Функції держави в новій постіндустріальній економіці

Нові сучасні умови суспільного розвитку, для якого визначальними є формування інформаційних технологій, масова реалізація (аж до рівня домогосподарств і окремих робочих місць) комп'ютерів, утворення мереж як нового принципу технологічної організації, створюють додаткові можливості для переходу до наднаціонального принципу організації економічного, суспільного і державного життя. Розвиток інформаційних (постіндустріальних) технологій дає змогу по-новому формувати всю систему організації обліку, контролю, прийняття рішень і здійснення інших управлінських функцій у державі на національному рівні.

Поєднання різних структурних ланок сучасної економічної, соціальної та політичної системи б єдину матрицю громадянського суспільства, постіндустріальної "держави-етнокорпорації" (держави-мегахолдингу) зумовлене й іншими важливими змінами.

1. Зміна власне складових економіко-політичного і соціального життя. Як показують дослідження неоінституціоналістів, змінюється роль головних системоутворювальних складових у формуванні та функціонуванні постіндустріальної економіки (як споживчого центру), сім'ї (як первинного осередку соціо-постіндустріальної організації) й інститутів держави (як політичного інституту та "арбітра” у вільній ринковій грі фірми з принципово іншими секторами). Наприклад, домогосподарство і сім'я в інформаційній економіці перетворюються на первинний осередок виробництва. Проте не як розсіяна мануфактура XV— XVIII ст., а у формі так званого електронного котеджу, інтегрованого через єдину інформаційну систему як у функціонування окремих корпоративних систем, так і в діяльність постіндустріальної "держави-етнокорпорації” (у випадку її формування).

2. Перехід до університетських наукових центрів, інших структур економіки, що Ґрунтуються па знаннях, як основних центрів соціальної (а отже, і економічної, духовної та ін.) організації створює нові можливості розвитку цілісної державно-корпоративної організації. У нових умовах вона має будуватися вже не як попередня бюрократично-централізована піраміда, а як складна мережа з поліморфною організацією її "інтелекту". Управлінська підсистема постіндустріальної "держави-етнокорпорації" набуває полі центричної форми, делегуючи значні інтелектуальні (аналітико-інформаційні, контрольні тощо) функції своїй дисперсній мережі (розосереджених по університетах, лабораторіях, дослідницьких центрах, навіть приватних котеджах інтелектуалів, які об'єднані інформаційно-комунікаційними технологіями в єдину мережу).

3. В інформаційному суспільстві процес управління потребує значно більшого, ніж раніше, зосередження на аналітико дослідницьких процесах, що пов'язано з поступовим витісненням репродуктивної праці творчою за паралельного збагачення змісту праці та рухом до "суспільства професіоналів". Такі зміни мають принципове значення передумови для інтенсивнішого заохочення громадян до управління справами постіндустріальної "держави-етнокорпорації".

4. Зміна найсуттєвіших принципів організації людського суспільства потребує і зміни особистості — переходу від раціональної економічної людини до домінування творчих функцій у діяльності та розвитку людини творця. Нове суспільство створює передумови для нової поведінки людини як активного агента соціального життя разом з його складовими: економікою, політикою, культурою та ін. на рівні держави загалом, а не тільки в межах своєї сім'ї (домогосподарства) або максимум фірми. Така нова поведінка може супродоводжуватися характерними для постіндустріальної економіки новими цінностями і стимулами діяльності людини-творця. Серед них визначальними є умови самореалізації, максимального визначення результатів творчості, власне вільний гармонійний розвиток особистості. Тобто має бути взаємозв'язок: людина-творець, з одного боку, стає активним агентом-творцем нового типу держави (ширше — економічної, соціальної тощо організації), з іншого — відтворюватиметься такою державою.

Найбільш значущі з розглянутих змін у постіндустріальному суспільстві — виникнення якісно нового принципу організації економічного і соціального життя взагалі. Якщо для індустріальної ринкової економіки були типовими принципи раціональності та матеріального прогресу, то для нової епохи постіндустріальної "держави-мегахолдингу" ними стають органічна цілісність і оптимальність. Такі принципи зумовлені всіма змінами в технологічній, економічній і соціальній організації суспільства, де автоматизоване машинне виробництво змінюють комунікаційно-інформаційні мережі. Ринкову або бюрократично-централізовану економіку, що ґрунтується на відокремленості виробників, змінює інтегровано-цілісна система, яка об'єднує індивідів-професіоналів й об'єднані в холдингову структуру корпорації в мережу, якою управляє корпоративна за своєю суттю постіндустріальна держава-мегахолдинг. Тоталітаризм традиційної держави змінюється представницькою демократією постіндустріальної держави, що базується на економічно гарантованих правах громадянина-акціонера, і прямою демократією громадянського суспільства.

Соціально-економічна і політична форми постіндустріальної держави-мегахолдингу створюють значний простір для розвитку постіндустріальних духовних, економічних, соціальних і національних технологій. Це пов'язано з тим, що формування єдиного макросередовища, що ґрунтується на демократичних, а не авторитарних початках, дає змогу значно повніше, ніж раніше, реалізувати всі головні імперативи і виклики постіндустріальної економіки.

Основними функціями держави в нових умовах економіки є такі:

Держава є "активатором" і гарантом розвитку високих технологій, знань та інформаційних мереж. Це найважливіша функція в умовах постіндустріального розвитку держави, оскільки вона відіграє роль одного з головних агентів, які забезпечують випереджальний розвиток основних сфер прориву до нової якості технологій. Через систему своїх впливів та інструментів держава може і має сприяти вирішенню таких завдань:

1) розвивати таку сферу відтворення творчого потенціалу громадян (головного ресурсу інформаційної економіки), як система безперервної високоякісної освіти;

2) розширити суспільство інформації, тобто активізувати створення, гарантувати загальну доступність, стабільність, функціонування і демократичність інформаційних мереж;

3) визначити пріоритетні напрями розвитку високих технологій та сприяти здійсненню інвестицій у цій галузі.

Держава як інститут, який сприяє розв'язанню глобальних проблем. У сучасному світі проблеми глобалізації неможливо вирішити без участі держави, міжнародних змін і наддержавних інститутів, а також інститутів громадянського суспільства. Більше того, активне сприяння розв'язанню системи глобальних проблем людства стає найважливішою функцією в умовах розвитку постіндустріальної економіки. Для цього потрібні зусилля у межах широкої міжнародної кооперації та у взаємодії з багатьма неурядовими організаціями.

Держава як виробник суспільних благ. У постіндустріальній економіці, де держава є агентом виробництва високих технологій та інших суспільних благ, її значення збільшується. Держава виконує це вкрай важливе завдання краще, ніж приватний бізнес.

Держава як інвестор. Якщо в ринковій економіці ця галузь діяльності держави була незначною, то в умовах різкого зростання ролі всіх сфер, які традиційно й обґрунтовано перебувають під опікою держави (наука, освіта, культура, збереження і поширення знань), інвестиційна діяльність держави суттєво розширюється.

Держава як соціальна технологія. Із цього приводу представники постіндустріалізму зазначають, що від самого початку інститут держави розвивався з метою розв'язання проблем законодавства, правопорядку й оборони. І нині наявна значна кількість поглядів, які зводяться до того, що функції держави мають обмежуватися законодавством, забезпечувати правопорядок і оборону. На ранніх стадіях постіндустріального суспільства більшість нових технологій може потребувати великих ризикових інвестицій. Невизначеність і тривалість окупності відволікають приватний сектор від намагань створити ризикові амбіціозні підприємства. Держава може мати як надійну фінансову базу, так і різноманітні економічні мотиви, взяти на себе такі інвестиції та виправдати їх, а також бути інструментом економічної політики. Наприклад, державна фіскальна політика є намаганням, нехай не завжди успішним, управляти економікою таким чином, щоб досягти максимального ефекту для всіх.

У ринкових умовах важливо організувати цю активність держави так, щоб вона поєднувала достатність і приватного, і державного підприємництва. Як зауважує Т. Стонер, найбільш гостро необхідна для руху до інформаційного суспільства інтелектуальна структура. її основою є розвиток системи освіти, науки і дослідництва. Без освіти нереально набути багатьох навичок для управління постіндустріальною економікою. Державні витрати на освіту класифікують як інвестиції: освіта створює інтелектуальну інфраструктуру як для індустрії знань, так і для вкладання інформації в інші сектори економіки.

Отже, держава в умовах постіндустріального суспільства стає не більше (але і не менше) ніж "акселератором", що забезпечує прискорений техніко-технологічний розвиток постіндустріальної соціально-економічної системи, і гарантом стійкості функціонування та розвитку технологічного способу виробництва за визначеними "правилами". При цьому власне "виробництво" людського капіталу (творчо обдарованих людей, професіоналів), високотехнічної продукції, інформації тощо має здійснюватися у межах широкого спектру різноманітних мереж, які охоплюють індивідів, невеликі та середні фірми і такі одиниці, як творчі колективи, що працюють, наприклад, за грантами, власне кооперацію та їх об'єднання. Корпоративні структури можуть об'єднуватися в мегахолдинги, де відіграватимуть роль дочірніх структур стосовно "держави-етнокорпорації".

Фінансово-економічна криза, що розпочалася в Україні 2008 р., значно погіршує перспективи виходу економіки країни з трансформаційної кризи. У першому кварталі 2009 р. ВВП України знизився порівняно з 1990 р. майже до 61,5 %, приблизно досяг рівня 2004 р. (61,0 %) і 2005 р. (62,7 %). Згідно з прогнозами у 2012 р. ВВП країни становитиме приблизно 71,2 % до 1990 р.

Незважаючи на значне зменшення чисельності населення України в останні 20 років, її ВВП на одну особу (за ПКС) зменшується порівняно із середньосвітовим. У 1990 р. ВВП України на одну особу перевищував середньосвітовий показник на 11 % (Україна — 5433, світ — 4890 дол. США), а у 2006 р. ці показники становили відповідно 6224 і 9316 дол. США, тобто ВВП України на одну особу став уже на 33 % меншим за середньосвітовий.

Конвергенція. У другій половині 90-х рр. XX — на початку XXI ст. як теоретична альтернатива ринковим перетворенням, що здійснені до цього часу, поширилася концепція конвергентного шляху розвитку. Згідно з нею тривала трансформація у напрямку поєднання суспільних та індивідуальних (корпоративних) інституціональних начал може привести до створення "оптимальної", "симбіозної" макросоціальної системи. Прихильники концепції звертають увагу, як правило, на чотири важливі історичні обставини.

1. Поява у першій половині 60-х років минулого століття теорії конвергенції, представники якої (Я. Тінберген, Р. Арон, Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.) заявляли про зустрічні процеси використання елементів соціалізму в капіталістичній економіці та запозичення елементів капіталізму в соціалістичній економіці.

2. Розгляд конвергентного шляху розвитку як однієї з можливих альтернатив докорінного перетворення соціалістичного ладу ще у період "перебудови" 80-х років. Констатація нездійсненності такого вибору внаслідок невдач у проведенні господарських реформ, помилок партійно-державного керівництва у галузі внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

3. Відсутність фактичного підтвердження трактування конвергенції як процесу безпосереднього поєднання переваг капіталізму і соціалізму.

4. Визнання неможливості у чистому вигляді інтеграції економічних, політичних, культурних порядків, що властиві реальному капіталізму і реальному соціалізму, в одній соціально-економічній системі. Як вирішальний доказ, використовується посилання на розвал світової системи соціалізму на межі 1990-х років.

Тому в ході ренесансу ідеї конвергентного розвитку її прихильники підкреслюють принципову відмінність поняття конвергенції між різними соціальними системами, що передбачає інтеграцію їх різних інституціональних порядків, від поняття внутрішньосистемної конвергенції.

На думку професора А. Мартинова, суть цього поняття полягає в узгодженні та максимальному взаємному доповненні інституціональних механізмів, що опосередковують процеси саморегулювання і суспільної регуляції у межах певної макросоціальної системи з урахуванням її фактичних взаємодій з іншими системами. Йдеться про гармонічне поєднання інститутів приватної власності та вільного контракту (і ринкового, і політичного), з одного боку, та інститутів суспільної власності і суспільної, насамперед державної, координації, — з другого боку. Тобто, феномен внутрішньосистемної макросоціальної конвергенції прямо пов'язаний з можливістю досягнення рівноправного співіснування базових інституціональних інститутів саморегулювання і суспільної регуляції.

У концепції конвергентного шляху розвитку важливе місце відведено розгляду ознак реального становлення конвергентних макросоціальних систем, що виступає противагою досить поширеній думці про соціальну конвергенцію як черговий утопічний проект оптимального суспільного устрою. Особливий інтерес викликає обговорення можливостей розвитку Китаю у майбутньому шляхом конвергенції. Авторитетні китайські фахівці пов'язують продовження еволюційно орієнтованої інституціональної трансформації з проведенням так званого помірного ринкового курсу. Він орієнтований на досягнення високих стійких темпів економічного зростання на основі поєднання ринкових і державних регулювальних механізмів і при здійсненні великомасштабних інвестиційних програм та проектів з участю держави. Послідовне продовження такого курсу робить можливим для Китаю поступовий перехід до конвергентного шляху розвитку.

У пострадянських країнах, насамперед Україні й Росії, прибічники такого переходу акцентують увагу на його потенціальних перевагах з погляду інституціональної ефективності і умовах можливої реалізації. Трансформаційний поворот на шлях внутрішньосистемної конвергенції розглядається як принципово можливий насамперед за таких умов: зміні співвідношення сил на політичній арені, формуванні потужної політичної коаліції сил, що близькі за своєю орієнтацією до соціал-демократії на національному ґрунті і спроможні взяти на себе відповідальність за майбутнє країни; поєднанні реформ зверху та громадянської ініціативи знизу; опорі на широкі соціальні верстви населення. За умови ефективного використання цього потенціалу соціальної підтримки стане можливим подолання наявних економічних, політичних та інших інституціональних вад на строго правовій основі без революційних потрясінь.

Поиск по сайту: