Парцелярний характер землеволодіння

Наприкінці XVIII ст. налічували майже 26 млн осіб, із яких лише 2 млн жили у містах. Франція залишалася аграрною країною: 75 % її національного доходу становило сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало в спадковому користуванні селян у формі малих парцел, обсяги котрих не перевищували 1 га і котрі належали поміщикам або монастирям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни обробляли свої ділянки та виконували повинності на користь феодалів і церкви.

У 70—80-х роках XVIII ст. поліпшилася техніка обробітку землі, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало більш товарним. Потреби, що постійно збільшувалися, спонукали сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати власні володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставала орендарями, займалася лихварством, експлуатуючи сільську бідноту.

Багато підприємців скуповували частинами, а іноді повністю маєтки сеньйорів з правом на побори із селян. Перед революцією 1789—1794 рр. буржуазія отримала майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори й землевласники із буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, тому їм підвищували орендну плату.

Майже 90 % селян були особисто вільними. Чисельність сервів (закріпачених) незначна. Більшість селян вважали цензитаріями, тобто вони платили сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, виконуючи також низку феодальних повинностей та вносячи платежі. Усе разом це інколи становило 25—30% вартості землі.

Непосильні платежі та феодальна власність на землю позбавляли селян коштів на розширення виробництва й поліпшення обробітку землі. Феодальні порядки гальмували розвиток сільського господарства, капіталістичного фермерства, яке вже виникло в північних районах країни, перешкоджали купівлі й продажу землі.

Фізіократи (їх первісна назва — економісти) вимагали звільнення сільського господарства від феодалізму. Зокрема, вони бажали, аби поліпшилась діяльність фермерів, відмінили регламентацію, надали свободу підприємництва в промисловості та торгівлі. І хоча фізіократи помилково вважали, що національне багатство створюють виключно в сільському господарстві, їх намагання вирішити ці економічні питання відіграли позитивну роль в економічному розвитку країни.

Один із "адвокатів" сільського господарства П'єр Буагільбер (1646—1714) — родоначальник політичної економії у Франції. Цікавився економічними проблемами країни, намагався з'ясувати причини низького рівня життя у провінціях Франції на межі XVII—XVIII ст.

У 1691 р. він висловив думки про свою "систему", які зафіксував на папері. "Система" — серія буржуазно-демократичних реформ. До складу "системи" П. Вуагільбера, і спочатку, і в остаточному варіанті (1707 р.), входили три головні напрями:

1) він вважав за необхідне здійснити велику податкову реформу; пропонував замінити стару, яскраво виражену регресивну систему пропорційним або прогресивним оподаткуванням. Ці способи оподаткування актуальні й нині. За регресивної системи чим більший був дохід певної особи, тим менше у процентному відношенні податкове вилучення; за пропорційної — вилучена частка доходів однакова; за прогресивної — вона зростала разом зі збільшенням доходів. Пропозиція П. Вуагільбера надзвичайно смілива для того часу: адже, напевно, і церква по суті зовсім не платила податків, а він пропонував оподатковувати її так само, як і бідняків;

2) рекомендував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень: за його висловом — "очистити дорогу" (від митних застав). Діючи таким чином, передбачав розширити внутрішній ринок, поліпшити поділ праці, посилити обіг товарів і грошей. Багатство П. Буагільбер ототожнював не тільки з грошовою масою, а й з усією багатоманітністю корисних благ (матеріальних цінностей, насамперед засобів праці);

3) учений вимагав ввести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Він вважав, що становлення ринкової економіки відбуватиметься краще в умовах вільної конкуренції, коли товари зможуть знаходити на ринку свою "справедливу ціну".

Внесок П. Вуагільбера в розвиток економічної думки і формування ринкових відносин у Франції важко переоцінити. Саме його твори стали теоретиками /педологічною основою засудження меркантилістських ідей і утворення специфічних традицій французької школи політичної економії. Він, незалежно від В. Петті, також сформулював концепцію, згідно з якою багатство країни полягає не у фізичній масі грошей, а у всій багатоманітності благ і речей.

Друге важливе досягнення П. Вуагільбера, як і В. Петті, — обґрунтування трудової теорії вартості шляхом аналізу механізму мінових відносин між товарами на ринку з урахуванням кількості затраченої праці або робочого часу. Незважаючи на певну недосконалість такої концепції (в її основі лежав принцип витрат), її вважали, безперечно, прогресивною, оскільки, на відміну від меркантилістської, вона не визнавала так звану природну роль грошей у процесі ціноутворення.

Найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу, на думку вченого, є пропорційні, або нормальні, ціни (теорія оптимального ціноутворення). До них належать:

1) ціни, що забезпечують у середньому в кожній галузі покриття витрат виробництва і певний прибуток, чистий дохід;

2) ціни, за яких спостерігатиметься стійкий споживчий попит;

3) ціни, за котрих гроші "знають своє місце", обслуговують платіжний обіг і не набувають тиранічної влади над людьми.

П. Буагільбер вважав, що така структура цін формуватиметься стихійно в умовах вільної конкуренції. Головне порушення вільної конкуренції він вбачав у встановленні максимальних цін на зерно. З їх відміною ринкові ціни на зерно підвищаться, що зумовить збільшення доходів селян і відповідно їх попиту на промислову продукцію. Потім зросте виробництво цих товарів. Така ланцюгова реакція забезпечить одночасно і всезагальне встановлення "пропорційних" цін, і розвиток господарства загалом.

Учений розумів, що процеси виробництва і збуту товарів гальмуватимуться, якщо уповільнити потік споживчих витрат. Тому держава за допомогою розумної податкової політики може сприяти високому рівню споживання і ліпшому попиту в країні. Підвищення заробітної плати для бідняків зумовить більші обсяги споживання.

Розуміння закону цін, тобто закону вартості як вираження пропорційності народного господарства, було новою і сміливою думкою. З цим пов'язані інші основні теоретичні ідеї П. Буагільбера.

Він намагався дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. Учений вважав, що за допомогою вільної конкуренції встановлюються правильні пропорції у розподілі праці між різними галузями виробництва. Розрізняв "істинну вартість", в основі якої лежить кількість затраченої праці, і ринкову ціну, котра відхиляється від цієї вартості внаслідок обігу грошей, що опосередковують обмін товарів. Отже, гроші — причина того, що товари обмінюють не за "істинною вартістю". Тому економіст пропонував замінити метал, що відігравав роль грошей, на паперові гроші, сподіваючись таким чином повернутися до справедливого обміну. П. Буагільбер був єдиний серед усіх представників наукової політичної економії, хто вважав можливим і потрібним скасування грошей, які порушують, на його думку, обмін товару за "істинною вартістю". Будучи всезагальним податком, гроші оголошують війну всьому роду людському.

Разом із тим, багато в чому справедливо засуджуючи меркантилізм з його абсолютизацією зовнішньої торгівлі, П. Буагільбер навмисно абсолютизував значення сільського господарства в економічному розвитку країни, недооцінював роль грошей як товарів, заперечував їх значення у примноженні майнового багатства, промисловості й торгівлі.

Питання про землю також перебувало в центрі уваги якобінців під час революції 1789—1794 рр. Декрет 17 липня 1793 р. скасовував безвикупно усі феодальні повинності і побори, пов'язані з феодальними відносинами, припиняв судові процеси, а всі документи, що закріплювали феодальні права, спалювали у тримісячний термін.

Сільське господарство значно розвинулося у період Реставрації (1814— 1830) та Липневої монархії (1830—1848).

Постійному зростанню обсягів продукції сільського господарства протягом XIX ст. сприяли збільшення площі для оранки, поліпшення агротехніки, ширше використання машин. Якщо в 1812 р. продукцію сільського господарства оцінювали у 3 млрд, то в 1870-му — в 7,5 млрд франків. Проте, на відміну від Англії, у сільському господарстві Франції переважало невелике землеволодіння.

Чисельність селян — власників незначних і середніх сільських господарств — становила майже 2,5 млн. Окрім того, у країні налічувалося понад 4 млн сільських пролетарів та напівпролетарів, у тому числі 2 млн безземельних найманців. Украй тяжкі умови життя змушували їх тікати до міст, емігрувати в Алжир, Америку та інші країни Європи.

Отже, парцелярний характер французького землеволодіння сприяв збереженню аграрно-індустріальної структури економіки, а вартість сільськогосподарської продукції в 70-х роках XIX ст. у 2,5 разу перевищувала вартість промислової. У "вік монополій" французька економіка входила аграрно-індустріальною країною.

Економічна думка

Під впливом утвердження принципів індустріального суспільства відбувалося становлення і нової економічної думки. Послідовником і продовжувачем творчих надбань А. Сміта у першій третині XIX ст. у Франції був XJB, Сей (1767—1832). Головні його погляди зафіксовані у таких працях: "Трактат політичної економії, або Просте викладення способу, яким створюються, розподіляються і споживаються багатства" (1803); "Катехізис політичної економії" (1817); "Повний курс практичної політичної економії" (1828—1830) в шести томах, це розширене відтворення "Трактату".

Економіст здобув авторитет смітіанця, беззастережно сприйнявши принципи вільності ринків, ціноутворення, внутрішньої та зовнішньої торгівлі (фритредерство), необмеженої вільної конкуренції підприємців, недопущення жодних виявів протекціонізму, і звів ці положення до абсолюту. В разі їх прийняття він передрікав людству об'єктивну неможливість ні перевиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, тобто — загальних економічних криз.

Положення Ж.Б. Сея про реалізацію суспільного продукту отримало назву закону ринків, або закону Сея. Визнали його не тільки видатні діячі класичної політичної економії (Д. Рікардо, Дж.С. Мілль та ін.), але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки до початку XX ст.

Суть закону Сея полягає в тому, що будь-яке виробництво зумовлює доходи, які витрачають на придбання товарів відповідної їм вартості, а сукупний попит в економіці завжди дорівнюватиме сукупній пропозиції. Зокрема, він зазначав, що продукт не може бути створений без того, щоб водночас він не породив ринку для інших продуктів на повну суму своєї вартості. Помилка вченого в тому, що пропозиція спричинює рівний їй попит лише в довготривалій перспективі. А у короткотерміновий відрізок часу диспропорції виникають унаслідок того, що одного товару в якийсь момент може не вистачати, а іншого виробляють більше, ніж потрібно, сукупна пропозиція не збігається із сукупним попитом.

У сучасній економічній літературі такий підхід характерний для неокласичного напряму — можливість автоматичного попередження серйозних потрясінь без втручання держави.

З'ясуємо причини "тривалої життєздатності" концепції Ж.Б. Сея про безперешкодну і повну реалізацію суспільного продукту та безкризове економічне зростання, втілене у так званому законі ринків. Варто звернути увагу на три обставини (про них йшлося ще у А. Сміта):

1) смітівський "природний порядок” припускав гнучкість цін і заробітної плати, взаємовигідний за пасивної ролі грошей обмін між працею і результатами своєї праці всіх суб'єктів ринку. Якщо ціни і заробітна плата пристосовувалися швидко, то короткотерміновий період, в якому ціни жорсткі, буде настільки коротким, що ним можна нехтувати для всіх практичних цілей. З урахуванням цього за законом Сен інший спосіб речей зовсім не прийнятний;

2) у законі ринків не передбачається будь-яке втручання в економіку ззовні; підтримувалася вимога мінімізувати бюрократичний за сутністю державний апарат, не допустити протекціонізм;

3) закон Сея передбачав поступальний розвиток ринкових економічних відносин у суспільстві на основі досягнень науково-технічного прогресу, а не катаклізми, котрі "обіцяв" С. Сісмонді у разі зменшення пріоритетної ролі в економічному житті країни учасників натурального господарства — ремісників, селян, кустарів.

Отже, квінтесенція закону ринків полягає в такому: якщо суспільство досягне усіх принципів економічного лібералізму і дотримається їх, виробництво (пропозиція) забезпечуватиме адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг в умовах смітівського "природного порядку" обов'язково спричинює доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються. Подібним чином закон Сея сприймали прихильники концепції економічного лібералізму, які вважали, що гнучке і вільне ціноутворення на ринку зумовлюватиме миттєву реакцію на зміни в кон'юнктурі господарства, буде гарантом саморегулювання економіки.

Звичайно, якщо припустити можливість бартерної економіки, в якій гроші — лише облікові одиниці і сукупний попит на них дорівнює цінності всіх товарів, котрі можна обміняти на гроші, то загальне перевиробництво справді було б неможливим. "Продукти платяться (купуються) за продукти" у внутрішній торгівлі так само, як у зовнішній — у цьому суть закону ринків Сея.

Слід зазначити, що практика ринкової економіки в цілому спростувала закон Сея. Разом із тим вона не може заперечити справедливість висновків, котрі вчений зробив із цього закону:

— чим більше в кожній державі виробників і чим багатоманітніше виробництво, тим різноманітніший і просторніший збут продуктів;

— та галузь торгівлі, яка процвітає, дає засоби купити, а таким чином, дає можливість і продати усім іншим галузям торгівлі, і навпаки, тобто збут одних товарів позитивно впливатиме на збут інших;

— потрібно допомагати споживачам отримувати більше заробітку, на який вони могли б купувати, тобто з метою розвитку виробництва варто стимулювати зростання і задоволення потреб.

У політичну економію та її історію Ж.Б. Сей увійшов також як автор теорії продуктивності трьох факторів виробництва (капіталу, праці, землі), що ґрунтується на положенні про визначальну роль корисності у створенні цінності. Зв'язок її з версією нетрудової теорії вартості А. Сміта, відповідність інтересам панівних класів, з одного боку, і постійна критика її марксистами — з іншого, сприяли широкому прийняттю та поширенню трифакторної теорії вартості Сея у немарксистській політичній економії. На думку вченого, у створенні вартості (відповідно — доходів) одночасно і рівноправно беруть участь всі фактори виробництва, кожен з яких надає корисну послугу в процесі виробництва і створює свою частку вартості (відповідно — факторний дохід). Тому власник певного фактора виробництва отримує свій дохід; капіталіст— прибуток, найманий робітник — заробітну плату, землевласник — ренту. Отже, питання про експлуатацію найманої праці капіталом знімається з порядку денного. Навпаки, на перший план виходить питання про взаємодію та взаємодоповнення діяльності власників кожного з факторів у процесі виробництва. Власник і робітник однаково потребують один одного, підкреслював Ж.Б. Сей, оскільки перший не може отримати жодного прибутку без допомоги другого.

Найвідоміший послідовник ідей Ж.Б. Сея — французький економіст Ф. Бастіа (1801—1850), який висунув і обґрунтував теорію послуг, а також концепцію економічної гармонії. В теорії послуг виробництво трактувалось як обмін послугами. Внаслідок такого обміну, на думку вченого, створювалася корисність — одна з частин сукупного продукту у вигляді товарів або послуг. Отже, ідея Ф. Бастіа подібна до ідеї Ж.Б. Сея: робітник створює певну корисність, що втілюється у готовому продукті.

На основі теорії послуг економіст розробив ідею утвердження економічної гармонії і вільного підприємництва. Він вважав, що капітал створюється у результаті намагань або відмов з метою отримання якої-небудь користі у майбутньому. Отже, поступитись капіталом — означає позбавити себе зиску, зробити послугу іншій особі. Той, хто зробив послугу, має право на одержання відповідної винагороди, яка може бути у вигляді орендної плати, ренти, процента та ін.

Ринкова економіка в ученні Ф. Бастіа — це справжнє царство волі й гармонії, оскільки члени ринкового суспільства "повинні надавати один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети".

Отже, всі атрибути капіталістичного устрою були реальністю. Франція впевнено рухалася до індустріальної цивілізації.

Поиск по сайту: