля на вирішенні єдиного завдання: “сотворити свій власний державний організм, свою власну, независиму, самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території заселеній українським народом”.²

Коли ж деякі австрофільські газети спробували висміяти ці резолюції як утопію, на оборону національного ідеалу І.Франко відгукнувся блискучою статтею “Поза межами можливого.” В ній він, зокрема, писав: “Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущеня, лежать просто таки під нашими ногами, і що тілько від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на него буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інакше він не буде істнувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина.”³ Зростання національної свідомості народу Західної України, його політич­не, культурне й економічне відродження викликали шалену протидію поль­ським панівним колам, які висунули шовіністичну концепцію “польського національного стану посідання”⁴ у Галичині.

Збереження, закріплення й поширення “польського стану посідання” у

Галичині стало гаслом, що об’єднало всі польські шовіністичні сили, політичні партії в один фронт боротьби проти українського національно-політичного і культурного руху. Під цим гаслом ішла боротьба проти збільшення числа українських шкіл, поширення права української мови в адміністрації, на суді, виділення коштів із державного і крайового бюджетів на українські культурні та господарські потреби, проти кожного призначення українця на державну посаду, навіть найнижчу. Агітація йшла проти продажу українцям землі, будинків, підприємств, бойкотувались українські купці та ремісники, не приймались на роботу українські робітники, оскільки все це загрожувало “польському стану посідання”.⁵

Провід такої політики в краї з 1900 року належав Народово-демократичній партії (НДП), яку звали “великопольською.” В Галичині її очолювали профе­сори Львівського університету Станіслав Грабський та Станіслав Гломбін- ський. Серед членів НДП було баї ато польських аристократів, римсько- католицького духовенства, міщан. Ця партія прагнула об’єднати всі польські землі під скіпетром російського царя. Ненависть до українців та євреїв штов­хала їх на контакт із галицькими москвофілами, які підтримували реакційні політичні кола Росії.*

„ Населення краю активно протистояло антиукраїнській політиці польської адміністрації в Галичині. Провідником національно-визвольного руху з початку XX століття виступила Національно-демократична партія. Основним завданням, яке поставила перед собою УНДП, було якнайшвидше врегулюван­ня правнополітичного статусу українського народу в Австро-Угорській монархії. В першу чергу партія вимагала ліквідації системи коронних країв та утворення з об’єднаних українських етнічних територій національно-адміні­стративної автономії в складі Австрійської держави. Для здійснення цього плану було необхідне проведення широкої організаційної роботи в україн­ському суспільстві, а тому головний акцент було зроблено на створенні ціліс­ної партійної структури в краї і поглиблення її в середовищі українського селянства та міщанства. Основними напрямками практичної діяльності УНДП її лідери вважали розвиток економічної сфери, підтримку національної куль­тури та політичну просвіту народу.

Партія намагалась збільшити свій вплив шляхом підвищення політичної свідомості українців, через об'єднання їх в єдиний згутований табір, через перетворення українського руху на впливовий політичний чинник у загальнодержавному масштабі. Для цього передбачалися як широка

організаційна і агітаційна діяльність в середовищі народних мас, так і використання політичної трибуни парламенту і сейму. На початковому етапі УНДП не мала можливості впливати на прийняття тих чи інших рішень в парламенті чи галицькому сеймі, тому вона визначила роботу в цих структурах • як представницьку і пропагандистську.

Провід партії розглядав парламент як єдину можливість для українців нагадати про своє існування в державі.⁷

Значне укріплення партії в провінції, зміцнення її організаційної структури дало можливість К. Левицькому ще в 1902'році зробити висновок, що УНДП “взяла кермо політики.” Зміцнення позицій української партії послужило сигналом для польського руху, який і до того постійно поширював тезу про українську загрозу для держави.⁸

Під гаслом боротьби за автономію українських земель в Австро-Угорщині УНДП намагалася об’єднати політичні сили в краї в “єдиний національний фронт”, спрямувати його на боротьбу проти польського засилля. Народний з’їзд УНДП, який відбувався 26 грудня 1902 p., рішуче висловився за “політику масової самооборони і опозиції проти галицько-польської адміні­страції і проти піддержуючого її центрального правительства”.⁹ З цією метою постанова з’їзду передбачала розгортання широкої організаційної праці в ма­сах, страйків сільськогосподарських робітників, організації руху за загальне виборче право. Гостро осудили націонал-демократи на VII з’їзді 26 грудня 1904 року політику австрійського уряду, що “здає нас на волю крайового сейму і крайового правительства.” З’їзд вказував на “потребу ужиття найпро­стіших форм парламентської боротьби”.¹⁰

На початку XX ст. націонал-демократи повели в масах пропаганду селянських страйків. Спонтанні і неорганізовані акції сільськогосподарських робітників і сільської бідноти, єдиним джерелом існування яких були заробітки по панських дворах і фільварках, згодом переросли в організований рух за збільшення заробітної плати і покращення побутових умов. Перші селянські страйки охопили навесні 1900 р. 15 сіл Борщівського повіту, зокрема маєтки великого польського пана Баворовського. Стихійний виступ селян двох повітів, не отримавши підтримки від українських політичних структур, дуже швидко припинився. Національно-демократична партія була не готовою під­тримати селянський рух в 1900р. Тоді такий крок був би для неї занадто радикальним. Хоча це питання і обговорювалося на Народному комітеті, але не отримало підтримки більшості.

В 1902 р. масовий селянський страйк у Галичині проти польських поміщи­ків потряс Австро-Угорщину. Страйк почався в червні 1902 р. у Львівському і Перемишльському повітах (на землях графа А.Потоцького), а вже в липні він охопив понад 500 сіл з 26 повітів. У ньому взяло участь близько 250 тисяч учасників. Це був перший масовий селянський страйк у Європі.¹¹ Цей страйк був організований всіма українськими політичними партіями Галичини: націонал-демократами, радикалами і соціал-демократами. По селах вони ство­рювали страйкові комітети, вели роз’яснювальну роботу. У відозві Гусятин- ського страйкового комітету зазначалося: “Браття селяни! Вже доволі каторжної праці! Досить наших сліз, нужди та кривди. Браття! Не за морем, не в далекій чужині, не на переселення наш хліб. Тут буде наш рай, як тільки в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече будемо триматися. Тоді прийде добро в наші хати і згине нужда”.¹² УНДП спробувала скерувати селянський страйк 1902 р. у політичне русло, проте запропонувала менш радикальні ідеї, ніж аг ітатори від соціал-демократичної і радикальної партій. Народний комітет вислав з цією метою своїх представників у страйкуючі повіти, щоб надати громадам найпростішу юридичну підтримку і “заразом щоб остерігати селян перед бучами”.¹³

УНДП працювала вад тим, щоб надати страйковому рухові національно- політичного характеру. Є. Левицький писав про страйк, що він “єсть наслідком свідомої організації і керми з боку нашого сторонництва і співділення, з боку нашої патріотичної інтелігенції”.¹⁴

Під впливом агітації та пропаганди українських політичних партій, страйкарі не тільки не виходили на працю, але й підпалювали фільварки, двори, ліси. Виступ було придушено з допомогою жандармерії та війська. За участь у страйку було заарештовано понад 4 тис. селян.

Політики змушені були піти на поступки. Страйки підірвали шляхетське землеволодіння.¹⁵

Друга за політичним нпливом у Галичині Українська радикальна партія, збе­режена частиною членів, продовжувала діяти на початку XX ст. на основі старої програми. її прагнення поєднати соціалістичні ідеї з виразом інтересів всього селянства призводили до певної суперечності і еклектицизму в ідеології, спроб вироблення власної, немарксистської концепції соціалізму з сильним національ­ним і аграрним забарвленням. Після деякого упадку, спричиненого розладом, у 1904 р. УРП знову активізувалася. М.Павлик, Л.Бачинський І.Макух, К.Трильовський розпочали реорганізацію партії. На з’їзді УРП 20-21 листопада 1904 р. було створено окрему комісію для підготовки нової програми партії. Підготовлена комісією відозва закликала “приступити до завзятої праці щодо освідомлення та організації мас українського народу по селах і містах”.¹⁶

Було створено нову програму партії, схвалену на наступному з’їзді УРП в 1905 р.

В основу цієї програми була покладена ідея поєднання соціально- визвольної боротьби українського народу з соціальною. Зокрема, вирішення національного питання УРП бачила в “переустрою австрійської держави на федеративний зв’язок народів, що замешкують її, через утворення національних політичних територій з українських частин Галичини і Буковини”.¹⁷

Важливими політичними вимогами, які знайшли відображення в програмі, було запровадження загального виборчого права, “свободи зборів, товариств, слова, науки і друку”.¹⁸

УРП проголосила себе партією всього працюючого народу. Для робітників вона домагалася скорочення робочого дня, дотримання недільного відпочин­ку, заборони дитячої праці, запровадження робітничої інспекції. У селянсько­му питанні радикали виступили за викуп земель у великих поміщиків за рахунок коштів громадського фонду і передачі її селянам. Побудована на засадах народницького (громадського) соціалізму, програма УРП відмежову­валася від марксистської соціологічної концепції.

Одним з найважливіших напрямків діяльності радикалів була організація масових віч і демонстрацій з вимогою проведення земельної реформи, підвищення платні сільськогосподарським робітникам поміщицьких маєтків. У 1903-1904 pp. за далеко неповними даними радикали організували понад 110 зборів і віч. На початку XX ст. члени УРП повели в масах досить активну пропаганду селянських^страйків.

В 1900-1904 pp. відбувався процес ідеологічного й організаційного становлення Української соціал-демократичної партії. В партійній структурі українського політичного табору в Галичині соціал-демократія взяла на себе роль лівого, опозиційного крила. Різко негативну ворожу позицію УСДП відразу зайняла по відношенню до Католицького русько-народного союзу і Руської народної партії, які представляли консервативне крило українського політичного спектра. Зокрема, в москвофілах партія вбачала “агентів царського уряду, ворогів української справи, ворогів поступу”, які “тільки те й роблять, що нападають, кидаються і брешуть на український національний рух та за рублі ширять наймерзенніше цареславіє”.¹⁹ В той же час до інших політичних сил УСДП намагалась підходити з марксистських, класових позицій, іг норуючи специфіку Галичини і, зокрема, слабку структурованість суспільства. Так, Українську радикальну партію вона критикувала за відхід від “наукового соціалізму”, який став для неї “тільки етикеткою”.²⁰ УНДП піддавалась критиці за “фальшиве декларування” загальнонародного характеру партії при реальному захисті інтересів тільки більш-менш заможних верств населення (міщанства, інтелігенції, духовевства), тенденцію до клерикалізму, за політику угоди з австрійською владою.²¹ Марксистський догматизм, ідейні і політичні розбіжності, а також конкурентна боротьба за масову базу в особі селянства, стали на перешкоді конструктивному співробіт­ництву соціал-демократів з іншими прогресивними українськими партіями. Це підірвало не тільки єдність українського табору, але й авторитет самої УСДП

Єдиним союзником серед українських партій УСДП вважала лише Рево­люційну українську партію в Наддніпрянщині. Від самого початку українські соціалісти Наддніпрянщини прагнули встановити тісні зв'язки з УСДП. Разом з тим, УСДП критикувала ідеологію РУП за коливання між бернштейніанством та народництвом. Вплив галицької соціал-демократії прискорив ідейну еволюцію східноукраїнських соціалістів до марксизму.

Новоутворена УСДП підтримала загальнопартійну Брюннську національну програму Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, суть якої зводилася до національно-територіальної автономії в складі імперії, із забезпеченням широких прав національним меншинам.²² Проте кінцева мета української соціал-демократії, яка полягала в домаганні “самостійної, незалежної республіки української”²¹ не знайшла в цій програмі відображення. Взагалі самостійницькі заяви лідерів УСДП, зокрема М.Ггнкевича, практично не виходили за рамки загальних декларацій, а конкретні питання стратегії і тактики їх втілення детально не розроблялись. УСДП формально відійшла від проголошуваних нею ж концепцій національної державності, хоч і розглядала ухвалену.програму лише як мінімальну. Потрібно зазначити, що ідеологія УСДП формувалася під безпосереднім впливом австрійської соціал- демократії. 2-6 листопада у Відні відбувся VIII з'їзд СДРПА, в якому взяли участь 5 представвиків УСДП (С.Вітик, М.Ганкевич, Р.Яросевич, В.Якимович, Й.Дречевич). З'їзд австрійської соціал-демократії переглянув Ганфельдську програму партії, усунувши з неї положення про обмеженість парламентаризму

і необхідність використання парламентської трибуни для революційної агітації, про необхідність захоплення пролетаріатом державної влади та ряд інших.

Головні політичні вимоги партії зводились до введення загального виборчого права до представницьких органів усіх рівнів та розширення прав і свобод громадян. Програма не ставила питання про зміну форм правління в державі, абсолютно ігнорувала аграрні проблеми. В цілому ревізія старої програми була поступкою бернштейніанству і СДРПА. З прийняттям Віденської програми партія остаточно стала на шлях парламентаризму.²⁴

Як і австрійська соціал-демократія, УСДП визнавала революційну по суті мету робітничого руху — соціалізм — але відкидала найрадикальніші, непра- воні засоби її досягнення. Так, у передовій статті першого номеру “Волі”— теоретичного органу УСДП — зазначалось: “Наша програма, наша ціль ясна. Повна воля політична, самодержанність люду, демократія; перехід землі і фабрик на власність загалу; визволення люду з темноти, доступ кожного до науки, до світла”.²⁵ Перехід засобів виробництва у “спільну впасність загалу працюючих людей” характеризувався як “альфа і омега, початок і кінець нашої діяльності політичної”.²⁶ Ідея захоплення політичної влади шляхом збройного повстання відкидалась. Ідеї поступової соціалізації засобів вироб­ництва, здобуття влади парламентським шляхом, збереження і використання існуючої держави як інструмента суспільної трансформації, характерні для австро-марксизму, свідчили про вплив австрійської соціал-демократії на ідео­логію УСДП.

Варто зазначити, що УСДП як складова частина СДРПА належала до центристської течії в європейському соціал-демократизмі. її лідери не сприй­няли ні крайностей західноєвропейського ревізіонізму Е.Бернштейна, ні біль­шовицьких теорій В.І.Леніна, розглядаючи власний політичний світогляд як “ортодоксальний марксизм”.²⁷

Необхідно відмітити, що в організаційному відношенні український соціал- демократичний рух в 1900-1904 pp. був надзвичайно слабким. Фактично партія являла собою невелику групу інтелігенції, під впливом якої перебувала незначна частина робітників і студентів, а також селянство окремих повітів.²⁸

Установча конференція УСДП не поставила чітко завдання побудови власної партійної організації, а створення українських робітничих товариств передбачалось фактично лише “в разі потреби.” В тактичному плані УСДП взяла курс на тісне співробітництво з ППСД (польською партією соціал- демократичною Галичини і Сілезії). Згідно цього союзу був встановлений неофіційний розподіл сфер впливу між ними: українські соціал-демократи повинні були діяти на селі, польські — в містах. Таким чином, практично весь

промисловий пролетаріат краю, незалежно від національної приналежності, опинився під впливом ППСД. Засновники і лідери УСДП М.Ганкевич і С.Вітик залишалися членами ППСД, займаючи керівне становище в обох партіях. Вони продовжували вести агітаційну та організаційну роботу в містах, проте робота, що велася здебільшого польською мовою, не сприяла згуртуванню робітників навколо української соціал-демократії, оскільки фактично здійснювалась в рамках ППСД. Це опосередкованим чином підтверджує й офіційна статистика проведених в Галичині масових зборів та мітингів. Так, наприклад, за даними дирекції поліції у Львові в першому півріччі 1902 р. УСДП організувала в Галичині 18 масових заходів, тоді як ППСД —104. У 1903-1904 pp., за далеко неповними даними, польські соціал-демократи провели понад 430 зборів і віч, тим часом як українські — лише 10. Українські націонал-демократи за цей період організували 250 подібних заходів, а радикали — понад 110.²⁹

Однією з основних особливостей українського соціал-демократичного руху в Галичині на початку XX ст. була його підтримка серед сільськогосподарського пролетаріату і малоземельних селян. Розширенню масової бази руху сприяла і діяльність УСДП під час аграрного страйку в Галичині влітку 1902 р. Соціал- демократи доклали максимум зусиль, щоб надати йому організованої форми. Під час страйкової агітації УСДП співпрацювала на місцях з іншими українсь­кими партіями та ППСД. Завдяки мобільній діяльності лідерів С.Вітика, Я.Остап- чука, А.Шмигельского партія протягом короткого часу здобула вплив на чисель­ні селянські маси.³⁰ Проте місцеві осередки були дуже слабі, а сама УСДП в організаційному плані була фактично відсутня. Питання організаційної побудо­ви партії розглянув 1 з’їзд УСДП, який відбувся 21-22 березня 1903 р. у Львові. Незважаючи на те, що з’їзд був важливим етапом у становленні українського соціал-демократичного руху, він не заклав фундамент міцної партійно- політичної організації, яка б забезпечувала тісний зв’язок партії з масами.

В результаті вплив партії, не підкріплений відповідною організаційною роботою, почав слабшати в 1903-1904 pp. Однією з основних причин слабкості УСДП була її вузька соціальна база, виключна орієнтація на найбідніші верстви села. Згодом газета УСДП “Борьба” писала: “Власне те, що партія наша в Галичині мусіла досі в значній мірі опиратись в політичній боротьбі на пролетаріат сел, найбільше пригноблений, найбільше темний і забитий, було причиною нашого слабкого розвитку...”.³¹

Негативну роль при цьому відігравала й відсутність у партії аграрної програми.

Необхідно також відзначити, що одним з основних джерел поповнення кадрів агітаторів і організаторів для УСДП початку XX ст. була студентська молодь, серед якої ідеї української соціал-демократії користувалися значною популярні­стю. У 1900 р. члени української студентської організації Львівського університету “Академічна громада” розпочали видавати у Львові журнал “Молода Україна.” Група студентів, що групувалась навколо “Молодої України” (В.Старосольський, Є.Косевич, В.Темницький, Т.Мелень та ін) перебувала під ідейним впливом УСДП. Теоретичний грунт для своїх ідейних поглядів вони знаходили в праці Ю.Бачинського “Україна irredenta”. Влітку 1902 р. під час аграрного страйку через брак сил і коштів припинився регулярний вихід “Молодої України.” За таких умов УСДП, не бажаючи брати на себе відповідальність за провал студент­ської страйкової агітації, заявила про своє принципове невтручання у справи молоді, що було тактичною помилкою. В результаті молодь опинилась під впли­вом націонал-демократів, а фонд українського студентства, контроль над яким мали здійснювати всі три українські партії, практично привласнила НДП.³²

Отже, короткий аналіз діяльності української соціал-демократії в 1900- 1904 рр. свідчить, що організаційно УСДП була ще доволі аморфною, перебу­вала лише у стадії свого створення. Вона являла собою скоріше ідейно- політичну течію, ніж масову партію з оформленим членством і тому не могла відігравати значної самостійної ролі в суспільно-політичному житті Галичини. В той же час робота соціал-демократії в масах сприяла зростанню їх громадянської самосвідомості, політичної активності, організованості та солідарності у боротьбі за свої соціальні і національні права.

1. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали.— Т.1.—Б.м., 1983,— с. 76.

2. Там же, с. 77.

3. Там же, с. 87.

4. “Польський національний стан посідання”— шовіністична концепція польських правлячих кіл, які, спираючись на своє панівне становище у краї в сфері політики, економіки і культури намагалися довести польський характер Галичини.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії: Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст.— 1939 р.) — Іваво-Франківськ, 1993.— с. 100.

6. Полонська - Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т. 2.— К., 1995.— с. 436.

7. Расенич В. Українська національно-демократична партія (1899-1918) Дис. канд. іст.

наук.— Льнін,1996.— с. 100.

1. Леницький К. Історій політичної думки галицьких українців в 1848-1914.— Львів, 1926 — с. 375.

2. Там же, с. 374.

3. Там же.

4. Енциклопедія українознавства. Т. 7.— Париж-Нью-Йорк, 1973.— с. 2744.

5. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 79.

6. Леницький Є. Розправа над руським страйком.— Львів, 1912.— с. 10.

7. Там же, с. 87.

8. Яцксвич Е. Піднесення революційного руху в Східній Галичині в 1901 - 1902 pp. //З історії західноукраїнських земель. Вип. 3.— К., 1958.— с. 68.

9. Стахів М. Проти хвиль. Історичний розвиток українського соціалістичного руху на західноукраїнських землях — Львів, 1934.— с. 99.

10. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії: Нарис суспільно-політичпого руху (XIX ст.— І939р).— Івано-Франківськ, 1993.— с. 102.

11. Там же.

12. Воли.—1900.— 1 березвя; 1903.— 1 січня.

13. Ленинський В. Ера демократичного парламенту в житті галицько-українського суспільства //Наш голос.—1911. NQ 9-10.— с. 410.

14. Вітик С. До ситуації.— Львів, 1903.— с. 35.

15. Полтавский М. Становлевие социал-демократического движения н Австрии//Ноная и новейшая история.— 1984. NQ 3.— с. 35-53.

16. Воля.—1901 —15 грудня.

17. Жерноклесв О. Українська соціал-демократична партія(1899-1918).— Івано- Франківськ, 1997.— с. 31.

18. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Докумевти і матеріали. Т.1.— Б.м.. 1983,— с. 55.

19. Воля.— 1901—5 січня.

20. Темницький В. Микола Ганкенич.— Львів, 1932.— с. 17.

21. Петлюра С. Українська соціал-демократична партія в Австрії.— К., 1907.— с. 18.

22. Жерноклесв О. Українська соціал-демократична партія (1899-1918).— Івано- Франківськ, 1997.— с. 33.

23. Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині.— К., 1914,— с. 59.

24. Жерноклеєв О. Українська соціал-демократична партія (1899-1918).— Івано-

Франківськ, 1997.— с. 35.

25. Там же, с.37.

Розділ. V

Поиск по сайту: