Основи феодального устрою у Франкській державі

Як класичний приклад еволюції феодального способу виробництва розглядають Північну Галлію, де у 486 р. виникла Франкська держава. (Франки — одна з конфедерацій германських племен.) У 486—751 рр. тут правила королівська династія Меровінгів, з середини УПІ до кінця X ст. — Каролінгів.

Про державу франків меровінзького періоду головні відомості містяться у судебнику "Салічна правда" (кінець V ст.). У ньому зазначено, що у землеробстві панувало двопілля; розвивалося скотарство. У V—VI ст. уже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю тільки формувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів — невеликим вільним землевласникам, які становили общину. Будівлі та присадибні ділянки перебували у приватній власності, проте вільно розпоряджатися спадковими ділянками міг тільки колектив общини.

Індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей — алод — у франків виникла наприкінці VI ст., що стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя.

Для періоду формування великого землеволодіння властиві два способи розвитку:

1) за рахунок королівських земельних дарунків світській і духовній знаті;

2) шляхом майнового розорення селян-алодів, котрі мали перебувати під патронатом великих землевласників, які ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називали комендацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність.

Основи феодального устрою у франкському суспільстві встановили у УШ— IX ст. Відбувався швидкий процес збільшення обсягів великої земельної власності, великі землевласники захоплювали селянські наділи, формувались головні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах стався переворот: змінилася форма земельної власності. Власність алодів поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартелла (714—715 рр.). У зв'язку з вичерпаністю земельного фонду встановили, що земельні дарування-бенефіції роблять не навічно, а на термін служби або пожиттєво і потім їх можна передати іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого на спадкове володіння і набув ознак феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової або адміністративної служби.

Ця реформа, по-перше, зміцнила прошарок невеликих і середніх феодалів, котрі стали основою військової організації; по-друге, закріпила феодальну земельну власність і посилила селянську залежність, оскільки землю давали, як правило, разом із людьми, котрі перебували на ній; по-третє, сприяла виникненню поземельних зв'язків між тим, хто дарує, та бенефіціаром і встановленню васальних відносин. Васал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, давав останньому клятву на вірність і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відбирати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати таку форму дарувань, що сприяло формуванню ієрархічної структури земельної власності.

Паралельно з'явився клас залежних селян. Навіть втративши алод, селяни, котрі розорялися, брали у феодалів землю в користування на умовах виконання певних повинностей. Одним із важливих засобів феодалізації була передача землі в прекарії — умовне держання землі, яку великий власник передавав у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній особі, за що та мала виконувати панщину або платити оброк.

Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. Зростання особистої залежності залежало від акта комендації та концентрації політичної влади в руках великих землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від представників центральної влади — сеньйорам. Таке становище називали імунітетом, воно фактично зумовило появу позаекономічного примусу. Отже, з часів Карла Мартелла виникла найважча форма залежності селян — панщина — це рента (плата за землю), яку феодали отримували від селян, котрі працювали з власним інвентарем та худобою в їх господарстві. Іншою формою земельної ренти, що особливо поширилася у XIV—XV ст., був оброк, який поділяли на натуральний і такий, що сплачували продуктами або грошима.

Взаємовідносини між сеньйорами (поміщиками) і селянами почали законодавчо закріплювати уже в VI ст., коли з'явився перший звід законів — "Салічна правда".

Поиск по сайту: