Діяльність загальноросійських політичних партій, організацій в Україні напередодні буржуазно- демократичної революції 1905-1907pp

Поряд з українськими національними на початку XX століття в Україні діяли також всеросійські політичні партії та організації. Значним впливом серед трудящих мас, революційної демократії користувалася РСДРП. В Над­дніпрянщині було створено густу мережу місцевих соціал-демократичних організацій, в яких велася гостра внутріпартійна боротьба між прихильниками газети “Искра” та економістами. Потрібно зазначити, що ці процеси відобра­жали альтернативні прагнення двох гілок російської соціал-демократії в боротьбі за створення пролетарської партії. Якщо “економісти” виступали за обмеження діяльності соціал-демократичних організацій економічною бороть­бою, за відмовлення від створення самостійної партії робітничого класу, то ре­волюційні соціал-демократи пропагували ідею марксистської партії, партії соціальної революції.

Іскрівський період (1900-1903 pp.) в Україні, як і в інших районах Росії, був наповнений гострою боротьбою між цими течіями. Існувала і центристська, найбільш повно представлена напівіскрівською групою.“Южного рабочего.”

Джерела свідчать, що в Катеринославській організації РСДРП в 1901-1902 pp. нестійкі іскровці боролися проти твердих прихильників газети в блоці з “економістами” та послідовниками “Южного рабочего”, що затримало перехід усій організації на іскрівські позиції до квітня 1903 р.¹ Харківський комітет РСДРП визнав “Искру” своїм керівним органом в листопаді 1902 р. На час визнання “Искры” Київським комітетом РСДРП, групою “Южного рабо­чего” і “Соціал-демократичним союзом гірничозаводських робітників” (з кін­ця 1903 р. Донецький союз РСДРП) в цих організаціях позиції противників і нестійких прихильників газети ще були значними.

Наприкінці 1902— на початку 1903 років на позиції “Искры” перейшли Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський, Миколаївський комі­тети, пізніше Єлісаветградський комітет і Херсонська група РСДРП. За даними істориків, в 1903 р. в Україні діяло понад 35 організацій і груп прямо або опосередковано зв’язаних з “Искрой.” Вісім з них офіційно визнали ленінську газету своїм керівним органом.²

Як відомо, в 1903 р. в Брюсселі — Лондоні відбувся 11 з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії, в якому від України взяли участь представники Харківського, Київського й Катеринославського партійних комітетів.³ На з’їзді було прийнято програму РСДРП, в якій найбільш повно викладалися завдання буржуазно-демократичної революції (програма-міні- мум): повалення самодержавства й заміна його демократичною республікою, покращення становища робітничого класу (8-ми годинний робочий день, дер­жавне страхування, заборона понаднормових робіт і т.д.) і селянства (повер­нення т. зв. “відрізків”, відміна всіх викупних і оброчних виплат).

Кінцевою метою діяльності партії було проголошено пролетарську рево­люцію і встановлення диктатури пролетаріату з ціллю побудови соціалізму.⁴ Загалом II з’їзд РСДРП забезпечив прийняття революційної марксистської програми, закріпив в статуті в основному ленінські організаційні принципи (за винятком параграфа про членство, який був виправлевий на наступному з’їзді), ухвалив тактичні рішення, обрав центральні установи партії.

Потрібно підкреслити, що в програмі РСДРП були також викладені її основні вимоги з національного питання. Партія добивалася широкого місцевого та обласного самоврядування для таких місцевостей, які вирізнялися особливими побутовими умовами й складом населення (пункт 3); скасування станін і цілковитої рівноправності всіх громадян незалежно від статі, релігії, раси і національності (пункт 7); права населення діставати освіту, висловлюватися на зборах, у місцевих громадських і державних установах рідною мовою (пункт 8); права на самовизвачення за всіма націями, що входять до складу держави (пункт 9).⁵

Київський, Кременчуцький, Полтавський, Харківський комітети РСДРП, Сум­ська група перевидали програму партії окремими брошурами й розповсюджували її серед робітників і селян. У Києві програма була надрукована також у додатку до NQ 3 легального щотижневого соціал-демократичного журналу “Южная неделя.” Програму перевидав масовим тиражем Кримський союз РСДРП, направивши 1 тис. примірників соціал-демократичним організаціям Донбасу.⁶

Соціал-демократичні організації України повсюдно поширювали програму РСДРП, пропагували окремі її положення в своїх листівках і газетах. Однак конкретно українського національного питання вони не торкалися, до того ж усю свою літературу видавали російською мовою. Лише одна листівка, видана в січні 1904 року Одеським комітетом РСДРП (“Неряд у Росії і соціал-демо­кратія”) була надрукована українською мовою. В ній роз’яснювалися причини

появи нерядів (смут) у країні й містився заклик до всіх громадян, незалежно від того, де вони проживали, “в городі чи на селі — і якої б мови не.були — руські, ляхи, українці, євреї, німці, армяни і так далі, однаково ні в якім разі не повинні ворогувати, бо се корисно єдиному нашому ворогу — буржуазії, аби поміж нас були незгоди та ворогування”.⁷

Інтернаціональне згуртування робітників незалежно від національності, спіль­на боротьба проти капіталу й царського самодержавства — центральна ідея всіх численних видань соціал-демократичних організацій України. Важливо вказати і на явну недооцінку більшовиками мови народу корінної національ­ності. Про це свідчить той факт, що в дожовтневий період не виходило жодної більшовицької газети українською мовою.

Після II з’їзду РСДРП меншовики внаслідок примирення Г.В. Плеханова і частини більшовиків захопили центральні установи, ряд місцевих організацій, що викликало глибоку кризу в російській соціал-демократії. Меншовизм також сформувався в окрему політичну течію і партію реформістського напрямку. Проте в соціал-демократичному середовищі існували не тільки більшовицькі і меншовицькі організації. Крім них в Україні діяв ряд організацій, керівництво яких ще не визначило свого ставлення до розколу в РСДРП як через свою недостатню обізнаність з внутріпартійними незгодами, так і через відірваність від загальнопартійних центрів.

Не був однорідним і сам склад більшовицьких і меншовицьких організацій. Вже в 1903-1904 pp. в ряді меншовицьких організацій почали формуватись більшовицькі групи. Вони виникли в Алчевській, Луганській і Горлівській організаціях Донецького союзу РСДРП, а також в Харківській і Київській — меншовицьких. Однак жодна з названих груп організаційно ще не оформилась. Не були політично однорідними напередодні революції 1905-1907 pp. в Росії й більшовицькі організації. Поряд з більшовиками в частину з них входили й меншовицькі елементи. Такі явища протягом 1904 р. мали місце в Катерино­славській, Миколаївській та Одеській більшовицьких організаціях.⁸

В 1903-1904 pp. соціал-демократичні організації в Україні, як і у всій Росії, були формально єдиними, але їхні керівні органи — загальноміські комітети мали вже чітко виражену політичну спрямованість і заявили про свою підтримку однієї з фракцій РСДРП — більшовицької чи меншовицької.⁹

В Україні на позиціях більшості стояли Одеський, Катеринославський і Миколаївські комітети. Значним впливом користувалися більшовики в Поліському комітеті, Луганській, Кам’янській, Олександрівській, Херсонській і деяких інших організаціях і групах РСДРП.¹⁰ Для координації діяльності місцевих організацій наприкінці 1903— на початку 1904 р. були створені обласні опорні центри — Східне, Північне і Південне бюро ЦК РСДРП. Південне бюро керувало роботою Одеського, Катеринославського, Миколаївського комітетів і цілого ряду дрібніших організацій України, Молдавії і Криму.¹¹ Три органі­зації (Київська, Харківська і Донецький союз РСДРП) очолили меншовицькі комітети. Протягом 1903-1904 років у Київській і Харківській меншовицьких, Балтській, Горлівській, Довгинцевській, Слизаветградській, Єнакіївській, Ка- м'янській, Конотопській, Криворізькій, Луганській, Мелітопольській, Олек­сандрійській, Павлоградській, Поліській, Полтавській, Херсонській, Чернігів­ській, Щербинівській та інших об’єднаних організаціях почалося утворення неоформлених груп більшовиків. Загалом, напередодні першої російської рево­люції в Україні налічувалося близько 25 більшовицьких організацій і груп.¹² }.' Варто зазначити, що, з точки зору соціальної бази, більшовицька партія мала яскраво виражений пролетарський характер. Він підтверджується деяки­ми статистичними даними, зокрема, партійного перепису в Україні 1922 року. Серед тих, хто вступив в більшовицьку партію до 1905 року, робітники „становили 74,5, селяни —2,0, службовці —18,6, представники інших соціальних груп —4,9%.¹³ Ці дані по Україні співпадають з конкретними даними по Одеській організації. За приблизними підрахунками, з 350 її членів, нараховувалося тільки 15 інтелігентів.¹⁴

Потрібно також враховувати ту обставину, що частину працівників складали професійні інтелігентні кадри партії. Саме вони вносили в народні маси соціалістичну свідомість, поєднували марксизм з робітничим рухом. Велику організаторську та ідейно-пропагандистську роботу в Україні на початку XX століття вели Р.Землячка, К.Самойлова, Ф.Сергеев (Артем), М.Скрипник, О.Цюрупа, О.Шліхтер, десятки інших професіональних революціонерів-більшовиків.

Важливо зазначити, що партія більшовиків була не національною органі­зацією великоросів, як довг ий час стверджували зарубіжні історики, а всеро­сійською інтернаціональною партією пролетаріату. В національних районах, зокрема в Україні, значну її частину складали представники місцевих трудя­щих, у тому числі українці. З року в рік їх кількість зростала. Але, на жаль, ніякої статистики національного складу цих організацій у дожовтневий період не було. Це питання, напевне, можна вирішити на основі тих непрямих даних, які зберігаються в державних архівах Росії й України.

Потрібно зазначити, що під керівництвом більшовицьких організацій, які діяли в Україні в 1900-1904 рр. посилилася революційна боротьба робітників, які переходять від економічних страйків до політичних, а потім до вуличних демонстрацій під лозунгом “Геть царське самодержавство!.” Справжньою пе­ревіркою сил і зрілості робітничого класу напередодні революції став загаль­ний політичний страйк 1903 p., який розпочався на Закавказзі, а потім охопив усі промислові центри України.

Під впливом революційної боротьби робітничого класу посилився і селян­ський рух в Україні. Особливо масові селянські виступи відбулися весною 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях, в підготовці яких значна роль належала організаційній та агітаційно-пропагандистській діяльності місцевих комітетів і груп РСДРП.

Тільки протягом березня-квітня 1902 р. селяни зазначених губерній роз­громили 105 поміщицьких економій.

Листівки і прокламації, видані місцевими соціал-демократичними організа­ціями у 1903— на початку 1904 років, розповсюджувалися у селах Катерино- f славської, Херсонської, Подільської губерній та у багатьох населених пунктах України.

З метою удосконалення агітаційно-пропагандиської роботи серед селян, більшовики проводили спеціальні наради пропагандистів і агітаторів партії по обміну досвідом роботи.

Комітети РСДРП, застосовуючи тактику “лівого блоку”, запрошували на такі наради і пропагандистів есерівських організацій та інших дрібнобуржуаз­них революційно-демократичних партій. Така нарада, зокрема, була проведена у грудні 1903 року в місті Одесі. Доповідаючи про неї департаменту поліції, начальник Одеського охоронного відділення писав, що “2-го грудня в Одесі відбулась об’єднана сходка уповноважених агітаторських зборів соціал- демократів і соціалістів-революціонерів за участю представників від комітетів обох партій. Ця сходка обговорювала засоби проведення пропаганди серед селян і прийняла рішення “посилати в навколишні села енергійних агітаторів, а також організувати систематичну доставку туди літератури”.¹⁵

Помітну роль в суспільно-політичному житті України на початку XX сто­ліття відігравала одна з впливових єврейських партій — Бунд. Він був утво­рений на установчому з’їзді європейських соціал-демократичних груп у Вільно, який відбувся 25-27 вересня 1897 р.¹⁶

В 1901-1902 рр. виникають бундівські комітети в Житомирі, Бердичеві,

бундівська організація в Одесі, створюються крупні гуртки, які примикають до Бунду в Києві, Київській, Чернігівській, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях.¹⁷ Відносини між бундівськими ррганізаціями і комітетами РСДРП в Україні визначалися постановою IV з’їзду Бунду (квітень 1901 року), в якій, зокрема, підкреслювалося, що не зважаючи на зростаючі проблеми єврей­ського робітничого руху на Півдні Росії, в містах де існують єврейські робітни­чі організації, постаралися створювати з їх згоди комітети Бунду. Там же, де ці організації входять до складу комітетів партії, а виділення їх може шкідливо позначитися на успіхах робітничого руху, окремих комітетів Бунду не влаштовувала.¹⁸

Співробітництво між бундівськими організаціями і комітетами РСДРП знайшло свій вияв у обміні революційною літературою, у взаємній допомозі в ор­ганізаційних питаннях, в налагодженій інформації про внутрішні справи. Але по­ступово, у зв’язку із з’ясуванням позицій з принципових питань, окремі непоро­зуміння як в центрі, так і па місцях вилилися н суттєві протиріччя. V з’їзд Бун­ду (червень-липень 1903 р.) висунув ультимативний пункт щодо визнання Бунду “єдиним представником єврейського пролетаріату.” Після того, як 11 з’їзд РСДРП відхилив цю вимогу, Бунд залишив з’їзд і заявив про вихід із партії,¹⁹

Але незважаючи на загострення відносин між РСДРП і Бундом, їх організації у багатьох випадках на місцях вступали в контакти між собою. Так спільними діями комітетів Бунду і РСДРП в червні 1903 року були зірвані спроби реакції влаштувати насильства над євреями в ряді місцевостей України. Однією з крупних акцій бундівських організацій і комітетів РСДРП в Україні було святкування 1 травня 1903 року. Під їх спільним керівництвом воно пройшло в Бердичеві, Житомирі, Києві, Миколаєві, Одесі, Чернігові. Але Бунд в Україні не зважувався на самостійні політичні виступи й лише підтримував масовий політичний рух, що відбувався під проводом РСДРП. Бунд працював виключно в містах серед промислового пролетаріату і зовсім не мав політичної літератури українською мовою.²⁰

Потрібно зазначити, що діяльність бундівських колективів в Україні постійно перебувала в полі зору царської охранки. В донесеннях її співробітників в депар­тамент поліції МВС Росії підкреслювалися їх уміння конспіративно проводити роботу, поповнювати свої лави новими членами, розставляти належні кадри керівників і пропагандистів, налагоджувати зв’язки з ЦК, закордонними цент­рами, іншими містами.²¹ Намічалася ціла система по організації і нагляду за осе­редками цієї партії в Бердичеві, Житомирі, Катеринославі, Кременчуці, Полтаві, Одесі з тим, щоб своєчасно попереджувати їх виступи. Жандармам вдалося вислідити і розгромити Житомирський комітет (1903 p.), провести масові арешти в Одесі (1904 p.), здійснити 5 ліквідацій у Києві (1904 р.).²²

Але в цих та інших містах швидко відновлювалися бундівські типографії, випуск пропагандистської літератури. А головне, “’з’являлося багато бажаю­чих вступати в бундівські осередки.”

Отже, напередодні революції 1905-1907 років Бунд був уже досить впливо­вою робітничою політичною організацією в Україні.

Варто вказати, що поряд з Бундом на початку XX ст. в окремих містах України діяли “’Єврейська незалежна робітнича партія”, “Сіоністсько-соціалі­стична робітнича партія”, ‘’Єврейська соціал-демократична робітнича партія("Поалей-Ціон’’), “’Єврейська соціалістична робітнича партія (“’Серп”).²³

Бундівцям довелося вести напружену боротьбу з представниками політич­них угруповань н єврейському середовищі. А саме з Єврейською незалежною робітничою партією, яка заявила про себе в 1901-1903 рр. своєю діяльністю в Одесі, Києві, Харкові, Катеринославі. Серйозним противником бундівців був сіонізм.²⁴

Під час революційних акцій, в тому числі в Україні, між бундівцями і сіоністами виникали гострі сутички, які доходили до кулачних боїв, як це мало місце в Бердичеві. Протиборство політичних суперників знаходило також свій вияв у ворожнечі на сходках, взаємних звинувачуваннях в недостатній теоре­тичній підготовці на зборах в різних містах.²⁵

На початку XX ст. Україна була одним з регіонів активної діяльності Партії ссціалістів-революціонерів, яка виникла в результаті об’єднання народницьких гуртків і груп, які існували ще в 90-х роках ХІХст. на уламках "Народної во­лі.” В січні 1902 р. газета “Революционная Россия”— центральний орган есерів — вмістила повідомлення про об’єднання в єдину партію "Південної партії есерів”, яка діяла головним чином в Україні і “’Союзу соціалістів-революціо- нерів”.²⁶ До новоствореної всеросійської партії есерів згодом в 1902 р. приєднали­ся всі інші народницькі групи,- зокрема, “Аграрно-соціалістична ліга” (1900 p.), а також емігрантський "Союз руських соціалістів-революціонерів”.²⁷

В 1904 р. редакцією “Революционной России” був вироблений “’Проект про­грами Партії соціалістів-революціонерів”, який дістав схвалення на І з’їзді ПСР в грудні 1905р. За основну свою мету партія ставила революційну боротьбу з самодержавством, скликання Земського собору (Установчих зборів), а в кінце­вому результаті — побудову демократичного суспільства на принципах соціа­лізму. В політичній сфері одним із своїх головних завдань Партія соціалістів- революціонерів проголошувала “встановлення демократичної республіки з широкою автономією областей і общин, визнання за ними безумовного права на самовизначенняня”.²⁸ В народногосподарській сфері на перше місце есери висунули питання робітничого законодавства, аграрної політики і поземельних відносин. Зокрема, Партія соціалістів-революціонерів висунула вимогу соціалі­зації землі, тобто “вилучення її з приватної власності окремих осіб і перехід в суспільне володіння і в розпорядження демократично організованих общин і територіальних союзів, общин на принципах урівняльного користування”.²⁹

Арсенал технічних методів і засобів боротьби партії есерів, спрямованих на революційне перетворення російської дійсності, був досить різноманітним. Він включав в себе пропаганду і агітацію, мирну парламентську роботу і всі форми позапарламентської насильницької боротьби (забастовка, бойкот, збройне повстання і т. д.). В цьому відношенні есери відрізнялись від соціал-демократів лише тим, що визнавали індивідуальний терор як засіб політичної боротьби.

Спою орг анізаторську, пропагандистську і теоретичну діяльність в містах і селах Росії, в тому числі і в Україні, партія здійснювала через місцеві комітети та створені нею спеціальні органи —’’Бойова організація” і “Селянська спілка, партії соціалістів-революціонерів.” Серед есерівських організацій, які діяли в 1902-1904 роках в українських губерніях, відзначалися своїм чисельним скла­дом і активністю дій Київський, Катеринославський, Одеський комітети, які в цей період фактично виконували функції ЦК Партії соціалістів-револю­ціонерів.³⁰

Організації “Селянської спілки партії соціалістів-революціонерів”, які мали “поглиблювати і поширювати пропаганду і агітацію серед селян”, зосереджували свою роботу головним чином в селах Лівобережної України, особливо в Полтавській та Чернігівській губерніях. Місцеві есерівські організації видавали і розповсюджували листівки і прокламації, залучаючи до цієї роботи, крім професіональних діячів партії місцеву інтелігенцію.³¹

У містах і селах України поширювались видання партії есерів “Револю­ционная Россия”, “Народное дело”, “Вестник Росийской Революции”, різні брошури, листівки, прокламації та інша література.

В 1903-1904 pp. в Україні розповсюджувалися такі брошури партії соціа- лістів-революціонерів як “На роботі” і “Нове кріпосне право”, листівки і прокламації “До всіх селян”, “До солдатів”, “До всього російського народу”, в яких висвітлювалось становище селянства, роз’яснювалась програма соціалі­зації землі, вказувалось на необхідність боротьби проти самодержавства.³² Ця література мала певний вплив на свідомість селян, сприяючи розвитку в їх середовищі антипоміщицьких, антицаристських настроїв.

Одним із терористичних актів, здійснених “Бойовою організацією” в Україні стало вбивство влітку 1902 р. есером Х.К.Кочуро-Кучеренком харківського губернатора князя Оболенського.³³

Напередодні першої революції в Російській імперії в Україні виникають перші організовані групи анархістів — політичні організації революційно- демократичного спрямування. На початку XX століття в Україні починає поступати нелегальна емігрантська література, присвячена теорії і практиці західноєвропейського і російського анархізму.³⁴

Влітку 1903 р. в Лондоні вийшов перший номер щомісячного журналу “Хлеб и Воля”, заснований російськими анархістами. Він заклав основи органі­заційного укріплення анархістських груп

Безпосередню участь у випуску журналу брали П.Кропоткін, В.Черкезов та інші видатні теоретики анархістського вчення. В передовій статті цього журналу була чітко визначена мета анархізму: “Хліб і Воля!” Не тільки хліб, але і воля, не тільки воля, але і хліб. Такий у всій своїй простоті зміст всього суспільного питання”.³⁵ В наступних випусках журналу проголошувались основні ідеї анархістської доктрини — свобода людини і необхідність боротьби

з приватною власністю і державою.

Саме під впливом ідей журналу “Хлеб и Воля” анархістські пропагандисти в 1903-1904 pp. з'являються на окраїнах Російської імперії, в першу чергу в Україні, і приступають до організації анархістських груп.

Потрібно зазначити, що бурхливий розвиток капіталізму в Росії, в тому числі й в Україні на межі століть привів до пауперизації робітництва і дрібних товаровиробників. Це породжувало протест проти існуючого порядку, штовха­ло на боротьбу проти нього, і тим самим, об'єктивно зближувало ці соціальні категорії населення з анархізмом.

Безпосередніми попередниками анархістських організацій в Україні можна вважати групи “махаєвців”,³⁶ які короткочасно існували в 1903 р. в Одесі і Катеринославі. Наприкінці літа того ж року виникає незалежно від щойно названої, але безпосередньо зв’язана з лондонською групою “Хліб і Воля”— перша анархістська група і в Україні в м. Ніжині Чернігівської губернії.

В Ніжині в той час проживало 50 тисяч населення, причому пролетаріат складав незначну його частину. В місті існувало декілька навчальних закла­дів — гімназія, технічне училище, історико-філологічний інститут. Оскільки в місті було мало пролетарів, то основним об'єктом її пропаганди й агітації стала молодь, яка навчалася, інтелігенція та найбідніше селянство.

В Ніжині розповсюджувалась нелегальна література деяких політичних партій, в першу чергу Бунда і Революційної української партії. Однак їх помірковані програми, відсутність активної практичної діяльності відштов­хнули від цих партій найбільш радикально настроєних представників робіт­ничої молоді, ремісників, студентів. Це створило сприятливі умови для поши­рення анархізму в місті.

За даними українського історика О.М Лебеденка, на початковому етапі до складу ніжинської групи анархістів входили колишні члени РУПу Келмов- ський, Гелецький, Безручко, Горбик, Шенделєв (з них 2 гімназисти, 2 студенти технічного училища і 1— агрономічного). Весною 1904 р. до них примкнули визволені з чернігівської в'язниці робітники. Члени ніжинської групи анархі­стів вели пропаганду ідей П.Кропоткіна, ставили завдання повалення існуючо­го суспільного і державного ладу. Ніжинські анархісти користувались під­тримкою закордонних анархісті», які забезпечували групу грошима, зброєю, нелегальною літературою.³*

Група анархістів вступала в дискусію з іншими партіями і течіями, видава­ла і розповсюджувала серед демобілізованих солдатів прокламацію “До запас­них” (листопад 1904 р.), “До солдатів” (січень 1905 р.). У цих прокламаціях розкривалася загарбницька сутність імперіалістичної війни з Японією, різко критикувався існуючий державний устрій, лунали заклики до його усунення.

У січні-лютому 1904 р. анархістська група виникає в Житомирі. Житомир­ські анархісти, як і ніжинські, орієнтувались на лондонську групу “Хліб і Воля.” Виникнення групи анархістів в Житомирі пов’язане з діяльністю прибулих із Австрії робітників-емігрантів, котрі розпочали пропаганду анархістських ідей на початку 1904 р. в середовищі робітників місцевої меблевої фабрики.

Діяльність членів організованої групи зосереджувалась в поширенні анар­хістської літератури, різного роду прокламацій. У листопаді анархісти очолили страйк заготувальників, який закінчився їхньою перемогою. Це підняло їхній авторитет і поповнило їхні ряди новими прибічниками. З метою створення друкарні, житомирські анархісти провели декілька експропріацій і захопили значні суми грошей, які використали також і для закупки зброї. Поширюючи сферу впливу групи, її керівництво направило декілька чоловік в м. Черкаси для організації анархістського гуртка.³⁹ Анархістські групи напередодні першої російської революції виникають і в Одесі. Зокрема, перша анархістська група в місті виникла під назвою “Робітнича змова” в 1903 р. Після її розгрому виникла група “Союз”— спілка непримиренних” (1904). Переважну більшість її членів заарештувала поліція. Ті члени анархістської групи, які залишилися на волі, створили “Робітничу групу анархістів-комуністів”, яка розгорнула пропаганду серед безробітних та пекарів, почала видавати гектографічні листівки із закликом до “громадянської непокори", провела декілька терори­стичних актів.⁴⁰

Невід'ємною частиною політичних процесів, які відбувалися в Російській імперії, у тому числі й Україні, був чорносотенний, монархічно-консервативний рух, який виник і поширився на початку XX ст. У зв’язку з неспроможністю здійснити еволюцію до європейського консерватизму конституційного напря­му, він поступово вироджувався у політичну реакцію. В Україні були відсутні національні поміщицькі партії, проте активно діяли відділи загальноросійських монархічних партій та організацій.

Першою монархічно-консервативною чорносотенною організацією в Росії стало дворянське “Русское собрание”, яке виникло в жовтні 1900 р. В статуті цієї організації, який був затверджений 26 січня 1901 p., її завдання визнача­лись таким чином: “Познайомити суспільство з усім тим, що зроблено важли­вого і своєрідного руськими людьми у всіх сферах наукової і художньої творчості”.⁴¹ У витоків організації стояла група письменників і публіцистів. Серед них літератор В.Величко, нащадок українського літописця, правнук декабриста князь М.Волконський, дворянин В.Пуришкевич та інші. Головою “Русского собрания” було обрано Д.Голіцина. Його першими засновниками стали 120 чоловік.⁴²

На початковому етапі свого існування товариство не ставило перед собою політичних завдань, зосередивши свої зусилля на культурно-просвітницькій діяльності. До кінця 1904 р. “Русское собрание” не втручалось в політичну боротьбу. Тільки 31 грудня товариством була направлена до царя депутація, як відповідь на “епоху довір’я” проголошену, П.Святополк-Мирським. Безпосереднім приводом до цього стало посилення ліберального руху в Росії, який знайшов вияв в земській банкетній кампанії і царський указ від 12 грудня 1904р., в якому було передбачено значні внутрішні перетворення в країні. Представники “Русского собрания” вказали монарху на необхідність збере­ження “самодержавства, православ’я і народності”.⁴³ Намагаючись розширити свої ряди і зміцнити свій вплив “Русское собрание” відкривало філіали в провінції, зокрема в Україні.

Перша місцева організація “Русского собрания” в Україні виникла в 1902 р. в Харкові. В наступному році був відкритий одеський філіал цій організації, лідером якої став Б.Пелікан. За даними департаменту поліції одеський відділ “Русского собрания” нараховував в своїх рядах близько 200 чоловік, переважна більшість яких перебувала на державній службі.⁴⁴ Відповідний чорносотенний відділ було відкрито в 1904 р. і в Києві. Пізніше він став називатися “Киевское Русское собрание”.⁴⁵ Найчисленнішим відділом консервативно-монархічного товариства в Україні став Полтавський, який очолив статський радник П. Гордієвський. Цей відділ нараховував всього в своїх рядах близько 900 членів.⁴⁶ На ці місцеві чорносотенні організації покладалося завдання охорони підвалин самодержавства, російської культури і мови в “національних окраїнах”. У статуті київського відділу “Русского собрания”, наприклад, зазначалося, що організація ставить за мету “охорону чистоти й правильності російської мови, вивчення явищ російського життя в сучасності і минулому, особливо Київської та Південно-Західної Русі”.⁴⁷

“Русское собрание” та його місцеві відділи заклали основу для створення монархічних партій, які поширювали свою діяльність і на Україну.

Отже, напередодні першої російської революції в Україні був утворений широкий спектр як національних, так і місцевих відділень загальноросійських партій та організацій, відбулось їх певне організаційне та ідеологічне станов­лення, були зроблені перші кроки практичної діяльності. Все це свідчило про те, що як і в Галичині, так і в Наддніпрянщині відбувався процес формування партійно-політичної системи.

1. Маршрутами історії.— К., 1990.— с. 6.

2. Варгатюк П. В.І.Ленін і більшовицькі організації України (1894— початок 1918 pp.) // Укр. іст. журн. —1980. N0 4.— с. 58; Варгатюк П., Шморгун П. Забуті події та імена: Із історії більшовицьких організацій України в дожовтневий період.— К., 1990.— с.

36.

3. Христюк П. 1905 рік на Україні.— Харків, 1925.— с. 52.

4. Политические партии Росии. Конец XIX— первая треть XX века.Энциклопедия.— М., 1996,— с. 517.

5. Программы политических партий и организиций России конца ХІХ-ХХ века.—

Ростов на-Дону, 1992.— с. 55-56.

6. Шморгун П. Націоне льно-виавольний рух на Україні на початку XX ст.// Наукові праці з питань політичної історії: Міжвід. наук. зб. Вип. 173.— К., 1992.— с. 7.

7. Історія України: Курс лекцій. У 2-х кн. Кн.2—XX століття. Навч. посібник.— К., 1992,— с. 34.

8. Маршрутами історії.— К., 1990.— с. 89.

9. Шморгун П. Більшовицькі організації України в революції 1905-1907 років.— К„ 1975,— с. 24.

10. Шморгун П. З історії соціал-демократичних організацій України напередодні і в період першої російської революції (1903-1907 pp.): новий підхід II Укр. іст. журн. 1990. N0 2,—с. 4.

11. Там же, с.З.

12. Варгатюк П., Шморгун П. Забуті події та імена: Із історії більшовицьких організацій України в дожовтневий період.— К., 1990.— с. 39.

13. Маршрутами історії.— К., 1990.— с. 11.

14. Варгатюк П., Шморгун П. Забуті події та імена: Із історії більшовицьких організацій України в дожовтвевий період.— К., 1990.— с. 43.

15. ДАРФ. ф. 102. 1902 p. on. 1. спр. 360. ч. 36. арк. 23.

16. Бухбиндер Н. История еврейского рабочего движения в России.— Л., 1925.— с. 69.

17. Левітас Ф., Гуссв В. Бунд в Україні: місце в суспільному житті (кінець XIX ст.— 1921р.).— К„ 1995,— с. 8.

18. Материалы к истории европейского рабочего движения. Вып. 1.— СПБ., 1905.— с. 12.

19. Политические партии России. Конец XIX— первая треть XX века.— Энцик­лопедия.— М., 1996.— с. 92.

20. Рафес М. Очерки по истории Бунда.— М., 1923.

21. Христюк П. 1905 рік на Україні.— Харків, 1925.— с. 59.

22. Левітас Ф., Гусєв В. Бунд в Україві: місце в суспільному житті (кінець ХІХст,—1921 р.).— К„ 1995,— с. 11.

23. Центральний державвий архів громадських об’єднань України, ф. 41. on. 4. спр. 1. арк. 4.

24. Сіонізм — рух єврейського національного відродження за відновлення єврейської держави в Палестині.

25. ЦД1АУ. ф. 275. on. 1. спр. 2. арк. 293.

26. Партия социалистов-революционеров. Документы и материалы. В 3-х т. Т. 1. 1900- 1907 гг.— М., 1996,— с. 60.

27. Политические партии России. Конец XIX—первая треть XX века. Энцик­лопедия.— М., 1996.— с. 434.

28. Партия социалистов-революционеров. Документы и материалы. В 3-х т. Т. 1. 1900- 1907 гг.— М., 1996,— с. 123.

6. Там же, с. 124.

7. История политических партий России.— М., 1994.— С.151.

8. ЦДІАУ. ф. 275. on. 1. спр. 1. арк. 44.

9. Лещенко М. Класова боротьба в українському селі на початку XX століття.— К., 1968,— с. 144.

10. Там же, с. ИЗ.

11. ЦЦІАУ. ф. 301. on. 1. спр. 576. арк. 3-6.

12. Хлеб и воля.—1903. NO 1.— с.1.

13. Родоначальником махаєвщини є польський соціаліст В. Малайський (псевдонім Вольський) актор книги “Розумовий робітник.” Головним у його вченні є вороже ставлення до революційної інтелігенції, яка віднолікас пролетаріат своїми ідеями демократії, соціалізму від боротьби за конкретні вимоги. (Див: Буревестник.—1907. NQ 8,— с. 9).

14. Лебеденко О. Анархісти на Україні в 1903-1908 рр.//Укр. іст. журн.—1991.NQ 11.— С. 37.

15. Лебеденко А. История анархизма и Украине (кон. XIX—нач. XX ст.).— К., 1995,— с. 36.

16. Лебеденко О. Анархізм в Україні. (XIX— початок XX ст.) — К., 1994.— с. 36.

17. ЦД1АУ. ф. 274. оп. 4. спр. 1917. арк. 156.

18. Острецов В. Черная сотня и красная сотня.— М., 1991— с. 7.

19. Там же.

20. Залежский В. Монархисты.— Харьков, 1929.— с. 13.

21. ЦД1АУ. ф. 385. on. 1. спр. 2995. арк. 10.

22. Левицкий В. Правые партии/Юбщественнос движение в России в начале XX века. Т.З.— СПБ., 1914,— с. 358.

23. Російський державний історичний архів. Санкт-Петербург (далі РДІА). ф. 1284. оп. 187. спр. 157. арк. 264.

24. ЦДІАУ. ф. 442. оп. 636. спр. 647. ч. 8. арк. 224.

Розділ VI

Поиск по сайту: