Розвиток українських земель

Своєрідністю розвитку економіки характеризувалися й захоплені Російською та Австро-Угорською імперіями українські землі. На відміну від інших колоній світу, українські землі з їх приєднанням розглядали як частину Росії та Австро-Угорщини. Саме тому економіка розвивалась наприкінці XIX — на початку XX ст. як частина загальноімперського економічного комплексу (Росії — східноукраїнські землі та Південь, Австро-Угорщини — західноукраїнські). Проте загальні тенденції відносин колоній і метрополій виявлялись у здійсненні економічної політики щодо українських земель.

Вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо були основою економічних інтересів промисловців метрополії (Росії). Це суттєво вплинуло на структуру і розвиток промислового потенціалу Східної та Південної України. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей приєднаних земель стала економічна криза 1900— 1903 рр., що відбувалася в Російській імперії, як і в більшості країн світу. Криза і вихід з неї загострили конкуренцію та поглибили поляризацію підприємств, змусили буржуазію максимально сконцентрувати й об'єднати сили.

Особливо активно цей процес відбувався в період нового промислового підйому 1909—1913 рр. У цей час посилилась концентрація виробництва: на підприємствах України з чисельністю більше 500 осіб працювало понад 54 % усіх робітників.

Незважаючи на колоніальний характер краю, економічне зростання було властиве і для економіки України. Сприяли цьому такі чинники:

— підвищення купівельної спроможності населення (під час революції 1906—1907 рр. працівники добилися підвищення заробітної плати на 15 %, у середньому вона становила 238 руб. на рік; селяни — скасування викупних платежів);

—розвиток внутрішнього ринку (торговельний обіг за цей період збільшився у 1,5 разу);

— столипінська аграрна реформа, високі врожаї у сільському господарстві протягом 1909—1913 рр. (за винятком 1911 р.);

— збільшення товарності сільськогосподарської продукції (особливо на Півдні Україні), що дало змогу вивозити зерно на зовнішній ринок, на якому ціни на хліб зросли на 35 %;

— зростання чисельності міського населення майже в 2,5 разу.

Донбас відігравав провідну роль не лише в металургії, а й у кам'яновугільній промисловості. Природні ресурси України безжалісно експлуатували у Російській імперії.

Коли Росія перебувала на етапі імперіалізму, утвердилось панування монополістичного капіталу й на підприємствах України. Значна частина російських синдикатів, які вважали головною формою монополістичних союзів, підпорядковувала собі українські заводи. Такі синдикати, як "Продамет" (1902) у чорній металургії, "Трубопродаж" (1902) у трубопрокатному виробництві, "Нобельмазут" (1903) у нафтовій промисловості, "Цвях" (1903) — підприємства, що спеціалізувалися на виготовленні дроту та цвяхів, та інші, контролювали 80 % українського виробництва продукції. Здійснювали "переливання" капіталу з економіки країни насамперед в економіку центру Росії.

В українську економіку проникав і капітал інших країн. У вугільній промисловості 63 % основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90 %. Могутній синдикат "Продвугілля" (1904) об'єднував 75 % добування вугілля Донбасу, його фактично повністю контролювали французькі інвестори. Пізніше вів встановив контроль над об'єднаннями, які реалізували кам'яне вугілля в Сибіру, Польщі, на Уралі. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не лише Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії" адже місцевого виробника витісняли з ринку, а більшу частину прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозили за кордон.

Характерна ознака промисловості — її повна підпорядкованість імперському центрові, котрий вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що в 1913 р. лише 15 % українських промислових підприємств виготовляли готову продукцію, а решта давали продукцію для створення кінцевих товарів у Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території зосереджувався великий промисловий потенціал (69 % загальноросійського виробництва чавуну, 57 — сталі, 58 — прокату, 20,2 — усієї продукції машинобудування та металургійної продукції), вона все-таки залишалася сільськогосподарським регіоном імперії. В селах проживало 80 % населення.

Фактично одноаспектний, колоніальний характер мав товарообмін. Готові товари, що довозили з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і шляхом нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін на перевезення вантажів залізницями було таким, що вигідніше вивозити продукцію за межі України, ніж доставляти її на власній території.

Централізовані капітали Росії спрямовували в основному тільки в регіони, які становили економічний інтерес для її промисловості, що призвело до нерівномірності розвитку українських регіонів. Лівобережжя, де зберігалося кріпацтво, помітно відставало від інших регіонів. Посилювалася спеціалізація промислових районів. Донбас вважали центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової.

Значний вплив на розвиток сільськогосподарського сектору України мала столипінська аграрна реформа, у результаті якої сільську общину позбавили права бути єдиною незаперечною розпорядницею перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об'єднання земельних угідь, що належали їм, але розміщувались у різних місцях, в одне рівноцінне, що називалось "відрубом", а той взагалі виселитися за межі села і створити окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав відрубникам і хуторянам грошові кредити для господарського облаштування. Але промислового потенціалу розвитку сільського господарства України російський уряд не створив.

Чіткіше виражений колоніальний характер мала економіка західноукраїнських земель, що відобразилось на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявились у низці тенденцій, процесів та явищ. Розглянемо їх детальніше.

1. Вищі, ніж у центральних імперських землях, податки, брак фінансової підтримки з боку держави, протекціоністська політика стосовно австрійських підприємців суттєво послабили конкурентоспроможність промисловості. Окремі галузі (цукрова, текстильна, соляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали, що гальмувало промисловий розвиток.

2. Перетворення західноукраїнських земель на аграрно-сировинний придаток (нафтоозокеритова, лісопильна та борошномельна галузі) і ринок іноземного збуту. Обсяги видобутку нафти за останні 30 років XIX ст. збільшилися у 60 разів і становили 330 тис. т у 1905 р., 33,7 % якої переробляли у Галичині, решта — у центральних австрійських землях. До цього стимулювали запроваджені державою низькі мита на вивезення непереробленої нафти та високі — на нафтопродукти, що вивозили. Практично не мали підтримки інші галузі промислового виробництва, що деформувало економіку західноукраїнських земель. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90 % усього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Потреби краю задовольняли переважно імпортними промисловими товарами.

3. Брак підтримки державою розвитку промисловості призводив до консервації її кустарно-ремісничого характеру. У 1902 р. понад 94 % промислових підприємств Галичини налічували до п'яти робітників (з них 1 / 2 по одному працівникові — його власник), на них працювало більше 50 % усього зайнятого у промисловості населення. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях нараховували 220 і на них працювало лише 25 % робітників. У сільському господарстві було зайнято майже 90 % населення.

4. Значна залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Наприклад, 3/4 видобутку та переробки нафти контролював англо-німецький концерн.

5. Хижацька експлуатація природних багатств (щорічна вирубка 6 млн куб. м лісу), виснаження верхніх покладів озокериту, викачування нафти — добували 5 % світового видобутку.

6. Орієнтація на дешеву робочу силу і ручну працю, що сприяло низькій енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Тільки 5,5 % парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, використовували на підприємствах Галичини, а на Буковині та Закарпатті цей процент був ще нижчим.

Отже, експлуатація природного та людського потенціалів українських земель метрополіями спричинила деформацію розвитку економіки, хижацьке використання економічних ресурсів, загострення соціальних та економічних суперечностей.

Економічна думка

Незважаючи на напівколоніальний стан, в Україні сформувалися національні школи економічної думки. Маржиналістські ідеї найліпше представлені у працях М. Тугана-Барановського (1865—1919). Учений не був суворим послідовником ні австрійської, ні будь-якої іншої школи. Проаналізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків до пізніших учень, у своїй першій роботі "Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності" (1890), він зробив висновок про доцільність використання в економічних дослідженнях синтезу теорії корисності та теорії вартості.

Теорема цінності

Обмеженість моністичного пояснення цінності й ціни у світовій економічній думці призвела до того, що М. Туган-Барановський почав розробляти власну теорію цінності. Він увів у науковий обіг нові за змістом поняття — "вартість” і "трудова вартість". Перша, на відміну від поняття "цінність" ("суб'єктивна" з погляду окремої особи й "об'єктивна" з позиції суспільства, або ціна), є господарською витратою, що здійснюється з метою здобування предмета й передбачає витрату засобів виробництва та праці, друга — "трудова вартість" — частина цієї витрати, а саме — витрати праці.

Економіст сформулював закон (теорему цінності), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям в умовах ринкового господарства, коли вільна конкуренція має необмежені масштаби, граничні корисності господарських благ пропорційні їх вартості.

За всієї умовності цієї теореми (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи її як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідним для реалізації принципу господарського розрахунку) сама ідея про потребу дослідження категорії цінності з погляду об'єктивних і суб'єктивних факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Розрізнення суб'єктивних та об'єктивних факторів (точніше говорити про оцінку корисності й оцінку витрат як рівноправних, незалежних сил, що стають об'єктивними за допомогою ринку, перетворюючись на суспільні категорії) було даниною вченого уявленням класичної школи з її пошуками абсолютної субстанції цінності. Саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом, пов'язані так звана маршаллівська революція і виникнення неокласичного напряму в економічній теорії.

Однак підходи до такого синтезу в А. Маршалла та М. Тугана-Барановського були різними. А. Маршалл, по суті, знімав проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни і звертав увагу на можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу в їх зв'язку з ринковим механізмом. Стосовно М. Тугана-Барановського, то у своїй формулі (теоремі цінності) він залишив співвідношення "гранична корисність — витрати праці" і замість аналізу функціональних залежностей намагався безпосередньо порівняти та поєднати ці несумісні категорії. У результаті теорія граничної корисності у нього — своєрідний крок у розвитку і завершенні теорії трудової вартості Д. Рікардо, а та, у свою чергу, певним чином доповнила моністичне пояснення цінності й ціни представниками австрійської школи на підставі суб'єктивних оцінок.

Поиск по сайту: