Загальна характеристика епохи. Більшість істориків домовилися відносити до періоду Стародавності час від так званої неолітичної революції

Більшість істориків домовилися відносити до періоду Стародавності час від так званої неолітичної революції, коли низка племен Євразії перейшла до осілості й землеробство стало головним заняттям (VII—X тис. до н. е.), до І тис. до н. е. Це епоха становлення людської цивілізації, формування власне людини.

За такий тривалий час відбувся багаторазовий поділ праці та виокремилися ремесла, виникли головні соціальні інститути:

— приватна й колективна власність;

— родина (патріархального типу);

— система родового устрою;

— громада ("азіатського" зразка);

— релігія (переважно політеїстична);

— право (ґрунтувалося на звичаях — традиційне);

— держава (військова демократія, деспотія, теократія).

У цей період людство освоїло будівництво споруд із каменю та дерева, почало виплавляти метал — мідь, золото, срібло і бронзу, потім свинець, залізо й олово, винайшло і стало широко використовувати колесо, писемність — ієрогліфічну, буквену (фінікійську).

У той час сформувався й поширився так званий традиційний спосіб виробництва. Йому властиве децентралізоване прийняття рішень, тобто родини самі вирішували, що і як робити, але відбувалось це відповідно до досить жорстких зовнішніх правил.

Виробництво, як правило, мало переважно натуральний, нетоварний характер. Провідна галузь — сільське господарство, в основному землеробство, в якому зайнято від 75 до 95 % працездатного населення.

Громада відігравала значну роль у перерозподілі благ і регламентації повсякденного життя. Вищою метою було фізичне виживання, стабільність, порядок, передання матеріальних і моральних цінностей із покоління у покоління.

Економічні коливання за традиційного способу існування загалом зумовлені природними циклами, і протягом тривалого часу (100—200 років) забезпечувалося не більш ніж "нульове зростання" продукту у розрахунку на одну особу. Власне, чисельність осіб якщо й збільшувалася, то дуже низькими темпами.

Соціальна структура традиційного суспільства проста. На найвищому рівні ієрархії перебувала родова знать — вожді племені, воєначальники, судді, священнослужителі, їх частка становила майже 3 % з урахуванням членів їх родин; основне населення — вільні хлібороби, ремісники та купці — приблизно 10 % населення, така сама частка рабів. Половина з них належала всьому племені або царському палацові, інша — окремим родам чи родинам. Поряд із традиційним формується й азіатський спосіб виробництва, або система "влада — власність".

Азіатський спосіб виробництва — така суспільна організація економіки, за якої влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки процеси розподілу і споживання необхідного та додаткового продукту, а і його виробництво, іноді — навіть розвиток власне працівника.

Державна система, що ґрунтується на такому способі, прагне до автаркії — самозабезпечення та самоізоляції від інших систем, захоплення життєвого простору — побудови територіальних імперій.

Система культивованих цінностей мала елітарний характер — влада, слава, відвага. Інтереси окремої особи повністю підпорядковувалися інтересам малої групи (родини, громади, трудового колективу), які, у свою чергу, — інтересам великих груп (верств, класів, каст), останні — державі, котра здійснювала загальний (тотальний) контроль за поведінкою і навіть напрямом думок кожного громадянина, жорстко підкоряючи їх своїй меті. Тому суспільство, засноване на зазначених вище положеннях, називають тоталітарним, а систему правління державної бюрократії — тоталітаризмом.

За відносно короткотермінові інтервали (15—40 років) командна система може забезпечити вражаючі темпи економічного зростання — до 20 % щороку. У довготерміновому періоді (від 50—70 років і більше) вона потребує консервації досягнутого рівня, що призводить до застою та деградації.

На вершині соціальної піраміди азіатського суспільства розміщений царський будинок, чи рада верховних жерців. їх частка в населенні винятково мала — чверть відсотка, значну частку становить чиновницька бюрократія (жерці, переписувачі, збирачі податків, наглядачі за роботами та ін.) — приблизно 12—17 %. Частка рабів у загальній чисельності населення досягала 20%, більшість із них — "державні" раби, тобто такі, які належать храмам або царському будинку. Дві третини населення — залежні хлібороби та ремісники, котрі практично не мають власності й рабів.

Середня тривалість життя людей у стародавності дуже коротка— 26— 28 років, що пов'язано із надзвичайно високими показниками дитячої смертності. Чверть дітей помирає під час народження або на першому році життя. Половина тих, хто вижив, не доживають навіть до п'яти років. Надто часто помирають матері. Багато молодих людей гинуть під час воєн і міжусобних конфліктів. Ті, хто дожив до 30, мали шанси дожити і до 50 років. Частка осіб похилого віку (старше 50-ти) не перевищує 3—5 % загальної чисельності населення; частка дітей (до 14 років) становила майже 40 %.

Поиск по сайту: