Ідеологічні й організаційні витоки національного соціалістичного і соціал-дгмократииного рухів

Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянській Україні в основному склалися необ­хідні соціально-економічні, суспільно-політичні і культурно-психологічні умови для виникнення політичних організацій, в першу чергу соціалістичного і соціал-демократичного спрямування.

Індустріалізація південних губерній Російської імперії, загострення соці­альних протиріч у містах, обезземелення українського селянства і його невпин­на пролетаризація створювали сприятливий грунт в суспільстві для поширення соціалістичних ідей.

Потрібно зазначити, що як в часи кирило-мефодіївців, так і наприкінці XIX ст., соціальний аспект відігравав значну роль в ідеології українського національ­ного руху, надаючи йому рівнозначної загостреності як проти національного гноблення, так і проти соціального поневолення. Наприкінці століття ця тенденція набула радикально-соціалістичного вигляду, оскільки соціалізм, особливо марксизм, набув значної популярності серед української інтелігенції. Проте й на початку 90-х років революційна українська молодь, не знаходячи для себе відповідних українських організацій, продовжувала охоче вступати до росій­ських революційних груп і там зникала без політичної користі для рідного краю.

Перші спроби організаційного об’єднання прихильної до соціалізму української студентської молоді були здійснені під безпосереднім впливом драгоманівської ідеї руху Вільної Спілки ще у 80-х — середині 90-х pp. XIX ст. Протягом 1883-1885 рр. 13 студентів петербурзьких вищих шкіл створили «групу українських соціалістів-федералістів», котра через Львів налагодила зв’язок з М.Драгомановим. Гуртківці матеріально його підтримували і переси­лали до Женеви наукові та публіцистичні петербурзькі видання. Приблизно взимку 1885-1886 рр. «українськими соціалістами-федералістами» з пропаган­дистською метою була вироблена політична програма, яка була схвалена М.Драгомановим.¹ ч..~

Цей документ, що складається з трьох частин (культурної, політичної і економічної), вражає високим, як на той час, теоретичним рівнем осмислення першочергових і перспективних завдань вітчизняного визвольного руху. Він пройнятий глибокою тривогою за збереження національної самобутності українського народу від насильницької асиміляції та денаціоналізації. Самовизначення України передбачалося у формі федерації, в тому числі й у зовнішніх стосунках. Незважаючи на певний вплив народницьких:дей(дозвіл українцям на участь у терористичних актах), програма в цілому була укладена на засадах, близьких до західноєвропейських партій. Це стосується як тактичних положень документа (агітаційно-пропагандистська діяльність), так і його стратегічних настанов — лише здобуття політичної свободи створює умови для реалізації соціально-економічних завдань: перехід заводів до рук робітників, а землі — до сільських громад.

Проте найголовнішим в зазначеному програмному документі було те. то «українські сопіа пісти-феііералісти» висловлювалися на користь самостійної політичної діяльності й виступали проти злиття із загальноросійськими органі­заціями та визнання української партії фракцією будь-якої з них Українських революціонерів турбувала взаємна нетерпимість російських визвольних угру­повань та їх державний централізм.

У 1889 р. після завершення навчання засновники гуртка виїхали в Україну, де на той час уже робилися перші спроби створення мережі політичних осередків прихильників М.Драгоманова. Зокрема, у Києві в 1888-1896 pp. існував «наймолодший гурток драгоманінців» під керівництвом Г.Ковалеи- ської, доньки відомого сподвижника М.Драгоманова — М.Ковалевського. До ньог о належали переважно члени української студентської громади (І.Стешен- ко. П.Тучапський та ін), а також Леся Українка.² Вони вивчали пізні твори М.Драгоманова, у яких той закликав своїх земляків переймати західноєвро­пейські соціалістичні ідеї й критично ставитися до російських соціалістичних вчень, а також листувалися з редакцією друкованого органу Русько-україн­ської радикальної партії — часопису «Народ» — і поширювали його серед наддніпрянських українців.

Однак, емігрантський характер групи М.Драгоманова, М.Зібера і С.ГІодо- линського спричинився до того, що, коли наприкінці XIX ст. у Російській імперії відродився український політичний рух, соціалістично орієнтовані кола молоді вдалися до запозичення з російських джерел готових формул міжна­родної соціал-демократії. На думку І.Лисяка-Рудницького, саме ця обставина

згодом спричинилася до недостатнього розуміння українськими революціоне­рами вартості політичної свободи і конституційного правопорядку та невдачі їх спроб інтегрувати соціальну і національну сторони свой' програми.³

Поряд із драгоманівськими ідеями помітний вплив на формування світогляду революційної української молоді 90-х років XIX ст., розвиток державницького напрямку політичної думки справила теоретична спадщина «Братства Тарасівців» — нелегального політичного товариства, створеного в червні 1891 р. під час відвідин групою харківських і київських студентів моги­ли Т. Шенчегка у Каневі.

Варто зазначити, що протягом останніх років зріс інтерес науковців до всіх недостатньо вивчених питань, пов’язаних із діяльністю першої найвідомішої самостійницької революційної організації «Братства Тарасівців». В історичних публікаціях існують досить суперечливі свідчення стосовно програми «Тара- сінціп». висловлюються протилежні точки зору щодо суспільно-політичної орієнтації її членів. Пояснюється це декількома обставинами. По-перше, від­сутністю документальних джерел та комплексного дослідження історії «Братства». Найчастіше Фахівці звертаються до нечисленної, іноді суб’єк- тивної за своїм характером літератури, яку залишили сучасники «Тарасівців», грунтовно не обізнані з їхньою діяльністю.

Другою важливою причиною, яка ускладнює вивчення історії цієї політичної організації, є її законспірованість і таємність. Про існування «Брат­ства Тарасівців» не знала не тільки поліція, яка у 1893 році заарештувала багатьох його членів, але й ті, хто підтримував «Тарасівців» у їх повсякденній роботі. Зробимо спробу з’ясувати програмні засади «Братства Тарасівців», а також місце, яке воно посідає в історії національно-політичного, зокрема соціалістичного руху.

Членами «Братства Тарасівців» стали молоді українські патріоти, які не мали бажання вступати до російських нелегальних політичних організацій. Основоположниками цього товариства були три студенти Харківського університету: Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич та студент Київського університету Віталій Боровик. На чолі «Братства» у Харкові стали Б.Грінченко й І.Липа, а в Києві — М.Міхновський та інші/ Варто відзначити, що серед членів «Братства» були відомі українські письменники і громадсько- політичні діячі: М.Коцюбинський, М.Кононенко, О.Черняхівський, Є.Тимчен- ко, В.Шемет, Д.Огаревич та інші.⁵

Географія політичного товариства була досить широкою. Місцеві органі­зації “Тарасівців” діяли в Києві, Харкові, Чернігові, Одесі, Полтаві, Лубнах, Катеринославі. їх члени вирізнялись яскравим національним темпераментом, чіткою орієнтацією на інтереси українства.

У містечку Глинську біля Ромен, де продовжували роботу студенти, напри­кінці літа 1891р. було складено програму товариства. Покумент iif*fl н^р ч^Крріг ся, проте основні його положення були наведені одним із найв'доміших істориків 20-х років М.Є.Слабченком в його багатотомній роботі “Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст." В цій фундаментальній роботі знаходимо такі програмні засади “Братства Тарасівців”:

“Самостійна суверенна Україна: соборна, ціла й неподільна, від Сяву по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хана, в будучому без класової боротьби;

федеративною всередині, цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;

гетьман, як президент, і сейм;

мета державна — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр земл^;, грубого промислу і гуртового гендлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна і обов’язкова школа, свобода віри, відокрем­лення церкви від держави, національна армія;

боротьба з імперіялізмом, боротьба зі свавільними утисками;

...Україна для українців, себто, що визнають себе українцями...” ⁶

Наведені вище пункти програми “Братства Тарасівців” переконливо вказують на її самостійницьку спрямованість.

Програму “Братства” доповнював інший документ, який вийшов із його середовища і зберігся до наших днів —“Profession de foi молодих українців.” Цей документ опубліковано в 17 томі львівського часопису “Правда” в 1893 році. “Profession de foi молодих українців” визначив конкретні напрямки діяльності “Тарасівців.”

1) досягнення такого “людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд з усякою другою, користується однаково рівним правом”;

2) прагнення “до федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля”;

3) боротьба за права нації, а не інтереси того чи іншого класу або соціальної групи;

4) створення в українській державі такого соціально справедливого

уряду, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві ні визискуваному;

5) відданість кожного українця справі національного визволення.⁷

Питання про самостійність, яке було одним з найважливіших в діяльності “Братства”, у цьому документі не ставилося, мабуть, з тактичних міркувань. Мова йшла про федеративний устрій держав, до складу яких входили українські землі. Згідно однієї з історичних версій появи “Декларації віри молодих українців” це був реферат, прочитаний під час Шевченківських роко­вин у Харкові 1893 року. Найгостріші моменти його автором цілком свідомо приховано. У споминах одного з фундаторів і ідеологів “Братства” І.Л.Липи. якому приписується авторство цього документа, зазначається, що в ньому передбачалося есерівське розв’язання земельного питання з націоналізацією, містилися соціал-демократичні пункти щодо робітничого питання. Політична частина документа, яка була сформульована в редакції, не адекватно відби­вала погляди лідерів “Братства.” Причина цього, мабуть, полягала в тому, що вони побоювалися агентів охранки, які могли бути серед учасників шевченківського зібрання. А замах на “єдину і неділиму” Росію в ті часи, як відомо, вважався найтяжчим державним злочином.

Потрібно підкреслити, що основні положення програмного документа “Братства”—“Декларація віри молодих українців” — були досить близькі за змістом до програми “українських соціалістів-федералістів” і пов’язували вирішення соціальних проблем (аграрного питання, робітничого та ін) на користь трудящих із здобуттям національної волі для всього українського народу. Виходячи з наявного рівня національної свідомості, вирішення українського питання передбачалося тарасівцями на автономістсько-феде- ралістичних засадах:

“Ми стоїмо за повну автономію v всіх народів, за дрібну децентралізацію. маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українку я чрмпи”?—

Засуджуючи Російську імперію як гнобительку народів, “молоді українці” першочерговим завданням вважали перетворення її у демократичну федеративну республіку. Члени наймолодшого гуртка драгоманівців у 1892-

1894 роках були близькі до активістів київського осередку “Братства Тара­сівців”— М.Міхновського, А.Кучинського, М.Кононенка, Є.Тимченка, О.Ту- луба і В.Шемета. В стратегічному плані політична частина програми “Братства Тарасівців” передбачала творення незалежної України. “Іншої України, як самостійної, “Тарасівці” собі й не уявляли»,— писав І.Липа. Причому перспек­тиву досягнення самостійності України він пов’язував із тривалою “націо­нальною пропагандою по селах протягом довгих літ”.⁹

Найактивнішу діяльність розгорнули тарасівці в Харкові, де вони мали значний вплив на місцеву “Молоду громаду.” У складі членів цієї громади вони вивчали народну мову, фольклор, цікавилися побутом, укладом народного життя, читали в хатах українські книжки. За гроші, які одержували від улаштування спектаклів та членські внески, купували в Галичині книжки та через сільських учителів, лікарів, земських урядовців, з котрими тарасівці мали зв’язки, розповсюджували їх серед українського населення.

Подальшу роботу тарасівців мав визначити новий статут, у розробці якого брав участь І.Липа та М.Яценко. Проект його було внесено на обговорення загальних зборів харківської “Молодої громади” у березні 1893 року. Згідно із статутом, членом громади міг бути кожен, хто співчував українській справі, не зважаючи на національність, стать та громадське становище. Метою громади проголошувалося виховання зі своїх членів людей істинно освічених, які б у сфері політичній виступали за повну автономію і широку волю в Україні. Окремий пункт статуту вказував на необхідність пропагувати економічні ідеї. Ідейним джерелом своєї діяльності молодогромадівці визнали “демократичні основи та науково-громадський напрямок”.¹⁰

У 1893 р. тарасівці на своєму таємному з’їзді в Києві під головуванням одного із найактивніших членів товариства студента-правника Київського увіверситету М.Міхновського прийняли рішення про перехід від культур^ ницької діяльності до політичної роботи.¹¹

Але перехід до політичної роботи члени “Братства Тарасівців” здійснити не змогли. У квітні 1893 р. поліція виявила нелегальну літературу, яку члени харківської “Молодої громади” отримали із-за кордону. В результаті поліція заарештувала близько 20 осіб, в тому числі І.Липу. МЯпенкя

Варто зазначити, що заарештованих звинувачували в “українофільській пропаганді.” Про існування таємного товариства поліція так і не дізналась.

Після розгрому “Братства” частина його членів відійшла від самостійни­цьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами, наприклад, Б.Грінченко, М.Вороний, О. та В.Чехівські та деякі інші.

Студент Київського університету В.Шемет, член київського “Братства Тарасівців”, якого було вислано в Лубни, організував там серед місцевої молоді гурток “Молода громада”, який стояв на платформі “Тарасівців”.¹²

Своєю діяльністю “Братство Тарасівців" довело, що, незважаючи на значний вплив в Україні загальноросійських політичних організацій, надмірне захоплення частиною інтелігенції культурництвом в українському суспільстві відроджуються і набирають силу соціал-демократичні ідеї, поширюються державницько-самостійницькі настрої поряд з домінуючими автономістично- Федералістичними. Програмні засади “Тарасівців" підготували сприятливий грунт для поширення соціалістичних та національно-політичних ідей серед більш широкого загалу. Вони втілилися в теорії та практиці національних партій та організацій.

На перехресті драгоманівського і тарасівського впливів на початку 1896 р.у Києві виникла перша українська власне соиіал-пемократична організація — “Група українських соціал-демократів” (Група УСД) під керівництвом студен­та історико-філологічного факультету університету І.Стешенка і Л.Українки “політична спеціальність” вимагає постійної, систематичної роботи, але соціал- демократична група Стешенка й Лесі Українки мала на чолі поетів, інтереси яких лежали в основному в сфері літературної діяльності.

Разом з тим, матеріали архівних фондів переконливо свідчать про широке використання “Бібліотеки українських соціал-демократів” у 1903-’907 pp. активістами РУГ1, УСДРП і Спілки.

Книжечкою, що ввійшла під номером 1 до “Бібліотеки українських соціал- демократів”, стала брошура, виготовлена на гектографі у 1897 р. “Михайло Петрович Драгоманов (український емігрант).” Автором цієї брошури, за припущенням П.Феденка, могли бути Леся Українка або письменник Панас Мирний (Рудченко). Поряд із критикою соціально-економічних поглядів М.Драгоманова, автор брошури високо оцінив його заслуги в українському визвольному русі. “Його розумне і чисте перо ніколи не втомилось працювати на користь України; галицький радикальний рух своїм розвитком зобов’язаний дійсно йому, а стала і постійна його заява про те, що українцям не треба ставати в хвості російських та інших радикальних партій і груп, що вони мусять складати свої національні групи для праці серед рідного народу має і сучасне велике значення”.¹⁷ Поряд із соціал-демократичним гуртком 1.Стешенка — Лесі Українки діяли також інші студентські групи, організовані в нелегальних громадах. Так, в середині 1890-х pp. енергійно діяла українська студентська громада в Київському універсітеті, членами якої були Д.Антонович, 1.Черка­ський, Є.Черняхівський, І.Стешенко, О.Моргун, М.Кривинюк, П.Тучапський, С.Шелухін, В.Шемет та ін. Незабаром ця громада поділилася на дві частини: першу з Антоновичем, Черкаським, Кривинюком, Міхневським, Шеметом, Шелухіним та іншими і другу, так звану “драгоманівську”, зі Стешенком, Моргуном, К.Василенком, П.Тучапським, М.Ковалевським. З цим гуртом була в тісних стосунках Леся Українка. З нього пізніше виділилися марксисти К.Василенко і П.Тучапський.¹⁸

В 1898-1899 pp. відбулися з’їзди українських студентських громад. На цих з’їздах були сформульовані політичні ідеї і основні завдання української студентської молоді, що хотіла виявити свою активність у громадському жиггі. В резолюції першого установчого з’їзду студентських громад, який відбувся в 1898 р. були такі пункти: “Ми українська молодіж, стремлячи до політичної самоуправи, в якій досягаються ідеали волі, рівності, братерства, домагаємося:

1. Рівності всіх перед законом по знесенню всяких привілегій станових і кастових.

2. Свободи совісті і рівності всіх віросповідань. Просвіти на рідній мові, заведення обов’язкової безплатної науки.

3. Політичної, конституційної свободи з автономією політичною, вільності слова, друку і зборів".¹⁹

З’їзд українських студентських громад 1899 р. ухвалив “спинити шкідливе

і згубне для нашої нації винародовлення студентської молоді на Вкраїні російській і повернути всіх студентів-українців до служення інтересам українського народу”.²⁰

Крім українських соціал-демократичних організацій наприкінці XIX ст. активно діяли у Катеринославі, Києві та Одесі російські соціал-демократичні організації. Вони підтримували тісні зв’язки з петербурзьким “Союзом бороть­би за визволення робітничого класу.”

Головним у роботі соціал-демократів Києва в досліджуваний період був перехід від пропаганди марксизму в робітничих гуртках до економічної і політичної агітації. Цим в основному займалася наприкінці 1895 р. “Російська група соціал-демократів.” У ній рано виявилась схильність до течії, згодом названої “економізмом.” Боротьбу київських соціал-демократів проти “економістів” очолював Ю.Д. Мельников. Проте навесні 1896 р. він був за­арештований. Згодом прибічники масової агітації перегрупували сили і реорганізували восени 1896 р. “Російську групу соціал-демократів” у групу “Рабочее дело”. Керівником її став Б.Л.Єйдельман, активними членами були М. А.Вігдорчик, А.Д.Поляк, С.В.Померанц, В.І.Крижанівська. Членом соціал- демократичної групи став і соціаліст-українець П.Тучапський — колишній прихильник ідей М.Драгоманопа.

У березні 1897 р. у Києві в результаті об'єднання групи “Рабочее дело” та польської групи був створений “Союз боротьби за визволення робітничого класу.” До нього ввійшли К.А.Петрусевич, А.Д.Рабчевський, Г.П.Полонь- ський, М.С.Урицький, К.І.Шуляківський.²¹ Об'єднання відбулося відразу після конференції 17-18 березня 1897 р. Ця конференція прийняла рішення іменувати всі соціал-демократичні організації “Союзами боротьби за визволення робітничого класу”, закликала розгорнути роботу по проведенню з'їзду в наступному році та розпочати видання “Рабочей газеты”— неле­гального загальнопартійного органу.

Розв'язання останнього завдання та здійснення практичної підготовки до скликання з'їзду доручалося київським марксистам.

В березні 1898 р. і) Мінську на першому з'їзді соціал-демократичних орга­нізацій Росії було засновано Російську Соціал-Демократичну Робітничу Партію. Взагалі потрібно підкреслити, що соціал-демократи України зіграли значну роль у підготовці І з'їзду РСДРП, у змісті і характері ухвалених ними рішень. Потрібно мати на увазі, що після того, як петербурзький “Союз боротьби за низволення робітничого класу” був підірваний арештами, еста­фету підготовки І з'їзду РСДРП взяла на себе київська група “Рабочей газеты.” Вона й довела цю справу до логічного завершення. Серед представлених на з'їзді організацій більше половини (чотири з семи) були з України та з присутніх — близько половини делегатів (чотири з дев'яти).²²

Після І з'їзду РСДРП соціал-демократи Росії, солідарні з його рішеннями, перетворили місцеві організації на комітети РСДРП. Зокрема в травні 1898 р. утворився Катеринославський, влітку того ж року — Київський і Харківський, восени — Одеський комітети. Всі вони діяли від імені РСДРП як її органічна частина.

Важливо підкреслити, що російський уряд хоч і використовував всі можливі засоби для протидії соціал-демокрагичним доктринам, проте в Росії з'являлася численна література, на сторінках якої дискутувалися і соціал- демократизм, і марксизм. В той же час український національний рух таких можливостей не мав, зокрема після проголошення Емського Указу. Російська цензура пильно стежила за нелегальними матеріалами.

1. Франко, що сам спочатку захоплювався соціалістичними гаслами, проаналізувавши російський соціал-демократизм із його марксистською ідеологією, висловив жаль, що “на сю доктрину ловиться в значній частині гарячіша українська молодь”, бо соціал-демократизм є ворогом “суспільної самодіяльності та децентралізації”. А найголовніше, твердив 1.Франко, своїм вістрям він спрямований “проти українського національного руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили, і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами та відвертає від праці на рідному грунті. От тим то й не дино, що свідомі українці виступають проти цієї' згубної доктрини, як можуть”.²³

Досвід наступних десятиліть показав, що І.Франко, незважаючи на всю категоричність його висловлювань стосовно російського варіанту соціал-демо- кратизму, в цілому правильно оцінив марксистську ідеологію та її наслідки,

зокрема для українського народу.

Поиск по сайту: