Економічна криза 1929—1933 рр

Криза розпочалася в Нью-Йорку з краху на фондовій біржі й охопила банківську систему, промисловість і сільське господарство. Біржову паніку 23 жовтня 1929 р. зумовило катастрофічне падіння курсу акцій, ціну яких завищували біржові спекулянти. Протягом 1929—1933 рр. загальна ціна біржових акцій зменшилась у 4,5 разу.

"Обвал" курсу цінних паперів на Нью-Йоркській біржі викликав паніку в США та інших країнах Заходу. Величезна хвиля фінансово-економічних змін прокотилася по всьому Західному світові. Криза набувала всеосяжного характеру, проте найсильніше вразила США. її називали Великою депресією.

Початок кризи саме в США пояснюють такими причинами:

1) маючи майже половину золотого запасу країн з ринковою економікою, Манхеттен перетворився на світовий фінансовий центр у 1920 р. У фінансовому світі, як і раніше, провідною валютою залишався фунт стерлінгів (долар лише в кінці Другої світової війни посяде його місце). "Ізоляціонізм” і брак геополітичної економічної політики США сприяли тому, що основну частину коштів, інвестованих за кордон, використовували в економіці країн американського континенту. Банки Нью-Йорка не витримали величезного грошового потоку, і в жовтні 1929 р. відбувся відомий "обвал” із трагічними наслідками для світової громадськості. Це був урок для США, котрі розірвуть з доктриною "ізоляціонізму";

2) розвиток фермерства. Укрупнення господарств здійснювалося у процесі інтенсифікації виробництва, а місткість внутрішнього і зовнішнього ринків звужувалася. Результатом стало сільськогосподарське перевиробництво. Канада, Австралія й Аргентина потіснили США на зовнішньому ринку в поставках зерно продукції аж до кінця XX ст.;

3) спостерігалося недовантаження виробництва в традиційних галузях. Економіка потребувала заміни застарілого устаткування в текстильній, взуттєвій та вугледобувній промисловостях і суднобудуванні;

4) монополія виробництва призвела до значного скорочення малого і середнього підприємництва — головного конкурента. Пристосовуючись до ринку, великі монополістичні об'єднання зменшували обсяги виробництва, намагаючись при цьому підвищити ціни на свою продукцію.

Поширення кризи у всесвітньому масштабі свідчило про завершення етапу формування світового ринку і світового господарства.

Різкий спад виробництва в базових галузях негативно відобразився на інших сферах економіки. Загалом за роки кризи зазнали краху 135 тис. промислових і фінансових фірм, 19 великих залізничних компаній, збанкрутувало 5760 банків. Обсяг зовнішньої торгівлі скоротився в 3,1 разу, внутрішньої — удвічі. Криза відкинула економіку до рівня основних показників розвитку 1911 р.

Уряд США намагався зробити менш відчутними наслідки кризи. Спроби президента Г. Гувера застосовувати раніше випробувані способи боротьби з кризою — посилення політики торгового протекціонізму — не дали позитивних результатів. Тільки з кінця 1931 р. почали практикувати державне регулювання процесу ціноутворення, що свідчило про деякі зміни в поглядах уряду на природу кризових явищ і роль держави в системі господарських відносин.

"Новий курс" Ф. Рузвельта

Вирішальне значення у виборах 1933 р. мав соціально-політичний чинник. Президентом США обрали Ф. Рузвельта (1882— 1945), який запропонував для виходу з кризи комплекс реформ — "новий курс".

У світовій історії "новий курс" — одна з найбільш відомих і ефективних реформ. Ф. Рузвельт здійснив більше реформ, ніж обіцяв у передвиборній кампанії. 9 березня скликали спеціальну сесію конгресу США і протягом 100 днів започаткували політику "нового курсу". її принципова відмінність від попередніх антикризових заходів полягала в тому, що президент визнавав неспроможність ліберальної економічної доктрини А. Сміта, заперечував тезу про автоматизм ринкових процесів і визнавав потребу активного державного втручання у сферу господарських відносин. Це положення обґрунтовано в теорії Дж.М. Кейнса, а політика Ф. Рузвельта підтвердила обґрунтованість концепції вченого.

Радикально протилежним, порівняно з попередниками, був погляд Ф. Рузвельта і на соціальний чинник антикризової політики. На відміну від Г. Гувера, який не підтримував введення виплат з безробіття, підвищення рівня заробітної плати, впровадження інших соціальних заходів, що полегшували б становище бідних громадян, президент здійснював реформи, спрямовані на "забуту людину". Саме так йому вдалося вирішити соціальний конфлікт і об'єднати націю з метою боротьби з кризою. "Новий курс" став початком становлення нової інституціональної моделі США.

Потужним інструментом політики "нового курсу" і разом з тим його наслідком були формування й розвиток системи державного регулювання ринкових відносин. На відміну від початку 20-х років XX ст., відновлення етатизації відбувалося хоча і в кризовий, але мирний період. Тому вона мала не воєнно-політичний, а соціально-економічний характер, відновлена система досить ефективно розвивалась аж до кінця 60-х років.

"Новий курс" — не попередньо продумана система нововведень, а реакція на кризу; він мав емпіричний характер. Про це свідчать два факти:

1) теоретичне обґрунтування подібних заходів здійснено у праці Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", опублікованій лише в 1936 р.;

2) тільки через два роки антикризова політика набула певного послідовного характеру.

Тобто, залишаючись на позиціях ринкової економіки, вихід із економічної кризи адміністрація президента віднайшла в соціально орієнтованій економіці, економіці з посиленням ролі держави та суспільних інститутів в її регулюванні.

Отже, в здійсненні "нового курсу" виокремлюють два етапи:

1) 1933 — перша половина 1935 рр.;

2) друга половина 1935—1938 рр.

Першим кроком реформ стали спроби оздоровлення банківської та фінансової систем. У березні 1933 р. у країні призупинили діяльність усіх банків, що дало змогу запобігти обміну банкнот на золото. У квітні 1933 р. ухвалили закон, згідно з яким заборонявся експорт золота, а також прийнято указ, за яким громадян країни зобов'язували здати банкам свої золоті запаси, якщо їх сума перевищувала 100 дол. США. Це призвело до різкого знецінення національної валюти. Уряд, не відмовляючись від методу забезпечення банкнот, до кінця 1933 р. здійснив значні закупівлі грошового металу (на 187,8 млн дол.) на зовнішньому ринку. Внаслідок припливу в країну золота зменшилася його ціна на внутрішньому ринкові, що дало змогу урядові СІЛА вже в січні 1934 р. провести девальвацію валюти країни на 41 %. Девальвація долара сприяла тому, що розподіл доходу змінився на користь промислового, а не позикового капіталу. Тим самим попередили масове банкрутство в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, посилились експортні можливості США.

Відповідно до "Надзвичайного закону про банки" одночасно ліцензували їх діяльність. До кінця березня 1933 р. відновили роботу 4/5 раніше закритих великих банків — членів Федеральної резервної системи, а 2 тис. незначних кредитних установ ліквідували або вони увійшли до складу більших кредитних організацій. Банкам надали урядовий кредит 1 млн дол. СІЛА, що пожвавив сферу кредитних операцій. Крім того, держава взяла на себе зобов'язання страхувати депозитні вклади банків (створено Корпорацію зі страхування банківських вкладів), що зміцнило довіру до них і, відповідно, зумовило збільшення обсягів припливу коштів на рахунки та запобігало банкрутству банків. Була сформована система регулювання банківської діяльності, вжито заходів стосовно захисту вкладів від ризику біржових спекуляцій.

Розширила свою діяльність створена ще за президента Г. Гувера Реконструктивна корпорація. Тільки за два роки "нового курсу" сума наданих нею позик перевищила 6 млрд дол. США. Посилилася концентрація банківської системи — кількість банків у 1934 р. скоротилася з 25 до 15 тис. З метою зменшення державного дефіциту та поліпшення фінансового становища країни президент рекомендував різко знизити заробітну плату федеральним службовцям, членам Конгресу та пенсії ветеранам війни. Незважаючи на сильний опір сенату, закон ухвалили 20 березня 1933 р. Наприкінці 1933 р. дозволили вживати спиртні напої та ввели значний податок на їх продаж.

Стабілізація банківської та фінансової систем допомогла створити передумови для відновлення виробництва. Однак цих заходів було недостатньо. Тому в червні 1933 р. прийняли Закон про відновлення національної промисловості (HIPA — національні інтереси розвитку Америки), яким по суті ввели систему державного регулювання промислового сектору. З метою його реалізації створили Адміністрацію національної відбудови, до складу якої ввійшли представники фінансової олігархії, торгової палати, "Дженерал моторс", від групи Моргана та інших концернів, а також економісти, діячі Американської федерації праці. Водночас галузеві асоціації підприємців (усього їх нараховували 17) відповідно до першого розділу Закону розробили і ухвалили кодекси чесної конкуренції, згідно з якими для підприємств однієї галузі суворо регламентувались обсяги виробництва (застосування однотипних технологічних процесів), межа заробітної плати, тривалість робочого тижня, визначалися ринок збуту товарів, ціна на продукцію тощо.

За кодексами заборонялося використовувати працю дітей. Якщо кодекс затверджував президент, він набував сили закону, а чинність антитрестівського законодавства тимчасово призупинялася. Загалом у галузях промисловості адміністрація Рузвельта санкціонувала до дії 746 кодексів, що охопили 99 % американської промисловості та торгівлі.

У другому і третьому розділах Закону про відновлення національної промисловості також були положення, які регламентували порядок стягнення та витрачання податків, спрямованих на організацію громадських робіт і виплату допомоги з безробіття. Створена конгресом США Адміністрація громадських робіт, котрій виділяли величезну суму — 3,3 млрд дол. США, розгорнула широкомасштабну діяльність для організації нових робочих місць у сфері муніципального господарства, дорожнього будівництва та інших галузях, трудових таборів для безробітної молоді віком від 18 до 25 років. На громадських роботах на початок 1934 р. працювало 5 млн осіб, допомогу з безробіття виплачували 20 млн, чисельність молоді, яка працювала у трудових таборах, становила 250 тис. осіб.

Для ефективнішого використання трудових ресурсів уряд реалізовував великі загальнонаціональні проекти, що сприяли економічному прогресу, зокрема зведення гігантських загат, за допомогою яких передбачалось електрифікувати всю країну. З метою втілення в життя одного з проектів у 1933 р. створили регіональне Управління долини річки Теннессі, діяльність якого змінила цей край. До п'яти загат додали ще 20 збудованих, річка стала судноплавною. На роботах у долині Теннессі працювало 40 тис. осіб. Значно поліпшили землеробство, призупинили ерозію ґрунтів, підняли молоді ліси. Комплексний розвиток економічного району свідчив про дію "вбудованого стабілізатора" (цей термін з'явився в 50-х роках) — втручання держави у розвиток господарства. Показником його ефективності стало різке збільшення доходів населення басейну річки.

Працею безробітних на Півдні США створили сучасну інфраструктуру —- споруджували автостради, аеродроми, мости, гавані тощо.

Реалізація заходів з відновлення промисловості дала загалом позитивні результати. Держава до весни 1935 р. встановила контроль над промисловим сектором. При цьому спостерігався подальший процес монополізації промисловості США, що задовольняло великі монополістичні об'єднання.

Не менш важливу роль відігравала антикризова аграрна політика Рузвельта, яку здійснювали на основі Закону "Про регулювання сільського господарства" (1933). Відповідно до цього документа з метою подолання кризи перевиробництва обрали систему заохочень у формі премій і компенсацій тим фермерам, які скорочували виробництво у своїх господарствах. За задумом уряду, така політика вже на мікрорівні сприяла не тільки зменшенню загальних обсягів товарної продукції, а й підтриманню цін на сільськогосподарські товари (за законом, на рівні 1909—1914 рр.) і збільшенню доходів фермерів. Враховуючи цей чинник, уряд за тим самим законом вжив надзвичайних заходів, аби знизити фермерську заборгованість, яка на початок 1933 р. становила 12 млрд дол. США. Зокрема було здійснено емісію казначейських білетів та державних акцій на суму 3 млрд дол., що дало змогу в 1933—1935 рр. надати фермерам дешеві кредити на суму понад 2 млрд дол. і таким чином послабити "обвал" аукціонного продажу збанкрутілих фермерських господарств. Завдяки позикам багато фермерських господарств подолали кризу. Проте майже 10 % усіх ферм (600 тис.) у цей період розорилися, і їх продали.

За ініціативою уряду в галузі зовнішньої торгівлі 2 березня 1934 р. ухвалили Закон "Про торгівлю", за яким під час укладення торгових договорів передбачалося взаємне зниження тарифів на 50 % на розсуд президента "в інтересах американської промисловості й сільського господарства". Мета закону полягала у збільшенні експорту, відкритті для США іноземних ринків. Прийняття такого нормативно-правового документа було радикальним заходом у протекціоністській країні, що через кілька років приніс відчутні вигоди для США.

"Новий курс" Рузвельта, як уже зазначалося, започаткував перетворення США на соціально орієнтовану інституціональну модель розвитку. Соціальна спрямованість політики переважала вже на другому етапі реформ, коли під тиском народного руху в червні 1935 р. ухвалили Національний закон про трудові відносини — закон Вагнера (за прізвищем сенатора Р. Вагнера). Визнали потребу колективного захисту з боку робітників їх інтересів через професійні спілки шляхом укладання з підприємцями колективних договорів, право на страйки. Адміністрації заборонялося застосовувати репресії за належність до профспілок і втручатись у внутрішні справи робітничих організацій. Суди зобов'язували розглядати скарги профспілок за порушення закону. Одним із результатів дії закону Вагнера стало об'єднання всіх робітничих організацій у Робітничий альянс Америки (1936), а також створення Ліги об'єднаних фермерів і Спілки пайовиків.

За Законом про соціальне забезпечення (серпень 1935 р.), було введено систему пенсій за віком (із 65 років), виплати допомоги з безробіття у разі хвороби та за інвалідністю. Норми пенсійного забезпечення були єдиними для всієї країни. Однак чинність закону не поширювалася на осіб, які працювали у сфері торгівлі, обслуговування.

Через два роки в США ухвалили Закон про справедливі умови праці, що регламентував подовження робочого тижня (44 год зі скороченням протягом наступних трьох років до 40 год) і визначав мінімальну заробітну плату (25 центів за годину з подальшим підвищенням впродовж семи років до 40 центів) на підприємствах федерального значення, а також забороняв застосовувати працю дітей.

Разом зі зростанням масштабів громадських робіт, які уряд збільшував, зростало фінансування (у 1985 р. виділяли 4,9 млрд дол. США, 1938 р. — 5), до того ж комплекс зазначених законів суттєво поліпшував становище найманих робітників, відстоюючи їх інтереси перед підприємцями. Консерватори навіть звинувачували Ф. Рузвельта в "соціалізмізації" відносин наймання, проте приватна власність залишалася недоторканною і не націоналізували жодного підприємства чи банку.

У "новому курсі" Рузвельта відобразилися ознаки ліберально-реформістського варіанта регульованого капіталізму. Найважливішим урядовим заходом став державний бюджет, за рахунок якого фінансували розширене відтворення та соціальні програми. Активна політика державного втручання та збільшення ролі громадських інститутів у суспільстві дали змогу США, по-перше, запобігти революційній (як це не раз відбувалось у Європі) заміні ладу, по-друге, хоч і повільніше, порівняно з окремими європейськими країнами, подолати кризовий стан економіки. До 1937 р. за низкою головних економічних показників США практично вийшли на рівень 1929 р.

Досвід реалізації "нового курсу" мав важливе історичне значення: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику "дефіцитного фінансування" державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни.

Економічна думка

На межі XIX і XX ст. сформувалися такі історичні умови, під впливом яких США перетворились у найбільш багату і розвинуту в соціально-економічному аспекті країну світу. Саме у цій країні вперше виникли найгостріші проблеми, пов'язані з процесом переходу від економіки вільної конкуренції до переважно монополістичної. Це було однією з причин того, що США стали піонером анти монопольних заходів, які адміністрація країни апробувала ще наприкінці XIX ст. Перманентний характер таких дій потім був властивий усім урядам розвинутих країн світу.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз посилення монополістичних тенденцій в економіці та сприяючи антитрестівській політиці власної країни, отримали статус лідера концепцій соціального контролю над економікою. їх теорії започаткували новий напрям економічної думки, який нині називають соціально-інституціональним, або інституціоналізмом.

На початку XX ст. процес модифікації економіки вільної конкуренції в монополістичну значно прискорився на Європейському континенті, де ідеї економічного лібералізму, що проголошували повну свободу торгівлі (фритредерство) і ринків, та інші положення про невтручання держави в економіку, так само яків США, вже не відповідали дійсності. У таких умовах відомий закон ринків Ж.Б. Сея, на який більше 100 років спирались представники суто економічної теорії (спочатку класики, а потім маржиналісти), втратив привабливість. Недосконала конкуренція вслід за інституціоналізмом стала предметом дослідження неокласиків. Проблеми недосконалого ринку, представленого монополізованими структурами суб'єктів господарювання, майже одночасно розглядали у своїх працях представники неокласичної економічної думки — професори Гарвардського університету Е. Чемберлін і Кембриджського — Дж. Робінсон. їх теорії вважали важливим досягненням учених-економістів XX ст. (див. додатки).

Поиск по сайту: