Інституціональні компоненти економічного зростання в Україні

Досвід високорозвинених країн переконує, що економічні інститути, які стимулюють економічне зростання, виникають за таких обставин:

1) коли політичні інститути надають владу групам, заінтересованим у широко розгалуженій системі інфорсменту прав власності;

2) якщо вони передбачають ефективні обмежувачі для дій можновладців;

3) коли не можна вилучати значну ренту від перебування при владі.

На початку XXI ст. багато вітчизняних та іноземних експертів звернули увагу на забуття і невдачі інституціональних реформ в Україні. Зрозуміло, що функціональність, надійність і ефективність створених протягом трансформаційного періоду українського суспільства інститутів заслуговує на критику. Проте слід врахувати, що окремі з них не мали в Україні історичного аналогу на відміну від низки країн Центральної та Східної Європи. У зв'язку з цим варто звернути увагу на ще один суттєвий момент — ендогенність як економічних інститутів, так і інститутів у ширшому розумінні, які принаймні частково детерміновані суспільством або його сегментами.

В Україні вважають, що формування нової інституціональної структури економіки почалося в 1990-х — на початку 2000-х років. Головними типовими критеріями у цій сфері є: приватизація, законодавство (обсяг і якість нового законодавства та правових інститутів), становище банківського сектору (рівень незалежності, ділових навичок і практики розміщення кредитних ресурсів, а також рівень нагляду і платіжної системи), роль уряду (його ринкова орієнтація й ефективне управління державним сектором). Сучасні економісти такий стандарт доповнюють різними оцінками якості корпоративного управління, економіко-правових чинників розвитку фінансових ринків та ін. У суспільстві помітно підвищився інтерес до проблем ефективності судової системи й інфорсменту в цілому.

Із завершенням становлення традиційних ринкових інститутів виникала проблема нормативно-практичного забезпечення стабільності інституціонального середовища. Слід розрізняти інституціональні угоди й інституціональне середовище. Для останнього поняття характерні такі головні компоненти, як загальна стійкість структур власності, які сформувалися, і правил присвоєння протягом усього періоду здійснення довготермінових інвестицій, політична і правова стійкість, дієздатність судової системи, культура контрактів і "зобов'язань, що викликають довіру".

У періоди трансформаційних змін сприятливе інституціональне середовище відіграє принципову роль. Складність полягає у тому, що протягом ще тривалого часу соціалістичні інститути об'єктивно зберігають значення (проблема соціалістичної спадщини). Навіть у першому десятилітті XXI ст. для України все ще залишається не розв'язаною проблема політичної нестабільності, слабкої влади та недостатньої взаємодії її різних гілок. Тому на перший план виходить дієздатність судової системи, інфорсмент контрактних прав і прав власності. Нині питання політичної стабільності — одне з найактуальніших. У контексті стійкості інституціонального середовища можна говорити про інституціональну кризу.

Незважаючи на визнання світовою спільнотою України як країни з ринковою економікою, вона не досягла відносної зрілості створених інститутів. Проте можна стверджувати про завершення першого етапу інституціонального розвитку, водночас визнаючи наявність "білих плям" у сфері формальних інститутів (насамперед право і державний інфорсмент). Ключовими завданнями є забезпечення стійкості сформованого інституціонального середовища й адаптивності створених інститутів. Тобто йдеться про "точну надбудову" відповідно до економічних реалій, які змінюються. Якщо немає адекватної інституціональної основи, економічне зростання матиме короткотерміновий кон'юнктурний характер.

Постприватизаційні "інституціональні пастки", що ускладнюють функціонування майнових відносин, стали наслідком не особливого лібералізму реформаторів, а швидше були зумовлені специфічними проблемами власне перехідної економіки:

1) значним розходженням між формальними правами власності і реальними можливостями контролю, браком серйозних санкцій, неефективністю процедур банкрутств, легальними та напівлегальними формами перерозподілу власності на користь осіб, які приймали політичні рішення тощо;

2) історичним сприйняттям інституту власності, що зумовило неефективність функціонування майнових відносин (вкладеної власної праці у власності дуже мало, тому вона не міцна і зневажається іншими).

Для сучасної України хронічною інституціональною проблемою залишається захист прав власності. Візьмемо за приклад "Криворіжсталь". Головна проблема тут полягала не в тому, що був первинний незаконний продаж, швидше за все його здійснили на формально законних основах, але, як не парадоксально, саме це створило основні ризики бізнесу з погляду захисту прав власності в Україні.

Невизначеність у перегляді підсумків приватизації залишається фактором психологічного тиску на великий бізнес. Жодну з конструктивних пропозицій політиків на початку 2000-х років — публічне політичне рішення про мораторій на перегляд підсумків у цілому, зниження термінів давності, диференціація можливих підходів до перегляду угод залежно від наявності кримінальної складової, ухвалення детальних правил націоналізації та ін. — не прийняли (або реалізували надто формально). Аналіз помилок і недоліків попередніх етапів приватизації є важливим для попередження помилок під час приватизації земельних надр, землі, енергетики, залізниць.

Потреба публічного політичного мораторію на перегляд підсумків приватизації стає все більш нагальною проблемою подальшого розвитку економіки України. Він має поширюватися на всі приватизаційні угоди за винятком тих, в яких були порушені діючі на той час законодавчі акти (як ознака корупції та кримінальної складової). Перелік останніх слід чітко визначити у спеціальному нормативно-правовому акті. За об'єктивності застосування правових актів на практиці таке рішення було б серйозним обмеженням намагань псевдолегального перегляду власності у великих масштабах.

У межах неоінституціоналізму важливою проблемою розвитку суспільства є формування адекватного інституціонального середовища у судовій гілці влади, ліквідація кризи державного правового застосування. Про її вияв свідчить і широкий спектр як мінімум малообґрунтованих судових рішень із різних корпоративних суперечок, і хронічна боротьба відомств за розширення контрольних повноважень, і виконання державними правоохоронними органами функцій приватного інфорсменту на комерційній основі. Стан судової системи України здебільшого коливається в межах від "неефективна і корумпована" (в системному плані) до "ринок судових послуг" і "катастрофічний стан". Країна тривалий час перебуває на етапі відтворюваної суперечності перехідного періоду: з одного боку, для припинення правопорушень потрібна система ефективного інфорсменту, з іншого — ефективність останнього об'єктивно знижується масовістю таких порушень. Отже, справа не тільки в неефективній судовій реформі, айв економічних і правових передумовах формування інституціонального середовища, яке безпосередньо пов'язане з "тонкою надбудовою" вже створених інститутів.

У перехідній економіці система поборів і хабарів часто суттєво впливає на рішення органів правопорядку. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що хабарі у судовій сфері, які відіграють роль побічних платежів, у деяких випадках сприяють реалізації прав власності. Разом із тим, за недосконалого законодавства і судового діловодства подібні платежі можуть провокувати рішення, що призводять до порушення зазначених прав. Проблема корупції має очевидний системний характер, непрямою ознакою чого (крім абсолютних оцінок) вважають формування своєрідного "табеля про ранги", який ґрунтується на порівнянні доходів на державній службі і в приватному секторі. Ротація відповідно здійснюється з урахуванням ренти, яку вилучають на державній посаді.

Важлива перешкода для розвитку ринкових відносин в Україні — брак імпліцитних (самостійно виконуваних) контрактів і неформальних норм поведінки, що передбачають довіру партнерів один до одного. Очевидно, що ця обставина призводить до надлишкового правового формалізму і зарегульованості.

Для сучасної перехідної економіки, в період утвердження ринкових принципів господарювання залишається гострою проблема ефективних неформальних інститутів. Зазначимо ті інституціональні складові, які перебувають на межі формальних і неформальних інститутів. Роль легальних (не належать до кримінальних) недержавних форм, які обслуговують інтереси відносно широкого кола економічних агентів, особливо значуща саме в умовах нестійкого інституціонального середовища (включаючи слабкі або не оптимальні функціонуючі державні форми). Насамперед це інститут саморегулювання.

В Україні становлення системи саморегулівних організацій (ССО) як принципової системи інфорсменту штучно обмежується державною владою. Про це свідчать брак відповідних законів про саморегулівні організації, стосунок державної судової системи до недержавних форм розв'язання суперечок і державних відомств до тих ССО, які претендують на незалежність своїх членів, та ін.

В умовах складної ситуації політичних реформ усе чіткіше виявляються можливості бізнес-товариства відстоювати власні інтереси перед державою. З одного боку, спостерігається загальна толерантність (безумовно, суто демократична) великого українського бізнесу до різних новацій держави (наприклад, домовленість про ціни на нафтопродукти з нафтотрейдерами), з іншого — об'єднання підприємців, фактично прийнявши запропоновані державою правила гри, відіграють роль прохачів, а не самостійної політичної сили. Найцивілізованішим варіантом розв'язання цієї проблеми може бути політична партія, яка б виражала інтереси незалежної української буржуазії (причому не тільки великої). Піднятися до такого рівня могла б і нині функціонуюча партія промисловців і підприємців, але для цього потрібно створити умови для незалежного від влади бізнесу.

На сучасному етапі розвитку економіки важливим є завдання створити один із головних інституціональних компонентів економічного зростання — ефективну модель корпоративного управління. У країні вже частково сформувалася розгалужена інфраструктура в галузі корпоративного управління: підрозділи в міжнародних фінансових та інших організаціях, рейтингові агентства, асоціації із захисту прав інвесторів тощо. Проте для органів державної влади характерні або непряме гальмування позитивних змін на рівні компаній ("негативні сигнали" для інвестиційного клімату в цілому, властиві для середини першого десятиріччя 2000-х років), або хронічне відставання під час вирішення нагальних питань безпосередньо у сфері корпоративного управління (не ухвалено відповідного законодавства). Не можна заперечувати і надто високу залежність активності держави у цій сфері від інтересів конкретних персоналій. Проте процеси, що тривають в Україні, — концентрації акціонерного капіталу, об'єднання підприємств і реорганізація вже створених бізнес-груп (холдингів), внутрішня і міжгалузева експансії, забезпечення доступу до зовнішніх джерел фінансування за кордоном — стали головними тенденціями інституціонального розвитку корпоративного сектору на початку XXI ст.

Подальший розвиток такого сектору потребує внесення суттєвих змін у систему прийняття рішень: перехід від рішень за партнерським принципом (тільки у колі фактичних партнерів, яких повністю контролюють бізнес-групи) до справді корпоративного (з урахуванням думок зовнішніх акціонерів (аутсайдерів), як правило, іноземних із пакетом акцій від 3—4 %). Очевидно, появу таких аутсайдерів у групі ініціюють власне партнери, що може бути наслідком масової приватизації або проміжним результатом корпоративного захоплення. Це новий тип аутсайдерів у системі українського корпоративного управління. Тому варто розвивати тенденцію, яка спостерігається у низці великих приватних компаній — перехід від олігархічних до публічних корпоративних принципів. її розвиток відповідно сприятиме зростанню попиту на новації у сфері корпоративного управління. Проте сприйняття компаніями новацій у сфері корпоративного управління має об'єктивні обмеження:

1) структура великих корпоративних груп, що формуються в українському економічному середовищі (в тому числі міра їх прозорості) і перебувають у рамках програм реструктуризації, значною мірою зумовлена конкретним етапом розвитку підприємства (групи підприємств), при цьому розвиток стандартів корпоративного управління безпосередньо пов'язаний з уявленнями власників про ту чи іншу реорганізаційну і довготермінову стратегію компанії;

2) кількісний розрив між компаніями — "адептами" новацій корпоративного управління, і тими, хто недостатньо уявляє цей процес, а для ліпшої підготовки рядових компаній до новацій потрібно переконати їх у значущості переваг і принципів (стандартів) ефективного корпоративного управління;

3) позитивні зміни поки що пов'язані насамперед із кількісними аспектами (збільшується обсяг інформації, яку розкриває фірма, чисельність незалежних директорів і комітетів у раді директорів та ін.), а не з якісними (мінімізація ризиків порушення прав миноритаріїв, оптимізація органів управління, дивідендна політика, внутрішній контроль, бенефіціарні власники та ін.), що певною мірою пов'язано з більшою орієнтацією багатьох компаній на пошук позикового капіталу, ніж на неборгове акціонерне фінансування.

Ступінь ринкового розвитку визначається тим, яку частину інформації ринок може отримати за допомогою децентралізованих механізмів. Чим більше розвинутий ринок, тим більший обсяг інформації, яку подає про себе фірма в регулярному режимі, і тим вона надійніша. За наявності низки проблем корпоративне законодавство України можна вважати розвинутим, проте тільки правових новацій для підвищення рівня корпоративного управління недостатньо. Важливе значення в українській ситуації мають внутрішні корпоративні ініціативи і корпоративна культура. Якщо остання потребує певного тривалого часу, то конкретні ініціативи на рівні українських компаній повинні мати об'єктивні умови — наміри чи дії державної влади (загальний стан справ у сфері захисту прав власності). Політичні чинники суттєво впливають на розвиток якісних новацій (прозорість структури власності, бенефіціарні власники, фінансова відкритість та ін.). На жаль, немає корпоративних інфраструктур, які забезпечують корпоративний імідж (кодексів, внутрішніх регламентів, квот для незалежних директорів, комітетів, корпоративних секретарів та ін.). Відповідно в найближчій перспективі для інфраструктурних новацій в Україні буде властивий лише косметичний характер. Нині деякий інерційний попит на новації має відносно вузьке коло другорядних компаній, які готові вийти на фінансовий ринок України.

Розвиток фінансових відносин може стати навіть контрпродуктивним, таким, що підриває стимули перебудови застарілих господарських відносин. Механізми фінансового ринку можуть чинити дисциплінуючий вплив на поведінку учасників господарського процесу за умови, що відомі не тільки макроекономічні передумови (ліквідація бюджетних дефіцитів, стабілізація цін та ін.), а і відповідні мікроекономічні умови: "культура контрактів", інфорсмент прав власності та контрактних прав, формування фінансових інститутів, що мають довготермінові цілі, забезпечення прозорості відносин власності і господарських угод.

Слід пам'ятати, що не обсяг ринкової капіталізації, а ліквідність ривку цінних паперів позитивно корелюють із темпами економічного зростання. Для фондового ринку України у перехідному періоді характерним є нижчий рівень ліквідності. Розмитість відносин власності, невідповідний захист прав власності та контрактних прав, "викривлений" шлях кредитних потоків і ненадійність банківських послуг обмежують ту роль, яку механізми фінансових ринків могли б відігравати в інституціональній структурі її перехідної економіки.

Економічне зростання протягом 2000—2007 рр., відносна стабільність макроекономічної ситуації загалом позитивно відобразилися і на становищі ринку цінних паперів. Проте поки що немає підстав для оптимістичної оцінки середньо-термінової перспективи розвитку українського фондового ринку. Як і в попередні роки, він неспроможний адекватно виконувати функції переливання інвестиційних ресурсів. Для нього характерна низка диспропорцій та особливостей: значна частка металургійних компаній у загальній капіталізації; висока капіталізація ринку (фактично домінує кілька емітентів); об'єктивна обмеженість можливих джерел фінансування корпорацій та недооцінювання ринком багатьох компаній; тенденція до боргового характеру ринку та ін.

Прихід аутсайдерів-нерезидентів на ринок акцій (у 2005 р. вклад нерезидентів становив 70 %) не сприяв значним якісним змінам. Невирішеність питань захисту прав власності та зручного для нерезидентів режиму валютного регулювання призвела до зниження конкурентоспроможності внутрішніх акцій та переміщення центрів ліквідності за угодами з ними на глобальні ринки і зі стабільнішою юрисдикцією.

За оцінками ЄБРР і багатьох економістів в Україні, як і в більшості країн із перехідною економікою, законодавство у сфері процедури банкрутства розвинуте слабше, ніж в інших сферах комерційного права, особливо це стосується ефективності його застосування. Швидка процедура банкрутства допомагає запобігти витратам, які могли б зашкодити як боржникові, так і кредитору, а також перевантажити судову систему. На практиці слухання у справах про банкрутство часто є затяжними і безрезультатними. Потрібно поліпшити і кваліфікацію зовнішніх управляючих, яких призначають, а також їх повноваження. З періоду прийняття Закону "Про банкрутство компаній" не було значних його вдосконалень. Інститут банкрутства в Україні поки що не можна розглядати як стабільний і ефективний механізм, спроможний на оздоровлення й управління фінансів компаній, хоча і сформувалися усі головні складові інституту неспроможності.

До домінуючих тенденцій початку XXI ст. належать: посилення експансії державної влади; намагання встановити (розширити) контроль за основними фінансовими потоками економіки і більше забезпечити залежність бізнесу від державних інститутів, незважаючи на декларовані програми дерегулювання, адміністративної реформи і приватизації. Формування таких подвійних стандартів, доповнених різними правилами ринкової гри для різних кланових учасників, створює значні перешкоди як на шляху становлення сприятливого інституціонального середовища в цілому (в межах критеріїв, зазначених вище), так і для локальних інституціональних змін у сфері захисту прав власності, корпоративного управління, фінансових ринків, бюджетних обмежень тощо. Знижується ефективність дії ринкових механізмів і обмежується простір економіки. Хоча довготермінові завдання забезпечення стійкості й адаптивності інституціонального середовища (стосовно ринкових механізмів) є актуальними, проте для України безперечним пріоритетом залишається формування базових передумов для їх реалізації — законодавчого, процесуального, судового і регулятивного забезпечення єдиних ринкових правил.

Поиск по сайту: