Прусський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві

Якщо в Нідерландах та Англії під впливом внутрішніх чинників і європейського ринку швидко розвивався капіталізм, то Німеччина в 70-х роках XVIII ст. була феодальною державою з переважанням поміщицької системи. Феодальна експропріація землі набула великих розмірів. Відбувався процес обезземелення і зубожіння селян.

Загальне уповільнення економічного розвитку зумовило відродження кріпосництва. Після Великих географічних відкриттів торгові шляхи перемістилися на Атлантичний океан, почали занепадати північноіталійські міста, з якими були тісно пов'язані міста Південної Німеччини. Залишаючись політично роздробленою, країна не могла брати участі в географічних відкриттях, світовій торгівлі, пограбуванні колоній; не використовувала також зовнішні джерела первісного нагромадження капіталу, що дуже послаблювало занепад феодалізму і розвиток капіталізму.

До середини XIX ст. з огляду на ці обставини Німеччину вважали аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю економіки, де в останній третині XVIII ст. прискорився процес обезземелення селян. Знесення селянських дворів у Пруссії, тобто поглинання земель незначних землевласників великими юнкерськими володіннями, стало масовим явищем. Розширення дворянського землеволодіння шляхом привласнення земель селян посилилось наприкінці XVIII ст. Одночасно з експропріацією селянських земель збільшилася кріпосна залежність селян. їх позбавили всіх громадянських прав, і вони не могли без дозволу поміщика перейти в іншу місцевість. Порівняно з іншими країнами Західної Європи, занепад кріпосного права в Німеччині відбувся пізніше. Кріпосне право ліквідовували тут, на відміну від Франції, поступово із боку правлячих кіл, тобто шляхом урядових реформ. Тому звільнення сільського господарства від феодальних пережитків мало затяжний, до того ж половинчастий характер. Особливо це виявилось у Пруссії, в найбільш значній і сильній із держав Німеччини. Звідси й назва — прусський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Незважаючи на половинчастий характер реформ, сільське господарство в

XIX ст. розвивалося досить швидко. Значно поліпшилася агрокультура: ввели багатопільну сівозміну, підвищили якість обробітку землі. Німецькі князівства брали участь в європейському кругообігу товарів і продуктів — насамперед спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур (розвивалось цукроваріння, виробництво крохмалю і спирту, конопляного масла). Знайшли поклади калійних солей, що зумовило виникнення науки агрохімії. У 1840 р. німецький хімік Ю. Лібіх опублікував працю, яка започаткувала науку про мінеральні добрива. Його відкриття порівнювали з винаходом парового двигуна й динамо-машини в промисловості. Дуже швидко Німеччина стала світовим постачальником мінеральних добрив. Доходи від сільського господарства і торгівлі використовували для нагромадження капіталу. Отже, за 20 років до об'єднання Німеччина (в 1850—1860 рр.) перейшла до здійснення промислового перевороту.

Внаслідок аграрних перетворень, здійснених у першій половині XIX ст., економічна і політична могутність феодального дворянства не тільки збереглась, а й збільшилась. Це негативно відобразилось на соціально-економічній системі країни. Юнкерство зберегло панівні позиції в керівництві; державний апарат, офіцерський корпус формували з юнкерів. Німецька буржуазія, будучи політично слабкою і неорганізованою силою, погодилася на союз із юнкерством. Він визначав усю соціально-політичну структуру суспільства, надаючи йому мілітаристського, винятково агресивного, реакційного характеру. Те, що в сільське господарство не спрямували достатню кількість коштів, зробило його неконкурентоспроможним. У 70-х роках XIX ст. Німеччина перетворилась на країну, що ввозила продукти.

Звільнення селян від кріпосної залежності у другій половині XIX ст. створювало умови для організації ринку робочої сили, ліквідація монополії на землю дворянства дала змогу її вільно купувати та продавати, кошти, отримані поміщиками (і частково державою) від відкупних операцій, були важливим джерелом нагромадження, сприяли формуванню ринку капіталів. Реформи сприяли розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки — поміщики ставали великими підприємцями не тільки в сільськогосподарському виробництві, а й у сфері переробки сільськогосподарської сировини (Німеччина зуміла посісти провідне місце у світі з виробітку цукру, консервованих продуктів, крохмалю, сушених продуктів). Із середовища селян виокремився клас капіталістичних фермерів (гросбауерів), з'явилася соціальна група посередників, які задовольняли ускладнені потреби сільськогосподарського виробництва.

Отже, вирізняють такі особливості промислового перевороту й індустріалізації:

1) Німеччина пізніше, ніж Англія і Франція, вступила на цей шлях, ставши "молодою" промисловою державою;

2) промисловий переворот міг завершитися тільки після об'єднання країни і створення централізованої держави;

3) на відміну від Англії та Франції, Німеччина почала переворот у важкій промисловості, а не в легкій, що дало змогу швидше переоснастити, технічно переозброїти інші галузі;

4) у зв'язку з браком мануфактур німці не мали і застарілого обладнання, одразу створювали новий машинний парк;

5) одночасно із промисловою революцією розвивалася промислова інфраструктура, якій сприяло грюндерство, засновані акціонерні компанії на капітали поміщиків, котрі вони отримували від викупних операцій;

6) визначальну роль держава відігравала у створенні промисловості;

7) німецька звичка до організованості, порядку та підлеглості. Німеччина у 1870 р. посіла третє місце у світі за рівнем виробництва після

Англії та США, зокрема удвічі більше, ніж Франція, і майже на однаковому рівні з Англією виплавляла сталь.

Економічна думка

Під впливом соціально-економічного розвитку країни, розвитку і поширення класичної думки сформувалося дві крайні позиції в теорії. Найліпше вони відобразилися в марксизмі та німецькій історичній школі - старій і молодій. Основоположниками марксистської політичної економії були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895).

Марксизм виник у 40-х роках XIX ст., коли зробили значні наукові відкриття, створили важливу основу капіталізму, у світі відбулися три економічні кризи (1825, 1836, 1847 рр.), виступи робітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), почали діяти чартистські організації в Англії. К. Маркс зазначав, що методологічно він враховував одночасно три наукові джерела: англійську класичну політичну економію Сміта — Рікардо, німецьку класичну філософію Гегеля — Фейєрбаха і французький утопічний соціалізм. У перших він запозичив та розвинув серед багатьох інших складових трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до зниження, продуктивної праці тощо, у других — ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх — поняття класової боротьби, складові соціального устрою суспільства. Тому автор "Капіталу" (1867) не єдиний серед дослідників (початок і середина XIX ст.), які розглядали політику і державу як другорядні явища стосовно соціально-економічних, і віддавали перевагу, відповідно до каузального підходу, класифікації економічних категорій на первинні та вторинні; вважали економічні закони, капіталізм і ринковий механізм господарювання історично минущими та ін.

Вихідне і центральне в економічному вченні марксизму поняття вартості за капіталістичного товарного виробництва К. Маркс визначав так:

1) товар: по-перше, може задовольняти потреби людей, тобто має споживну вартість; по-друге, виробляється для обміну, обмінюється на інші товари, тобто має вартість. В основі цієї двоєдиної властивості лежить запропоноване К. Марксом положення про двоїстий характер праці. В умовах товарного виробництва праця виробників є, з одного боку, конкретною працею, що створює споживну вартість, а з іншого — абстрактною, котра створює вартість. Праця — творець вартості, є праця не для себе, а для інших, для обміну, продажу на ринку;

2) в основі вартості товару лежить тільки одне джерело, один виробничий фактор — праця найманого робітника. Всі товари — продукти людської праці. Суспільну вартість товарів визначають витрати робочого часу, причому не індивідуальні, а суспільно необхідні, тобто за середніх умов виробництва, середньої продуктивності та інтенсивності;

3) найманий робітник отримує за виконану роботу заробітну плату. Нею оплачують не працю, а специфічний товар — робочу силу. її особливість полягає в тому, що вона може створювати продукт (товар), вартість якого вища вартості власне робочої сили, тобто того, що потрібно для життя працівника і його сім'ї;

4) капіталіст, наймаючи робочу силу, оплачує її власну здатність до праці і має право примусити робітника працювати понад той час, що необхідний йому для забезпечення деякого мінімуму життєвих засобів. У результаті виникає різниця між вартістю, створеною працею безпосередньо виробника товару, і вартістю робочої сили — заробітною платою, котру надає капіталіст як "ціну" товару "робоча сила". Це і є додатковою вартістю — частиною матеріалізованої у товарі праці робітника, яку безплатно присвоює власник підприємства;

5) додаткова вартість — основа доходів власників капіталів — підприємницького та торговельного прибутків, ренти, відсотка.

Схематично двоїстий характер праці та його значення у створенні двох властивостей товару — споживної вартості та вартості у структурі вартості товару — подано на рис. 7.3.

Рис. 7.3. Двоїстий характер праці та його роль у двоїстій природі товару і вартості

Новим у теорії капіталу К. Маркса можна назвати поняття "органічна будова капіталу" — вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом, зумовлене його технічною будовою. Саме через це поняття він переходить до розгляду важливішої характеристики — норми експлуатації, що визначається як відношення між додатковою вартістю і змінним капіталом, що виражене у процентах. Поділяючи капітал на постійний і змінний, вчений мав на увазі як специфіку руху виділених ним частин капіталу, так і специфіку впливу кожної з них на виробництво і масу додаткової вартості у вартості продукту. Про рух капіталу докладно йдеться у розділі 8 другого тому "Капіталу", зокрема про оборот капіталу, відповідно до якого постійний капітал переносить свою вартість на створюваний продукт частинами, а змінний — цілком, тобто його потрібно відшкодувати після кожного виробничого циклу Відмінність полягає у тому, що постійний капітал, на відміну від змінного, може перетворюватись або на машини й обладнання, або на потрібну для виробництва сировину, паливо і не створює додаткової вартості. Це необхідна умова виробництва додаткової вартості. Змінний капітал, що втілений у вартості робочої сили, — єдине джерело додаткової вартості.

Зв'язок двоїстого характеру праці в умовах капіталістичного виробництва з постійним та змінним капіталами, їх різна роль у створенні споживної вартості товару та додаткової вартості зображено на рис. 7.4.

Рис. 7.4. Постійний і змінний капітали та їх участь у виробництві вартості товару і додаткової вартості

Безпосередньо з грошовим капіталом пов'язане марксистське розуміння цієї категорії, виражене схемою руху капіталу: Г - Т - Г + г, де гроші використовують з метою наживи, придбання додаткового капіталу, отримання прибутку. К. Маркс визначав сутність капіталу як самозростаючу вартість, створену додатковою працею робітників. Він звертав увагу на те, що капітал — це не річ і характеристика певних виробничих відносин у межах буржуазного суспільства. Незважаючи на те, що у "Капіталі" йдеться про постійний, змінний, грошовий, продуктивний, товарний капітал, усі ці форми — лише зовнішній вияв капіталістичних виробничих відносин. Цим зовнішнім вираженням, за яким приховується істинна сутність економічних відносин, автор намагався з'ясувати причину самозростання капіталу, яка полягала у створенні додаткової вартості найманим пролетарем.

Судження економіста про вплив структури капіталу на формування додаткової вартості неоднозначні. Наприклад, у першому томі "Капіталу" зазначено, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, а у третьому томі частка додаткової вартості тим менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного капіталу, тобто вищий рівень механізації та наповненості підприємства або галузі машинами й обладнанням. У третьому томі увагу звернено на те, що цю суперечність можна розв'язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості й норма прибутку. Сутність першого визначено як відношення додаткової вартості до змінного капіталу. Норму прибутку (оскільки йдеться про "зовнішню, або перетворену форму" додаткової вартості) розглянуто як відношення додаткової вартості до авансованого капіталу, тобто до суми постійного і змінного капіталу, виражене у процентах.

При цьому, вважав К. Маркс, суть історичного феномену розв'язки полягала в тому, що норма прибутку має тенденцію до зниження не відповідно до положення Рікардо — Мілля про підвищення цін на продукти першої необхідності, яке відбувається унаслідок демографічних факторів і недостатньої (в результаті всезагального "закону") родючості землі, а у зв'язку з рухом органічної будови капіталу в бік зменшення в сукупному капіталі частини змінного капіталу, зумовленого нагромадженням капіталу. У свою чергу, нагромадження капіталу — це процес перетворення частини додаткової вартості у капітал, що супроводжується збільшенням обсягів капіталу, його концентрацією та централізацією. Одночасно відбувається зростання "промислової резервної армії", тобто збільшення абсолютної величини безробіття і "офіційного пауперизму". Таке трактування сутності нагромадження капіталу К. Маркс назвав "абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження". У третьому томі автор проаналізував процес виробництва капіталу загалом, перетворення додаткової вартості на прибуток, утворення норми та середньої норми прибутку. Сукупний суспільний продукт за Марксом, дорівнює сумі витрат виробництва і прибутку:

де С— постійний капітал; V— змінний капітал; р— прибуток; т — додаткова вартість; к — витрати виробництва.

Уже зазначалось, що К. Маркс розрізняв норму додаткової вартості (норма експлуатації) і норму прибутку, причому остання — це перетворена (зовнішня) форма першої. Використання таких понять свідчить про розуміння вченим "секретів" господарського механізму ринкової економіки в умовах вільної конкуренції. Наприклад, за логікою теорії додаткової вартості, чим триваліший робочий день, тим більша маса додаткової вартості за допомогою збільшення додаткового робочого часу. За рахунок такого збільшення забезпечується виробництво абсолютної додаткової вартості. Автор "Капіталу" критикував теорію останньої години Н. Сеніора у зв'язку з ідеєю і навіть спробою підтвердити її числовими розрахунками про те, що лише протягом останньої години робочого дня нібито формується чистий прибуток капіталіста. Він був переконаний, що незважаючи на скорочення тривалості необхідного робочого часу (необхідної праці) шляхом підвищення продуктивності праці, забезпечується виробництво відносної додаткової вартості, яке переважає на більш пізніх стадіях розвитку капіталізму.

Думки економіста про норму прибутку багато у чому збігаються з положеннями Д, Рікардо. За К. Марксом, також природним є зумовлений конкуренцією механізм переливання капіталу з одного заняття в інше, що сприяє тенденції норми прибутку до зниження, утворенню його середньої норми. Відмінність у поглядах учених полягає не лише в тій формальності, що К. Маркс розглядав розподіл між галузями економіки загальної маси додаткової вартості, а Д. Рікардо — прибутку, а насамперед у тлумаченні закону тенденції норми прибутку до зменшення.

Суть цієї розбіжності така: Д. Рікардо трактував зазначену тенденцію як результат конкурентної боротьби, що змушує капіталістів спрямовувати капітал у прибутковіші сектори економіки, що зумовлює мультиплікаційний ефект поступового зниження норми прибутку, який посилюється потребою витрат "все більшої і більшої праці", але щоразу переривається завдяки удосконаленням у машинах, а також відкриттям в агрономічній науці. За К. Марксом, справа полягає у принципово іншому, адже він тлумачив тенденцію норми прибутку до зменшення як історичний феномен механізму саморуйнування капіталізму унаслідок неминучої в умовах конкурентної боротьби зміни органічної структури капіталу на користь збільшення в його загальному обсязі частини постійного і відповідно зменшення частини змінного капіталу, який є джерелом додаткової вартості, а остання — спонукальним мотивом, межею і кінцевою метою капіталістичного виробництва.

Теорія ренти в "Капіталі" майже аналогічна до теорії ренти Д. Рікардо. Відмінність полягає в доповненні, зробленому К. Марксом щодо існування разом із диференційованою абсолютної ренти. Виникнення останньої автор "Капіталу" пов'язував зі специфічно низькою в сільському господарстві органічною будовою капіталу і приватною власністю на землю. Внаслідок дії першого чинника вартість сільськогосподарської продукції завжди вища, ніж її "ціни виробництва", а у зв'язку з дією другого чинника у сільському господарстві не може працювати механізм "переливання капіталу", що довів би норму прибутку до середнього показника. У результаті власник землі може вимагати з фермера-орендаря орендну плату, котра перевищує природний рівень ренти, тобто отримувати надприбуток, аналогічно тому, що приносить за інших однакових умов ліпша якість (родючість) землі або менша віддаленість земельних ділянок від ринків збуту. Марксова теорія абсолютної ренти не діє за межами його теорії додаткової вартості і ціни виробництва, яка випливає з цієї теорії.

У сучасних умовах навколо економічної теорії основоположників марксизму, що отримала назву політична економія робітничого класу, продовжується активна полеміка. Визначились щонайменше три угруповання економістів. Представники першого повністю заперечують як наукове значення, так і практичне застосування теорії К. Маркса. На їх думку, вона внутрішньо суперечлива і не підтверджується фактами реального життя. З погляду інших дослідників, теорія К. Маркса була правильною для свого часу, але для XX ст. вона застаріла і її не можна використовувати для пояснення сучасних соціально-економічних процесів. Позиція третіх зводиться до того, що ця теорія, не зважаючи на її деяку історичну обмеженість, і нині становить неперехідну наукову цінність і багато в чому правильно відобразила глибинні закономірності суспільного розвитку.

Проблеми національної єдності відображено у працях представників німецької історичної школи. її предтечею вважають Ф.Ліста (1789—1846). Основна його робота "Національна система політичної економіки (1841) — своєрідна реакція на ортодоксальну "космополітичну" теорію А. Сміта — Д. Рікардо. Провідна ідея твору — заклик до економічного об'єднання країни, поділеної у той період на багато незначних самостійних держав.

Систему національної економіки Ф. Ліста подано на рис. 7.5.

Рис. 7.5. Система національної економіки Ф. Ліста

На думку економіста, універсальна і схоластична концепція класиків не придатна для практичного використання. Ділова економічна система має спиратися на достовірні історичні факти, задовольняти істинно національні інтереси практиків. Пропагування свободи торгівлі, про що йшлося у працях класиків, властиве лише інтересам Англії. Англійські купці купували сировину і вигідно продавали предмети мануфактурного виробництва. Брак заборонних мит негативно впливав на незміцнілу промисловість країни. Щодо Німеччини, то парадокс полягав у тому, що німецькі князівства на початку XIX ст. відокремлювалися митними кордонами, а стосовно сусідніх держав жодних мит не було. Тим часом англійці відокремили свій внутрішній ринок від німецької сільськогосподарської продукції за допомогою так званих хлібних законів.

Маючи великий життєвий досвід і знаючи становище в інших державах, Ф. Ліст насамперед цікавився організацією та системою зовнішньоекономічних зв'язків як засобом підтримки і захисту німецької промисловості.

Визначають такі головні положення Ф. Ліста:

1) теорія продуктивних сил;

2) концепція стадійного економічного розвитку;

3) твердження про активну економічну роль держави.

У його теорії продуктивних сил простежується ідея, згідно з якою створення суспільного багатства досягається не лише шляхом індивідуальної діяльності людей, пов'язаних лише поділом праці й обміном. Для досягнення досконалих результатів потрібно, щоб різні індивідууми були об'єднані розумово і матеріально та взаємодіяли. Збільшення продуктивних сил починається з окремої фабрики і потім поширюється до національної асоціації. Нація, що об'єднує людей, - єдине ціле; результат попереднього розвитку, відкриттів, удосконалень, традицій, досвіду та знань. Кожна окрема нація є продуктивною настільки, наскільки вона зуміє засвоїти цю спадковість від попередніх поколінь і зробити ЇЇ власним надбанням, наскільки природні джерела, простір і географічне розташування її території, чисельність населення і політична могутність дають їй змогу гармонійно розвивати всі галузі праці та поширювати моральний, розумовий, промисловий, торговельний і політичний вплив на інші нації і загалом на весь світ.

Полемізуючи з міновою системою А. Сміта, Ф. Ліст стверджував, що справжнє багатство і добробут нації зумовлені не кількістю мінових вартостей, а ступенем розвитку продуктивних сил. Важливу роль при цьому відіграє політична могутність. Завдання політики — об'єднати, цивілізувати нації, забезпечити їх існування і стійкість. Економічне виховання нації (термін Ф. Ліста. — Авт.) важливіше, ніж безпосереднє виробництво матеріальних цінностей. Мануфактура й індустрія — не лише результат праці та заощаджень. Не можна чекати, доки вітер насадить насіння, а пустинні рівнини перетворяться на густі ліси. Потрібні зусилля, аби за кілька десятків років досягти мети за допомогою розсадників. Варто підтримувати мануфактуру, доки вона не зміцніє і не боятиметься іноземної конкуренції (що особливо актуально для економіки України нині. — Авт.). На сільське господарство, вважав економіст, протекціонізм поширювати не слід: німецькі землероби мають потребу не у заступництві, а в ринках.

Щоб досягти становища розвиненої нації в економічному значенні, необхідна система заохочень і заступництва; вона має поліпшити діяльність переробної промисловості. Для Німеччини і низки Інших країн потрібний протекціонізм. У перспективі вільна торгівля стане загальним правилом, також передбачають утворення загальносвітового союзу промислово розвинених націй.

Особливу увагу Ф. Ліст звернув на роль держави. Він зазначав, що не можна зрозуміти народне господарство як органічно ціле, якщо виключити з нього найбільше господарство, яке впливає на інші господарства. Учений виокремив державну економію, тобто державні засоби уряду, споживання цих засобів та управління ними. Народна економія стає національною, якщо держава або федерація охоплює всю націю, котра має самостійність і здатність набути політичного значення.

Заслугою Ф. Ліста насамперед є історичний метод. Він обґрунтував і конкретизував багато нових, принципово важливих положень. Загальні принципи класичної школи економіст перевів на мову національної політичної економії. Він показав вплив політичної єдності та державного управління на економічний розвиток, прогрес національного виробництва і примноження національного багатства. Зовнішньоторговельна політика має відповідати загальній економічній. Державна влада погоджує і спрямовує зусилля окремих ланок національного господарства з метою задоволення інтересів нації. Ідеї Ф. Ліста стали теоретичною основою, джерелом для утворення нового напряму економічної науки — історичної школи політичної економії.

Багато з цих положень нині звучать надто елементарно. У свій час вони відповідали прагненням людей, мали значний вплив на політику, але з праць Ф. Ліста зрозуміло, що перевести теорію політичної економії на господарську практику можна лише за умови відтворення як опосередкованої ланки низки міркувань про місце, час і середовище, від яких "чиста теорія" не може ухилитися, хіба тільки у процесі формування вихідних категорій як інструменту аналізу.

Дослідивши погляди представників історичної школи, Й. Шумпетер визначив шість позицій, в яких відображені найсуттєвіші її ідеї (підходи). Розглянемо їх детальніше.

1. Релятивістський підхід. Деталізовані історичні вчення свідчать про те, наскільки не актуальна ідея використання загальнозначущих практичних правил у галузі економічної політики. Більше того, можливість існування загальних заковів спростовується положенням про історичні причини соціальних подій.

2. Положення про єдність соціального життя і зв'язок між його складовими. Тенденція до виходу за межі простих соціальних доктрин.

3. Антираціоналістичний підхід. Множинність мотивів і невелике значення суто логічних спонукальних причин людських дій. Це положення доведене на етичних аргументах і зумовлене прагненням до психологічного аналізу поведінки індивідів та мас.

4. Еволюційний підхід. Еволюційні теорії мають застосовувати історичний матеріал.

5. Положення про роль інтересів у взаємодії індивідів. Важливо те, як розвиваються конкретні події та формуються конкретні умови, а також у чому полягають їх конкретні причини, а не загальні всіх соціальних подій.

6. Органічний підхід. Аналогія між соціальними і фізичними організмами. Первісну органічну концепцію, згідно з якою національна економіка функціонує поза різними індивідуумами і над ними, пізніше замінює концепція, відповідно до котрої індивідуальні економіки, що входять до складу національної, перебувають у тісній залежності одна від одної.

Економісти історичної школи не можуть претендувати на поглиблену теоретичну розробку концептуальних положень, запропонованих класиками. Вони розширили і конкретизували тематику політичної економії. Ці вчені започаткували економічну соціологію, обґрунтувавши єдність соціальних і економічних відносин та зв'язок між ними. У їхніх працях йдеться про потребу розвитку системи економічних знань; з'ясовано значення статистичних факторів; розглянуто історію економічного життя; детально обґрунтовано роль економічної організації та правових нормативів.

Поиск по сайту: