Транснаціональні корпорації (ТНК)

Ще одна характерна ознака післявоєнного періоду — стійкий розвиток міжнародної торгівлі та розширення потоків капіталів. Виробництво, організоване на новітніх технологіях, наштовхувалося на вузькість національного ринку у процесі реалізації продукції, тому країни намагалися вивезти її за кордон. Збільшення обсягів міжнародної торгівлі відбувається шляхом не лише розширення експортного виробництва в країні, а й експорту капіталу в інші країни для будівництва підприємств, які б створювали ці товари. Посилюється спеціалізація виробництва, що призводить до перетворення великих сучасних компаній на вертикально інтегровані й диверсифіковані концерни: різні етапи створення продукту розміщені в різних країнах. Сучасні компанії перетворюються на ТНК. При цьому інвестування набуває форми прямих капіталовкладень. Уже наприкінці 80-х років понад 40 % світової торгівлі становили по суті внутрішньовиробничі поставки ТНК.

За даними ООН, у 2000 р. у світі налічувалося більше 65 тис. транснаціональних корпорацій (ТНК), у яких працювали понад 74 млн осіб. Кожна з ТНК діяла не менш ніж у шести країнах. Іноземних філій нараховували понад 850 тис. При цьому на території промислово розвинутих країн розміщується більше ніж 80 % материнських компаній і майже 33 % афілійованих; у країнах, що розвиваються, — відповідно 19,5 і майже 50, у колишніх соціалістичних державах — приблизно 0,5 і 17 %. Щорічний чистий прибуток кожної з найбільших корпорацій фактично дорівнює річному бюджетові України.

Нині ТНК контролюють понад 50 % світового промислового виробництва, 67 — міжнародної торгівлі, понад 80 — патентів і ліцензій на нову техніку, технологій та ноу-хау, майже 90 % — прямих закордонних інвестицій. Практично всю торгівлю сировиною на світових ринках контролюють ТНК, у тому числі 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною рудою; 85 % — міддю, бокситами; 80 — оловом, гасом; 75 — натуральним каучуком, сирою нафтою.

Як правило, ТНК — багатогалузеві компанії, діяльність яких широко диверсифікована. Наприклад, кожна з 500 найбільших ТНК США має в середньому підрозділи в 11 галузях, а найпотужніші охоплюють 30—50 галузей. У групі 100 провідних промислових компаній Великої Британії багатогалузевих— 96, Італії — 90, Франції — 84, Німеччини — 78.

Подальше посилення економічної могутності ТНК здійснюється за рахунок численних злиттів і поглинань, що свідчить про централізацію та концентрацію капіталів у глобальному масштабі з метою домінування на світових ринках. Відбуваються глобальні процеси переділу світового ринку в різноманітних галузях. Природно, що в таких умовах ТНК вимагають від уряду уніфікації правил міжнародної гри, ліквідації перешкод на шляху вивезення товарів, послуг, капіталу та міграції робочої сили. Особливо цей процес поширився у 80—90-х роках, коли уніфікація і лібералізація охопили всі сектори, котрі обслуговують діяльність міжнародних гігантів.

Проникнення ТНК в інші країни супроводжується привнесенням у них нових знань, технології виробництва й виробничих відносин. За підтримки національних урядів руйнуються соціальні структури традиційних суспільств і міжнародні корпорації змінюють їх відповідно до "міжнародних стандартів". Побутова культура і цінності в різних регіонах світу стають щораз більше схожими. З'явилися міркування про велетенський "плавильний казан" глобалізації.

Прискорення цього процесу в сучасних умовах ускладнюється різними рівнями будівництва національних держав. Більшість країн світу, в тому числі Україна, проходять етап становлення, а потім — розвитку державності, тоді як високорозвинуті країни вже вийшли за ці межі. Незважаючи на значну відмінність економіки передових країн — США, Німеччини, Японії, що доповнюється різними національними і культурними традиціями, у подальшому розвитку вони стають подібними. Цій уніфікації економіки сприяють потужні потоки капіталу між країнами, що потребують єдиних правил гри.

Для післявоєнного періоду характерне також посилення ідеології інтернаціоналізації та консолідації, чому сприяв розвиток продуктивних сил, який щоразу більше потребував активного обміну між багатьма країнами та уніфікованих правил гри на міжнародному ринку. Від переговорів на двосторонній основі, що створювало різні умови для експорту або імпорту одного й того самого товару, країни перейшли до міжнародних угод. Тому 30 жовтня 1947 р. 23 країни підписали у Женеві Генеральну угоду про тарифи і торгівлю (ГАТТ), спрямовану на впорядкування міжнародної торгівлі й максимальне зняття (в ідеалі й на повну ліквідацію) митних перешкод та інших обмежень. Це неурядова організація, в якій для всіх учасників діють однакові правила і в межах якої ведуть багаторічні багатосторонні переговори стосовно зниження тарифів та ліквідації імпортних квот у міжнародній торгівлі.

Найрезультативнішим був восьмий раунд переговорів у 1986 р. в Уругваї (м. Пунта-дель-Еста), на якому поставили завдання повністю ліквідувати бар'єри у торгівлі текстильною продукцією і послугами та створити єдину систему захисту інтелектуальної власності. Це по суті стало практичною реалізацією ідеї про створення єдиного економічного простору в світовому масштабі. Поступово формується єдина світова структура виробництва, що потребує структурної перебудови національних господарств у багатьох країнах світу. Адже зняття торгових обмежень і заборона державам субсидувати виробництво продукції національних підприємств, сільського господарства багатьох країн призведуть до занепаду та скорочення обсягів цього виробництва.

Діяльність ГАТТ значно сприяла тому, що нині тарифи становлять лише 5 % імпорту, оподатковуваного митами, тоді як у міжвоєнний період вони іноді перевищували 50 %. Складність і масштабність проблем, що виникли перед організацією, потребували її реорганізації. У березні 1994 р. ухвалили рішення про перетворення її на Світову організацію торгівлі (СОТ), до складу якої автоматично ввійшли країни — члени ГАТТ (Україна стала її повноправним членом у 2008 р.). Незважаючи на інтернаціональність, структура організації залишається здебільшого "представницькою" — члени беруть участь як представники своїх урядів, рішення приймаються більшістю голосів (передбачаючи пункти уникнення країною відповідальності). Зміни були спричинені необхідністю регулювати не тільки рух товарів, а й послуг, особливою увагою до інтелектуальної власності. Високорозвинуті країни, котрі перебували на етапі становлення постіндустріального суспільства, генерують нові знання та інформацію, на які витрачають великі кошти. Виробники нових інтелектуальних продуктів заінтересовані в тому, щоб окупити свої значні витрати й захистити права власності.

Інтеграція

Важливим чинником розвитку економіки в післявоєнний період була інтеграція в різноманітних формах. Країни-сусіди з інтенсивним торговим обміном і приблизно зістав ним рівнем господарського розвитку утворювали зони вільної торгівлі. Наприклад, з 1 січня 1948 р. за рішенням урядів Бельгії, Нідерландів та Люксембургу, котрі перебували у вигнанні в Лондоні (1944), створили митний союз (відомий під назвою Бенілюкс). У його межах вже у 1949— 1950 рр. ввели обмеження на імпорт промислової продукції, а до середини

50-х років у межах Бенілюксу зняли перешкоди для вільного руху капіталів і міграції робочої сили. За даними ГАТТ/СОТ, у середині 90-х років XX ст. у світі нараховували понад 30 різних інтеграційних угруповань (зони вільної торгівлі, митні союзи "спільні ринки", економічні союзи). До них належали як середньо-розвинуті, так і могутні інтеграційні угруповання (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН та ін.), у межах яких переміщення фінансових і трудових ресурсів було практично лібералізовано. Отже, у світі в другій половині XX ст. міждержавні зв'язки почали перетворюватися на міжнародну економічну інтеграцію.

Міжнародна економічна інтеграція — процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку стійких взаємозв'язків та поділу праці між національними господарствами, взаємодія їх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах. Для неї характерні:

1) планомірна зміна структури окремих країн, координація співпраці держав, узгодження асортименту продукції в країнах співдружності, а також спільне використання науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці;

2) формування й удосконалення міжнародної співпраці, що поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

3) активізація ролі внутрішньої економічної політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв'язків з іншими країнами.

Прикладом найдосконалішої нині інтеграції може бути поступальний рух розвитку Європейського Союзу, на порядку денному якого потрібно розглянути питання не тільки зняття всіх обмежень на торгівлю, а й формування єдиного парламенту та уряду. Стосовно країн, котрі не входять до складу Союзу, всі його члени здійснюють, як правило, єдину митну політику, внаслідок якої для перших виникають менш сприятливі умови.

Поиск по сайту: